Зв’язок між земним та небесним...

Опанас Заливаха

Опанас Заливаха належить до людей, котрі спостерігають. На перший погляд, невиразну деталь він може ввести у світоглядний контекст. Небо і Земля — єдине ціле. Символ єднання належить будням: листопадові, зливі, птахам... Деякі його картини творять алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за всім живим стежить державне око. Про його пильність художник Заливаха знає з власного досвіду. П’ять років мордовських таборів. Парадокс, але про цей період свого життя він згадує як про найкращі роки. КДБ, сам того не бажаючи, зібрав за колючий дріт інтернаціонал інтелектуалів, митців, письменників... До того періоду належить полотно «П’ють чай», серія екслібрисів та листівок кульковою ручкою. Все це космічно далеке як од фотографічного реалізму, так і від будь-яких ізмів. Індивідуальність уперто не бажає налазити на будь-який копил.

Доля, 1970 р. (полотно, олія)

Останній період творчості Заливахи характеризує вертикаль. Те, чого так бракує нам на «тихих водах, під ясними зорями». Вочевидь, вертикаль передбачає ще й закоріненість, родову пам’ять та незлобливість спогаду.

— На світ я прийшов у селі Гусинка на Харківщині. Недавно був там. Заливахів уже немає в селі. Як з’явилися там нізвідки, так і здиміли. Я дізнався, що мій рід не був покріпачений. Майстер, який кілька століть тому працював в артілі і будував церкви й собори, вирішив залишитися в Гусинці. Купив собі трохи поля і заґаздував. Тобто рід мій походить від блукаючих майстрів. Нещодавно одержав лист із Харкова. Чоловік ішов вулицею і в кіоску побачив художній альбом із моїм іменем. Придивився — а то ж, каже, мій рід! Мені приємно було.

— Був голод. Батько, умілець на всі руки, зробив для начальства вулики, і нас випустили з села. Не випускали нікого: на станції був блок-пост. І тільки маючи посвідчення, можна було виїхати з України. Місцеве начальство, як правило, з тих, що ще Перекоп брали. Гультяї й голодранці... Їхали ми на Далекий Схід 30 діб. Вже коли опинилися за межами України, батько пішов на станцію і приніс хлібину. То було вже щось.

— Дев’ять. У батька на Далекому Сході були родичі. Вони виїхали ще під час столипінських реформ. Поселилися біля Владивостока. Хотіли ми до них добратися... Але стояв холод: приїхали туди взимку. Та й одягнуті були по-українськи: в лахміття. Я серйозно захворів. Місцеві дозволили нам поселитися в покинутій хаті. Піч гуде — батько наколов дров, а мати схилилася наді мною і щось ворожить, відмовляє. Саме тоді через село йшов китаєць по женьшень, то люди його й спинили. Кажуть, що тут у хаті дитина помирає. Він прийшов дуже вчасно, бо я вже знепритомнів і кров’ю підпливав. Напарив якогось відвару, і я прийшов до тями. Перше, що запам’ятав, — його усміхнені карі очі. Оклигав. Але до родичів ми вже не спроможні були добратися. Спочатку тут жили, батько ковалював, потім перебралися до міста, бо діти мали вчитися.

— Мене завжди вабило до малярства. Після восьмого класу на очі потрапив журнал «Огоньок» з адресою якогось художнього училища. Я написав за тією адресою листа і отримав відповідь. Училище містилося в Благовєщенську. Мені було вже 17 років. Зібрав манатки та й подався туди. Провчився рік чи два. Потім мій приятель, татарчук з голубими очима, каже, що в Самарканді є середня художня школа. Повним ходом ішла війна, і ця школа була евакуйована з Ленінграда разом із Академією мистецтв. Ми поїхали... Літо, виноград, «лєпьошкі»... Учні ходили, як стародавні греки, в самих простирадлах.

— Не тільки, решту одягу можна було продати і накупити різної смакоти: родзинок, фініків, ще всякого.

— Медицина для війни мене забракувала. Згодом академію разом з училищем переправили до Загорська. Ми там жили при славетному монастирі. Історію мистецтв викладав нам професор Починков. Розповідав, що віднайшов монастирські книжки, в яких описується цікавий приклад. Перш ніж художник мав розпочати працювати в соборі чи церкві, він два тижні постив, після чого йшов у лазню, потім одягав «холщовий» одяг і вже аж після молитви починав малювати. Для нас то було цікаво... Який ритуал треба було пройти митцеві, щоб бути готовим творити образ! І справді, коли подивишся на старовинний іконопис, там є той момент духового натхнення.

Пізніше з академією повернулися в Ленінград, війна вже гриміла далеко на Заході. Ми, школярі, бігали порожніми й голими коридорами. Пам’ятаю, у стіні побачив велику пробоїну від снаряда. Саме в тій кімнаті жив і працював Тарас Шевченко. Тепер там музей його імені.

У 47-му році відбувалася якась акція виборів. Бутафорна, звичайно. Студентів зганяли «прісутствувать». Я не пішов. Це потрактували як антирадянську поведінку, і мене виключили з академії. Ректор порадив працею заробити добру характеристику, і тоді мене відновлять. Поїхав я в Калінінград, працював у художньому фонді. Після смерті Сталіна мене поновили.

— Я тоді перестав упізнавати студентів. Вікова різниця між нами становила майже десять років. І побачив я, що градація між студентами не так вікова, як світоглядна. Там у нас були студенти так званої народної демократії. Чехи, мадяри, китайці, німці, поляки... Одного разу, коли йшлося про мистецьке національне уподобання, мене запитали, якої я культури... Не відав, що сказати. Української не знав, російської не відчував. То цікаво... Це й підштовхнуло мене дошукатися свого національного кореня. Там я усвідомив, що треба мати свою дорогу, свій напрямок. Почав активно дошукуватися «хто я, що я, звідки й куди». Часто бував у Львові, Києві. Зазнайомився з цікавою молоддю. Світличний, Горська, Кушнір, Семикіна... Брав у них літературу. Читав і розповсюджував. На тому мене й застукали...

— Так. Отже, засудили мене й посадили. Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. То був для мене найкращий університет. Мій товариш Іван Русин, йому дали всього один рік, казав: «Знаєш, Панасе, я би ще півтора року просидів. Тут стільки цікавих людей. На великій зоні їх немає». То цікаво...

— У 70-му році, коли я досиджував, режим на зоні починав згущуватись. Але спочатку було доволі вільготно. Дозволялося ходити довкола бараків, бо пізніше давали п’ять на п’ять метрів від і до. І тільки до дев’ятої години, потім усе зачинялося. Але я ще того всього не дочекався. Після мене вже стали закручувати дисциплінарні пружини. Коли посадили Світличного й Стуса, гайки закрутили повністю.

Мене відвідували. На зону приїжджали Горська, Кушнір, той-таки Світличний. Стус мене згодом усе розпитував про зону. І я відчував, що він готується сісти. Був уже налаштований.

У Києві після зони мені зробили таку цілу учту, перформенс зустрічі. Всім тим командувала Аллочка Горська. Костюм мені модний купили, замовили ресторацію. Повеселилися. Щойно я повернувся у Франківськ, як приснився мені страшний сон. На вечір прийшла телеграма, що Горська загинула. Хоч я був під наглядом, але вирвався і поїхав до Києва. Це темна справа і до сих пір не розкрита...

— В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї... Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати. Інакше перетвориться на панічну тваринку.

— Так. Але підштовхнув мене до цього інший випадок. Коли проходив перепис населення у 1969 році, в анкеті була графа «національність». Я сказав: «Прошу записати мене китайцем». Розповів ту історію, коли мене врятував китаєць, і сказав, що хотів би в такий спосіб віддати йому честь. «Китайцем нє могу, рускім — пожалуста». Китайці — то велика культура і генетична стійкість.

— Ні. Знаю, що мистецтвознавці потім означують: у того, мовляв був «голубий» період, у того «зелений», той від реалізму пірнув у кубізм... Мені здається, що зміни творчості митця є проявом духово-естетичної потреби, його роздумів, осмислення своїх переконань. Хтось реалістично змальовує навколишній світ, хтось не так змальовує, як інтерпретує. Треті прислухаються не до зовнішніх подразників, а до потреб власної духової естетики. Подивіться на «Трійцю» Рубльова... Там є щось від натури? Немає. Є щось від видумки? Певною мірою, бо основне там — образ духу. Про такий мистецький твір неможливо сказати: «О, намальовано як живе!» Я намагаюся не так дбати про реальний момент, як прислухатися до себе.

— На перший погляд, ніби сухе геометричне поняття. Але для мене вертикаль означає велике дійство: єднання неба і землі. Це і в нашій коляді зафіксовано: «Небо і земля нині торжествують...» Єдність протиріч. У своїх творах я намагаюся зафіксувати цей зв’язок між земним та небесним.