ЧЕРВЕНЬ.ШУЛЬЦ

Історія, яка викликала несподіваний резонанс в Україні, — вивезення фресок Бруно Шульца до єрусалимського музею Яд-Вашем. Громадськість Дрогобича, де зберігались, а краще сказати — руйнувались, ці фрески, неймовірно обурена пропажею національної спадщини...

Якби не ця дивна історія, я б так ніколи і не усвідомив, що Шульц своїм походженням — бодай територіально — український письменник, що те загадкове місто, вулицями якого він прогулювався зі своїми героями, —Дрогобич. Я читав Шульца польською, російською, українською, однак тільки тепер починаю усвідомлювати, що Бруно Шульц у своїх книжках створив дзеркальний образ цього міста, як Шолом-Алейхем — образ Києва чи Італо Кальвіно — Венеції... Звичайні міста у творах художників такого рівня невпізнанні, переосмислені, але тільки так вони стають містами не лише на мапі географічній, а й на мапі духовній... Однак вивезення фресок Шульца до Яд-Вашему просто засвідчило, що для євреїв, які давно вже не спілкуються мовою, якою писав польський письменник Шульц, його творчість залишилася частиною самоусвідомлення... І для поляків, які знайшли так і не встановлений у Дрогобичі бюст Шульца десь у сховищі, — також.... А для нас? Для нас Бруно Шульц — просто якийсь єврей, який малював щось незрозуміле і, до того ж, писав польською мовою...

Так Україна відцуралася ще одного великого свого письменника. Невдоволення з приводу вивезених фресок видається просто блюзнірським — ще кілька років, і це «національне надбання» просто загинуло б, невпізнане і непотрібне. Врешті-решт, Яд-Вашем — не музей національного живопису, а музей національної катастрофи, важливий далеко не для самих лише євреїв. Бруно Шульц, вбитий гестапівцем прямо на вулиці у Дрогобичі тільки за те, що був євреєм, заслужив право на свою експозицію у цьому місці скорботи. Однак вивезення фресок має й інший, як на мене, не менш важливий аспект. Можливо, ми виявимося здатними усвідомити Україну як багатокультурну державу, як місце, де зустрічались народи і виникали справжні феномени культурного співіснування... Ми не повинні намагатись заштовхати культуру у клітинки політичних схем — на Заході і Центрі культуру творять українською, на Сході можна трішки російською, на єврейські теми — будь ласка, на ідиш, ми перекладемо за програмою розвитку культур національних меншин... А куди ж тоді зарахувати Шульца? А чому взагалі ми маємо забувати про польську культуру, яка також була в Україні? Про те, що був український Львів і польський Львів, єврейський Бердичів і польський Бердичів... І ось Дрогобич — він був водночас українським, польським, єврейським, і саме в такому місці міг творити Бруно Шульц. Так, він писав польською мовою, так, його творчість переповнена єврейським містицизмом, однак це творчість на вулицях українського Дрогобича — міста, в якому немає ні його музею, ні йому пам’ятника...

Як на мене, таке недбале ставлення до тих, кого ми звикли вважати чужинцями, — це результат нашої тотальної неповаги до української культури. Ми звикли вважати її другосортною, ми звикли не дивуватися, що не видаються книжки, занедбані музеї, так звані телезірки розмовляють зі своєю нечисельною аудиторією принизливим суржиком Вірки Сердючки або штучною мертвою мовою, вивченою прямо перед ефіром. Той, хто не поважає себе, нездатний поважати інших — це, звичайно, сентенція... Однак, можливо, для того, щоб навчитися поважати себе, треба розпочати з інших? І — така крамольна думка — усвідомити, що вони не є іншими, а таки є своїми, що людина має співати тією мовою, якою співається... Тільки дуже важливо, про що йдеться у пісні...