«А на тому боці, там живе…» Марія Стеф’юк: душа сміється або плаче

Поділитися
На днях святкуватиме свій ювілей видатна українська співачка Марія Юріївна Стеф’юк. За великим переліком її різноманітних творчих відзнак і державних нагород — постать дуже скромна, людяна і дуже світла...

На днях святкуватиме свій ювілей видатна українська співачка Марія Юріївна Стеф’юк. За великим переліком її різноманітних творчих відзнак і державних нагород — постать дуже скромна, людяна і дуже світла. Таке враження, що самою своєю присутністю вона осяяла український музичний театр. А от творча стежка Марії Юріївни починається з села Рожнів на Івано-Франківщині — і саме в ці краї і запрошую в подорож читачів.

Хата на вулиці Бойчука

Марія Юріївна Стеф’юк багато чого в своєму житті робила вперше. Зокрема на сцені театру Ла Скала у 1981 році підкорила публіку виконанням партії Парасі в опері «Сорочинський ярмарок» М.Мусоргського. До неї там була лише Соломія Крушельницька. Об’їздивши двадцять дві країни, пані Стеф’юк популяризувала Україну ще тоді, коли перепитували: а де це така країна?

А ще в родині Марії та Юрка є донька Ганна, теж названа біблійним ім’ям, бо дуже вже край побожний. Батьки Марії і Ганни, попри зайнятість, були активними сільчанами, брали участь у самодіяльному театрі. Збереглася навіть фотокартка того художнього колективу і січнева нарада вчителів Кутського району, яка була на Святвечір у 1951 році. І мама як Одарка із «Запорожця за Дунаєм». Їздили навіть до Києва із «Запорожцем…». Кажуть, мали успіх.

…Ще десь на початку минулого століття виник на Гуцульщині перший народний театр. Керували ним Гнат Хоткевич та артистка Оксана Ремез, обом після подій 1905 року довелося емігрувати. Прем’єру свою народний театр показав у повітовому містечку Косові. Грали тоді п’єсу «Довбуш», створену самим же Гнатом Хоткевичем, та п’єсу «Верховинці».

Взагалі-то «За­порожець…» — по життю як із Україною, так і зі Стеф’юками. М.Литвиненко-Вольгемут, народна артистка СРСР, пригадує, як пізньої осені 1941 року в Уфі евакуйована Київська опера ставила «Запорожця за Дунаєм». Україна була окупована, пісню Одарки «Україно, рідний краю» у виконанні співачки зал сприйняв як звернення до воїнів, як благання швидше визволити Україну від ворога, а на багатьох обличчях були сльози. Уже в наш час у селі Порадівка Васильківського району Київської області режисер Микола Засєєв-Руденко знімав 105-хвилинний фільм «Запорожець за Дунаєм». Головних героїв грали мої земляки. Козака Карася — Богдан Бенюк, а його Одарку — Марія Стеф’юк.

Стеф’юк з того краю, де співають усі. Співають гарно і в такт. Це наче про них легенда, що коли Бог роздавав таланти, то українцям випала пісня. Проте співачкою себе відчула, каже, лише на третьому курсі консерваторії. І молодші з роду Стеф’юків також співають. Сестра, Ганна Юріївна, щоліта протягом двадцяти років разом з такими ж ентузіастами приїжджає до курортного Трускавця, де вони дають безплатні концерти біля бювету. Великі надії покладають на маленьку Олечку, дочку Маріїного хрещеника Ігоря, котра має чотири з гаком, а як виспівує!

«Така її доля»

До Києва Марія приїхала, не маючи початкової музичної освіти. Учениця Снятинського музично-педагогічного училища на Республіканському огляді художньої самодіяльності була помічена педагогами тоді Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського. Та в ті часи Республіканські олімпіади самодіяльного мистецтва сприймалися як справжнє свято мистецтво і шанс. Скажімо, восени 1945 року косівський танцювальний гурток із «Арканом», «Гуцулкою» здобув першу премію серед танцювальних колективів, так згодом виник Державний академічний гуцульський ансамбль пісні і танцю.

У консерваторії навчалася у класі Наталії Захарченко, але першим і головним учителем у житті, наголошує, була, безперечно, мама, яка теж мріяла колись про велику сцену і робила все, щоб цього досягла вже її Марічка. Опісля закінчення відразу стала солісткою столичної Національної опери імені Тараса Шевченка. Як згадує Анатолій Мокренко, до театру Марія Стеф’юк привнесла подих карпатського краю. Мила, лагідна, привітна, проста і по-сільському наївна. Знала вже тоді життя, проте усміхнена, жартівлива і водночас нездатна ховати свої печалі. А голос? Голос теплий, сонячний.

Потім був вдалий дебют у партії Марфи в опері М.Римського-Корсакова «Царева наречена». Далі партії Травіати і Джільди в операх «Травіата» і «Ріголетто» Дж.Верді, Розіни в «Севільському цирульнику» Дж.Россіні, Маргарити в «Гутенотах» Дж. Мейєрбера, Лючії в «Лючії ді Ламмермур» Г.Доніцетті. А також українська класика — Марильда («Тарас Бульба» Миколи Лисенка), «Нова Русалка» («На русалчин великдень» Леонтовича), Милуша («Ярослав Мудрий» Г.Майбороди). І, звісно, українська пісня. І за одну добру пісню приємно дякувати тим, хто її створив, а з Марією Стеф’юк асоціюються «Така її доля» (народна пісня в обробці В.Заремби на слова Т.Шевченка), «Ой піду я межи гори» (слова і музика А.Кос-Анатольського), «Віють вітри» (арія з опери «Наталки Полтавки») та «Соловейко» (музика М.Глінки, слова В.Забіли). Пісню «Закувала зозуленька» свого часу хотіла співати Ніна Матвієнко, проте подумала і — «Я не буду її співати, бо не зможу так, як ти». До речі, Марія Стеф’юк і Ніна Матвієнко стали лауреатами Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка в один 1988 рік. Того ж року голов­ну творчу відзнаку здобув й інший рожнівчанин — Федір Петрович Погребенник.

Має учнів. Гордиться Оксаною Дикою, вже солісткою Національної опери. Каже, що на іспитах не завжди розкриваються здібності. Та й у комісії сидять звичайні люди, які можуть помилятися, але видивляється, бере до себе. Має також активну громадянську позицію. Захищає, окрім пісні, українське. Є її підпис і під Зверненням представників творчої інтелігенції України до громадян України під час помаранчевої революції.

«Дякувати їй, школа має дах»

Кожен, як уміє, тішиться Марією Юріївною, Марічкою, Марусею. Так її лагідно називають сільчани, ровесники та рідні. Питаю дітей, яких негусто на шкільному подвір’ї, що вони знають про Марію Стеф’юк. Відразу кажуть, вона отам живе, а її сестра, Ганна Юріївна — наша перша вчителька. А про Марію Юріївну знають, що вона з їхнього села, їздить по світі і співає.

А ще, «дякувати їй, школа має дах, себто покрівлю з бляхи». А ще бачать вони свою славну землячку щосвята в церкві. Село таке, в якому вважається гріхом не відвідувати Храму Божого. А ще хочуть бути схожими на неї, вчитися прагнуть добре і співають трішки. Пропоную заспівати, і виводять «Закувала зозуленька…»

Далі натрапляю на доросліших, питаю знову. «А, наша Марічка! Ну як ми не знаємо. Вона від нас родом. Будете йти по дорозі і побачите охайне обійстя навпроти школи. Одна хата — то ще батько її ставив. Упокоївся, Царство Боже, давненько. Певно, до п’ятдесяти не дожив. Мати її, правда, пожила трішки, потішилася Марічкою. А на місці живе її сестра разом із чоловіком. Порядкують по господарстві, чекають завжди в гості Марічку. Чи приїжджає? Аякже! На всі великі свята. І не гордиться. Всім помайбі скаже і запитає, чи дужі. А ми? Що ми? Ми раді, що Марічці життя вдалося в столиці, най її Бог благословляє, всякими ласками наділяє, бо добра вона дитина. Най так буде! І вас також!»

… Коли я попросила Ганну Юріївну охарактеризувати сестру, то вона, подумавши, виклала п’ять характеристик у такій послідовності: 1) найрідніша мені людина, 2) страшенно добра, 3) надзвичайно щира, 4) найбільше розуміє мене; 5) талановита.

Злякавшись, що талант опинився на п’ятому місці, уточнила, що мала на увазі не зовсім таку послідовність. А я про себе подумала, що співають у нас справді багато, співають гарно менше, а оперною примою стала лише пані Марія. І, очевидно, не тільки завдяки таланту. Успішна в мистецтві людина повинна мати, як на мене, окрім прекрасного вокального обдарування, душу, бути доброю і порядною.

Якось Марію Стеф’юк запитали, чи є у неї якась ритуальна дія, молитва чи талісман, коли виходить на сцену. Марія Юріївна на це відповіла, що щиро вірить і обов’язково молиться. Молиться також щонеділі в київському храмі. На моєму окові — відколи я в столиці. Дай же, Господи, всіх благ і натхнення, бо дуже любить моя землячка той стан, коли людина «кудись відривається, підноситься, душа або сміється, або плаче». Щоб ще добре звучала і мала добру вокальну форму, бо вродилася такою, яку любить Бог та шануємо ми, люди. Отак.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі