Коли за деревами лісу не видно

Мудрець Ніцше вважав: «Багато впертих стосовно одного разу обраного шляху, мало впертих стосовно мети». Впертість Віктора Андрійовича (який із прямо-таки маніакальною наполегливістю намагається розпустити Верховну Раду) могла б претендувати якщо не на захоплення, то як мінімум на повагу. Якби його невгамовність підпорядковувалася конкретній меті. Навіть не конче великій, а хоча б просто видимій. Гарант у різний час різними мотивами пояснював свою неприродну потребу розігнати вищий законодавчий орган. Але сумніви в тому, що керманич справді знає, що робить, так і не розвіялися. Швидше, зміцніли.

Об’єктивним підтвердженням сказаного стала логіка вчинків Ющенка після дострокової кампанії-2007. Точніше, її відсутність. Чого саме хотів домогтися офіційний лідер країни, залишилося загадкою навіть для найбільш проникливих. Оскільки фактичний господар становища з приголомшливою старанністю повторював свої ж колишні помилки. Причому збоку здавалося, що процес ходіння по старих граблях не завдавав господареві Банкової очевидних незручностей.

У 2008-му з’явився ще один — суб’єктивний — доказ того, що дострокове припинення повноважень Верховної Ради для глави держави не так інструмент здійснення політики, як сакральний ритуал. Уважний глядач, який бачив історичне телезвернення, не міг не помітити, до якої міри оратор насолоджувався моментом. Міміка, жестикуляція, артикуляція — все промовисто свідчило: Ющенко дивиться на себе збоку й віддає собі належне. Я не здивуюся, якщо з’ясується, що цей запис — один із найбільш затребуваних у президентській колекції домашнього відео.

Можливість укоротити віку парламентові для Віктора Андрійовича — не акт помсти противникам, не метод залякування, не спосіб перехопити ініціативу, навіть не форма політичного торгу. Це — банальна можливість самоствердитися. Тим, хто про це іншої думки, настійно рекомендую роздобути запис торішнього звернення й уважно поспостерігати за виразом обличчя вищої посадової персони. Дивіться пильно — і вам відкриється.

Фото: Василь Артюшенко

Віктор Андрійович перетворився на «розпускозалежного». Конфіденти чудово поінформовані про екзотичну слабину патрона і його фактичну недугу безсовісно експлуатують. Охочі вивищитися знають простий рецепт побудови кар’єри: підкажи новий спосіб «упокоїти» Раду — і ти обласканий.

Очевидно, вирішила пошукати щастя й Богатирьова, яка трохи збадьорилася після відбуття команди Балоги. У часи Віктора Івановича в Раїси Василівни не було якихось серйозних шансів вплинути на голову РНБОУ. Стверджують, що поліпшити своє незавидне становище секретар Радбезу вирішила з допомогою випробуваного народного способу — винаходження нового прийому розгону депутатського корпусу.

Власне, нічого нового вона не винайшла. Кажуть, із її легкої руки на Банковій лише оживили давній план. Його суть проста: припинити повноваження ВР з допомогою торішнього президентського указу. Котрого, як відомо, не скасували, а лише призупинили. Новизна в тому, що Богатирьова (нібито) взялася забезпечити лояльне ставлення до цього плану з боку Партії регіонів. Згоди ПР не достатньо, щоб казка перетворилася на дійсність. Але без цієї згоди план просто приречений на провал.

Говорити про політичну доцільність такої операції безглуздо. Про практичну життєздатність — рано. А ось про правову переконливість — саме час.

Правовий нігілізм у вищих ешелонах влади давно став хорошим тоном. Можливе ігнорування Основного Закону не лякає, а підохочує. Цього разу викид адреналіну має забезпечити порушення 77 статті Конституції, відповідно до якої «позачергові вибори у Верховну Раду України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів із дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради».

Нагадаємо, наш герой оголосив про передчасну кончину колегіального законотворчого органу 9 жовтня минулого року. Наступного дня «Голос України» і «Урядовий кур’єр» опублікували президентський указ, яким було визначено дату позачергових парламентських виборів: 7 грудня. 20 жовтня Віктор Андрійович озвучив нову волю — день волевиявлення було перенесено на 14 грудня. Пізніше дію свого указу Віктор Андрійович призупинив. Після чого з Банкової неодноразово нагадували активним і потенційним ослушникам президентської волі: вирок не скасовано, а лише відстрочено. Йому в будь-який момент можуть дати хід. Але чи можуть?

Ні, не можуть. Ще раз перечитайте конституційні вимоги: вибори мають відбутися через 60 днів із часу публікації відповідного президентського указу. Якщо вони не відбулися, то цей документ (вихідний, скасований чи призупинений) перетворюється на вирок не депутатському корпусу, а президентському впливу. Він стає доказом президентського безсилля.

Можна навести ще чимало аргументів, що свідчать про юридичну смерть «колишнього» указу. Обмежимося одним. Правовою підставою для появи президентського указу була відсутність (з погляду президента як гаранта Конституції) парламентської коаліції. Після цього у Верховній Раді створили нову більшість, усіма визнану. Легітимність коаліції, по суті, підтверджена рішенням Конституційного суду. Припустімо неможливе й визнаймо, що торішній указ живий. Навіть якщо так, то нерозумно вважати, що його можна застосувати для принципово інших політичних обставин і правових умов.

На жаль, поширений у наших землях юридичний ідіотизм став би тут неможливим, якби в Україні був закон про нормативні акти. Парламентарії ось уже півтора десятка років усе не спроможуться його прийняти. Ухвалення такого документа дозволило б раз і назавжди зняти такі питання. Країні, де кожен тлумачить будь-яку кому на свій лад, давно потрібні чіткі правила існування нормативних актів. Правила, які б узаконювали зачаття, народження, хрещення і смерть державних рішень, їх лікування, укладання й відлучення. Але, доки є шанс вивудити велику рибину, тамтешня вода буде каламутною.

Найсмішніше, що в Ющенка є хай і складний, але цілком законний спосіб розправитися з Радою. Повторимо, формальне існування парламентської коаліції — незаперечне. Але суть у тому, що мета її існування не має формального характеру. Коаліція, і це абсолютно очевидно, не в змозі виконати основні конституційні завдання — забезпечити повноцінний, безперебійний законотворчий процес і завантажити необхідною роботою виконавчу владу. Якби знайшовся у президентській команді (наскільки крикливій, настільки й безтолковій) хтось, здатний виразно сформулювати потрібне питання Конс­титуційному суду, — майже напевно панове депутати пакували б валізи. Але немає в Ющенка таких людей. Воно, правда, й на краще...

Утім, мінімально навчені фахівці на Банковій є. Отож буде кому напоумити Віктора Андрійовича застосувати вето до нової редакції закону про вибори. Проект, підготовлений міцними спеціалістами з БЮТ і ПР, благополучно подолав перше читання цього тижня. А наступного (зважаючи на все) так само благополучно пройде друге і останнє. Поза всяким сумнівом, свіжий варіант — не пара теперішньому, морально і юридично застарілому. Написаний зі знанням справи. І, за великим рахунком, підпорядкований тій самій меті, що й покійний проект конституційних змін. Тобто — убезпечити лідерів двох головних політичних сил від будь-яких випадкових прикрощів. Бажання позбутися випадкових шукачів пригод і надокучливих технічних кандидатів можна пояснити, прагнення відстояти свій інтерес — зрозуміле. Але ж мають бути рамки пристойності. Слово «демократія» не вживаю, воно вже давно лайливе. Хоча... Спав на думку Честертон. Він вважав головним показником демократичності непорушне визнання того, що всі громадяни країни однаково цікаві.

Творці нового закону примушують усю країну визнавати цікавими тільки двох громадян. Коротко пояснимо. Суб’єктами формування виборчих комісій є не тільки кандидати у президенти, а й партії, багаті на парламентські фракції. Більше того, саме останні матимуть більший вплив у виборчкомах. Бо якщо «конкурс» виявиться занадто високим, зайвих кандидатів відсіюватимуть із допомогою жеребкування. Брати участь у цьому «утішливому турнірі» зможуть тільки претенденти на звання членів виборчкомів, висунуті... кандидатами у президенти. Штучно розширений вплив партій, як і дискримінацію безпосередніх учасників перегонів, за бажання, пояснити можна. Але сприйняти важко. При такому розкладі контроль над усіма комісіями в країні поділять між собою Янукович і Тимошенко. Новела про збільшення застави до півмільйона гривень і обов’язкову її відправку в скарбницю лише збільшує шанси «великих». Та й це ще не все. Відповідно до старого закону, виборчком двома третинами голосів міг ухвалити рішення про видалення із засідання довірених осіб та інших повноважних представників кандидатів. Норму вважали пережитком, «родимою плямою кучмізму». Хотіли ліквідувати. Але передумали. Згідно з останньою версією, для вигнання «зайвих» достатньо простої більшості.

Розбирати переваги (яких чимало) і вади документа немає сенсу, бо всі вони в остаточному варіанті встановлюють владу двох у сутичці багатьох. Не доміг­шись згоди в широкомасштабному політичному проекті, БЮТ і ПР знайшли її у проекті рамково­му. Розмах інший, але методи ті ж самі. Ю.В. і В.Ф. у сенсі досягнення мети незвичайно вперті.

Реклама