ПОДВИЖНИЦТВО

Естер Поляченко: «Псалом 124. Душа наша... як пташка» Григорій Местечкін у колі студійців «Оранти» Григорій Синиця: «Бабин яр» Ганна Собачко: «Тривога»

Григорій Местечкін

Це ім’я відоме кожному митцеві, але говорять про Григорія Местечкіна різне. Коли у 1961-му він заново відкрив на Чернігівщині глухонімого майстра інкрустації Олександра Саєнка, з нього сміялися: «Кустаря зробив художником». Те ж саме можна було почути й про дивовижні колористичні новації прикарпатської ткалі Ганни Василащук, чию виставку Григорій Местечкін організував у 67-му. Та нещодавно 100-річний ювілей художника-монументаліста О.Саєнка був відзначений за програмою ЮНЕСКО, а «Кобзар», оздоблений творами Г.Василащук, яка стала Шевченківським лауреатом, сьогодні — бібліографічна рідкість. Стратиграфія наших культурних цінностей — це верстви подолання їх заперечення.

Хтось вважає його своєрідним генієм, хтось — дивакуватим «оригіналом». Незаперечне лише те, що він ніколи не гнувся перед владою сущою, вклонявся тільки Мистецтву. Тому почесних звань і державних нагород не здобув, хоромів пишних не вибудував. Щоправда, на його 70-ліття друзі з театрального осередку «Бенефіс» влаштували прийняття. Тоді Григорію Местечкіну вручили іменний годинник, подяку і відзнаку від міської держадміністрації… Чи гідне визнання, чи вчасно прийшло воно? Це питання Местечкіна не бентежить. З його більш ніж скромної оселі на Батиєвій горі однаково добре видно шляхетність і ницість, талант і марноту. До того ж, у цієї людини особливий дар — не брати, а віддавати.

Як Грицько проходив крізь бетон

А ще стверджують, ніби він «відкрив» Марію Примаченко. Почалося з ранкової розмови біля її хати. «Снилося мені, що прийде людина від Бога», — дуже серйозно сказала Марія. «Та я з редакції» — зніяковіло промовив Грицько… Було йому тоді ледь за 30. Так і познайомилися.

Народні майстрині вражали його своєю релігійністю. Він же був атеїстом, як і більшість радянських людей. Уже потім звик поважати ці почуття; далі — зрозумів їх; нарешті, повірив сам. «Так вона мене відкрила», — каже сьогодні Григорій Местечкін.

Того літа 1960-го у молодого мистецтвознавця з Марією Примаченко було чимало різних відкриттів. Чому не малює квіти з натури? А щоб не повторювати їх. Невже не хоче зображувати людей? Так вони ж у її квітах! Раптово сяйнула думка, що відтворює Марія себе, і завжди присутня вона у своїх дивовижних рослинах і звірятах. І що, на відміну від звичайної, є ще небачена природа, створена Митцем. Пригадалася думка Дідро: «Художники, осявайте речі своїм власним сонцем».

Чутки про неї вже ходили. Але якщо Катерину Білокур вважали реалісткою, то Марію Примаченко київські знавці зверхньо називали «фантазеркою» — і все. Іноді їй щастило продати розпис за кілька карбованців. Лише після його статті у столичній газеті під титлом «Людям на радість» відбулася виставка і розпочався злет великої художниці, чиї неповторні квіти полонили весь світ… А доти він довго ходив різними інстанціями, показував репродукції, доводив, умовляв, просив. Терпів образи, не звертав уваги на хамство. Бо мистецтво завжди було для Григорія незмірно вищим за самолюбство і марнославство. Це додавало сил, і про нього казали: «Грицько проходить крізь бетон». Гіркоту цієї алегорії він відчув пізніше.

У ті роки малярські цехи почали вже прокидатися від летаргічного сну. Під наполегливим тиском громадськості були визнані, хоч і крізь зуби, імпресіоністи. Пікассо ласкаво «дозволили» як комуніста, але щосили кляли безпартійного Сальватора Далі. Взірцями образотворчого мистецтва для командармів партійно-ідеологічного фронту залишалися здібні конкуренти фотографів ХІХ століття — «передвижники». Інші змагання у цій сфері не дозволялися.

Раптом у лютому 62-го — виставка Федора Манайла в Києві. Чарівний світ Карпат на полотнах, де крізь наївну простоту прозирає віковічний досвід солідної європейської школи. Столиця була у захваті від незвичайного бачення ужгородця, його барв і композицій. Схвальні рецензії, захоплені обговорення. Іван Драч відгукується віршем «Манайлова виставка»:

Подітися було нікуди, бо вчився Манайло у Празі, де шанувалося народне мистецтво. Згодом, після возз’єднання Закарпаття з Україною, разом з Адальбертом Ерделі створив у своєму краї ні на що не схожу живописну школу. Звідти й пішло… Це сьогодні їхні учні — відомі, народні й заслужені. Тоді ж з невеличкої замітки про творчість Федора Манайла у газеті, що тепер зветься «Культура і життя», за підписом «Г. Местечкін» усе й почалося.

Того ж дня редактор офіційного органу Міністерства культури звинувачує автора у підтримці націоналізму. Виявляється, в ЦК уже відреагували: «Тепер західняки голову піднімуть». Треба було рятувати ситуацію, адже під забороною могла опинитися не лише закарпатська школа живопису. Залишалося тільки спробувати звернутися до Петра Тронька, який був тоді заступником голови Ради Міністрів. Та виявилося, що своїм виступом у газеті молодому Григорію вже вдалося спонукати «самого» (з примхи долі, він тоді опинився в Ужгороді), особисто прийти до майстра! Картини були передбачливо заховані на горищі. Діставав їх звідти, показуючи Петрові Тимофійовичу, Манайлів син Іван. Вражений він був не менше гостя. Адже батько, боячись розголосу, працював на самоті. До вечора рішення П.Тронька було готове: «На виставку. Персональну!» Цим Григорій довів, що, по-перше, не випадково відкриває таланти; по-друге — вони, як виняток, трапляються і серед «начальників мистецтв».

Та недовго Федір Манайло перебував на поверхні мистецького виру, тішачись офіційним визнанням. Вже в листопаді відбулася горезвісна виставка «абстракціоністів» у московському Манежі (колись там приборкували коней), і сам Микита Хрущов, ставши, стараннями Суслова, «бульдозером мистецтв» за сумісництвом, відкрив полювання. (Ех, не було на нього нашого Грицька!) З генсека брали приклад в усіх республіках та областях, і «бульдозерні» фарси влаштовували на місцях, доповідаючи про виявлених відступників. Скажімо, на Сахаліні до небезпечних абстракціоністів зарахували єдиного там грузина Гіві Манткаву. Лише з далекої Камчатки насмілилися повідомити до ідеологічного центру: «У нас абстракціоністів нема». Та в рідному краї найбільше — і геніїв, і підлоти. Не вибачили й Манайлові його виставки. А згодом ще пригадали, як він працював з режисером Сергієм Параджановим у «націоналістичному» фільмі «Тіні забутих предків». Тож довелося Федорові Манайлу відкласти пензлі.

Намагання влади ні в чому не допустити змін супроводжувалися посиланнями на народ. Він, мовляв, миттєво відрізняє справжнє мистецтво від безідейного, створеного «нетрудовою» інтелігенцією, яка народом не вважалася. А тут раптом виявляється, що й справжнісінький народ малює таке, яке треба вивчати, тлумачити, навчитися розуміти. Залишалося або визнати інтелігенцію народом, що здавалося чомусь небезпечним, або ж оголосити народне мистецтво націоналістичним, тобто теж шкідливим. Коли сюди приплели ще й кіно, зготувався ідеологічний борщ, якого не могли вже сьорбати навіть бувалі секретарі ЦК. За цієї трагікомічної ситуації мистецтвознавці керувалися власним сумлінням. Ті, кого не приваблював сморід ідейної кухні, намагалися рятувати те, що можна було врятувати.

Та процес, як нині кажуть, рушив. І Григорій поринув у нього. Перед очима стояла картина Ганни Собачко «Тривога», рік 1916. Опинившись на паризькій виставці, вона позбавила спокою естета Василя Кандинського і була предметом заздрості славного колориста Анрі Матісса, який визнав: «Не вам, а нам у вас треба вчитися, бо ви маєте велике національне мистецтво ікони й унікальне селянське мистецтво Ганни Собачко». У 1918-му її виставкою в Києві опікувалася всесвітньо відома модерністка Олександра Екстер, а в 24-му відбувся тріумф сільської художниці у Берліні та Мюнхені. Далі — самі розумієте: влада визнавала лише «революційне» мистецтво агітки, і твори Собачко, де виражальними засобами були колір і композиція, лише зрідка з’являлися на вернісажах. Пізніше сліди художниці загубилися. Казали, що Ганна виїхала, рятуючись від голодомору 1932 року. Та Местечкін не був би собою, аби не перевірив цих чуток!

Він ходить від села до села, шукаючи бодай якихось прикмет. На батьківщині художниці, у Веселинівці під Києвом, розпитує небагатьох вцілілих односельців. Нарешті, у сусідньому селі знаходить чоловіка, якому вона сорочку вишивала. А в хаті його сусіда за іконою лежав пожовклий аркушик з адресою. Виявилося, що голод закинув художницю аж у Підмосков’я, де вона жила під прізвищем Шостак. Малювати облишила; картини лежали в шухляді, що пилюжилася в якійсь «комуналці».

Шухляда виявилася не дуже великою і геть не важкою. Григорія охопило дивне відчуття: ніколи ще він не тримав такої дорогоцінної ноші. Наступного ж дня привіз картини до Києва.

І ось у березні 65-го тріумфально проходить її виставка у музеї Т.Г.Шевченка. Творчість видатної художниці тепер належить народові! Ганна Собачко навіть знову взялася за пензлі. Планується її повернення в Україну. Успіх був таким очевидним, що цинічна фраза секретаря ЦК А.Скаби (згодом — академіка!), кинута членам Комітету з Шевченківських премій: «У нас таких Собачок — у кожному селі», була невдовзі забута. А жаль!

Влада не зробила для неї нічого. Взимку художниця померла, цього разу насправді. Та залишилися вирвані з небуття картини.

Не легшим був і хрест Григорія Синиці, визнання якого Местечкін виборював ще у 50-ті роки. Вчився Синиця у славного Михайла Бойчука, а той розумів, що національне мистецтво — це не сюжет, не тема або мотиви, а саме мова образів і пластика, початки яких — у культурі предків. У нас це від фресок Софії Київської, Михайлівського собору, народних розписів, ікон. Поєднуючи набутки монументального візантійського малярства та раннього Ренесансу з елементами народного орнаменту, Бойчук створив оригінальну школу українських монументалістів. Впливи його школи позначилися не лише на живопису, а й на прикладному мистецтві — ткацтві, різьбленні, кераміці. На лихо, цей розквіт збігся у часі з припиненням офіційної українізації. Звинувачений у «буржуазному націоналізмі», 1936 року Михайло Бойчук був заарештований як «ворог народу» і наступного року розстріляний. Його твори — вилучені з музеїв і знищені; учні ж змушені були забути про «бойчукізм», ставши сіруватими реалістами. Та Григорій Синиця не зрікся свого вчителя, розвинув ідеї Бойчука і за хрущовської «відлиги» створив нову українську національну колористичну школу. У його долі особливо виразно відбилися стосунки творчої особистості з владою. Спочатку Синицю переслідували як формаліста, потім — націоналіста, і на довершення — як абстракціоніста.

Здавалося б, навіщо? Адже навкруги танули сталінські сніги. Та свідомість відповідальних за культуру товаришів усе ще була вкрита кригою. Боялися мистецтва як такого, чий родовід тягнеться з попередніх епох. Визнати його носіїв, у тому числі репресованих, їм було незручно. Бо тоді не залишилося б місця партійному дітищу — соцреалізму. Оскільки був вигаданим і відтак не мав коріння, він не належав генеалогічному дереву культури. Як бути з любимим «ізмом», кого вважати реалістами? Спробували надати цей титул умільцям, які підковували бліх і писали гімни на рисових зернятках, та негайно обурилися дипломовані професіонали. Було про що замислитися у кабінетах на Печерському пагорбі... Рішення, як і раніше, з мистецтвом нічого спільного не мало, натомість дивувало простотою: без усіляких дискусій склали списки не-реалістів. І першим потрапив туди щирий реаліст Синиця.

Наприкінці «відлиги» стаття Местечкіна про цього художника, попри цензурно-редакторське сито, опинилася на сторінці молодіжного журналу «Зміна». Що й розцінили як зухвальство. Адже тоді, хоча журналів було лише кілька, читали їх мільйони — не те, що тепер. Невдовзі А.Скаба власною персоною виступив у «Комуністі України». Поіменно назвавши художника й автора статті, в якій «не тільки не ведеться прицільний і нищівний вогонь… але й беззастережно підтримується творчість окремих митців, схильних до формалізму», високопосадовий товариш нагадав, що журналісти — це лише «підручні» партії, які повинні «давати рішучу відсіч формалістичному трюкацтву, явищам, протипоказаним соціалістичному мистецтву».

Не будучи, як у 37-му, смертним вироком, у 63-му такий випад практично свідчив про заборону: одному — малювати, другому — писати. І хоча партійне вето, накладене на обох Григоріїв, поступово було подолане, офіційна шана знайшла художника Синицю лише за 30 довгих років, у 92-му. На схилі віку його визнали гідним Державної премії імені Т.Г.Шевченка. Це було визнанням того мистецтва, родовід якого сягає візантійських майстрів і гуманістів Ренесансу. Та зробити подальші кроки у цьому напрямку держава не спромоглася й досі.

Зверхнє, у кращому разі — поблажливе ставлення до історичної мистецької спадщини ми успадкували від радянських часів. Звільнившись від ідеології, не розлучилися з прищепленими нею забобонами. Хибне розуміння прогресу й досі заважає усвідомити творчість як життєву необхідність. Позбавлені національного імунітету, душі хворіють на телекерований несмак. Людину прилучають до мистецтва з ласки власників концертних, виставкових залів та електронних засобів масової інформації. Спочатку мистецтво відчужують на користь частини «профі», а потім повертають у вигляді продуктів мас-культури. Ще нічого, якщо це своє ж, куплене за помірну ціну. Гірше, коли воно — дороге ніщо… Та творчість не може бути ані полонянкою ЗМІ, ні цеховим привілеєм.

Потреба малювати властива людині з прадавніх часів. Насичені барви фресок на стінах печери Альтаміра у Піренеях вражають нас не менше, ніж розписи Сікстинської капели. Зубри й тури Альтаміри, солярні знаки Трипільської й барвиста кераміка Зарубинецької культур мають продовження у фантастичних квітах і добрих олюднених звірах нового часу, коли художники були ще в кожній родині, бо всі дівчата й жінки вишивали. Фольклорні образи, запозичені цеховими майстрами, затрималися у гобеленах, що прикрашали палаци: звідти троянди і леви, пави й лебеді повернулися до українських мануфактур ХІХ століття, у народні розписи і килимки наших бабусь. Коло спадкоємності зімкнулося.

Творчість, а власне малювання, вважає Г.Местечкін, зробило людину собою, вирізнивши й відділивши первісних предків наших від світу тварин. Тож навіщо втрачати цю, самим Богом дану, відзнаку? Заповітна мрія нашого героя — повернути її всім. Це простіше, ніж здається, бо, на його переконання, геніальність наявна у кожному з нас, пробудити її ніколи не пізно. Але чим раніше, тим краще. Бо немає більшого лиха, ніж втрачене покоління, розірване коло спадкоємності.

Сьогодні кожен початківець прагне оригінальності; в епоху ж соціалістичного реалізму, хоч і «пізнього», творчі пошуки не заохочувалися. Особливо небезпечними вважалися експерименти з фарбами і кіноплівкою. Надійніше було творити саме так, як усі. Здогадуючись, що «пройде», а що — ні, редагуючи самих себе, митці звикали до самообмеження. Та й журналіст у ті часи практично не міг написати про народного майстра, не відзначивши, скільки центнерів пшениці з гектара збирають у його колгоспі. Особливо модно було наголошувати на язичницьких витоках мистецтва, аби тільки не на християнських. Про Оранту Софії Київської — годі й говорити.

У 70-х роках робітниця з Прикарпаття надіслала до журналу квіти, намальовані на звичайному папері. Їй не відповіли. Та малюнки потрапили на небайдужі очі мистецтвознавця. Запевнення Местечкіна, що ця «графоманка» колись буде зіркою, фахівці зустріли поблажливою посмішкою: ну й скаже цей Гриць, скрізь йому генії ввижаються. «Кожна людина — прихований геній!» — відказував. Чому ж він шукав зустрічі з Марією Грицак, навіщо написав їй листа? Бо помітив у її перших, звичних і навіть ніби навмисно трафаретних букетах одну-єдину квіточку. А в ній — красу, яку побачили й зрозуміли покоління предків і передали це бачення Марії у спадок. І не помилився!

За кілька місяців художниця прислала нові малюнки. В них ще проглядав натуралізм, але переважала мова розпису — відчуття, передані у єдиному орнаменті. Диво сталося: її квіточка дала насіння, з якого виріс прекрасний сад народної майстрині. У кожній гілочці й листочку вона закодувала традиційні уявлення про цей і небесний світи, про сили земні й вищі, християнську любов і добро. Решту — об’єм, перспективу, рух — має додати уява глядача. «За щирістю цих творів, — напише згодом Г.Местечкін, — постає народна образотворча грамота, народжувана віками, де слово «образотворчий» набуває первинного змісту. Це й надає аркушам паперу магії, яка будить уяву».

Можливо, якби вони не зустрілися, Марія Грицак проминула б власне покликання, вчасно не зрозуміла б головного: не редагуй свій талант, не прагни замаскуватися під сіру більшість. «Я мамі показала малюнок «Дівоча мрія», і вона заплакала, бо згадала, як сама ходила на вечорниці», — пише вона своєму відкривачеві. У 79-му скульптор, «союзний» академік, голова Спілки художників України Василь Бородай, побачивши на виставці роботи Марії Грицак, назвав їх справжніми шедеврами розпису. Авторитетне вшанування народного мистецтва!

Нарешті суспільство усвідомило, крім революційних «ізмів», наявність вічного струменя духовного життя. Художники і мистецтвознавці довели, що творчість народу збереглася й може розвиватися не тільки в офіційно визнаних центрах, таких як Опішня чи Петриківка. Вона генетично поєднана з мистецтвом академічним і з кожним тямущим громадянином. Що далі? Саме тоді Григорій Местечкін зрозумів: минають часи відкриттів, таланти слід не шукати, а будити. На цьому переконанні виросла його практична методика, якою він з успіхом користується й донині.

…Скрізь розквітали троянди нового Відродження. У херсонських степах, серед гіркого Сивашу, є півострів Чонгар. Тюркською мовою — «мертва земля». Саме тут бібліотекарка Людмила Вітковська створила дитячу школу живопису — «Чонгар-сад». На світ з’явилися квіти з очима, добрі й олюднені дикі звірі, стилізовані птахи, що сидять на дереві життя; всі вони особливі, свої, чонгарські. У традиційних деталях кожного малюнка присутнє особисте, авторське… Прагнення залишити у світі відбиток своєї душі? Чи — вилити душу, виговоритися фарбами? Про це хай сперечаються знавці. Напевно, мистецтво Людмили Вітковської дуже чуйне, ліричне, і ці риси передалися її вихованцям.

Чонгарська садівниця потребувала моральної підтримки і фахових порад. Та світ не близький! Спілкуватися доводилося переважно з допомогою пошти. «Уявіть себе сонцем, — писав Местечкін до степової студії. — Уявіть себе первоцвітами. Тимчасово відкладіть газети, не слухайте пропаганду. Пориньте у світ народних традицій». Журналісти, які стежили за розквітом «Чонгар-саду», назвали цей зв’язок експериментальним. Насправді ж це була художня школа з дистанційним вивченням творчої абетки. А для нього — ще й можливість практичної реалізації ідеї українського духовного відродження.

Власне переконання у необхідності художньої освіти від перших кроків, що їх робить людина, Григорій Местечкін нікому не нав’язував. Просто допомагав дійти цієї думки. «Намалюй свою квітку», — запропонував якось у гаслі конкурсу, організованого редакцією жіночого журналу, Спілкою художників і чонгарським колгоспом «Грузія». (Уявіть собі: голова цього колгоспу звітував про студію «Чонгар-сад» на Президії Верховної Ради України!) Надіслала свою квітку й Світлана Семенюк з Чернігівщини, хоча традиції декоративного розпису у її селі були вже втрачені… Дитяче журі студії «Чонгар-сад» визнало цю роботу кращою; високо поцінувало її і професійне журі Спілки художників. Як переможниця конкурсу, Світлана приїхала до Києва з виставкою. А за півроку вона привезла твори малюків рідного села, яким передала своє уміння, ведучи уроки малювання у дитячому садку. Сповнилося ж їй тоді лише 10 років. Виявилося, що наші діти можуть дорослішати не лише у спорті!

Коли на твердження, що нам треба до Європи, відповідають запитанням: «Де ж нам узяти стільки європейців?» — ця відповідь мене влаштовує тільки як дотеп. Бо в Європі, якої ми так прагнемо, громадян пробуджують і виховують. До речі, Світлана пробудила талант художниці у своєї матері. А та, у свою чергу, допомогла відкрити в селі унікальну дитячу картинну галерею… Схоже на казку, чи не так? Але це теж наша традиція, для якої так хочеться знайти місце у майбутньому.

Отже, виховання мистецтвом. А освіченість, ерудиція — хіба це щось інше? Облиште, просто їх немає без краси і людяності, які приносить нам художня творчість. Мій герой належить до людей шляхетних, у яких віра і любов — назавжди. Колись, навчаючись на факультеті журналістики, він свято вірив у справедливість. І сьогодні не уявляє, як журналіст може продаватися, бути піарівським «кілером». Створений ним острів щирих, непідробних почуттів тане у хвилях і на вітрах нашого сьогодення, але залишається однаково чистим і чесним. «Люблю, — каже, — щоб життя крутилося навколо моїх ідеалів добра і щастя». І наводить афористичні рядки Івана Драча: «Наша ученість, добром не підкута, — то лжа єсть прелюта!». Пригадується у Достоєвського — про правду, яка є брехнею, якщо не зігріта співчуттям. Сказане з інтервалом у сто років переконує, що добро на всі часи єдине: власне, воно і є правдою.

Тим часом на шкільних уроках малювання діти зображують у перспективі куб, кулю та яблуко на тарілочці. На жаль, народна творчість як предмет не викладається навіть у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Деякі професори посилаються на неї лише для підтвердження фактів з історії й теорії мистецтва. Чи не замало цього? Художні течії змінюють одна одну, ідеї виникають і вичерпуються, а фольклорні традиції не зникають. Вони можуть лише завмерти за несприятливих умов, а потім знову розвинутися у нових проявах, залишаючись першоосновою не тільки усіх видів і жанрів мистецтва, а й наших смаків, звичок та вчинків. Добре, що це зрозуміли у Національному технічному університеті.

Гуманізація освіти. Це не вигадка і не новітня мода. Понад століття тому у Київському політехнічному викладали такі зірки, як філософ Сергій Булгаков і художник Микола Пимоненко. На урочистостях з нагоди відкриття Інституту його перший ректор Віктор Кирпичов сказав: «Справжній інженер має бути вченим, практиком і художником». Тобто творити за законами краси. Тоді майбутні інженери не бажали обмежувати власний світогляд логарифмічною лінійкою, професура ж не ділила фахівців на «технарів» і «гуманітаріїв».

Системна модель гуманізації вищої технічної освіти у нинішньому КПІ — Національному технічному університеті — передбачає інтелектуалізацію освітнього, навчального і виховного процесів. Саме тут створена картинна галерея Григорія Синиці. У сусідстві з творами цього класика українського живопису влаштовуються виставки дитячого малюнка, працюють художники експериментальної студії «Оранта». Галерея стала центром духовного тяжіння. Її завідувач — філософ Станіслав Тимченко; сюди приходять відомі поети й композитори, народні лікарі та митці, магістри живопису і початківці. Всі вони гуртуються навколо мудрого, по-юнацькому енергійного шефа студії, послідовника Синиці Григорія Местечкіна.

Чому кожна дитина прагне малювати? У чому винні стіни й паркани, які вона покриває своїми витворами? А винні якраз не стіни, не крейда і не фарби, а художня пам’ять… У студії «Оранта» творчо використовується розроблена Г.Местечкіним оригінальна методика пробудження художньої етногенетичної пам’яті, спадкового коду творчості. Вона — у тому, щоби бачити в кожній людині змалечку не «чисту дошку», яку заповнюють знаннями, а передусім оте чарівне зернятко, з якого виростає творча особистість. А в ній розкриваються можливості мистецтва, яке розквітало на нашій землі ще за часів побудови Софії Київської (звідси й назва дитячої студії, створеної у 1992 році з метою відродження фольклорних традицій стародавнього Києва). Розписи десятирічного Богдана Дем’яненка на звичаєвому білому тлі захоплюють багатством українського національного орнаменту; образним змістом кольорових зіставлень полонять уяву твори Ганни і Степана Сазонових, Павла і Володі Степашків, Ніли Муратової, Ганни Міхеєвої, Ольги Марцевої, Павла Долинського і його сестри Олександри; своєрідною монументальністю привертають увагу композиції студентки Таміли Серебрій… Вік — не завада: до «Оранти» приходять цілими родинами! Випускниця КПІ, інженер-конструктор Наталія Джусь якось привела сина Ярослава; він став тут художником і композитором, його твори з циклу «Співоча веселка» — справдешня музика в кольорі! А Майя Поляченко з дітьми Естер та Святославом відроджують у своїх композиціях традиції єврейського народного розпису. Михайло Булгаков писав, що не горять рукописи; ці батьки і діти довели, що не зникає пам’ять поколінь.

На своєму віку Григорій Местечкін так нічого й не зажив. Ні дорогих колекцій, як у багатьох знавців та цінителів мистецтва, ані навіть пристойної пенсії. Нічогісінько, крім підступів недругів і дивацької слави. Певно, справу його життя гідно поцінує лише той, хто бачить трохи далі телеекрану, читає не лише рекламу, та й смаками не поступається журантам різних «фортун». У 1998-му це зробив Міжнародний фонд імені Володимира Жаботинського, нагородивши Г.Местечкіна — за подвижницьку діяльність на ниві відродження національних культур — премією і Золотою медаллю «За національне порозуміння».

Його називають традиціоналістом. «Хай так, — каже він, — я й справді все своє життя присвятив захисту традиційних цінностей». Це не тільки народний живопис, а й звичаї, обряди, і, ясна річ, — мова… Погодьтеся, що до традиційних належать і такі старосвітські цінності, як книжкова культура, звичка не вірити пліткам, не брехати самому, а також вірність професійним і родинним обов’язкам; нарешті, патріотизм. Що ж, як на мене, традиціоналізм местечкінської проби — приваблива модель способу життя. Вона — у словах Тараса Шевченка: «Добре жить тому, чия душа і дума Добро навчилася любить!». Ось і відповідь на запитання, звідки беруться європейці.

Реклама