«Здоровий консерватизм» спроможний зіграти з НАНУ злий жарт

З наближенням 90-річного ювілею президента Національної академії наук України Бориса Євгеновича Патона активізуються дискусії про майбутню академію та вітчизняну науку в цілому. Відповідь на запитання «Що буде?» нерозривно й неминуче пов’язана з іншим — «Кому в академії належатиме реальна влада?»

Першорядна роль персоналій, тих самих «особистостей у новітній історії науки», свідчить: або в академії не зовсім
усе гаразд, або часи нині не сприятливі для науки, або, до ще більшого жалю, і те, й інше разом.

У давно назрілому питанні реформування Національної академії наук саме її наступний керівник має приймати рішення, що визначать долю НАН на багато років, а то й на десятки років наперед. А ситуація в академії сьогодні така, що, без жодних перебільшень, доленосний для науки вибір має зробити одна людина — нинішній президент НАНУ, справді великий, беззаперечно великий — учений та організатор науки Борис Євгенович Патон. Від правильності його вибору залежить подальша доля його дітища — Національної академії наук України.

Останніми роками Академія наук почала поступово виходити зі смуги хронічного безгрішшя, в яку вступила ще наприкінці 80-х. Проте сьогодні на зміну недофінансуванню приходять нові проблеми, що, цілком можливо, можуть виявитися ще більш небезпечними. Одна з них — загострення конфлікту «батьків» і «дітей» в українській науці, інша пов’язана з другою фазою перерозподілу державної власності.

Конфлікт «молодих» проти «маститих» виражається в мало відомих широкій громадськості протестах учених проти несправедливого, на їхню думку, розподілу адміністраторами академії бюджетних коштів. Останнім часом з’явилася й нова тенденція: молоді вчені протестують проти зловживань вищих чиновників організаційного апарату, недотримання соціальних гарантій, закріплених законом, — зокрема щодо надання житла. Одна з таких акцій пройшла наприкінці червня під стінами Генеральної прокуратури України.

Проявом безпрецедентного загострення другої проблеми академії стало вбивство 20 травня нинішнього року керуючого справами НАН Валерія Арсенюка. Дотепер не відомі ані причини трагічної події, ані виконавці, ані замовники — як і в багатьох гучних злочинах останніх років. Проте правильну відповідь до цієї академічної загадки можна знайти в короткій інформації з несподіваного, на перший погляд, джерела — довідника «Академія наук Української РСР» за 1990 рік. Там, зокрема, сказано, що в 1988 році академія володіла 1935 будинками загальною площею понад 2,4 млн. кв. м. Ця нерухомість розташовується здебільшого у столиці та в найбільших містах України, і переважно вся вона лишилася підвідомчою академії.

Більш ніж імовірно, що в умовах одночасного загострення відразу двох названих проблем запорука життєздатності академії за всіх часів, починаючи з приходу до її керма у далекому 1962 році Бориса Патона, принцип «здорового консерватизму» здатний зіграти з НАН більш ніж злий жарт.

Річ у тому, що «здоровий консерватизм» у його нинішньому варіанті створює надто сприятливий абсолютно непрозорий грунт для всілякого роду зловживань із незліченними багатствами у вигляді величезних будинків у центральних районах і багато чого іншого. Новий час вимагає прийняття рішень у «майновому питанні», і вимога це дуже наполеглива — уже стріляють...

За таких обставин сильно мутований «здоровий консерватизм», зважаючи на все, не тільки не допоможе зберегти напрацьоване, але й прискорить процес руйнації. Отож для того щоб академія збереглася, наступний керівник має рішуче відійти від старих правил. НАНУ сьогодні потрібен організаційний геній, подібний до самого Бориса Євгеновича Патона. На жаль, серед тих, про кого найбільше говорять як про майбутніх керівників вітчизняної науки, таких практично немає.

А хто є? Лише один приклад: серед найбільш імовірних кандидатур дедалі частіше звучить ім’я нинішнього першого віце-президента НАН і за сумісництвом головного вченого секретаря (тобто керівника апарату) Анатолія Петровича Шпака. На думку багатьох
найавторитетніших учених, вибір Бориса Євгеновича Патона на користь Шпака може стати найбільшою помилкою, що може завдати непоправної шкоди НАН і всій вітчизняній науці в момент, коли надто багато чого залежить від особистостей, коли українській академії потрібні справжні лідери, а не тіньові «сірі кардинали».

На початку поточного року одна з київських газет опублікувала по-справжньому потішну історію безуспішних спроб журналіста поспілкуватися з титулованим професором. Без сумніву, за ступенем потайливості й уміння не сказати взагалі нічого навіть там, де щось треба говорити, Анатолій Петрович міг би бути на рівних з радянськими дипломатами другого рівня старого сталінського гарту. Ще одна визначальна риса характеру одного з головних командирів української науки яскраво виявилась у спілкуванні з ним тих наймолодших учених, котрі протестували наприкінці червня під Генпрокуратурою. Анатолій Петрович намагається за першої нагоди ухилятися навіть від найменшого натяку на відповідальність, причому ухилятися, прикриваючись своїми довіреними заступниками і т.д. так, що знайти його потім уже не можна жодним способом.

Нині Анатолій Шпак поєднує цілком різні за функціями та обов’язками посади — першого віце-президента НАНУ та головного вченого секретаря. На думку колег-учених, таке поєднання негативно позначається на обох напрямах роботи. Про співвідношення адміністративних і наукових здібностей пана Шпака найліпше розповість інтерв’ю з ним, опубліковане в попередньому номері «ДТ». При цьому саме Анатолія Шпака називають однією з ключових постатей добре налагодженої системи перерозподілу бюджетних коштів, спрямованих на фінансування науки, у «потрібний» бік. Адже є ще як мінімум три підприємства, наприклад, ТОВ «Київський інститут перекладачів», ТОВ «Українська науково-технічна палата», ЗАТ «Ордана», де Анатолій Петрович співзасновник...

Багато хто в академії дуже добре пам’ятає спробу «державного перевороту» у НАН, почату 2003 року. Добре пам’ятає ту історію п’ятирічної давнини, певно, і сам Борис Євгенович Патон. Тоді, завдяки рішучій позиції багатьох відомих учених, була відвернена реалізація підкилимового сценарію: Бориса Патона мали «піти» в почесні президенти, а реальну владу в академії планував захопити все той же Анатолій Шпак, якого підтримувала «група товаришів-адміністраторів». Тоді академіки, котрі повстали проти такого розвитку подій, повернули проти «змови орговиків» той самий «здоровий консерватизм», привселюдно попросивши Бориса Патона брати участь у виборах президента НАН та одностайно (347 голосів проти 13) за нього проголосувавши. Проте, схоже, тепер для збереження і академії, і всієї української науки потрібні нові люди та методи роботи, що радикально відрізняються від тих, які сподіваються навічно закріпити деякі чиновні академіки, завідувачі організаційного апарату НАНУ.