Я (не) вступив до університету...

Слово «покликання» спочатку означало, що Бог закликає людину до тієї чи іншої діяльності. Вибір професії — складний і тривалий процес, це одночасно і самовизначення, і обмеження, адже обираючи один вид діяльності, ми змушені відмовитися від інших. Він, власне, має відображати рівень особистих домагань 17-річних, стимулювати їх до зростання і подолання труднощів. Але так уже повелося, що найчастіше вибір ВНЗ відбиває зовсім інші показники...

Крайнощі профорієнтації

«Якщо я не вступлю, мене батьки вб’ють», — приречено каже одинадцятикласниця. Фігура мови відображає тільки страх невідповідності чиїмось очікуванням. Шкода, якщо перший серйозний вибір зведеться тільки до задоволення запитів родини або суспільства. Процес професійного самовизначення в юності може мати й інші крайнощі. Наприклад, зволікання і відкладання, відсутність виражених інтересів, які можуть маркірувати загальну особистісну незрілість. Такі абітурієнти до останнього дня «вираховують», де нижчий конкурс, можуть подавати документи одночасно на абсолютно різні спеціальності. Звісно, може й пощастити — є приклади, коли людина, котра вступила «абикуди», нехай і випадково, але здобула цікаву для себе професію і роботу. Особливо якщо в неї не надто тонка душевна організація, і вона орієнтована не стільки на власні інтелектуальні й емоційні потреби, скільки на соціальну успішність, виражену в найбільш зрозумілому й чіткому еквіваленті — грошовому.

Раннє самовизначення — інша крайність. Її небезпека в тому, що дитина може не помітити інших аспектів життя і варіантів можливої професійної реалізації. Така безальтернативність криє в собі розчарування. Сутність популярного, але не обов’язкового в школах України профільного навчання в старших класах у тому, що воно дає можливість приміряти на себе гадану професію. Рішення утвердитися у своїх симпатіях або назавжди відмовитися від них до вступу у ВНЗ буде конструктивним у будь-якому разі.

Підліток схильний бачити себе в майбутньому видатним, завищений рівень домагань для нього — норма. Ні вчителям, ні батькам не слід витрачати сили на те, щоб «повертати підлітка в реальність». Це ще не життєвий план. Найчастіше орієнтація іде на високий суспільний статус, а не на певний вид діяльності. Іноді необхідність конкретизувати мрії та ідеали заводить старшокласника в глухий кут. У кожній школі Швеції працює консультант із профорієнтації, у багатьох інших країнах є інтернет-термінали для школярів із гарантовано якісними профорієнтаційними тестами. У нас же державна система профорієнтації відсутня.

Питання принципове: працювати для отримання грошей чи для самореалізації? Одне іншому не обов’язково заважає. Чомусь у нас це найчастіше протиставляється. Дається взнаки внутрішня готовність, навіть звичка до рабства, підпорядкування обставинам і примусу в різних його видах. Внутрішньо вільна людина швидше сформулює так: «Хто і де міг би мені платити за те, що мені подобається робити?». Багато людей і завдання таке не ставлять — дотримуватися свого покликання, вважаючи, що надійне фінансове становище є важливішим. Переконання, що неможливо захоплюватися власною професією, ґрунтується, мабуть, на впевненості, що потрібно багато і тяжко навчатися, після чого отримати документальне підтвердження своїм знанням, омріяний диплом. Хоча досвід показує: вихід «у люди» через освіту — зрозумілий і соціально схвалюваний, але далеко не єдиний шлях до процвітання.

Влада чи допомога?

Батьки істотно впливають на зміст життєвих планів молоді, хоч би якою незалежною та обдарованою вона була. Хлопець із Сумщини мріяв бути істориком. Але мама наполягла на своєму: добрий математик повинен бути бухгалтером! Він став банкіром і президентом країни, але згідливість не завжди сприяє ефективності. Через багато років наполегливість батьків може датися взнаки «синдромом вивченої безпорадності», коли замість рішучих дій чекають то слушної ситуації, то чийогось схвалення... Чому ж у бажанні уникнути психологічного травмування та досвіду невдач дорослі роздмухують непроходження за конкурсом у ВНЗ до рівня справжньої життєвої катастрофи, руйнування життєвих планів?

«Батьківська істерика» може стати мотивацією для посилення підготовки до іспитів для старшокласника з дуже залежною життєвою позицією. Чи варто її таким чином заохочувати й закріплювати? Катастрофізація може як посилити, так і мимоволі знизити продуктивність підготовки, а вже ослабити позицію прагнення до самостійного і відповідального життя — точно. Навіть великий провал — це не катастрофа, а просто поворот долі, причому іноді в потрібний бік. Більше заважає драматизація, коли ми перебільшуємо вагу наших проблем. А можливо, це й не проблеми зовсім, а просто чергові, поставлені перед нами завдання? Справді, деякі події здатні істотно змінити наші плани. Але буває, що й на краще!

Спроби прямого тиску можуть посилити протестну поведінку, іноді підсвідому й неочевидну для зовні слухняного підлітка. Підсвідомий саботаж може виглядати як втеча в хобі різного ступеня шкідливості, відмова від спроб самовизначитися, труднощі вибору, апатія.

Своєчасне знайомство з різними видами діяльності, розширення кругозору, спільні цікаві й корисні заняття — ось у чому має виявлятися вплив батьків на сина чи доньку. Допомога батьків може виражатися в підкреслено нейтральному інформуванні — адже часто навіть на університетській лаві молоді люди не уявляють собі, ким вони будуть. Чи, навпаки, занадто добре уявляють те тепленьке місце, найчастіше недалеко від батьківського кабінету, але не цінують нав’язливої турботи.

Схоже, такі дрібниці, як формування усвідомлення особистої відповідальності та самостійності юного покоління, котру ми всі так цінуємо на словах, не надто обтяжують українських батьків на ділі. Опитування показують, що переважна більшість батьків не відчувають сумнівів із приводу незаконної плати за вступ; що називається — готові на все. Чесність — явище радше вимушене, і воно не викликає ні схвалення, ні розуміння. Повага до власних дітей —
це для нас узагалі небачений екстрим. «Та знаю я їхню самостійність, — кажуть скептики. — Це означає, влаштуй мене не туди, куди є можливість, а туди, куди я захочу. От і вся їхня незалежність».

Міфи про вступ

Згідно з найбільш поширеними легендами і хибними враженнями про вступ до ВНЗ:

1. На платних місцях університетів навчаються найбагатші. А от і ні. Якраз шиком вважається влаштувати дитину на бюджетне місце і недбало казати знайомим: мій вступив сам... Жити за рахунок платників податків для людей «із можливостями» стає просто способом життя навіть у дрібницях.

2. ВНЗ корумповані, самостійно вступити неможливо. Це практично не стосується інженерних, точних, технічних спеціальностей. Та й на модних юридично-економічному та гуманітарному напрямах є лазівка для «найрозумніших», хоча в основному, звісно, все схоплено — у цьому легко і просто переконатися, провівши на першому курсі престижних факультетів із високим конкурсом по-справжньому незалежні контрольні без попередньої підготовки та попередження деканів.

3. Успішність життєвого шляху визначається здобутою освітою. Ті, хто вступив до ВНЗ, спочатку здаються задоволеними. Але якщо професію обрано не зовсім продумано, хтось може не впоратися із навчанням, хтось розчаровується у спеціальності або сумнівається у правильності вибору. Незадоволені обраною професією — приблизно третина першокурсників, до старших курсів ця цифра зростає. А попереду ще криза 25 років — помічене психологами перше протверезне підбиття підсумків після закінчення ВНЗ.

4. Батьки зобов’язані забезпечити дитині вищу освіту. За Конституцією, зобов’язані забезпечити тільки середню, а решта — тільки добровільні моральні зобов’язання, що їх розуміє кожен по-своєму.

5. Cенс освіти — в отриманні диплома. Значення сертифікатів і дипломів перебільшують лише невпевнені в собі люди. А от вплив на молоду людину особливої освітньої атмосфери, спілкування з талановитими вченими, котрі приходять спеціально, щоб поділитися знаннями та досвідом, спілкування з думаючими однолітками, інтелектуальне середовище — є безцінними для розвитку і зростання.

6. Навчатися за кордоном — дороге задоволення. Закордонна стипендія цілком забезпечує потреби, що перебувають на нижніх сходинках піраміди Маслоу, на відміну від нашої. Отримати її важче, але цілком можливо.

Назад у майбутнє?

У насадженні молодим цих зужитих міфів, які найчастіше програмують довічну залежність від старших товаришів, криються численні психологічні проблеми насамперед старшого покоління. Допомога в пошуках свого унікального шляху, на якому можна жити відповідно до своєї природи, — ось у чому можна допомогти сьогоднішнім абітурієнтам. Постійне насильство над собою призводить до хвороб. Студентом може, та й хоче бути не кожен. Якщо вчитися нестерпно — а таке буває досить часто — варто подумати про більш «формальну» освіту, для позначки в резюме. Таких пропозицій від українських ВНЗ сьогодні чимало. Отут буде «все тільки за гроші». І це лише початок незручностей, які чигають на людину, котра обрала не свій шлях. Бо недостатньо назватися професором, щоб ним бути. Нав’язування всім однієї установки — на вищу освіту, як і на здобуття академічних звань, — це ще одна ілюзія визначеності й успішності життєвого вибору.

Старшокласник, який не насмілюється захистити своє почуття власної гідності перед розбещеним необмеженою педагогічною владою вчителем або надто перейнятим власною батьківською репутацією «домашнім начальником», накопичує досвід конформізму і пристосовництва, готується морально і психологічно до обману й окозамилювання в дорослому житті. А залежність майбутньої професії лише від того, в якому навчальному закладі в дорослих є сват і брат, загрожує не лише розчаруваннями, а й цілковитою байдужістю молодої людини до власного життя, яка обов’язково так чи інакше дасться взнаки.