Пробач нам, земле, бо ми ще ростемо... або Як максимально ефективно розпорядитися земельними ресурсами

Ми всі стали свідками того, як у наші дні колись страшна погроза: «Ти в мене землю їстимеш!» перетворилася на найбажаніший вирок у середовищі вітчизняної політичної бізнес-еліти. Нині головний ресурс країни нарізають островами, перетравлюють полями, поглинають тисячами гектарів, смакують дорогими сотками. За даними Державного агентства земельних ресурсів, у результаті перерозподілу земельних ресурсів в Україні в державній власності залишилося 49,3% земель (29 млн. га). У приватну й комунальну власність передано 50,7%.

При цьому те ж таки агентст­во інформує, що площа землі, яка підлягає розмежуванню на державну й комунальну, становить 29,8 млн. га. Проте на сьогодні в Україні не зареєстровано жодного метра землі комунальної власності. Отже, половина українських земель уже перебуває в приватних руках. А якщо врахувати, що чималу частину народного багатства віддано в оренду, то в розпорядженні держави залишилося ще менше.

При цьому за 16 років незалежності Україна так і не має законодавства, яке регулювало б відносини на земельному ринку. Не прийнято закони «Про земельний кадастр», «Про ринок землі», все ще діє лукавий мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення.

У результаті на селі на повну силу працює тіньовий ринок, а простіше кажучи, базар. Селяни розпродають задешево свої паї, потерпають від земельного рейдерства фірм, які під прикриттям судів скуповують документи на їхні ділянки, ради сотнями гектарів змінюють цільове призначення земель для подальшого їх перепродажу тощо.

У містах за відсутності генеральних планів і чіткого зонування подальшої забудови масово роздають землі фірмам і фірмочкам під забудову за копійки в довгострокову оренду. Природно, з подальшим правом викупу. Земельні аукціони — велика рідкість. Бюджети втрачають мільярди, чиновники їх заробляють.

Таким чином, можна констатувати, що в країні триває перманентний процес прийняття «досконалого земельного законодавства», під вивіскою якого в інтересах кланів і фінансових груп усіх кольорів і калібрів відбувається банальний розподіл головного ресурсу країни — землі. Експерти кажуть: поки приймуть «ідеальні» закони, про які час від часу розповідають українські політики, що змагаються за владу, — продавати буде вже нічого.

Що думають з цього приводу самі політики? Чи заклопотані вони думкою про те, як максимально ефективно розпорядитися землею в інтересах суспільства та держави? Коли збираються законодавчо врегулювати низку проблем, подальше ігнорування яких може ввергнути Україну в економічний ступор? Чи може країні загрожувати реприватизація землі? Чи варто взагалі продавати землю чи ліпше зупинитися на оренді? Чи буде розширено права нерезидентів?

Ці й інші запитання поставило «ДТ» під час чергового круглого столу. Як і в попередні рази, редакція звернулася у виборчі штаби трьох головних політичних сил із проханням «відрядити» для участі кандидатів у депутати, які відповідають за роз­роб­ку лінії партії або блоку щодо земельної стратегії. На цьому круглому столі Партію регіонів представляла член списку кандидат економічних наук доцент Ірина АКІМОВА. Позиції БЮТу відстоювали кандидат у народні депутати, депутат Київради Володимир БОНДАРЕНКО, а також його колега по столичній раді Олександр БРИГІНЕЦЬ. «НУ—НС» представляли кандидати в народні депутати голова пре­зидії Будівельної палати Ук­раїни Володимир ПОЛЯЧЕНКО та екс-голова парламентського комітету з питань ЖКГ Олексій КУЧЕРЕНКО.

«Вибухівка» для села

«ДТ» — Ми неcпроста почали нашу розмову з такої не вельми вдячної теми, як землі сільськогосподарського призначення. Для когось вони не такі принадні, як дачні сотки, а для інших це, як то кажуть, золотий зливок. Оскільки сьогодні не діє дер­жавний земельний кадастр, то 80% договорів на оренду землі укладаються з порушенням чинного законодавства. Не кажучи вже про ті відсотки, які припадають на тіньову скупку орних земель. Є фірми, які фактично володіють 200 тис. га таких угідь — з перспективою на перепрофілювання, викуп і перепродаж під забудову або щось інше.

Досі в Україні не прийняті два чільні закони — «Про дер­жавний земельний кадастр» і «Про ринок земель». Що ваші партії думають робити — продовжувати мораторій на купівлю-продаж земель сільгосппризначення і надалі, чи все ж у галопуючому темпі на перших засіданнях Верховної Ради шостого скликання ухвалите ці вкрай необхідні закони?

Олексій Кучеренко

О.К. — Якщо дозволите, я викладу своє бачення. У 1917 році товариш Ленін зробив революцію на двох лозунгах — війна і земля. Я не кажу, що в нас сьогодні громадянська війна, але ситуація в суспільстві надзвичайно складна, і своєрідною «вибухівкою» може стати земельне питання, особливо в сільській місцевості. Це я вам кажу як перший заступник керівника Київського обласного штабу НУ-НС. За той місяць, що я поїздив, проводячи зустрічі, волосся стало дибки. Уявляю, що коїться в інших регіонах.

Тому я стверджую, що земельне питання — це питання національної безпеки. Скажу самокритично: одним із наших прорахунків 2005 року вважаю те, що РНБОУ хоч і виявила деяку активність у цьому питанні, але концептуально нічого не запропонувала, хоча конкретних фактів не бракувало: Крим, Козин... Це перша теза.

Теза друга — про соціальну значущість цього питання. У результаті недолугої приватизації за 16 років пересічні громадяни не отримали нічого. Переважна кількість міського населення отримала у приватну власність належні їм квартири. 86—87% мають у приватній власності житло, певно, скоро буде 90. А сільське населення, відповідно, мало отримати у власність землю.

Однак... Городяни ніби стали власниками квартир, але тільки де-юре. Бо де-факто вони — неефективні власники. І власність селян на паї — також певна абстракція. Селян у будь-який спосіб намагаються надурити. І ті 200 тис. га, про які ви згадали, — яскравий приклад. На мій погляд, їхні власники просто чекають входження України до ЄС. Тоді буде інша капіталізація землі.

Що робити? Наша політична сила і президент підтверджують бажання скасувати мораторій і вирішити хоч би питання власника. Паралельно, безперечно, треба розв’язати питання з кадастром та іншими атрибутами, які можуть допомогти власнику захистити свою власність. Є й інші проблеми. Я зараз не переповідатиму, як у Козині двічі за три останні тижні пограбували управління земельного кадастру і викрали документи. Це окрема тема...

І ще одне. Спостерігаючи за існуючою системою обліку, не виключаю, що незабаром на одну й ту саму ділянку буде по два-три власники. Тож слід очікувати конфліктів... Ну, а земельні рейдери, як засвідчує практика, доводять своє право на власність судовими рішеннями. Тому що скоріше ми зафіксуємо право власності через скасування мораторію, то швидше розрубаємо цей гордіїв вузол.

«ДТ» — Коли ви збираєтеся скасовувати мораторій: нинішнього року, наступного? Із ключовими законами чи без них?

О.К. — Ні, без законів «Про державний земельний кадастр» і «Про ринок земель» не обійтися. Має бути пакет законів, які дадуть змогу людині за чіткою, прозорою процедурою у найкоротший термін отримати державний акт на землю. Паралельно повинна працювати дуже серйозна просвітницька програма, яка пояснювала б селянам, чому не слід поспішати з продажем власного паю. Хоча люди вже й самі порозумнішали.

«ДТ» — Якщо закони й надалі ухвалюватимуться нинішніми темпами, доведеться чекати роками, поки «зацікавлені» не розберуть решти з того принадного, що залишилося.

О.К. — А що розберуть? Ми ж говоримо про ту землю, яка формально розпайована.

«ДТ» — ...але реально перерозподіляється за сірими схемами.

О.К. — То вона й надалі відходитиме, поки ми дуже швидко не скасуємо мораторію. Але дуже важливе питання: із ким його скасовувати? Юлія Володимирівна (Тимошенко) заявила, що в них інша думка...

«ДТ» — Гаразд, якщо Верховна Рада не приймає цих двох чільних законів, що робить пропрезидентська сила? Чекає президентського указу?

О.К. — Ви ставите дуже складне запитання. Коаліція має об’єднуватися не на базі якоїсь ефемерної програми економічного розвитку, хай би хто її розробив — Ахметов чи Тимошенко, а навколо принципових момен­тів управління державою і роз­в’язання серйозних соціальних проблем. І земельне питання — одне з наріжних. Якщо не буде порозуміння, я скептично ставитимусь до такої коаліції.

Володимир Бондаренко

В.Б. — Хочу дещо пояснити. Наша політична сила — БЮТ — вважає, що слід приймати не два закони, а принаймні чотири. Ми говоримо про ринок земель, про державний земельний кадастр, але не згадали про державний земельний резерв і поки що не говоримо про резерв землі природоохоронної. Тобто, якщо виходити з необхідності щось розділити і роздати, створити систему господарів на землі, то треба зарезервувати землі для державних потреб: для розвитку доріг, трубопроводів та інших об’єктів, які потрібні державі.

Приміром, зараз виникла ситуація з будівництвом київської кільцевої дороги. Спробували один варіант — натрапляють на паї, де є реальні господарі, пішли іншим маршрутом — також наткнулися на наділи. Вирішили — ідемо лісом, адже це нічиє. І вирубують багаторічні дерева. Це той грубий прорахунок, коли в державний резерв не виділено земель для перспективних державних потреб.

Друге. Екологічні проблеми. Хіба це нормально, коли Черновецький чи ще якийсь неадекватний керівник, котрий піклується тільки про власну кишеню, приймає рішення (а він сьогодні нав’язує Київраді та приймає будь-яке рішення), наприклад, про скорочення охоронної зони Феофанії на 650 га, яке погоджується за тиждень у таких керівників, як Патон, як архієпископ Московської патріархії, як Муховіков, Руслан Кухаренко? Одне рішення Київради — і заповідна зона на Жуковому острові в Києві зменшується на 1600 з лишком гектарів!

Тобто сьогодні треба розібратися, скільки Україні потрібно орних земель, а скільки слід відвести під рекреаційну зону, виділити ділянки на косогорах, берегах річок, луках. Після цього залишиться та частина, яку справді треба негайно ділити і навіть продавати. Бо є ще інтерес старенької бабці, яка не може останні роки пожити по-людськи за виручені від продажу свого паю гроші, оскільки діє мораторій.

Так от, перш ніж запровадити ринок землі в Україні, слід законодавчо розв’язати чотири проблеми. Перша — розробити кадастр, бо вся документація розкрадена, спалена. Я бачив космічну зйомку Кончі-Заспи, де так званим яхтсменам наділили по шматку землі на березі Великої затоки. Через півроку ці яхтсмени були вже в другому ряду, бо берег затоки частково намили, а третій намив призвів до того, що там уже не залишилося спортсменів...

Без кадастру із прив’язкою до геостатичного космічного об’єкта межі земельних ділянок «мігруватимуть» не на сантиметр-два і насуватимуться одна на одну. От коли ми матимемо точний кадастр, який за бажання можна дуже швидко розробити, коли матимемо необхідну документацію по ринку землі, земельний резерв держави і природоохоронний резерв, тільки тоді зможемо говорити про реальних землевласників.

О.К. — Тільки треба все це розкласти в часі. Якщо ми з цим упораємося, умовно кажучи, за три-п’ять місяців, то бабця може зачекати. А якщо це знову затягнеться на три-п’ять років, то старенька не дочекається того паю. Я наголошую: мораторій порушується, на жаль, у рамках чинного законодавства! І паї загарбують у будь-який спосіб згідно з діючим Цивільним кодексом.

В.Б. — Кожній смерті бабці в селі аплодує голова сільради. Якщо вона самотня і не має спадкоємців. Бо після померлого одинака чи одиначки залишається так званий виморочний пай, який можна ще раз комусь надати. Не хочу нікого ображати, але зацікавленість у фізичному зменшенні кількості пайовиків, у яких немає нащадків, — досить істотний стимулом, щоб аплодувати цьому процесові.

«ДТ» — А можна ми до ваших чотирьох законів додамо ще два — «Про державну інвентаризацію земель» і «Про зонування земель»?

В.Б. — Інвентаризація повинна передувати розробці земельного кадастру. За нормального підходу... А щодо зонування, то я виділив би ту його частину, яка стосується природоохоронних територій. І саме на них зараз «наїжджають». Це пов’язано, як правило, з межами води і суші, бо ділянки біля води найпрестижніші. Є ще комунальне зонування, зонування сільгоспвиробництва тощо. Землі сільгоспвиробництва тримає під контролем Верховна Рада.

Хоча подивіться, що коїться у Києві. Сільськогосподарські землі радгоспу «Хотівський» сусідять із Феофанією. Андрій Іванов із компанією скуповують паї колишніх працівників «Хотівського», і на останньому сесійному засіданні ці землі з ріллі переводять у пасовища. За логікою, наступний крок — перепрофілювання пасовищ на... ділянки під забудову.

Землі радгоспу «Совки», що колись увесь був на території Києва, «роздерибанені» діячами попередньої влади. Дослідницькі землі садового фонду Академії сільськогосподарських наук — Інституту садівництва, що розташовані біля Феофанії, біля Китаєва... Чоловік Людмили Супрун особисто керував цим процесом на користь Олександра Миколайовича Ткаченка та деяких інших керівників тодіш­ньої Верховної Ради.

«ДТ» — Ще в грудні минулого року парламент подолав вето президента і подовжив мораторій на продаж сільськогосподарських земель. Як далеко за цей час БЮТ просунувся в законотворчості? У які терміни ви бачите прийняття відповідних законів і скасування мораторію?

В.Б. — Думаю, щоб ухвалити ці закони, потрібно лише кілька засідань Верховної Ради. Бо фактично їх текстова частина готова. Я брав участь у створенні одного з них.

Свого часу ми не підтримали продажу земель шляхом приватизації на селі, бо вважаємо: попередньо не вичленувавши земель природоохоронного фонду, а також не визначивши земельних потреб держави, робити цього не можна.

«ДТ» — Володимире Дмитровичу, з приводу позицій двох союзницьких сил. Перед тим, як іти на вибори, БЮТ і НУ-НС говорили про різні домовленості, квоти, портфелі тощо. Пан Кучеренко від імені «Нашої України» заявив, що земельне питання — одне з основних. Чи ви маєте конкретні домовленості про те, які саме закони і коли саме ухвалюватимуться, щоб скасувати цей мораторій? Адже прагнення до ідеальних законів означає безкінечне затягування часу.

В.Б. — У нас нема принципових розбіжностей. Жодної. Просто ми дещо розходимося у тактиці розв’язання земельної проблеми в Україні. Я не думаю, що «Наша Україна» буде проти запропонованих нами законів.

О.К. — Я вже сказав, що все абсолютно логічно, і ми це підтримуємо. Питання часу.

В.Б. — Тобто треба йти до скасування земельного мораторію шляхом ухвалення мінімум чотирьох законів. Інвентаризацію земель можна провести в рамках завершення кадастрової епопеї в Україні. Чи знаєте ви, що, приміром, київського міського кадастру як такого немає, бо один знаходиться у колишнього головного архітектора Сергія Бабушкіна, який в документальному варіанті все це кудись подів, ніхто не знає, де воно. Якийсь варіант перебуває в Управлінні генерального плану «Київпроекту», а третій, найновіший, — у Київархітектурі...

О.К. — Оскільки «Київ­про­ект» приватизований, то один із згадуваних варіантів кадастру не є власністю міської влади.

«ДТ» — Ірино Михайлівно, а яка позиція Партії регіонів, яку ви представляєте?

Ірина Акімова

І.А. — Гадаю, що думка в усіх фактично одна й навряд чи тут можуть бути якісь великі протиріччя. Так, наступного року треба скасовувати мораторій, щоб не гальмувати розвиток ринку сільськогосподарських земель. Аргумент на користь того, що можуть використовуватися тіньові схеми, на мій погляд, не переконливий: за наявності мораторію вони використовуються набагато більшою мірою, ніж за його відсутності.

Питання про мораторій має супроводжуватися доопрацюванням і прийняттям остаточного варіанта закону про земельний кадастр. Внутрішні протиріччя між окремими державними органами з приводу того, хто одержить право здійснювати реєстрацію, — питання технічне. Використовувати його як аргумент для подовження мораторію, на мій погляд, не має сенсу.

Так, будуть якісь технічні недоробки, скажімо, з питань кадастру. Але краще їх усувати вже після скасування мораторію на землю, ніж відкладати цю процедуру нескінченно.

Є й інші запитання, які важливо поставити вже тепер. Чи повинні існувати (і які) обмеження на володіння землею, наприклад, для резидентів і нерезидентів? Нині максимальний розмір земельної ділянки, якою може володіти резидент України, — до 100 га. Аргументи використовуються різні — починаючи від соціальної справедливості й закінчуючи неможливістю ефективного управління великою ділянкою землі. Всі ці аргументи дуже суперечливі, а результат один — затягується природний процес концентрації сільськогосподарських земель.

Тому поряд із зняттям мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення на порядок денний потрібно виносити питання про збереження — або навпаки, незбереження — максимальних обмежень на володіння земельними ділянками.

«ДТ» — А що ви скажете про права нерезидентів?

І.А. — На сьогодні ми фактично йдемо шляхом заборони володіння землею для нерезидентів. Питання складне. Я вважаю, що такі питання потребують серйозних консультацій. Їх не можна вирішувати тільки в колі професіоналів, виносячи на публіку вже готове рішення.

Давайте поглянемо, що відбувається в інших країнах. В країнах — так званих старих членах ЄС подібних обмежень практично не існує. Це відповідає принципу вільного перетікання капіталу: фінансового, людського та інших. В країнах — нових членах ЄС до цього питання підходять по-різному. Наприклад, в Угорщині нерезидент не має права володіти землею, якщо він проживає менше трьох років на території країни. Після того як цей територіальний ценз проживання витримується, нерезидент одержує таке право.

У Чехії, Словаччині, Литві діють тимчасові заходи для обмеження володіння нерезидентами землями на території цих країн. Вони відклали рішення цього питання на сім років. Але я хочу звернути увагу на те, що всі йдуть одним шляхом: поступово всі обмеження на володіння нерезидентами земельними ділянками скасовуються. От чому Україні, я вважаю, теж варто подумати про це. Я не закликаю до зняття обмежень без попереднього консенсусу в суспільстві, без попередніх консультацій, але якщо ми збираємося у Європу, то потрібно враховувати, що свобода пересування капіталів буде включати в тому числі й вільне володіння земельними ділянками на території інших країн.

«ДТ» — Чи буде принесено в жертву ваше ставлення до долі мораторію в тому випадку, якщо парламентську коаліцію буде створено з комуністами, які, природно, проти його скасування?

І.А. — Моя позиція така: єдиним хазяїном, єдиною силою, яка може сприяти інвестиційному розвиткові економіки, є сила конкуренції. Тобто, якщо перефразувати слова наших політичних опонентів, «закон має бути для всіх один — це закон ринку».

Для розвитку конкуренції абсолютно необхідний розвинений ринок землі, тому хоч би з якою політичною силою відбувався пошук компромісу, вважаю, що Партія регіонів буде послідовно обстоювати питання про зняття мораторію на продаж землі.

О.К. — Буквально одна ремарка щодо нерезидентів. Так, рано або пізно це питання постане й буде вирішене на їхню користь. Але сьогодні, гадаю, його не треба навіть обговорювати. Інакше ми ризикуємо, що до того, як увійдемо в Євросоюз, українські землі будуть фактично російськими.

«ДТ» — Ви кривите душею обоє. Тому що насправді процес приватизації української землі росіянами через підставні українські фірми вже йде повним ходом…

О.К. — А як це можна заборонити, якщо вони створюють резидента?.. Але якщо землею володіє нерезидент, юридична або фізична особа іншої країни, тут відмінність принципова. Інше законодавство працює.

Тепер друге питання — політичне. У виступі представника Партії регіонів справді є логіка. Єдине, чого я не можу зрозуміти, — як коаліція Партії регіонів із комуністами або, наприклад, Наталією Вітренко буде розрулювати цю ситуацію? Тому, я гадаю, треба це чітко з’ясувати зі своїми потенційними політичними партнерами нині. І нехай вони скажуть суспільству, що потихеньку сповзатимуть з цього принципового питання.

І питання професійне. Що ви скажете з приводу дуже важливої позиції, якої торкнувся колега Бондаренко, — про проблему ринкового вилучення земель, які були роздерибанені, а тепер заважають розвиватися громаді, місту? Наскільки жорстку позицію ви тут займаєте?

Чому я про це запитую? Якщо ви пам’ятаєте, ми готували законопроект щодо хрущовок, і я був одним із головних його розробників. Тоді це було принципове питання, на якому ми дали задній хід. Спочатку включали жорстку норму, що знесення хрущовок — це суспільна необхідність, мешканець зобов’язаний продати квартиру за ринковою оцінкою. Законопроект підтримали, якщо я не помиляюся, більш як 400 депутатів, але ми потім відіграли цю суспільну необхідність назад. І будь-яка бабуся, вміло керована якимось авантюристом-адвокатом, може пити кров у всього міста, в інвесторів. Приблизно та сама проблема і з землею. Її ми спостерігаємо на прикладі будівництва Подільського моста в Києві...

І.А. — Позиція тут одна: дивимося на сусідів і використовуємо їхній досвід у себе. Досвід сусідів говорить про те, що у випадку цієї суспільної необхідності земельні ділянки або інша власність можуть викуповуватися державою, але за ринковою ціною. Тому тут найголовніше питання — в який спосіб здійснюватиметься оцінка викуповуваної ділянки або об’єкта власності. Як сьогодні гарантувати реальну ринкову ціну?

«ДТ» — І який механізм ви пропонуєте?

І.А. — Один із найпростіших і найдієвіших — це механізм аукціону, на якому визначається реальна ринкова ціна будь-якого об’єкта власності.

Не виключаю, що на шляху практичної реалізації такого роду механізму виникне багато проблем, пов’язаних із недосконалістю нашої судової системи. От чому під час прийняття та впровадження закону необхідно продумати юридичний бік: чи все в нас є в законодавчому плані для розгляду конфліктів із власниками?

О.К. — Тобто морально ви готові?

І.А. — Морально тут неготовим бути не можна, тому що питання інвестицій для реалізації суспільних потреб — це питання, яке постає в будь-якому населеному пункті. Головне — максимально захистити людей. А це можливо лише за наявності кваліфікованої системи вирішення конфліктів, якщо вони виникають, і за якісної оцінки об’єкта власності.

В.Б. — На сьогодні є мінімум дві відомі мені велетенські латифундії, які представлені панами, що належать до різних політичних сил. Це фірма «Нафком», яка в доброму десятку областей володіє тисячами гектарів, котрі нещадно експлуатуються винятково для вирощування соняшнику, кукурудзи і деяких інших культур. Якби там був ефективний власник, я нічого не мав би проти, бо він платив би податки. Сьогодні ж цю землю орендують у сільських бабусь за мішок зерна...

Олександр Ткаченко з Кому­ністичної фракції має приблизно таку ж систему на півдні Київщини, Черкащині і далі. Там і Л.Кравчук, і його компанія, яка «Нафком» створила. Вони не зацікавлені, щоб земля була власністю, бо тоді доведеться платити податки. Краще нещадно експлуатувати велетенські земельні наділи — формально селянські паї...

Нас лякають, що прийде іноземець, викупить і вивезе землю. Та нікуди він не «експортуватиме» її! Законодавством його треба поставити в рівні умови господарювання з українськими громадянами, бо все одно залізе через підставних осіб.

Минули часи, коли треба було боятися резидента і нерезидента. Конституція України визначає, що на території України рівні права мають громадяни України, іноземці та особи без громадянства. В усіх відношеннях рівні права. Тож у земельних питаннях, згідно з Конституцією, також має бути ця рівність.

Від самоправства — до диктату... плану?

«ДТ» — Сьогодні міста починають задихатися в поясах приватизованої, розпайованої, розданої під особняки та котеджі землі. З одного боку, тут є нюанс дотримання інтересів громад, з іншого — містам справді необхідно кудись рости. Вкажіть, будь ласка, на карті України хоч один населений пункт, де сьогодні існує генеральний план?

Володимир Поляченко

В.П. — Теоретично такі документи є в кожному місті, практично — вони не виконуються. У тому числі й у столиці.

Дозволю собі невеличкий екскурс в історію. За першим генпланом Києва, Княжичі, Вишгород, а також частину Ірпе­ня і цілий ряд інших міст-супутників було віднесено до територій будівництва столиці. Це була моя мрія, щоб під Києвом не будували елітні будинки в чотири-п’ять поверхів.

О.К. — Володимире Авру­мовичу, мені здається, що Києву не слід боротися за розширення своєї території. Принаймні зараз. Нехай столична влада на ділі покаже свої здібності в управлінні хоча б цим мегаполісом. Вони й цим не можуть управляти. До речі, ні попередня влада, ні нинішня. А всі продовжують розповідати якусь казку про Бровари, Вишгород, Васильків — мабуть, на основі того найпершого генерального плану, про який ви згадали.

Це все дурниці. Тільки міста-сателіти. Так, як розвиваються Нью-Йорк, Чикаго...

В.П. — Я все ж таки про мрію продовжу, бо не в усьому згоден із колегою.

Отже, під Києвом споруджують елітні будинки в чотири-п’ять поверхів. Та ще й під гучні вигуки про якийсь будівельний бум. Який це бум?! Давайте згадаємо, що 1986 року Україна здавала 23 млн. квадратних метри житла на рік. Нехай не дуже якісного, але воно розв’язувало житлову проблему в країні.

Сьогодні ми будуємо усього 9 млн. квадратів, причому половина з них — індивідуальне житло, половина — квартири для багатих. Сьогодні основна проблема держави — саме у відсутності доступного для решти населення житла. І земля тут ключове поняття, тому що будь-який будинок стоїть на землі. От у столиці, приміром, будувати вже ніде. Все по-хамськи розтринькано, розкидано, захоплено…

«ДТ» — Народ зметикував, що будівництво — дуже прибутковий бізнес...

В.П. — Зметикував. Землі захоплюються повсюдно або латифундистами, або спекулянтами, котрі потім перепродують ділянки. Поки не пізно, все це потрібно зупинити і розробити на рівні держави продуману стратегічну політику в цих двох взаємозалежних сферах — земельній і будівельній. Через два роки буде вже пізно.

«ДТ» — Що необхідно для цього зробити? І хто взагалі має зайнятися наведенням ладу — центральна влада, місцева?

В.П. — Насамперед потрібен диктат генерального плану. До цього вже прийшли в Москві. Тоді ніхто — ні Омельченко, ні Черновецький — ніколи не дозволить такого самоправства стосовно земель держави, яке ми спостерігаємо всі ці роки.

Генеральний план — це табу. Тільки він може диктувати, що, де й коли потрібно будувати. А вже хто будуватиме — вирішуйте на аукціоні, тендері, де завгодно.

Тільки такий підхід забезпечує в цивілізованих країнах неможливість появи хмарочоса, приміром, на Єлисейських Полях або такого ж дивного об’єкта в центрі Праги чи Софії. Жоден європейський архітектор на це не піде. У нас же приходиш в Інститут генерального плану — він приватний. Заплатив гроші — і будуй. Що душа забажає, те й будуй! І нехай на мене не ображаються колеги, тому у нас навіть на Хрещатику є будинки в 25 поверхів! І вище з’являться...

Свого часу генеральний план дивився і затверджував особисто Щербицький. Цьому присвячувалося спеціальне засідання політбюро. Спробував би хтось відступити чи порушити затверджений документ.

О.К. — Як ремарка. Колись я як голова Запорізької обладміністрації летів із президентом Кучмою до Узбекистану. То при мені Омельченко завантажив у ноутбук макет реконструкції Майдану. І в літаку два «архітектори» — Кучма і Омельченко — буквально на колінах утрясали макет забудови головної площі країни.

«ДТ» — Однак і Омельченко, і Черновецький неодноразово запевняли публіку, що генеральний план у столиці є.

В.П. — Його немає хоча б тому, що можна прийти в Інститут генерального плану і переписати ділянку промислової зони під житло, зеленої зони — теж під житло… Які ще потрібні аргументи?

На мій погляд, необхідно узаконити генеральні плани міст на рівні Кабінету міністрів. Щоб жоден мер навіть і не думав про якусь зміну цього офіційного документа.

В.Б. — Згоден, роль Кабміну як раз і полягає в тому, щоб зонально планувати розвиток територій країни і закріплювати це відповідними документами. Сьогодні ж власні генеральні плани створює собі кожна адміністративна одиниця, де є рада. Що з цього виходить? Приміром, у Києві вже не з’явиться жодного кладовища. А як місту планувати такі об’єкти на території іншої адміністративної одиниці?

Олександр Бригинець

О.Б. — Я знаю, як вирішують цю проблему в Китаї — усі виконують рішення центру. А в Європі навпаки — багато різних громад вирішують одне й те саме питання і працюють на результат. Сьогодні вже зрозуміло, що Бровари ніколи не захочуть увійти до складу Києва і втратити самостійність. Їм значно зручніше бути окремою одиницею і входити в зону мегаполіса. Тому необхідно знайти якийсь інструмент, що змушував би всі громади працювати на один конкретний проект. Земельний у тому числі.

Мабуть, цю функцію має взяти на себе якась вища за статусом організація. Може, Кабмін.

І.А. — Партія регіонів поділяє стурбованість колег, але наша позиція дещо інша.

По-перше, я не розумію, як можна покладати всі надії на розв’язання проблеми з центру. Мені здається, після 70-річного радянського досвіду всі ілюзії з цього приводу розвіялися. Зараз ми кажемо про те, що ніхто краще за місцеву та регіональну владу не знає, що необхідно для конкретного регіону, яким чином його розвивати. У такому разі мені незрозуміло, чому Кабмін має вирішувати проблему генерального плану.

Досвід розвинених країн свідчить, що розмежування земель на предмет їхнього сьогоднішнього і майбутнього використання справді необхідне. Які землі у нас залишаються, приміром, під природоохоронною «парасолькою» у межах заповідника — чи то місцевого, чи то національного, які використовуються під сільськогосподарське виробництво, які — під можливу забудову сьогодні або в перспективі. Тобто той глобальний генеральний план, про який я зараз кажу, набуватиме конкретних обрисів не лише територіально, а й у часі.

Наступний крок — вироблення чітких і прозорих процедур. Якщо це сільськогосподарська земля, то необхідно знати, чи можна змінювати її цільове призначення. При цьому прозора процедура можливого переведення частини земель — обов’язкова умова. Більшість питань, пов’язаних із регіональними програмами, мають, безумовно, вирішуватися місцевими радами. Повторюю, краще, ніж вони, ніхто ці питання не вирішить.

«ДТ» — Добродії, а вам не здається, що у разі прийняття ваших пропозицій основний осередок земельної корупції з місцевого рівня плавно переміститься в Кабмін?

В.П. — Ми з вами говоримо про різні речі. Можливо, тепер я озвучу непопулярні речі, але проблема того варта.

Ми детально вивчали зарубіжний досвід. По-перше, у тій же Москві земля не продається. Тому там немає таких проблем, як у нас. Ти одержуєш землю в оренду. Крапка. І якщо місту потрібно на твоїй землі прокласти дорогу або міст — пробач-посунься, у тебе земля орендована.

По-друге, у цивілізованих містах продається не земля, а інвестиційний проект із чіткими розрахунками, обгрунтуваннями, обмеженнями й ціною лота. При цьому регулярно відбувається інвентаризація проданих інвестиційних проектів. Якщо проект на точці замерзання — уряд Москви просто в кілька разів збільшує орендну плату. У результаті він потрапляє в руки іншого інвестора, який доведе проект до пуття. Тому моя позиція вже котрий рік незмінна: у великому місті — тільки оренда й продаж прозорого інвестиційного проекту. І генеральний план, звісно.

«ДТ» — Тобто ви пропонуєте відмовитися від продажу землі в містах?

В.П. — У великих містах — так. Нашою політичною силою вже зареєстровано законопроект про державну підтримку доступного житла, де цей момент враховано. І ще я хочу сказати про те, що найближчим часом президент проведе нараду, на якій висловить свою позицію щодо цього.

Уже є проект указу президента, розроблений робочою групою секретаріату. Документ стосується основних принципів формування житлової політики України. Президент має намір позначити житлову проблему як національний пріоритет. Доручення про розробку й затвердження генеральних планів буде розписано на Кабмін. В указі йдеться і про земельні ділянки, які під будівництво доступного житла мають виділятися безплатно.

«ДТ» — Цікаво, хто виконуватиме цей указ після виборів?

В.П. — Ну скільки можна ставити такі запитання? Ну чому такі запитання не ставлять у Женеві, Парижі? Треба хоча б один раз посадити того, хто не виконує закони!

Рольові ігри. Участь беруть усі!

«ДТ» — Реалізація цієї креативної ідеї, на жаль, не прижилася, зокрема й у вашій партії в період перебування при владі. Проте все-таки повернімося до землі, а точніше, до ролі кожної з представлених тут політичних сил у процесі її «освоєння».

Коли вже розмова зайшла про чергові ініціативи почесного президента НУ й президента країни, запитання до вас, добродії: у Віктора Андрійовича і його команди, як з’ясувалося, чимало ідей і пропозицій — тож чому не реалізовували? Адже час був, працювали два помаранчеві уряди...

Чому президент Ющенко наклав вето на бютівський закон про аукціони на оренду міської землі, хоча земля нині в основному йде не з аукціонів, а за копійки в довгострокову оренду? Чому президент Ющенко спочатку своїм указом запроваджує обмеження на забудову в історичній частині Києва, а через два місяці скасовує? Де логіка дій вашої команди, яка спостерігає, а на місцевому рівні, ніде правди діти, бере участь у незаконному розподілі землі в тій же столиці? Чи не буде указ президента про доступне житло ще одним передвиборним прожектом, про який усі забудуть уже 1 жовтня?

В.П. — З одного боку, якщо проект про доступне житло зареєстровано в парламенті, то це вже не прожект. З іншого — визнаю, мій оптимізм стосовно того, що я, такий авторитетний і фаховий будівельник, прийшовши в парламент, усе й відразу вирішу, вже зник. Елементарний закон про те, щоб майбутній забудовник, який претендує на землю, хоча б паспорт у мерії пред’являв, я провів тільки з шостого (!) разу. І це після скандалу з «Елітою»…

О.К. — Ви запитали про Київ. Я вам кажу чесно й відверто, висловлюючи позицію Олексія Юрійовича Кучеренка: у київської міської партійної організації є дуже великі проблеми. У складі столичної депутатської фракції багато випадкових людей. Місцеві вибори однозначно стимулюють зміну більшості команди НУ в столиці.

«ДТ» — І все ж таки озвучте позицію вашої політичної сили на національному рівні. За півтора року каденції столичного мера Київ втратив понад 1 тис. га землі. В основному майже задарма. Чому мовчить президент? Адже, як сказав пан Поляченко, ще рік-два — й процес буде незворотним…

О.К. — А чому ви вирішили, що це все президент? Скажіть, будь ласка, у якому законі написано, що бездарний міський голова на очах у всього міста має розбазарювати все це майно?

Я можу інший приклад навести: голова районної Переяс­лав-Хмельницької адміністрації, до речі, член НУ, сама собі розробила положення про тендер на оренду землі й разом із БЮТ провела через раду. А Київ — це наше з вами горе, киян передусім. І я розумію, чому президент наклав вето на закон про аукціон на оренду: з усіх боків одразу ж почалися б стогони, що він втручається в систему місцевого самоврядування.

«ДТ» — Зате цілком точно, що президент наділений правом законодавчої ініціативи.

В.П. — Тоді не забуватимемо про норму, до речі, підтверджену Конституційним судом, про те, що президент зобов’язаний головою столичної адміністрації призначити всенародно обраного міського голову.

О.К. — Шановні журналісти, я цілком погоджуюся з тим, що в розумних людей, а тим більше в тих, хто працює в ЗМІ й професійно спостерігає за тим, що відбувається, мають виникати подібні запитання. Проте за додатковими роз’ясненнями позиції Віктора Андрійовича я раджу вам звернутися в секретаріат президента. Позицію НУ ми вам озвучили.

У Києві ж править всенародно обраний мер і якісь фізичні особи, котрі контролюють акціонерне товариство «Київрада». На жаль, Воло­димир Поляченко — тільки міноритарний акціонер цього товариства.

«ДТ» — І все-таки поясніть, для чого почесний президент НУ скасував указ про обмеження забудови в центрі міста?

В.П. — Це — велика помилка президента. Я маю намір просити Віктора Андрійовича переглянути свою позицію. Сказавши «а», треба було дотримуватися вибраного напрямку. У центрі міста має бути детальне планування та чітке зонування в сенсі того, що й де можна будувати.

Указ не можна було скасовувати. Сталася якась помилка.

«ДТ» — Хто лобіював цю помилку?

В.П. — Особисто я не знаю, хто лобіював.

О.К. — Та зрозумійте ж ви, існує 400 порівняно чесних способів відняти гроші в людей. Це якщо за Бендером. Річ у тім, що всі землі, які розкрадаються, дозволи, які видаються за хабарі, — всі вони легальні. Там є печатка, протокол сесії, на якій приймалося рішення про землевідведення. Мені складно аналізувати, але, очевидно, указ увійшов у суперечність із цими рішеннями, які були прийняті не тільки нинішньою, а й поперед­ньою владою. Напевно, спрацювала якась конституційна норма, й указом, навіть президентським, влізти в сферу чинності закону про столицю виявилося неможливо.

В.Б. — А я здогадуюся, чому президент скасував указ про обмеження забудови в центрі столиці. Тому що Петро Ющенко й Олесь Довгий разом очолюють одну дуже специфічну комісію зі збереження історичної спадщини в Києві. Це на їхніх очах знищили Перший телеграф і сказали, що його взагалі не було. Хоча люди, зокрема перший керівник заповідника «Київська фортеця», ствер­джують, що був...

Проте через якийсь час ми побачимо, хто, де і з яким проектом легалізується. От тоді стане остаточно зрозуміло, чому Ющенко скасував свій указ.

«ДТ» — То як тоді перемогти корупцію? Треба гадати, створення антикорупційного агентства з такими розкладами не врятує і Партію регіонів, яка непогано «освоїла» землю й у столиці, і в Криму.

І.А. — Я передбачала запитання щодо так званого дерибану землі й певних корупційних схем розподілу. Розумієте, все це дещо інший аспект. Ми намагаємося нині вирішити це питання іншими методами. Проти корупції немає жодного іншого дієвого методу, окрім як…

О.К. — Очолити її…

І.А. — …окрім прозорої, зрозумілої схеми прийняття рішень. Якщо ми говоримо про місцеве самоврядування, то ніщо, крім політичного інституту зміни влади й остраху за те, що наступного разу за тебе не проголосують, не може бути більш дієвим інструментом. Так само й на вищому рівні. В цьому плані розвиток громадянського суспільства, свободи слова має не просто велике, а архівелике значення. Якщо процедури встановлені й порушуються, функція цих інститутів — привертати увагу громадськості до порушень. Далі питання має вирішуватися лише в судовому порядку.

О.К. — Громадянське суспільство, свобода преси та інші інструменти, про які йдеться, — це якась абстракція, котрої сьогодні немає.

Я, звичайно, розумію бажання великого капіталу скупити все, що можна, і все, що ще залишилося. Я також розумію, де перебуває цей капітал, — як ми вже встигли з’ясувати, не лише у вашій, Ірино Михайлівно, партії. Є і в інших. Але в основному все ж таки у вас, адже ми стежимо за капіталізацією основних акціонерів ПР.

Тому, підтримуючи пані Акімову, визнаю також, що майбутнє справді за місцевим самоврядуванням. Проте негайно після обрання нової ВР потрібно ухвалити кілька законів. По-перше, змінити систему виборів до місцевих рад (оскільки пропорційна не працює), по-друге, розв’язати проблему можливої зміни влади шляхом проведення місцевого референдуму. Для цього необхідно спростити механізм проведення референдуму й насамперед його реєстрації, виключивши з ланцюжка місцеву владу. Якщо ми, акціонери Києва, обрали голову нашої спостережної ради й він нас у результаті не влаштував, дайте нам можливість його через рік замінити.

І.А. — Я, наприклад, проти таких референдумів.

В.Б. — Представник ПР щойно сказала, що основним інструментом, який регулює поведінку влади, має бути усвідомлення того, що завтра її можуть усунути від керма. Аргумент, зізнаюся, не надто переконливий. Та слуга народу за рік нахапається так, що йому вже буде неважливо, чи оберуть його знову. Я вже звертався якось до сумління того ж лідера столичного ГАКу. Але таких не цікавлять ці питання. В них немає політичної відповідальності, тому що політична сила, яку вони представляють, надумана. Сьогодні гак, завтра — крюк…

О.Б. — У такій ситуації нам потрібні сильні й відповідальні партії, в тому числі на місцях, а також чіткі рамкові закони на рівні парламенту. В тому числі закон про обмеження забудови в історичних центрах міст. І ще багато інших законів. Щоб місцеві ради не могли через них переступати.

«ДТ» — От ви всі кажете про якісь майбутні закони, а ми тут впираємося в те, що вже сьогодні в розпорядженні дер­жави залишилося менш як 25 млн. га землі. Поки приймете закони, застосовувати їх уже буде ніде — первинного ринку землі не буде…

І.А. — Я все ж таки хотіла б закінчити свою думку стосовно політичної відповідальності на місцевому рівні. Сьогодні вранці ПР робила презентацію нашої програми на тему розвитку місцевого самоврядування та реформи ЖКГ. Ми заявили про необхідність повернення до мажоритарного принципу. Але лише в невеликих громадах до 10 тис. осіб. Звичайно, це дискусійне питання. Але тут основний аргумент — наближеність конкретного депутата до виборця. На наш погляд, цей захід сприятиме й політичній підзвітності на місцях.

І ще один момент щодо місцевих референдумів. Ми вже казали про зонування землі та генеральний план, де частину питань можна вирішувати рамковим законом, а частину — рішенням місцевих громад. Механізм місцевих референдумів тут просто необхідний.

«ДТ» — А вам не здається, що в цьому випадку ми так можемо загратися в референдуми, що запитуватимемо в народу про бажану величину ставки кредиту або відсоток за депозитом у банку? В країні ніхто не відміняв існування питань, пов’язаних із національною безпекою. От де, приміром, розмістити атомну станцію або майданчик з утилізації мін? Місцеві громади навряд чи проголосують за них на своєму референдумі.

І.А. — По-перше, ми не пропонуємо використовувати механізм місцевих референдумів усюди.

«ДТ» — Ви не пропонуєте, але якщо людям дати таку необмежену можливість, вони її використовуватимуть.

І.А. — Звичайно, ніхто не застрахований від прийняття не завжди правильного рішення, але це інструмент подолання суперечок для країн демократичного устрою. Наприклад, Австрія на загальному референдумі відмовилася від виробництва та використання на своїй території атомної енергії. Добре це чи погано, інше питання. Тож коли вже ми взялися будувати демократичну країну, нам доведеться звикнути і до її інструментів.

«ДТ» — Уже сьогодні, маючи на руках усі інструменти, які могли б припинити банальне розкрадання київських, кримських та інших ласих земель по всій Україні (ми маємо на увазі от уже другий рік чинного прем’єра та коаліцію в парламенті), ПР не те що не припинила, а навпаки — очолила процес на місцях. Ірино Михайлівно, про які ж проекти майбутнього ми з вами так довго говоримо?

І.А. — По-перше, не секрет, що вплив будь-якої партії, і ПР у тому числі, зменшився від того моменту, коли мова зайшла про можливість дострокових парламентських виборів. Фактично з весни реальне політичне життя було паралізоване. По-друге, із запитаннями, які стосуються особисто керівника нашої партії, я порадила б вам звертатися безпосередньо до нього. Я ж зараз не збираюся захищати когось від заслуженої або незаслуженої критики. Свою функцію, тим паче як новачок, який тільки-но долучився до політичного процесу, бачу в тому, щоб правильно вибудувати майбутні позиції партії. Мені здається, що сьогодні це важливіше, ніж з’ясовувати, хто винен, чому та якою мірою.

«ДТ» — Ще рік-другий — і вашу розгорнуту стратегію майбутнього доведеться згорнути. Через непотрібність.

І.А. — Ви пропонуєте зайнятися проблемами реприватизації?

«ДТ» — Ми пропонуємо вже зараз зупинити свавілля.

В.Б. — Дозвольте, я допоможу Ірині Михайлівні відповісти. Стосовно цього нагадаю вам одну історію з партійних відносин у Київраді. Ви бачили ті моторошні кадри побоїщ, коли одні стояли в президії, захищаючи Черновецького, а інші отримували по голові. Але я — про інше. На превеликий жаль, Партія регіонів встала на захист Черновецького. Чому? Можу сказати. В той час на сесіях Київради проводилося по шість, а іноді й по вісім рішень про землевідведення для храмів Московського патріархату. Це робив керівник фракції пан Омельяненко. Активно «працювали» й кілька фірм, які були створені спеціально для процесу землевідведення для інших потреб.

Чимало землі за період діяльності Київради отримав той самий Василь Горбаль під свій «Київміськбуд-1». Свої інтереси на Жуковому острові має і пан Прогнімак. Такі дані я можу навести стосовно кожного члена фракції Партії регіонів. Бютівці за ці питання не голосували. Ми виступали й виступаємо за земельні аукціони, які так і не стали популярними в місцевої влади. Тому дотепер і триває дерибан землі.

Що робить міська прокуратура? За всіма незаконними рішеннями сесій ми відразу подаємо заяви. Надходить прокурорський протест в адміністрацію. Правда, через два дні його відзивають на довивчення й більше не повертають. Ця гра відбувається безперервно. Повне відчуття безвиході. А як інакше, коли столична прокуратура — теж активний учасник земельного розподілу? Там своя схема з інвесторами на виділені містом ділянки.

Що стосується судів, то більш як сто юристів під керів­ництвом дочки відомого в Україні правозахисника Ківалова захищають інтереси міського голови. Це спрут, який контролює всі судові процеси. Таким чином, відверта корупція в системі органів державної влади, а також місцевого самоврядування, судів і прокуратури — одна із головних причин земельної вакханалії.

Що з усім цим робити? Можна було б порушити питання про реприватизацію. Однак чому має страждати сумлінний забудовник, який дав величезні хабарі усім цим людям, отримав земельну ділянку і почав будувати? Як можна у нього все забрати? Тому реприватизація — це страшне питання.

«ДТ» — Але як це все зупинити?

В.Б. — Необхідний мораторій на виділення землі в міських кордонах до законодавчого врегулювання питання. Чому ми й кажемо про генеральний план, про прозорість процесу виділення земельних ділянок під конкретний і затверджений планом об’єкт. Однак шалені прибутки в будівельному бізнесі не передбачають подібних речей. Місто сьогодні віддає бізнесмену ділянку на Печерську за відкіт, і той, вклавши 7 млн. дол., отримує прибуток у 70 млн. А розумна влада сама побудувала б будинок на Печерську, заробила ці 70 мільйонів і на них реалізувала ще десять проектів під соціальне житло. Але це схема не цієї влади. І не цього часу.

«ДТ» — Ми, звісно, поділяємо вашу опозиційну риторику, Володимире Дмитровичу, як розуміємо і те, що у БЮТу сьогодні в Києві, де розгораються найгучніші земельні скандали, найбільш сильна публічна позиція. Проте яким чином ваша політична сила збирається й надалі її дотримуватися, маючи в списках таких відомих земельних латифундистів, як Богдан Губський, приміром, чи Костянтин Жеваго? Можна нескінченно довго розмірковувати про табу, що не можна порушувати, проте відомо, що ці люди, навіть будучи в списках вашої опозиційної партії, мають власних лобістів у провладних радах усіх рівнів.

В.Б. — Я навряд чи можу щось говорити про Губського, оскільки не знаю, латифундист він чи ні. Богдан Юрійович не такий давній мій колега — ПРП увійшов у БЮТ лише навесні цього року. Однак я не можу заперечити, що інтереси будь-якого латифундиста, хоч би хто ним був, полягають у тому, щоб безвідповідально експлуатувати землю і нічого за це не платити. Тому наша політична сила й досі переконана, що людей потрібно якнайшвидше зробити господарями землі. Щоправда, тільки після ухвалення тих законів, про які ми говорили на самісінькому початку нашої розмови.

«ДТ» — Що ми робимо з податком на землю? Як багато доведеться платити майбутнім господарям?

І.А. — У багатьох розвинених країнах податок на землю не є істотним джерелом місцевих доходів. Більше того, навіть наші розвинені сусіди стикаються з проблемою — а як оцінювати землю і всі споруди, на ній розташовані, щоб стягувати податок на майно.

Тому зараз у Європі намічаються певні показові тенденції.

По-перше, значна частка населення виводиться з-під цього податку, і його сплачує лише найвищий прошарок середнього класу і багаті. Тож частка тих, хто потрапляє під податок на майно, значно менша від 50% населення країни. По-друге, сума цього податку невелика.

«ДТ» — З чим може зіткнутися Україна, якщо податок буде запроваджено швидко й необдумано?

І.А. — По-перше, з проблемами в оцінюванні як землі, так і квартир. По-друге, з великою соціальною напруженістю у разі визначення ставок податку за ринковою оцінкою. Більшість населення буде не в змозі його сплачувати. Може постати питання про зміну профілю власності. От чому до таких речей потрібно підходити з великою обережністю.

Податок на майно і землю запроваджувати необхідно. Але доти, доки не буде на практиці в повному обсязі реалізовано ринок земель, поки не буде зрозумілою схема оцінювання — ринкове чи проміжне, починати якісь активні дії в цьому напрямі передчасно.

В.Б. — У мене ще одне запитання до представника ПР. Недавно Кабмін прийняв постанову №1/045 від 1 серпня 2006 року про те, що проблеми регулювання зносу зелених насаджень на території суб’єкта власності є проблемами самого власника. І за одну ніч в одному з районів Києва було знищено 32 140-річних дуби і дві сосни. Виявляється, це законно? Таким чином Партія регіонів розв’язує проблеми перспективної забудови зелених зон?

«ДТ» — А ліквідація інституту, що визначає межі і перелік історичних пам’яток, про що «ДТ» писало в минулому номері? З одного боку, ми бачимо, що президент скасовує свій указ про обмеження забудови в центрі. З іншого — пан Яцуба знищує єдиний в Україні інститут, який має ліцензію на подібного роду охоронну діяльність, а Янукович дозволяє рубати ліс. Земля, по суті, стала таким само політико-капіталістичним інтернаціоналом, що об’єднав бізнес усіх кольорів, як і сфера дер­жавних закупівель.

І.А. — Я скажу про постанову Кабміну. Це саме питання зонування земель. Це питання можливості чи неможливості робити якісь дії в тій чи іншій зоні. Приміром, за австрійськими законами, власник має право вирубувати зелені насадження в промислових цілях, щоправда, з умовою їхнього подальшого відновлення.

Тому питання не в тім, рубати чи не рубати якийсь конкретний дуб, питання — у чіткій процедурі, що дозволяє або не дозволяє це на якійсь конкретній території. На мій погляд, цілком реально розробити і прийняти на законодавчому рівні таку процедуру.

«ДТ» — То для цього й потрібна центральна влада. От ви навели вже чимало позитивних закордонних прикладів. Навіть якщо спробувати абстрагуватися від рівня центру, то і в Партії регіонів — на сході і півдні, і у БЮТу та НУ — в іншій частині країни була можливість вирішити чимало земельних питань на місцях, де вони контролюють ради. Ви можете навести приклад населеного пункту, де земельне питання вирішується винятково мудро, чітко, без корупції, в інтересах громади?

І.А. — Напевно, такі приклади все ж таки є. Проте, як мені здається, сьогодні представник будь-якої партії не може взяти і поклавши руку на серце сказати, що його політична сила не має жодних проблем і тому голосуйте за нас. Питання в тому, яку програму ми готуємо на майбутнє? Так, ми повинні врахувати помилки минулого, але при цьому дивитися в майбутнє. Те, з чим я виступала, це, радше, програма майбутнього, а не спроби виправдати когось…

«ДТ» — То ви хочете змінити партію?

И.А. — Я цілком раціональна людина і чудово розумію, що партія — це не моноліт, а живий організм, який складається з різних особистостей і індивідуальностей. Я завжди була проринковиком і ним залишуся. Буду я в політиці чи ні. Питання в іншому: чи зможу переконливо й аргументовано довести своїм колегам свою позицію? Звісно, з цього приводу я не будую повітряних замків і не вважаю, що одна людина може змінити все. Проте моя позиція сьогодні — додати в політику більше відкритості та прозорості.

«ДТ»: — Та в тому ж і проблема, що до нас сюди делегують людей, які в один голос борються за відкритість і прозорість. Однак немає впевненості в тому, що згодом саме вони формуватимуть політику партії з обговорюваного питання. Залишається тільки сподіватися, що земельні бізнесмени, які зберуться за іншим круглим столом, не облаштують по-своєму Україну, розставляючи потрібні законодавчі акценти...

* * *

Закон «Про форми власності на землю», яким була узаконена приватна власність на землю, був прийнятий Верховною Радою ще в січні 1992 року. Згодом цю норму було записано в Конституції України 1996 року. Земельні питання в Україні регулюються 34 законами (серед них — Земельний кодекс), 40 законами із суміжних галузей і низкою підзаконних актів.

* * *

На Україну припадає майже третина світових запасів чорнозему й чверть придатної для оранки землі в Європі. Україна займає першу позицію в світі за розораністю землі — 75% сільськогосподарських земель та 56 — усіх земель. На одного українця припадає в середньому 0,7 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить у середньому 0,25 га, в т.ч. у Польщі — 0,30, Франції — 0,31 га.

Водночас 20% української ріллі — це деградовані та малопродуктивні землі. За оцінками експертів, щорічні втрати гумусу перевищують 30 млн. тонн, а екологічно-економічні збитки від ерозії грунтів становлять близько 9 млрд. грн.

* * *

За даними Держземагентства, нормативна вартість сільськогосподарських земель у середньому по Україні становить 12 тис. грн. за гектар. На думку представників агентства, після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення (42,1 млн. га, загальною вартістю близько 500 млрд. грн.) ціна гектара істотно не знизиться, а в Криму становитиме в середньому до 15 тис. грн.

* * *

• Сертифікати на земельну частку (пай) отримали 6,8 млн. громадян, або 98,6% від тих, хто мав на це право. З них близько двох третин зараз — люди передпенсійного та пенсійного віку. Середній розмір паю становить майже чотири гектари. Загалом це 27,2 млн. га сільськогосподарських угідь.

• Взамін сертифікатів станом на 1 липня 2007 року фактично оформлено та видано держакти на право на земельну частку (пай) 6,1 млн. громадян (89%).

• Загальна нормативна вартість земель, переданих державою безплатно, становить близько 210 млрд. грн.

• Власниками права на земельну частку (пай) у 2007 році укладено 4,3 млн. договорів оренди земельної частки (паю) — 61% від отриманих сертифікатів і державних актів.

З них: 2,3 млн., або 53,6%, — з господарствами, із земель яких виділено земельний пай; 0,5 млн., або 12,2%, — з фермерськими господарствами; 1,5 млн. — з іншими суб’єктами господарювання.

• Середній розмір орендної плати на рік — 137,3 грн. за гектар.

• Загальна сума виплат за оренду земельних часток (паїв) згідно з укладеними договорами на 2007 рік — 2,3 млрд. грн., у тому числі селянам-пенсіонерам — 1,0 млрд. грн. (45,7%). За півроку за оренду фактично виплачено 98,8 млн. грн. (4,2%).

• Серед форм плати за оренду земельних часток (паїв) домінує натуральна — 77,5%.

* * *

За даними Державного агентства земельних ресурсів, від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення до державного і місцевих бюджетів країни надійшло 3,85 млрд. грн., у тому числі протягом 2006 року — 1,2 млрд. грн., за чотири місяці 2007-го — 806,2 тис. грн., що істотно перевищує обсяги запланованого.

Однак кількість земель, відданих в оренду або проданих на договірних умовах, істотно перевищує аукціонні продажі, що, на думку експертів, може свідчити про зловживання на місцях. Так, із 3,1 млн. га земель Харківської області за 2003—2007 рр. було продано 410 га, з них на аукціоні — 0, передано в оренду — 737,8 тис. га.

* * *

Із 60,35 млн. га земельного фонду України станом на 1 липня 2007 року 7,4 млн. га (12%) — це землі населених пунктів. При цьому площа міст становить 1,3 млн. га (2% земель), селищ — 546,1 тис. га (1%), сіл — 5,5 млн. га (9%).

Структура земель населених пунктів складається з сільськогосподарських земель — 5 млн. га (68% загальної площі населених пунктів), забудованих земель — 1,6 млн. га (22%), лісів і вкритих лісами площ — 0,334 млн. га (5%), відкритих заболочених та без рослинного покриву земель — 0,339 млн. га (5%).

* * *

Площа проінвентаризованих земель у межах населених пунктів становить 4,1 млн. га, або 56,2% від загальної площі (7,4 млн. га).

Площа проінвентаризованих земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів становить 7,3 млн., або 66,1% їх загальної площі (11 млн. га). Повністю завершено інвентаризацію у Чернівецькій області, у стадії завершення — роботи у Закарпатській (99,8%), Рівненській (98,5%), Чернігівській (96,0%) областях, а найнижчі показники — у Волинській і Черкаській (відповідно 29,0 та 27,3%).

* * *

Розмежуванню земель державної та комунальної власності в Україні підлягають 29,8 млн. га, зокрема за межами населених пунктів — 25,1 млн. Орієнтовна вартість робіт — близько 500 млн. грн. На сьогодні органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади прийнято 751 рішення про розмежування земель на площі 2,7 млн. га та замовлено 332 проекти розмежування державної та комунальної власності.

Закон «Про розмежування земель» фактично не працює, оскільки він передбачає, що розмежування проводиться в основному за рахунок місцевого самоврядування, яке не має на це коштів. Крім того, розмежування невигідне місцевим радам, оскільки в результаті частина земель відійде державі, і вони зможуть торгувати лише комунальною землею.

Реклама