«Ніч» довша за день. Режисер Михайло Іллєнко: «Через неокупність наше кіно на межі виживання»

Сьогодні відбудеться вже дванадцятий за ліком «дубль» кіновідеофесту «Відкрита ніч», який традиційно курирує відомий український режисер Михайло Іллєнко. «ДТ» пан Іллєнко повідомив, що нинішнього року на фест подано близько 90 заявок, а гроші на цей форум «заплановані».

Хай там як, а «Відкрита ніч» розвивається. Нинішнього року, окрім уже традиційної, третій рік поспіль, прямої трансляції на УТ-1 (із відкритої всім вітрам гори Уздихальниці з інтерактивним голосуванням телеглядачів за фільми) фестиваль помітно розширить «позателевізійну» присутність — вважай, на всю Україну.

Одночасно з початком програми на Андріївському узвозі відбудеться показ фестивальних робіт у столичному кінотеатрі «Київ».

«Це — не за запрошеннями, просто охочих подивитися фестиваль наживо дуже багато. Ті, кому вдалося потрапити на Андріївський, уперше зможуть заздалегідь звернутися в каси», — пояснює мені арт-директор «Відкритої ночі».

За словами Іллєнка, програма в кінотеатрі буде ширша, ніж на оупен-ейр фестивальному показі, — понад 50 картин (проти 30 плюс до 10 анімаційних, спільних зі студією «Червоний собака», «кампусу талантів» на Уздихальниці).

«На екрані все йтиме з дисків, не буде рекламних пауз, як заведено на ТБ, і не буде коментарів ведучих. За рахунок цього ми додамо ретроспективні фільми». Охочі можуть зануритися в атмосферу Уздихальниці, у фойє кінотеатру працюватимуть монітори з трансляцією фесту на УТ-1 і коментарями ведучих. До речі, вести програму цього року знову погодилися брати Капранови.

Найбільш нестандартним ходом фесту стане його розширення у бік... українського села. Пряма трансляція запланована... у клубі села Петрівці Київської області, а також на місцевому фестивалі у Ржищеві. «У Петрівці (це неподалік Києва — у бік Димера) нас запросили, щоб ми теж відтворили програму в більш повному обсязі. Петрівці — взагалі цікаве село. Там сучасний клуб, і місцеві жителі цікавляться актуальним мистецтвом», — каже пан Іллєнко.

Передбачаються й інші контакти. Зокрема у Тернополі мають намір дивитися програму в прямому ефірі у клубному режимі.

Відповідаючи на запитання, як сталося, що ще рік тому «Ніч» ледь не закрили через безгрошів’я і «квартирне» питання (фест кілька років поспіль намагалися вижити з Андріївського узвозу під тим приводом, що він нібито заважає спати мешканцям), а тепер «ВН» раптом взяла і стала проходити по всій Україні, режисер каже: «Просто інтерес до фестивалю помітно підвищується. Як засвідчила практика наших мандрівок (а лише торік «ВН» була в Івано-Франківську, Луцьку), зацікавленість у молодому українському кіно в країні взагалі дуже велика. На ТБ і в кінотеатрах у нас показують переважно закордонне кіно. Ось і виходить, що інтерес до національного продукту, який до того ж у великому дефіциті, — досить відчутний. Коли ми пропонуємо подивитися наше, українське кіно — відгукуються і молоді, і люди похилого віку, і забезпечені, і котрі живуть «як усі».

Вимовляючи останню фразу, режисер Іллєнко на очах розцвітає.

***

Нинішнього року на «ВН» було подано близько 90 заявок. Уперше заявки на участь у конкурсі надійшли від незалежних продакшн-студій, два фільми надала студія УТ-1.

Розширюється і географія учасників. «Надихає, що у
12-му «дублі» фестивалю братимуть участь не лише студенти, — у програмі є роботи дорослих режисерів. Приміром, зі студії ім.Довженка. Попит породжує пропозицію», — каже арт-директор.

Членами фестивального журі-2008 стане подружжя Олександр і Тетяна Логуші («Коронація слова»), редактор «Телекритики» Наталя Лігачова, оператор Анатолій Химич, режисер Влад Троїцький. З іноземців — відомий Сергій Землянухін (представник кількох російських кінофестивалів, у тому числі директор програм фестивалю «Кіношок»). Також чекають приїзду славетного польського кінокритика і члена оргкомітетів кількох польських кінофестивалів Гжегожа Піньковського.

— Михайле Герасимовичу, виходить, проблем із фінансуванням фестивалю нарешті немає?

— Гроші заплановані. Але в нас із фінансуванням фестивалів узагалі перекіс. В Україні, за законом, на акції з міжнародним статусом 25—30% коштів перераховуються заздалегідь. Ось тільки «ВН» — не міжнародна акція і вже тому ніби як другий сорт. Гроші нам перерахують лише після того, як фестиваль відбудеться. Загалом, із фінансами складнувато — але Мінкульт і Головне управління культури м. Києва нас справді підтримують. А головне, часи все ж таки змінилися. Нам довелося звертатися до приватних компаній — скажімо так, позичати кошти на фестиваль. Як бачите, вдалося.

Попри платний показ у кінотеатрі «Київ», «Відкрита ніч» зберігає статус некомерційного заходу. Ціна на квитки окупить лише витрати кінотеатру, відрахування фестивальному оргкомітетові та учасникам не передбачаються.

«Коли мова заходить про українське кіно, так склалося, що заведено дивуватися: «Що, ви за це ще й грошей хочете?», — журиться Іллєнко. — А кіно ж — тяжка праця, і вона має окупатися хоча б для того, щоб процес самовідтворення не припинявся. Через неокупність наше кіно досі на межі виживання. Головне, що ринок захоплений, і ми туди проникнути не можемо. Тільки якщо є добровільна допомога, як у випадку з кінотеатром «Київ». Попри проблеми з неокупністю, «ВН», як і раніше, принципово бере до перегляду лише україномовне кіно тривалістю 10—15 хвилин. «У нас тактика яка? Знімайте хоч на мобільний телефон: гарні вірші, як той казав, не залежать від якості паперу. Але при цьому «Відкрита ніч» — фестиваль вітчизняного кіно. Відмовлятися від україномовності ми не збираємося, озвучувати кіно рідною мовою — це не гріх. Зрештою, іноземних фільмів у нас і так чимало».

— То все ж таки, чи мають рацію ті, хто каже, що українське кіно сьогодні — на піднесенні?

— Слава Богу, щось і справді почало відбуватися! Мені здається, найбільше нам традиційно бракує якихось багато разів названих обов’язкових компонентів — на кшталт законодавчої бази. У зв’язку з цим бракує грошей. Є і ще одна складова нормального кінопроцесу, який потребує уваги. Недавно вийшла колекція найпомітніших фільмів нашого кіновідеофестивалю під назвою «Червоні сторінки українського кіно». Це — 75 фільмів на восьми дисках. (Колекція не для комерційного використання, але у зв’язку з великим інтересом публіки ми плануємо випускати додатковий тираж. Приблизно дві третини колекційних фільмів після «ВН» здобули призи й нагороди на міжнародних кінофестивалях, включно з Берлінале. Колекція розлетілася — оком не встигли змигнути, я сам маю один-єдиний примірник. Отже, є в країні 75 справді дуже хороших режисерів, операторів, чия майстерність визнана колегами? У контексті сказаного незрозуміло інше: чому у сферах, пов’язаних в Україні з кіновиробництвом, найчастіше виникають деякі незрозумілі, малокомпетентні люди і знімають «кінопродукт», що називається, «як уміють»? Кіно — це ж професія! А непоганих професіоналів в Україні готують відповідні вузи. Може, власникам вітчизняних теле- і кінокомпаній хтось нарешті пояснить, що час звернути увагу на молодих, чиї здібності у сфері кіно відзначені й оцінені професіоналами кіно? Не знаю, чи зручно так висловлюватися, але сьогоднішня практика «внутрішнього» лобіювання «своїх знайомих» замість створення конкурентного середовища призводить до дуже плачевних наслідків.