Українське питання вчора і сьогодні

В історії українського питання найбільш чудові, з погляду логіки, моменти його «остаточного вирішення».

У 1638 році поляки вирішили, що козацькій волі покладено край остаточно і безповоротно. Десять років ілюзорного «золотого спокою» закінчилися страшним вибухом Хмельниччини.

Після ліквідації Запорізької Січі і Гетьманщини козацьку старшину наділили правами і вільностями російського дворянства, а синів козацьких закріпачили. На тому проблему вважали вирішеною. Тут-таки отримали феномен українського національного Відродження і, відповідно, нову редакцію питання, що його ми розглядаємо. Що невдовзі переросло у «дело величайшей государственной важности, неправильная постановка которого способна вызвать неисчислимые осложнения в будущем в отношении как к внутренней, так и к внешней политике» (князь О.Дондуков-Корсаков).

Радянські спадкоємці імперії, здавалося б, врахували всі помилки попередників. Замість грубого придушення й русифікації — тонка ленінська національна політика. «Тонкощі» полягали в тому, що вони вдалися до маневру заманювання, з ерзац-державністю і «коренізацією» більшовизму, а потім голодом і кулями вбивали довірливу націю.

Зусилля катів дали ефект: в епоху розвиненого соціалізму сторонньому спостерігачеві здавалося, що «непомітно зникає 40-мільйонна європейська нація» (Мілан Кундера). Але все сталося навпаки. Зникли «інтернаціоналісти», а українська нація стала нарешті державною.

Сьогодні Україна зведена до принизливого рівня об’єкта політики світових суб’єктів. Зважаючи на все, ми перебуваємо у тій самій чудовій точці повернення.

* * *

Найкращий спосіб побачити, що буде попереду, — якнайдалі подивитися назад, радив Вінстон Черчілль.

Тому зазирнемо у Варшаву 24—27 липня 1653 року і послухаємо дипломатичну дискусію щодо українського питання, яка відбулася між сенаторами Речі Посполитої та великими послами московського царя Олексія Михайловича.

За місяць до того, 22 червня (воістину чорна дата), цар пише гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «милостиве слово», в якому повідомляє: «И мы, великий государь, изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку». Тож дипломатичні зусилля великого посольства мали на меті приховати справжні наміри московського уряду — дипломатія в чистому її прояві.

* * *

Попри нищівну поразку від об’єднаної української армії під Батогом та від корпусу Богуна під Монастирищем, улітку 1653 року поляки були налаштовані дуже войовничо. Недаремно ж перемогу під Батогом сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами: римляни, траплялося, зазнавали поразок, інколи — катастрофічних, але ніколи не програвали війну. Тому на другий день після славної вікторії гетьман Богдан укотре просить московського заступництва: «Бо відаєм, же на нас знову наступоват схочут».

Принизливий Білоцерківський договір було знесено козацькою шаблею і денонсовано правом сили. Але так само на право сильного вказували й поляки. Вони категорично відкидали можливість реанімації Зборовських угод, на чому наполягали московські великі посли. «А Зборовского де договору они и слышать не хотят, то де договор за неправды Хмельницкого снесен саблею» під Берестечком, — зазначає у своєму звіті, так званому статейному списку, князь Борис Репнін з товаришами.

Ставлення до власне договору дозволяє ясно визначити позиції сторін щодо українського питання. Як виявляється, позиції ці тотожні і не збігаються конгруентно лише тому, що «виправляються» рятівною політикою подвійних стандартів, діючи «у протифазі». Європейці міцно стоять на азіатських позиціях; азіати так мовлять по-західному, що від зубів прямо відскакує...

Договір укладається між суб’єктами; з об’єктом (річчю, яка хоч і говорить, але позбавлена вольового й вільного начала) договір не укладається. Богдан Хмельницький — всього лише підданий Корони, а не суб’єкт договору, наполягають поляки, і «надобно было ему, Хмельницкому, наперед к королевскому величеству бити челом, и милосердия просить со всяким покореньем, а не уговариваться. С хлопом Королевскому Величеству какому было быть договору?».

Аргументація панів ради вочевидь лежить у руслі такої звичної московитам концепції «вічного холопства». Договір рівних сторін можна як укласти, так і розірвати; вічне ж холопство є незмінний стан речі для однієї сторони і нічим не детермінована воля господаря — для іншої. Зрозуміло кожному. Але московські посли (князь і окольничий), котрі зверталися до свого суверена не інакше як «Бориска Репнин и Богдашка Хитрово, холопи твои», миттю зробилися апологетами європейських цінностей.

Щоб король польський велів у підданстві в себе запорізьким черкасам бути, витійствують посли, «попрежнему безо всякого гонения, а на которых статьях, и о том им договариватца самим». І відразу підказують полякам, на яких саме статтях сторонам слід домовлятися: «И мы те статьи, на которых статьях Хмельницкой у королевского величества в подданстве быти хочет, объявляли неперед сего в ответе и ныне вам те статьи (Зборівські. — Авт.) объявляем же».

(Про справедливі й рівноправні принципи договірних відносин згадати б московитам пізніше, на Переяславській раді. Коли гетьман, полковники і все Військо Запорізьке вказували, що при договорі присяга має бути обопільною, що «польские короли подданным своим всегда присегали», боярин Бутурлін Василь Васильович відрізав: «Николи того не повелось, что за них, государей, подданным вера давать, а дают веру государю подданные».)

Стало зрозуміло, що до азіатського єства новоявлених європейських неофітів польським перемовникам не достукатися. Московські посли, несподівано набравшись західного духу, від шляхетного захисту української суб’єктності не відступлять.

Ну що ж, втрачає терпіння польська сторона, суб’єкт то й суб’єкт. А раз так, то король «ево, Хмельницкого, в подданстве у себя держати не мыслит, и всех тех изменников снесет и до конца разорит». Як зовнішніх ворогів Корони.

Це спрацювало. Душі російських кріпосників не витримують таких промов. Який такий ворожий суб’єкт, Господь з вами! Як же можна свою власність — і розоряти? «Королевскому величеству и вам, паном раде, надобно разсудить: естьли вы тех своих подданных побьете, и города и места разорите, и учините пустоту, а побьете и разорите не чюжое государство, но свое, и впредь те пустые места кем вам будет заселить?»

Щоб не пускати подальші переговори по колу, поляки винаходять синтетичне рішення. Вони приписують суб’єктність другої сторони Зборівських угод... кримському хану. Саме з ханом Іслам-Гіреєм III, як із повноправним суб’єктом, виявляється, домовився під Зборовом король Ян II Казимир; український гетьман Богдан Хмельницький із Військом Запорізьким були лише об’єктом угоди високих договірних сторін.

Висловлюючись сучасною мовою, кримський хан виступив гарантом завоювань української національної революції. Яка для польського короля є не більше ніж холопський бунт. Тоді як договір із ханом — легітимна домовленість між державними братами!

Великі посли царя Олексія відреагували миттєво. Як можна брататися з бусурманами?! Не по-християнському це. «Королевское величество Хмельницкого пожаловал, принял в подданство против Зборовского договору для прошенья бусурмана крымского хана», а проханню його Царської величності християнського государя — жодної уваги, обурюються посланники найхристиянськішого владики.

Логічно? Так! Але щоб такий доказ спрацював, російському царю треба було постояти на полі бою пліч-о-пліч із православними братами, а не годувати їх цілих шість років обіцянками і милостивими похвалами.

* * *

Московські упорядники статейного списку не зафіксували такого роду заперечень польської сторони. Гадаю, що таких і не було. У цій дипломатичній дискусії щодо українського питання поляки програли ще до гри.

Їм слід було не пускатися в дипломатичні витійства на тему «суб’єкт—об’єкт», а категорично оскаржувати саме право Москви на втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Але не можуть, тому що об’єктивно «козацьке питання переставало бути внутрішньою справою Польщі і практично ставало питанням міжнародного життя Східної Європи в цілому» (В.Серчик, польський історик).

Таким воно залишається і нині.