ЧАРІВНИК ІЗ ВОРОЖБИ

Наприкінці 1952 року українська громадськість Америки готувалася до відзначення 80-ліття патріарха національного мистецтва ХХ століття Василя Григоровича Кричевського. Саме в цей час до рук старого майстра, що мешкав у Венесуелі, потрапила стаття, автор якої безапеляційно стверджував, начебто проект будинку Полтавського земства створив не В.Кричевський, а маляр С.Васильківський. Стаття стала для В.Кричевського фатальною. Зморений хворобами й людською несправедливістю, 15 листопада 1952 року він відійшов у вічність.

Понад півстоліття родина майстра — дружина Євгенія Щербаківська-Кричевська (померла 1964 року), дочка Галина Кричевська-де-Лінде та її діти — не мала жодних контактів з Україною. Нинішнього року, коли відзначається 130-ліття від дня народження В.Кричевського, рідні вирішили повернути мистецький доробок художника, який ревно зберігали у Каракасі, до України.

Перед тим, як численні полотна, ескізи й начерки залишили Американський континент, в українській амбасаді в Вашингтоні відбувся вечір пам’яті В.Кричевського. Його учасники мали щасливу нагоду не лише побачити твори, що повертаються в Україну, але й переглянути перлини вітчизняного кінематографа — «Звенигору» О.Довженка та перший український кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок», художнє оформлення яких здійснив В.Кричевський. Передача творчого доробку митця була здійснена за сприяння американської компанії Sigma Bleуzer.

Василь Кричевський — унікальна постать в історії українського мистецтва ХХ століття як за різнобічністю діяльності, так і за здатністю в кожній ділянці творчості торувати нові шляхи. Митець працював у царині архітектури, дизайну, малярства, книжкової й станкової графіки, театральної декорації, оформлення кінофільмів. Він був ревним колекціонером і прискіпливим дослідником народного мистецтва, виступав у пресі зі статтями з нагальних питань художнього життя. В.Кричевський — один з фундаторів Української академії мистецтва, професор і керівник низки вищих шкіл у Києві, Миргороді, Львові. Не боячись впасти у компліментарність, художника можна назвати постаттю ренесансної величини, значення якої сягнуло далеко за суто мистецькі межі.

В.Кричевський починав як архітектор. Вищої художньої освіти він не отримав. Навчання хлопчини із слобожанського села Ворожба обмежилося школою в рідному селі, двокласною школою у Верхній Сироватці та Харківським технічно-залізничним училищем. Після закінчення навчання п’ятнадцятирічний юнак почав працювати помічником кресляра в Харківській міській управі. Ретельність та вправність обдарованого хлопця привернули до нього увагу знаних інженерів й архітекторів міста — С.Загоскіна, А.Шпігеля, О.Бекетова. Опріч грунтовних знань з архітектурних дисциплін і малярства, вони надали юнакові можливість користуватися добірною бібліотекою, студіювати історичні праці та філософські трактати, відвідувати лекції уславлених професорів Харківського університету — історика Д.Багалія, етнографа М.Сумцова, мистецтвознавця Є.Рєдіна. В оселі С.Загоскіна В.Кричевський познайомився з архітектором Г.Шустером, малярами М.Врубелем і Г.М’ясоєдовим, гравером Л.Жемчужниковим, піаністами А.Рубінштейном і А.Беншем, композитором П.Чайковським. У родині академіка архітектури О.Бекетова та його тестя, підприємця і банкіра О.Алчевського, бували Панас Мирний, Б.Грінченко, брати Тобілевичі й М.Заньковецька, малярі К.Первухін, М.Ткаченко, С.Васильківський та М.Беркос.

Під впливом нових знайомих В.Кричевський почав більше уваги приділяти акварельному живопису. 1897 року він наважився показати пейзажі, намальовані під час літнього відпочинку в Криму, на виставці харківських художників. Роботи дебютанта отримали схвальні відгуки, тож надалі В.Кричевський вважав 1897 рік початком професійної діяльності.

Успіх серед харківської публіки викликав у художника бажання отримати вищу мистецьку освіту. Наступного року він поїхав до Петербурга, де показав свої акварелі й рисунки професорам Академії мистецтв. «Академіки» запропонували В.Кричевському виконати копію великої акварелі, яку щойно отримали з Парижа. Художник хутко зробив копію, що мало різнилася від оригінала. Професори винесли одностайний вердикт: перед ними — сформований майстер, якому варто виставлятися, а не гаяти час на навчання. В.Кричевський дослухався до їхньої поради і надіслав роботи на виставку Петербурзького товариства акварелістів. Незважаючи на доволі закритий характер товариства, його члени залучили харківського митця до участі в своїх виставках.

З 1898 року В.Кричевський звернувся до олійної техніки живопису. У своїх численних роботах художник зумів зберегти прозорість і сонценосність акварелі. За творче життя він намалював сотні картин та невеличких етюдів, переважно пейзажів Полтавщини і Слобожанщини, Київщини та Криму. Його роботи завжди вирізнялися декоративністю й превалюванням чистої локальної фарби, що ріднило їх зі старою українською традицією.

Попри успіхи на малярській ниві, Кричевський прагнув реалізуватися в сфері архітектури. На початку ХХ століття він створив десятки проектів приватних будинків та громадських установ, що засвідчило досконале знання архітектором конструктивних, композиційних та декоративних особливостей різних стилів. Однак В.Кричевський шукав власний шлях, уособленням якого став будинок Полтавського губернського земства (1903 — 1908), запроектований ним у традиціях української народної архітектури.

Полтавське земство — пам’ятка знакова з кількох позицій. Якщо до початку будівництва дехто іронічно висловлювався щодо української архітектури, то після завершення споруди мало хто наважувався заперечувати існування окремішнього українського стилю. В.Кричевський дав приклад продуманого використання спадщини українського народного будівництва як у загальній просторово-композиційній структурі, так і в окремих деталях: шестикутній формі дверей та вікон, керамічних вставках на фасаді, високому черепичному даху тощо.

В українському стилі В.Кричевський запроектував близько двадцяти будинків. Правда, частенько йому доводилося зводити споруди на закладеному раніше фундаменті (училище імені Грушевського в Києві), або декорувати фасади вже існуючих будинків (будинки І.Щітківського й М.Грушевського в Києві).

У 1920—1930-х роках В.Кричевський відходить від декоративності в бік більшої функціональності й конструктивності споруд. Цей напрям репрезентують будинок письменників РОЛІТ у Києві та Музей Т.Шевченка на Чернечій горі в Каневі (обидва — в співавторстві з П.Костирком). Особливою виснажливістю й складністю відзначалася робота над проектом музею Кобзаря, яка збіглася в часі з потужними репресіями проти української інтелігенції. Архітекторам доводилося працювати під жорстким партійним контролем, обстоювати трохи не кожну деталь декоративного оздоблення. Зрештою, на одній з незліченних нарад, коли головний партієць республіки С.Косіор висловив чергові зауваження до проекту, В.Кричевський не стримався. За спогадами Блакитного, він сказав, що як архітектор не дає порад чоботареві, тож не вважає прийнятним, коли чоботар повчає архітектора. Можновладець промовчав, але сказаного Кричевському не подарував. Згодом у пресі з’явилася стаття секретаря Спілки архітекторів УРСР Машкова, в якій стверджувалося, ніби Кричевський за наказом українських буржуазних націоналістів надав плану музею форми хреста. Нині таке звинувачення викликає іронічну посмішку, а в 30-х роках подібні «жарти» мали страшну ціну — людське життя. Важко гадати про можливий перебіг подій, якби головний редактор «Образотворчого мистецтва» Г.Родіонов не виступив на захист архітекторів. Родіонов проаналізував план споруди і дійшов висновку, що він нагадує не хрест, а… пролетарський молот. Таким чином, життя архітекторів було врятовано, а на Чернечій горі в Каневі постав, хоч і обкраяний, музей Кобзаря.

Досвід роботи архітектором дав Кричевському розуміння значення синтезу мистецтв і ролі кожної складової в системі цілого. Очевидно, саме тому найвищі досягнення майстра пов’язані з «синтетичними мистецтвами»: архітектурою, дизайном інтер’єрів, оформленням книг, сценографією, художньою постановкою кінофільмів. Пошуки митця були співзвучні прагненням доби модерну естетизувати навколишній світ, знівелювати межі поміж мистецтвом і побутом.

Після завершення будівництва Полтавського земства і переїзду до Києва В.Кричевський занурився у театральну стихію. Протягом 1907—1910 років він оформив низку вистав у театрі М.Садовського, зокрема «Тараса Бульбу», «Ревізора», «Саву Чалого», «Богдана Хмельницького», «Степового гостя». Здобутий досвід став у нагоді в роки Першої світової війни, коли Кричевський разом з молодими художниками А.Петрицьким та К.Єлевою оформив благодійний ярмарок у Києві. Цього разу художник кардинально віддійшов від засад побутового театру. Натомість він запропонував лаконічні та яскраві декорації й костюми для бурлескних інтермедій на теми сорочинського ярмарку. В роки української революції митець оформив вистави «Панна Марра» В.Винниченка та «Уріель Акоста» Гуцкова в Українському державному театрі.

Ще в 1916—1917 роках В.Кричевський висловлював думку про необхідність створення української професійної кінофабрики. Тому цілком закономірно, що саме його запросили 1925 року художником на Одеську кіностудію. На Одеській та Київській кіностудіях В.Кричевський оформив дванадцять фільмів. Серед них — «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» режисера П.Чардиніна, «Назар Стодоля» та «Кармелюк» Г.Тасіна, «Звенигора» О.Довженка, «Сорочинський ярмарок» М.Екка. Крім роботи над декораціями й костюмами, художник працював науковим і мистецьким консультантом. Сьогодні мало хто знає, що ідею славнозвісної «Звенигори» подарував О.Довженку В.Кричевський.

Молоді колеги високо цінували художника. Найкраще свідчення тому — роман Ю.Яновського «Майстер корабля», в якому В.Кричевського змальовано в образі професора: «Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки — його будинки, сміливі й прості, — і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві — пензель. Як зробити краще форму для пап’є-маше і як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим, як з мішків швидко зробити гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин — давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори і подібні візерунки з’явилися швидко в меблі на ринках Міста — і мали добрий попит».

В процесі роботи над театральними виставами, кінофільмами, архітектурними проектами Кричевський створив сотні ескізів килимів та вибійок, кераміки та меблів, кованих решіток і ювелірних виробів. Він керував роботою килимарської майстерні В.Ханенко в селі Оленівка на Київщині, очолював Миргородський керамічний інститут. Художника з повним правом можна вважати засновником українського модерного дизайну. На жаль, одна з його кращих робіт в цій царині — цілісне оформлення приміщень історичної секції Всеукраїнської академії наук (1928—1929 рр.) — була знищена борцями з буржуазним націоналізмом на початку 1930-х років.

В.Кричевського справедливо називають фундатором вітчизняної книжкової графіки ХХ століття, а його роботи — «реакцією проти мистецького нігілізму в українській книзі» (Д.Антонович). Левову частину книжкового доробку художника складають обкладинки, хоча іноді він розробляв й інші елементи оформлення — суперобкладинки, форзаци, титульні аркуші, заставки і кінцівки, ілюстрації. Так, до тритомної антології української поезії майстер підготував понад сто портретів поетів, велика кількість з яких донесла до нас образи літераторів «розстріляного відродження».

Кричевський присвятив книзі майже п’ятдесят років творчого життя. Його перша обкладинка для альбому малюнків П.Мартиновича до «Енеїди» І.Котляревського датована 1903 роком, а остання обкладинка для Українського православного календаря на 1953 рік — роком смерті митця. Протягом цього часу художник створив власний стиль, який грунтувався на «трьох китах»: творчому переосмисленні орнаментики народного мистецтва, оздоб українських стародруків XVI — XVIII ст. та на модерних художніх напрямах.

Поміж монотонної книжкової продукції початку минулого століття загальну увагу привернула «Ілюстрована історія України» (1911 рік) М.Грушевського з обкладинкою В.Кричевського. Обкладинка з величною постаттю козака на коні на тлі стилізованого акантового орнаменту в оточенні оригінального напису відкрила нову добу книжкового мистецтва в Україні. Треба сказати, що В.Кричевський мав лагідну й сором’язливу вдачу, тому не вмів домагатися солідних гонорарів. Замовивши обкладинку, М.Грушевський пообіцяв заплатити після видання книги. Коли «Історія» з’явилася на світ, автор запитав художника, скільки він хотів би отримати за роботу. Кричевський назвав скромну суму — 15 рублів. Грушевський подумав і відповів: «Пане-товаришу, може, це задорого, хай буде 12». На тому й зійшлися.

За життя художник кілька разів ставав свідком загибелі своїх творів. У лютому 1918 року більшовицькі гармати прицільним вогнем розстріляли будинок М.Грушевського, на горішньому поверсі якого мешкав художник. У полум’ї згоріли малярські полотна, ескізи, начерки Кричевського, а також унікальна колекція українського народного мистецтва. Майстер разом з дружиною та місячною донечкою на руках ледь встигли врятуватися. Втрата творчого доробку, помешкання, усіх речей призвела до тяжкої депресії. Та тут нагодився М.Грушевський, який замовив художнику Великий і Малий герби, печатки та заставки для офіційних документів Української Народної Республіки. 22 березня 1918 року Центральна Рада затвердила проекти В.Кричевського. Герб, розроблений Кричевським на основі Володимирового тризуба, нині відроджено в якості герба (Малого) незалежної України.

Після знищення оформлення історичної секції ВУАН, влада начебто продемонструвала лояльне ставлення до художника. Кричевському присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв та ступінь доктора мистецтвознавства (вперше в УРСР). Але на урочистості можновладці не прийшли, так само, як не прийшли 1940 року на відкриття персональної виставки художника, що увібрала понад тисячу його творів.

Другу світову Кричевський зустрів у Києві. Він пізнав усі «радощі» окупації: голод, холод, поневіряння по чужих помешканнях. 1943 року художник з родиною попрямував на Захід. Певний час він працював у Львові під покровом владики Шептицького, а згодом перебрався до сина Миколи в Париж. Дорогою митець втратив скриню зі своїми творами. Нарешті, 1948 року Кричевський з дружиною переїхали до дочки Галини в Каракас. Тут завершився земний шлях майстра, на якому він пізнав і радість творення, і гіркоту втрат, надії та розчарування, визнання й гоніння.