Східний акцент Гілларі Клінтон

Японія стала першою зупинкою у стартовій міжнародній поїздці Гілларі Клінтон у чині державного секретаря Сполучених Штатів. Вибір Японії під час серії візитів, куди входили Індонезія, Південна Корея і Китай, можна розглядати як свідчення ваги, якої надає адміністрація президента Барака Обами відносинам із Токіо.

Відповідно до практики, яка склалася у США, новий державний секретар зазвичай першими відвідує Європу або Близький Схід. Гілларі Клінтон зламала зазначену традицію, і це свідчить про те, що нова адміністрація США на сьогодні надає Азії великого значення і прагне зміцнювати відносини з азійськими країнами.

У середині вересня в Японії мають відбутися вибори до нижньої палати парламенту, які можуть принести в Токіо дуже важливі політичні зміни. Велика опозиційна сила — Демократична партія — є реальним претендентом на владу. Правляча Ліберально-демократична партія почувається трохи невпевнено, і громадськості доведеться вирішувати, кого вона хоче мати в керівництві країни. У зв’язку з цим можна сказати, що, хоч Вашингтон більше звик до Ліберально-демократичної партії Японії, ніж до Демократичної, існує перелік основоположних питань, над якими США і Японія працюватимуть, незалежно від того, хто виграє вибори.

Той факт, що Гілларі Клінтон розпочала свій візит до Східної Азії саме з Японії, — знаковий. Та він — не лише знак, який має заспокоїти стратегічного партнера в регіоні у питанні політичного зближення з Китаєм. І навіть не знак, що підкреслює саме стратегічне партнерство. Візит до Японії несе набагато більше навантаження. Цей політичний жест, безперечно, має продемонструвати як Японії, так і всьому світові, що нова адміністрація США цілком і повністю розуміє: непоказні чесноти Японії нині не менш, а може, навіть більш важливі для розвитку цього регіону і світу в цілому, ніж парадне дао Китаю.

Сьогодні увага світу не прикута, як раніше, до Японії. Вже майже забулися спочатку промислове, а потім — загальноекономічне диво 60—70-х років ХХ століття. Не є гарячою темою, що Японія залишається однією з найбільших фінансових світових потуг і що саме японські методи виробництва та ведення бізнесу в цілому лягли в основу сьогоднішніх загальноприйнятих концепцій у всьому світі. Лишається поза увагою й те, що Японія здійснила по тому менш гучні, але, можливо, набагато тяжчі «подвиги» під час переходу від відносно простих і лінійних ознак колишнього вибухового економічного зростання до подолання подальших криз, перебудови й виходу на ті зрілі методи ведення економічного та політичного існування, в успішності яких свого часу сумнівалися навіть світові фахівці у цій галузі.

Далеко не кожен фахівець у галузі економіки й політики до кінця усвідомлює той факт, що на сьогодні всі азійські, та й інші світові точки зростання, які умовно визначені свого часу «тиграми» (південнокорейський, сінгапурський, тайванський), фактично є стратегічною франчайзою Японії. В ній вони черпали не лише приклад, а й підходи, інституції, готові схеми та готові канали взаємодії із глобалізованим світом. Цебто користуються тією стратегічною інфраструктурою, яку свого часу пробила й реалізувала Японія, безперечно — разом зі Сполученими Штатами.

Окрім того, не слід забувати, що основа буму азійських «тигрів» (включно з Китаєм), — технічна франчайза в галузі високих технологій, машинобудування та й, практично, у всіх інших галузях. Це легко помітити навіть із зовнішнього вигляду електроніки та автомобілів, як із Китаю, так і з Південної Кореї, що пройшла цей шлях за декілька десятиліть до того.

З іншого боку, ця частково демілітаризована країна, що, на відміну від Китаю, не має ані стратегічних ракетних військ,
ані ядерної зброї, уже кілька десятиліть спокійно посилає супутники до будь-якої точки Сонячної системи, а не лише на орбіту. А в здатності Токіо в дуже стислий термін створити власні ядерні сили навряд чи сумніваються фахівці світу. Японія не робить ні того, ні іншого, що свідчить зовсім не про патологічну миролюбність японців, оскільки самурайський дух ще не вмер, а, швидше, про мудрість і толерантність цієї країни.

Уявімо хоча б такий момент: Японія раптом, так само, як і Росія, почала «вставати з колін». Який хаос миттєво запанував би в усій Східній Азії! І чи стало б можливим подальше економічне диво в Китаї? Мабуть, ні. На цьому можна було б поховати плани економічного зростання і перетворення на економічну наддержаву Китаю. Проте ніхто не сумнівається, що цього не станеться. Відповідно, саме Японія тримає руку на тому кермі, яке стратегічно керує процесами в цьому регіоні, і, відповідно, Гілларі Клінтон саме це акцентувала як своїм візитом, так і програмою переговорів зі своїми японськими колегами.

Якщо ж говорити про те, чому держсекретар Гілларі Клінтон вирішила включити Індонезію до своєї першої поїздки в Азію, то можна сказати, що візитом в Індонезію США посилає ряд важливих сигналів. Для Америки Індонезія з багатьох питань має глобальне значення. Крім того, що вона — країна з найбільшою кількістю мусульманського населення, а за чисельністю жителів — четверта країна світу, — Індонезія перебуває в періоді розквіту демократії після понад трьох десятиліть авторитарного правління.

Індонезія має впливовий голос у країнах, які розвиваються, і це особливо важливо в час вирішення проблем глобальної фінансової кризи. Незважаючи на те, що в минулому США не мали особливо розвинених двосторонніх партнерських відносин з Індонезією, включення цієї країни у список перших візитів держсекретарем — позитивний сигнал і може розглядатися як надзвичайно важлива політична увертюра до нового типу відносин Вашингтона і Джакарти.

Не можна виключати й того, що відвідини Гілларі Клінтон Індонезії — прелюдія до майбутнього візиту президента Барака Обами до держави, в якій він провів кілька років свого дитинства. Схоже, Індонезія може стати для адміністрації Обами ключем до нового типу відносин Америки з мусульманським світом. А це великою мірою демонструє, що США приділяють ісламським державам значну увагу.

У свою чергу, візит держсекретаря до Південної Кореї підкреслює високий рівень відносин із Сеулом у регіональному і глобальному вимірах. Наскільки могла, Гілларі Клінтон намагалася акцентувати увагу на всіх позитивних змінах, які відбулися протягом останніх восьми років між двома союзниками. Незважаючи на численні проблеми й труднощі, можна сказати, що це був період тестування для американо-південно-корейського альянсу, під час якого започатковано чимало нових актуальних і міцних зв’язків.

Хоч політична й економічна потуга цієї країни не така важлива, як японська, не слід забувати, що саме Південна Корея здійснила те, чого не лише мало хто очікував, а в що мало хто вірив. Вона зуміла потіснити навіть Японію з багатьох ринків, зокрема таких як електроніка та частково машинобудування. Що, власне, й утвердило її як провідну економічну потугу світу.

Проте якщо весь світ великою мірою користується японською моделлю виробництва і бізнесу, то частково це ж саме можна сказати й про Південну Корею. Адже ця країна, яка на початку свого післявоєнного існування пройшла через анархію, зажерливість олігархів та політичну й економічну дезінтеграцію, знайшла свій вихід і запропонувала свою модель керованого економічного стратегічного розвитку, без якої не могла б відбутися сьогоднішня Південна Корея. І саме ця модель — тією чи іншою мірою — застосовувалась надалі у більшості країн, зокрема і в США, для керування стратегічними процесами.

Не слід також забувати, що запроваджена одночасно тодішнім південнокорейським керівництвом модель комерційної аналітичної розвідки, або стратегічного маркетингу, яка також лягла в основу південнокорейського економічного дива, стала взірцем для розробки аналогічних систем у всьому світі. Крім того, безперечно, Південна Корея — ключова дер­жава в розв’язанні проблеми із Північною Кореєю, яка попри, здавалося б, лінійну зрозумілість, не є простою, і навіть адміністрація Джорджа Буша не наважилася вирішувати її якимось чином.

Хоча, на мій погляд, найбільш значущим є візит держсекретаря США Гілларі Клінтон до Китаю. І Китай — далеко не terra incognita для Гілларі Клінтон. Досить пригадати, що у вересні 1995 року вона взяла участь у четвертому всесвітньому конгресі жінок у Пекіні, а в 1998 році як перша леді відвідала Китай із чоловіком — президентом Біллом Клінтоном.

Можна сказати, що китайський напрям політики став одним із пріоритетних для пані Клінтон і всієї нової адміністрації Білого дому. На першій прес-конференції після приходу на посаду держсекретаря Гілларі Клінтон наголосила, що Америці необхідно вести з Китаєм всеосяжний діалог. І що США мають намір розробити новий, значно ширший підхід до співпраці з Китаєм, який більше відповідатиме тій важливій ролі, котру відіграє й відіграватиме КНР у багатьох регіональних питаннях і на міжнародній арені.

Цим візитом держсекретаря Сполучених Штатів практично започатковується нова ера не лише нової адміністрації Барака Обами у відносинах із цією країною, а й нова ера для всього Китаю. Фактично Гілларі Клінтон прибула в Піднебесну для того, щоб «коронувати» Китай на наддержаву і де-юре, і де-факто.

Замість того щоб боротися зі становленням Китаю як наддержави, адміністрація США реалізує стосовно цієї, безперечно, найбільшої потуги у Східній Азії відому і обкатану модель перетворення неформального лідера у де-факто і де-юре формального, але з високою відповідальністю. Що, з одного боку, запобігає негативним наслідкам боротьби неформального лідера за лідерство, причому аж до військових операцій, а з іншого — провокує швидше визрівання й мудрішання — як у політичному, так і інших сенсах — цієї країни і не допускає безвідповідальних екстремістських кроків як у близькому оточенні, так і в глобальному сенсі. Причому це політика, від якої не може відмовитися не лише США, а й Китай. Оскільки це вигідно всім зокрема і світові в цілому.

Втім, як наголошує впливова китайська газета Zhenmin Zhibao: «Протягом трохи більш ніж трьох тижнів після початку роботи нового уряду Барак Обама прагне стримати поширення фінансової кризи всередині країни і провести в життя «нову економічну політику», намагаючись шляхом серії візитів відновити міжнародний імідж США. З цього погляду, можна сказати, що азійська поїздка Гілларі Клінтон є спробою нового уряду створити нову зовнішньополітичну ситуацію».