У пошуках небайдужих новаторів. Форум соціальних підприємців у Давосі. Рік 2006-й

Навіщо Клаусу Швабу, засновнику і керуючому директору знаменитого Давоського форуму, знадобилося створювати ще один, паралельний, форум — соціальних підприємців? І які цілі він переслідував, відкриваючи зі своєю дружиною Хільде Фонд «За соціальне підприємництво», котрий сьогодні називається просто — Фондом Шваба? Хіба у нього мало клопотів з організацією щорічних зборів ВЕФ чи йому бракує слави?

Відповідь проста. Професор економіки Клаус Шваб вважає, що більшість існуючих протиріч сучасного світу не вирішуються через роз’єднаність світових лідерів — як у політиці, так і в бізнесі. Можна сказати, що саме для такого інтелектуального єднання він створив і розвиває Всесвітній економічний форум. Але як запобігти деградації загальнолюдських цінностей, як допомагати суспільству в усвідомленні своїх соціально значущих цілей? От для того щоб знаходити й підтримувати лідерів нової формації, тих, кому небайдужі навколишній світ і люди, які живуть у ньому, хто ставить загальнолюдські цінності вище від політичних і бізнесових інтересів, хто хоче змінити цей світ на краще, — для таких людей і створили свій фонд соціального підприємництва Клаус і Хільде Шваби.

Соціальні підприємці — не філантропи і не благодійні організації. Від «звичайних» бізнесменів вони різняться тим, що діють у некомерційному секторі і мають на меті «створити щось із нічого» шляхом пошуку інноваційних рішень соціальних проблем. Створення Фонду Шваба саме при Всесвітньому економічному форумі — це спроба поєднати макро- і мікрорівні функціонування світової спільноти, де перший — політики й бізнес-лідери — учасники щорічного Давоського форуму, другий — інноватори соціально орієнтованого бізнесу на місцевому рівні.

Клаус Шваб називає їх «новаторами суспільного сектора». І справді, вони — незвичайні люди, здатні придумати, а потім і втілити в життя свої інноваційні ідеї щодо вирішення економічних проблем із найбільшим результатом для соціальної сфери. Вони не продають свої ідеї, вони віддають їх суспільству.

Справжні представники «породи» соціальних підприємців зустрічаються нечасто. «Їхні досягнення, — каже доктор Шваб, — це результат безперервних проб і помилок. Тому їхній досвід безцінний».

Саме люди цієї рідкісної «породи» от уже шість років поспіль щороку з’їжджаються в Давос на запрошення Фонду Шваба. Спочатку вони проводять свій власний, «соціальний» форум, а потім беруть участь у Всесвітньому економічному.

«Парк соціальних інновацій»

Цього року до Давоса прибули 38 соціальних підприємців із 21 країни, у тому числі — з України. А взагалі за час свого існування Фонд Шваба об’єднав у певну «всесвітню мережу» близько ста таких небайдужих людей із усього світу.

Два дні, 23 і 24 січня, в альпійському містечку проходив Форум соціальних підприємців. Один із давоських готелів, а точніше, його конференц-зали і ресторани були надані в розпорядження Фонду Шваба, котрий запросив на цю щорічну зустріч не тільки самих винуватців торжества — соціальних підприємців. Тут були й журналісти тих видань (із 24 країн світу), з якими Фонд Шваба співробітничає як із медіа-партнерами, і представники благодійних організацій, державних соціальних фондів, і спеціалісти міжнародних юридичних і консалтингових компаній, бізнесмени, інвестори і просто видатні особистості.

До речі, про видатних. На одному із засідань прямо переді мною, у президії сиділа людина, обличчя якої мені здалося дуже знайомим. Кілька хвилин — і я згадала її, хоча ніколи раніш не бачила живцем. Так, знала за книгами та фотографіями, просто не очікувала побачити її тут. Це був Пауло Коельо, знаменитий бразилець, письменник, моральний авторитет, громадянин світу. Він перебував тут як член ради директорів Фонду Шваба «Соціальне підприємництво».

Поруч із Коельо сиділа його колега по раді — тендітна, скромно одягнена темношкіра жінка в косинці, зав’язаній «по-пролетарськи». Виявилося, це пані Занеле Мбекі, дружина південноафриканського президента. Крім них, до ради входять сам Клаус Шваб і його дружина Хільде.

Першого дня сподвижники по соціальному бізнесу знайомилися одне з одним, обмінювалися досягненнями, ділилися проблемами і, природно, давали одне одному поради. Очевидно, це була найпродуктивніша і найприємніша частина форуму — єднання однодумців. Потім був «освітній» розділ, де фахівці з міжнародних юридичних і консалтингових компаній, таких, як PricewaterhouseCoopers, Lex Mundi, Linklaters, представляли свої сервісні послуги з питань соціального підприємництва. Наприклад, британська Linklaters підготувала звіт і рекомендації за результатами аналізу правових, регуляторних і податкових аспектів соціального підприємництва в шести різних країнах: Бразилії, Німеччині, Польщі, Великобританії, Індії, Сполучених Штатах.

А найцікавіша подія відбулася на другий день форуму. І називалася вона «Парк соціальних інновацій». Задум організаторів полягав у тому, що кожен із підприємців одержував у своє розпорядження окремий стенд і демонстрував на ньому власний соціальний проект. А всі інші учасники та гості мали «відвідати» не менш як 10 соціальних підприємців та ознайомитися з наочною агітацією на стендах.

Прочитавши про таку рекомендацію в програмі, я подумала, що прохід по стендах чимось нагадуватиме читання стінної газети чи, у кращому разі, відвідання фотовиставки. Насправді ж усе виявилося не тільки інакше і не просто цікавіше, ніж уявляла. Це не була виставка досягнень «народного підприємництва» чи трафаретний обмін досвідом або рапорт про звершення. Кожен стенд розповідав про людей і про людину. Про людей, для яких здійснювався цей проект, і про людину, котра задумувала його і реалізовувала.

І я, беручи участь у спільній «грі» — «Пройдися парком соціальних інновацій», вирушила оглядати стенди, тримаючи напоготові найцікаві для мене запитання: чому? навіщо? з якою метою? Бо щось же рухало кожною людиною, коли вона вирішила зайнятися тим, що позначається громіздким терміном — соціальне підприємництво...

Від Австралії до Мексики

Перший стенд, до якого я підійшла, помітно різнився від інших: ні барвистих буклетів, ні фотографій. Просто біла дошка, і на ній написано кілька слів зі стрілочками. Його «хазяїн» австралієць Річард Джефферсон представився як голова правління й одночасно виконавчий директор компанії CAMBIA. Хоча насправді — це незалежний міжнародний неприбутковий дослідний інститут із багаторічною історією винаходів і розповсюджень важливих молекулярних технологій.

Джефферсон розповів, що він зібрав вчених і технологів, незадоволених, як і він, тими обмеженнями на наукову працю, котрі практикували в країнах, що розвиваються, багатонаціональні корпорації, розвиваючи лише ті галузі, які вважали високорентабельними. Тому через свій інститут австралієць вирішив дати можливість ученим-біотехнологам співробітничати в так званому відкритому режимі — коли програма розробляється багатьма учасниками і код до неї перебуває в загальному користуванні. На сьогодні місія інституту полягає в створенні та розвитку біологічних інновацій для вирішення таких проблем, як недовиробництво продуктів харчування, екологічна деградація у віддалених і депресивних регіонах світу.

На моє запитання, чи не є ці вчені романтиками, Джефферсон навіть трохи образився: «Та ні, які ж вони романтики. Вони люди, котрі гарно орієнтуються в бізнесі, досягають конкретних результатів. Серед них, до речі, значно більше людей із хорошими бізнес-навичками, ніж серед директорів компаній, що входять у список Fortune-500. Вони не романтики, вони просто завзяті дослідники».

До речі, Річарда Джефферсона, як відомого ученого-біолога, було запрошено також для участі в сесіях Всесвітнього економічного форуму в ролі офіційного промовця.

Прямо навпроти австралійського стенда розмістився великий «фотографічний» квадрат. Повністю задекорував свій стенд безліччю невеличких за розміром фотографій молодий підприємець із Кенії Фарук Джива. І всі фотосюжети були присвячені одній темі — виробництву африканського меду.

Однак сам Джива заснував приватне соціальне підприємство Honey Care Africa не для виробництва солодкого продукту. А щоб у сільських комунах східноафриканських країн рекламувати й поширювати досвід зі створення бджолярських ферм. У партнерстві з місцевими неурядовими організаціями та міжнародними фінансовими інституціями компанія влаштовує демонстраційні заохочувальні тури, допомагає малим фермерам оформляти мікрофінансування, організовує тренінги для бджолярів-початківців і сприяє збуту готової продукції.

Автор ідеї та її розробник — молодий еколог Фарук Джива, випускник трьох університетів, який сьогодні виконує у своїй компанії ту ж роботу, що й 50 її працівників. Робота «з’їдає» весь його час, але, як радісно повідомив Фарук, її результати відчули на собі вже понад 9 тис. малих підприємців, які зайнялися «бджолиним» фермерством. Навіщо він це робить? «А ви знаєте, яка бідність у Східній Африці? — відповідає мені запитанням на запитання Фарук. — Я хотів дати людям можливість заробити собі на життя»...

До того як 2001 року Албіна Руїз створила в Перу компанію з переробки сміття та відходів Ciudad Saludable і стала її виконавчим директором, вона близько 15 років працювала в різних неурядових організаціях із захисту довкілля. Що спонукало її зайнятися саме цією справою? По-перше, попередня діяльність дала можливість усвідомити масштаби «сміттєвого» лиха, яке насувається на «нетряні» райони перуанських міст. А по-друге, «я — інженер, — каже Албіна, — і я придумала, як можна налагодити переробку сміття, які нові й альтернативні технології можна задіяти».

Усього за кілька років компанія Албіни Руїз перетворила збирання сміття в перуанських міських нетрях на прибутковий бізнес, при цьому забезпечивши зайнятість тисячам місцевих жителів. До того ж у результаті цієї роботи поліпшилися умови життя та здоров’я більш ніж 3 млн. людей із низькими доходами, які мешкають у міських депресивних районах.

Гілліан Колдуелл, виконавчий директор Witness Inc. (США), стояла біля стенда, на якому на мотузочці висів один-єдиний експонат. То був товстий журнал, який розповідав про діяльність її відеокомпанії під назвою Witness («Свідок»). На його обкладинці було гасло «See it, film it, change it» («Побач це, зніми це, зміни це»), котре дає ключ до розуміння профілю діяльності компанії. Справді, це — використання відео- та комунікаційних технологій для захисту прав людини.

— Чия ідея? — запитую Гілліан. — Ваша?

— Ну що ви! Ідея належала Пітеру Габріелю.

Для тих, хто забув чи не знає, нагадаю, що Пітер Габріель — особистість легендарна. Знаменитий музикант, композитор, один з організаторів і вокаліст рок-групи Genesis, він 1992 року заснував програму «Свідок» за підтримки компанії Reebok, точніше, її фонду «За права людини». Головним чином для того, щоб, за словами Габріеля, «допомагати людям надавати докази несправедливості, очевидцями якої вони стали».

Сьогодні компанія Witness — це незалежна неприбуткова організація, що працює в 50 країнах у партнерстві з понад 200 неурядовими і правозахисними організаціями. Відеоролики цієї компанії часто використовують як відеодокази в судових розглядах. А також при підготовці доповідей ООН, котра в свою чергу потребує альтернативних джерел інформації для контролю та перевірки офіційних державних звітів із дотримання прав людини.

Гілліан Колдуелл — випускниця Гарвадського і Джорджтаунського університетів, адвокат із прав людини, продюсер і режисер згаданих відеофільмів. На запитання «чому?», сміється: «Не знаю. Я все життя тільки цим і займаюся. Може, звучить наївно, але коли бачиш результат, хочеться робити більше і більше».

Вона пояснює, що збирання інформації відбувається здебільшого на місцях. Її компанія оснащує правозахисників у багатьох країнах портативними відеокамерами та іншою апаратурою, щоб допомогти фіксувати випадки порушення прав людини. Потім вся інформація надходить у нью-йоркську штаб-квартиру Witness і двічі на місяць обновляється на її веб-сайті.

Мексиканець Хосе Авалос Фернандес, засновник, президент і виконавчий директор компанії Gente Nueva, відомий не тільки у себе в країні. Він — творець успішних трансформаційних ініціатив. Серед них — Compartamos, найбільша організація з мікрофінансування в Латинській Америці, котра отримала від агентства Standard & Poor’s рейтинг А+.

Також Авалос Фернандес заснував компанію Un Kilo de Ayudo, яка докорінно змінила програми з поліпшення харчування для населення, що дало суттєві результати для 26 тис. дітей, котрі мешкають у сільських районах. Ця ж компанія управляє кількома госпіталями в країні, і її успішний досвід довів, що забезпечення якісного медичного обслуговування бідних може бути економічно вигідним бізнесом.

За словами Хосе, він народився в дуже багатій мексиканській родині, успадкував від батьків найбільший у країні косметичний бізнес. «Але я ще в дитинстві помітив велику різницю в рівнях життя людей багатих і бідних, і всі наступні роки ця відмінність не давала мені спокійно жити». За бажання Хосе міг узагалі ніколи не працювати. Але він не тільки продовжує сімейний бізнес, а й більшу частину часу присвячує соціальним проектам, котрих, починаючи з 1982 року, ініціював і реалізував уже 23.

Хосе залучив до цієї діяльності усю родину: дружину, двох дітей. «Ще будучи студентом, я зрозумів, що не зможу стерти межу між багатими та бідними, просто роздаючи бідним гроші. І я став думати, як допомогти їм заробити власні». Він щасливий, що це вдається.

Від Пакистану до Америки

Біля скромного стенда стояла усмішлива людина в національному одязі, і звали її Таснім Сиддікі. Так ми познайомилися з президентом пакистанської компанії Action Research for Shelter (SAIBAN). Колись він сам, а сьогодні вся його компанія займається пошуком неординарних ідей і практичних підходів у поданні допомоги людям із низькими доходами для отримання доступного житла.

Чому він вирішив зайнятися саме цією справою? Усміхнувся: «Знаєте, я довго працював в уряді, на досить високій посаді, бачив ці злидні, цю безвихідь. Я хотів якось допомогти бідним людям розжитися власним житлом»

Він присвятив справі понад 20 років свого життя, тепер на пенсії, а перший свій проект започаткував, ще працюючи в уряді. Жодної копійки на допомозі нужденним не заробив: «Я просто волонтер, і мені це подобається». Помовчавши, додає: «Я здобув гарну освіту, потім гарну роботу, я вважав, що це мій обов’язок, який я мушу віддати своїй країні».

Сьогодні Сиддікі не потрібні гроші, у нього є слава. Він відомий у своїй країні, а придумана ним схема викупу землі (в уряду за фіксовану ціну) і будівництва на ній у кредит житла для малозабезпечених набула неабиякого поширення по всьому Пакистану та за його межами.

Петру Вітоусову, стенд якої розміщувався поруч, я впізнала. Бачила її в Києві, у філармонії, під час нагородження Фондом Шваба переможців усеукраїнського конкурсу «Соціальний підприємець-2005»: вона була присутня на церемонії в ролі почесного гостя і досвідченого соціального підприємця.

Ще 1991 року Петра заснувала в Чехії організацію Bily Kruh Bezpeci («Біле коло безпеки»), щоб подавати допомогу жертвам злочинів. Її я також запитала — чому? «Хороше запитання, — відповіла Петра. — Я теж, до речі, завжди цікавлюся мотивацією людей, котрі просяться на роботу в нашу «фірму допомоги».

Як пояснила мені пані Петра, її мотивація вийшла із суто практичної діяльності. Будучи тележурналістом, вона рік готувала передачу, присвячену пошуку людей, яких не могла знайти поліція. Зустрічалася з багатьма постраждалими від насильства та злочинів, з їхніми батьками, родичами. «І в мені зростала якась образа, відчуття сорому за наше суспільство: чому ми так байдуже живемо, чому всі цікавляться злочинцями, а не жертвами? І я почала думати, що ж робити»...

Вона знайшла ще вісім таких же небайдужих, і «перші три роки ми були так фанатично віддані цій справі, що робили все за свої особисті заощадження».

Відтоді минуло багато років. Її компанія створила телефонну лінію допомоги потерпілим від домашнього насильства, організувала спеціальні тренінги для поліцейських, суддів, соціальних працівників, студентів і для груп добровольців із Центральної та Східної Європи. Сьогодні «Біле коло безпеки» уже виступає ініціатором із внесення змін у законодавство країни.

Соціально-орієнтоване ноу-хау Петри Вітоусової розцінюється як одне з найкращих у Центральній та Східній Європі, до неї часто звертаються по пораду добровольці з інших країн. До речі, Петра розповіла, що до неї переймати досвід якось приїжджали й українці. Але то були, радше, не волонтери, а чиновники, оскільки більше на обрії не з’являлися…

Туласирадж Равілла — керуючий директор одного з найбільших в Індії офтальмологічних центрів Aravind Eye Hospital, де щороку виліковують понад 1,4 млн. пацієнтів, дві третини з яких — безкоштовно. Госпіталь, однак, може бути рентабельним, запевняв мене його директор. По-перше, за рахунок надання високоякісних послуг, по-друге, завдяки великій кількості бажаючих лікуватися у гарних спеціалістів. І, нарешті, третій чинник — винайдена більш як 30 років тому модель «крос-субсидизації», за якої за рахунок заможніших пацієнтів субсидується лікування бідних.

У соціальному проекті з лікування малозабезпечених задіяно близько 2 тис. осіб. Сьогодні клініка намагається донести свої послуги до віддалених сіл, відкриваючи цілу мережу відділень по всій Індії. Госпіталь також почав виробляти власні офтальмологічні товари за низькою ціною, щоб зробити цей вид медичних послуг більш доступним і в Індії, і в інших країнах, що розвиваються.

Сафія Мінні — засновник і президент компанії Fair Trade Company («Чесна торгівля») в Японії та її британської філії People Tree («Народне дерево»). Обидві компанії успішно продемонстрували, що навіть у швидко змінюваній, примхливій індустрії моди можна мати власну нішу — виробництво одягу, аксесуарів, постільної білизни з екологічно чистих матеріалів.

Сафія народилася в Британії, і коли 1989 року переїхала з чоловіком до Японії, створила там громадську організацію із захисту довкілля Global Village. З цього все й почалося. Через шість років «Чесна торгівля» уже відкрила свою першу крамницю в Токіо. Потім було створено «екологічно чистий» бренд — «Народне дерево». Популяризація виробів і торгівля ними досить успішно йшли через поштові каталоги, з 2001-го бренд став відомий у Британії, а з 2004-го — і по всій Європі.

Весела і сміхотлива, Сафія невгамовно метушилася навколо свого стенда, але при цьому не пропускала жодного з «відвідувачів». Кожному, включаючи пані Мбекі, вона встигала розповісти про свої задуми і вручити якісь інформаційні буклети, просто надруковані аркуші. Навіть не вірилося, що ця маленька й тендітна жінка заснувала дві великі, процвітаючі компанії в різних кінцях світу, що вона працює по 14 годин на добу, два тижні кожного місяця проводить у відрядженнях, у пошуках екологічно чистої сировини для свого виробництва. Але коли Сафія починала говорити, ти переймався ідеями «екологічного дизайну», котрі співрозмовниця вважає своїм життєвим вибором. Вся її сім’я — чоловік і діти — задіяна в цьому шляхетному бізнесі.

Тим, хто займається лікуванням масових інфекцій і боротьбою з невиліковними захворюваннями, американську компанію PATH (Program for Appropriate Technology in Health — «Програма відповідних технологій в охороні здоров’я») та її президента Крістофера Еліаса особливо представляти не потрібно. Цю міжнародну неприбуткову організацію, котра розробляє масштабні оздоровчі програми з метою припинення епідемічних циклів погіршення здоров’я населення, знають практично в усьому світі.

Співпрацюючи з різними партнерами в державному та приватному секторах, компанія допомагає забезпечувати системи охорони здоров’я необхідними технологіями та стратегіями продовження життя, що змінюють спосіб мислення мільйонів громадян. PATH працює в більш як 100 країнах світу в таких сферах, як репродуктивне здоров’я, вакцинація, імунологія, дитяча охорона здоров’я і дитяче харчування, профілактика СНІДу, туберкульозу.

Доктор Еліас розповів мені, що його компанія вже понад 10 років працює в багатьох країнах СНД, і її головний регіональний офіс розташований саме в Києві. А вже на сайті організації я вичитала, що в середині 1990-х, коли Україна страждала від епідемії дифтерії серед дорослого населення, PATH допомогла нашому Міністерству охорони здоров’я ефективно закупити 32 млн. доз антидифтерійної вакцини.

Чи потрібен Україні соціальний підприємець

Розділ, у якому мова йтиме про українського соціального підприємця, хочу почати з розповіді про його однодумця з Великобританії.

Мел Янг, президент The Homeless Worldcup («Кубок світу з футболу для безпритульних») — особистість відома й дуже популярна на Всесвітньому форумі в Давосі. Він був учасником кількох засідань, присвячених спорту, зокрема на «футбольній» сесії «засідав» у президії разом із Пеле.

Останні 20 років свого життя Янг присвятив роботі з безпритульними і дійшов висновку, що проблеми безпритульності та злиднів можна вирішувати в тому числі з допомогою організації спортивних змагань, різних вуличних чемпіонатів. Чотири роки тому він придумав «Кубок із футболу для безпритульних». І 2005-го такий світовий чемпіонат «за версією Янга» відбувся в Единбурзі. Туди з’їхалися команди «безпритульних» футболістів із 27 країн.

А знаєте, хто став бронзовим призером цього Кубку-2005? Наша команда з Одеси. А знаєте, хто зумів її організувати і привезти до Шотландії? Наш український соціальний підприємець Сергій Костін. І ще одне запитання — а чи багато людей в Україні знають про цю нашу перемогу, про нашого Костіна, про роботу його соціального фонду «Дорога до дому» (The Way Home). Так, правда, дуже небагато.

Його знають хіба що в рідній Одесі, тому що там 10 років тому він із друзями створив фонд реабілітації та соціальної адаптації громадян без певного місця проживання.

Не буду докладно розповідати про велику і шляхетну роботу, якій присвятили себе Сергій Костін і його однодумці, оскільки наша газета вже писала про його діяльність («ДТ» № 26 за 2005 рік). Нагадаю лише, що одеський фонд із символічною назвою «Дорога до дому» забезпечує психологічну та медичну реабілітацію людям, які опинилися без даху над головою, дітям вулиці і наркоманам. Але головне, чого прагне фонд, — це допомогти своїм «клієнтам» у працевлаштуванні. У фонду Костіна — багато програм, їхній діапазон дуже широкий: від дитячої безпритульності до профілактики СНІДу.

Скажіть, будь ласка, чи багато представників України відвідують Давоський економічний форум? Раз-два і край. Та й то, їдуть у Давос не для участі у ВЕФ, а «висаджуються» у складі офіційної делегації, якщо така, звісно, є.

А скільки українців відвідують ВЕФ чотири роки поспіль? Приміром, наші чиновники, відповідальні за поїздки в Давос, упевнена, дадуть відповідь: та ніскільки. І будуть неправі.

Бо така людина в Україні є, хоч і одна-єдина. Вона вже, вважайте, «старожил» у Давосі. Її тут знають усі — від Клауса та Хільде Швабів до Пауло Коельо, не кажучи вже про журналістів і соратників по соціальному підприємництву. А хтось, окрім читачів «ДТ» і земляків-одеситів, знає про неї в Україні? Може, хтось чув радіорепортаж чи бачив телесюжет про її благородну діяльність?

Запитання, на жаль, риторичне. Ні в новинах, ні в прямих ефірах, ні в масованих ток-шоу, ні на якихось церемоніях нагороджень — бо її ніхто туди не запрошував. Та вона й не рветься, у неї є справа, якій вона віддана.

Сумно, що досвід цієї людини в її рідній країні нецікавий. Зате цікавий, наприклад, у Європі, де ще 2003 року Костін став учасником номінації «Герой Європи», оголошеної журналом Time. До речі, зовсім недавно, у грудні, у Колонному залі Національної філармонії проходила знаменна подія — вшановування лауреатів і переможців проведеного Фондом Шваба конкурсу «Соціальний підприємець-2005». І знаєте, у залі не було жодного (!) представника жодної гілки влади, навіть тих, кому, здавалося б, за обов’язком служби слід цікавитися соціальним підприємництвом. Ні профільних міністрів, ні голів парламентських комітетів, ні промисловців, ні підприємців, ні навіть тих палких опозиціонерів, які «все для людей». Ні-ко-го!

Останнього дня Давоського форуму завжди життєрадісний Костін нарешті поскаржився: «Мої перуанські колеги зустрілися тут зі своїми банкірами і домовилися продовжити розмову на батьківщині. От і я думаю, як би мені... Я вже в Давосі четвертий рік поспіль. Ну, мені хоча б тут одного українського банкіра зустріти!»

Не хотілося б засмучувати Сергія, але це навряд чи скоро станеться. Тим більше не факт, що банкіри, як і вся наша «себе називана еліта», узагалі зрозуміють таке словосполучення, як соціальне підприємництво...

Спілкуючись у Давосі з соціальними підприємцями з усього світу, я звернула увагу на один цікавий факт. Всі вони без винятку — люди високоосвічені. У багатьох — не просто дипломи найвідоміших у світі «гарвардів» і «кембриджів», а по дві чи три освіти, або МВА чи вчені ступені. Є серед них інвестиційні банкіри і багаті спадкоємці, є хірурги й теологи, адвокати, письменники, вчені і навіть члени Римського клубу. Спеціально не підраховувала, але, читаючи короткі біографічні відомості, зауважила, що досить великий відсоток людей подався в соціальне підприємництво прямо з журналістики. Вони що, більш чутливі, ніж інші? Можливо. Шкода, втім, що таке явище «чутливості» чомусь обминає нас стороною.

І річ не тільки у відсутності власних соціальних ініціатив, а й у небажанні навіть пошукати й розповісти про тих небайдужих новаторів, які вірять, що можна змінити світ на краще, і тому вибирають такий нелегкий життєвий шлях. Значно цікавіше пройтися зі скандальним політиком вулицями, а потім під софітами камер розглядати з ним м’ясо на базарі. Або, напружуючись з останніх сил, за нічною трибуною «ліпити» відповіді нерозумному й недорікуватому, але вже іншому політику. Ну, дуже пізнавально для глядача, а головне, як корисно для суспільства!

Молоді глобальні лідери

Після знайомства з «соціальними лідерами», як часто називає їх Клаус Шваб, важко залишатися песимістом. Люди цієї особливої «породи» вірять у свою місію поліпшення світу, а тому і самі не впадають у відчай, і надихають інших — не словом, а ділом. І я хочу бути оптимістом і вірити, що колись і в моїй країні з’являться розумні й багаті, занепокоєні долею Батьківщини та світу заодно.

Вірить же сам Клаус Шваб, засновник ВЕФ, у можливість позитивних змін у світі. Інакше навіщо йому, людині відомій і багатій, придумувати майже щороку нові проекти для «поліпшення стану світу». Так, 2004 року Шваб «запустив» нову, знову всесвітню, ініціативу — Форум молодих глобальних лідерів. Мета — «омолодження» світової еліти, як спосіб — пошук по всьому світові активних і талановитих особистостей, які в свої 30 років уже здатні розуміти виклики часу, мислити масштабно і виробляти стратегічні рішення.

За задумом Шваба, до 2011 року загальна кількість молодих лідерів — членів Форуму має досягти 1111. Цифра символічна. Для цього Форум щорічно поповнюватиметься приблизно 200 новими членами, яких відбирає спеціально створений комітет, що складається з перших осіб 28 найвідоміших медіакорпорацій. Серед них, наприклад, Том Глосер (Reuters), Террі Семел (Yahoo!), Матіас Дефнер (Axel Springer), Марджорі Скардіно (Pearson, Financial Times). Очолює комітет королева Йорданії Ранія.

Щоб стати переможцем у номінації «Молодий глобальний лідер», треба не тільки бути у віці до 40 років. Необхідно мати досвід керівника, демонструвати свою здатність служити інтересам суспільства і головне — підтвердити готовність протягом п’яти наступних років присвятити свої енергію, знання і досвід спільній роботі (у рамках Форуму) на благо майбутнього людства. Що стосується останньої з умов, то Клаус Шваб і його команда припускають, що молоді лідери, поділяючи спільне бачення кращого світу 2020 року, уже сьогодні стануть авторами й ініціаторами глобальних проектів у всіх сферах людської діяльності та всіляко сприятимуть їхній реалізації.

2004 року з 8 тис. претендентів «відбірний тур» пройшли перші 238 чоловік. Серед них — відомі у світі люди: президент Грузії Михайло Саакашвілі, спадкоємець нідерландського трону принц Вілем-Александр, засновники пошукової інтернет-системи Google Ларрі Пейдж і Сергій Брін.

2005 року форум поповнився ще 172 молодими лідерами. Серед них є і наш співвітчизник Ігор Шевченко, засновник і президент Асоціації юристів України, а також керуючий партнер юридичної фірми «Шевченко, Дітковський і партнери». Ми зустрілися з ним у Давосі, де на Форумі молодих глобальних лідерів 2006 року Ігор представляв Україну.

Хоч як пафосно це звучить, але участь у Давоському форумі навіть мимоволі долучає кожного до розуміння глобальних проблем сучасного світу та людства, відповідальності за них тільки тому, що живеш на цій Землі. Для Шевченка, як і для кожного молодого лідера, відвідання Давоса було не просто можливістю відчути свою причетність до «великого» світу, а й почути, і навіть особисто поспілкуватися з мешканцями політичного олімпу і з «зірками» бізнесу. А ще виступити під час дебатів, обмінятися досвідом із такими ж успішними й амбітними однодумцями, зав’язати особисті контакти, і не тільки фахові.

Та поряд із такими яскравими враженнями Ігор, за його словами, віз додому і невиразне відчуття гіркоти. «Нас, українців, усе ще не сприймають у світі серйозно, навіть попри нашу помаранчеву революцію. У кращому разі — співчувають, що ми ніяк не можемо вирватися зі стану безладу і постійних проблем — політичних, економічних, соціальних, багатьох інших».

Однак, за зізнанням самого Шевченка, Форум молодих лідерів і участь у ВЕФ його надихнули: у нього великі плани і безліч цікавих ідей. Яких? Не все він готовий відразу озвучувати, над деякими треба подумати. А от створити щось на кшталт до Форуму молодих глобальних лідерів, але в українському варіанті, хотілося б. Можливо, для України, вистачить числа 111, можливо, критерії відбору будуть дещо іншими...

Ще йому дуже хочеться, щоб вже наступного року Україну в Давосі представляв не він один, а хоча б кілька молодих лідерів. Над цим теж треба працювати.

Особисте

Давоський форум завершився. Я прилетіла до Києва 29-го ввечері. Мені зателефонували, я увімкнула канал НТН. І була сумно здивована побаченим на екрані. Після Давоса, з його порядком денним, подіями, лідерами, дебатами, думками, баченням майбутнього, мені захотілося сказати: «Здрастуй, рідний курник».

Грубо? Цинічно? Згодна. Але в той момент я не змогла підібрати інших слів для порівняння. Приблизно так, як наша естрада (за винятком, може, одного-двох виконавців) порівняно зі світовою виглядає як художня самодіяльність у сільському клубі, таким же бачиться і рівень нашого політикуму.

Я не хочу, щоб мій мозок годували рекламою горілки, примітивними гаслами, низькопробними сюжетами. Я хочу знати, наприклад, що думають про мою країну та націю її історики, письменники, філософи, учені — мислителі мого часу. Тільки не треба казати, що таких в Україні немає. Вони є. Просто давно їх уже не розгледіти за юрбою напівграмотних політиків і їхніх ручних політологів.