У потязі Київ—Харків, 3.04.2007

До залізничного вокзалу Київ-Пасажирський мене підкинули дещо зарано — мій потяг відходив аж за нецілих півгодини. Я намагався хоч якось убити час, але навіть надмірно сповільнене копирсання у дверцятах автоматичної камери схову не надто мені помогло. Залишалося мимохіть спостерігати за вокзальним життям.

І от я за ним підсвідомо спостерігав, а тим часом мене вже сверд­лило таке ж підсвідоме запитання: «Що трапилося?». Увесь вокзал та його околиці здавалися мені переповненими якимись не зовсім звичними людьми. Вони траплялися на кожному кроці, причому кучкувалися групами і групками і створювали цим своїм кучкуванням, скажімо так, не надто позитивну атмосферу.

Я назвав їх щойно «не зовсім звичними», але це, напевно, введення в оману і себе, і читачів. Бо насправді ці люди були до жахливого звичними. Але звичними з деякою поправкою у часі — звичними для вокзального ландшафту нашої країни принаймні десятирічної давності. Такі от типові пасажири країни Україна середини 90-х з усією неминучою атрибутикою спортивних штанів та неякісної джинси, картатих сумок і однаково пострижених голів. Деякі з них були сильно напідпитку, чи то пак — чого вже там? — добряче вгашені, тож намагалися проявляти активність, шастаючи залами, переходами і перонами та — задля підняття духу — голосно лаючись. «І яким це чином нас отак зненацька кидануло років на тринадцять назад?» — подумки дивувався я.

Сенс перформенсу я зрозумів, коли побачив у деяких із них згорнуті державні прапори на древках, наші синьо-жовті прапори. Наприкінці 80-х, коли ці прапори ще вважалися забороненими й бандерівськими, ми також возили їх на свої заборонені мітинги всіма можливими потягами цієї землі. Прапори в нас були самопальні, їх шили наші матері й сестри, а носити їх доручалося лише найсильнішим і найвідповідальнішим — адже саме вони могли ставати і нерідко ставали найпершим об’єктом агресії тодішніх ментів.

Отже, того вечора регіональні феодали продовжували звозити до Києва «своїх людей». Таким чином замикалося певне історичне коло: синьо-жовті прапори, свого часу ламані й шматовані, нині «за рознарядкою» роздаються нетверезій пацанві її начальниками, з яких не один свого часу — я навіть не сумніваюсь у цьому — досхочу цих самих прапорів наламав і нашматував. Коло, як на мене, дещо порочне, хоч і цілком діалектичне.

У потязі, що ним я невдовзі від’їхав назустріч тим-таки «регіонам», я мимоволі продовжив спостереження. Це було викликано появою в коридорі вагонного провідника — різкого дядечка в уніформі з білою сорочкою і рацією на поясі. І цей дядечко став абсолютно по-хамському командувати пасажирами. Він наказував нам позаходити до купе, бо ми, мовляв, стоїмо йому на дорозі. Я свідомо не цитую його мовою оригіналу, достатньо лише зауважити, що це й була вона в чистому вигляді — мова попси і блатняка. До того ж я наважуся стверджувати, що в його випадку слово «провідник» означало «фюрер». Само по собі це було мені дивно, бо на мене давно вже жоден провідник не кричав. У потягах, які курсують з Києва в західному напрямку, провідники не те що не кричать, а жартують і усміхаються. Хоч самі потяги так само обдерті й повільні, як і ті, що ідуть на схід.

Так, це було дивно, але що дивніше — усі без винятку пасажири (а там були не тільки беззахисні жінки, старі та діти) йому без слів підкорились і слухняно поховалися до своїх купе. І ніхто не залишився стояти в коридорі. Ніхто, крім мене, але я в рахунок не йду, бо «не місцевий», і мені він, цей їхній фюрер, по цимбалах.

Цей потяг, думав я, на дев’ять десятих заповнений виборцями «регіонів». Можливо, навіть на десять десятих він ними заповнений. І я жодним чином не хочу їх нічим ображати, бо я не маю їх за своїх ворогів. Я навіть не звертатимуся до них українською, бо їм це може здатися викликом. Я навіть визнаю за ними політичне право понад усе на світі любити Росію й так само понад усе ненавидіти Європу, НАТО, Америку та інших «піндосів».

Я хочу їх просити лише про одне: не дозволяйте покрикувати на себе хамовитим провідникам у формених білих сорочках із жовтуватими пахвами. Захищайте свою людсь­ку гідність, коли всяке чмо намагається вас нагнути, тицяючи вам при цьому державний прапор. Знайдіть у собі відвагу послати подалі будь-якого знахабнілого начальника — так, як ви це вмієте, коротко і страшно — мовою попси і блатняка.

А інше все додасться. І життя налагодиться.