Шви накладатимемо?

Готовність Януковича та його команди закрутити в країні всі наявні гайки громадськість почала широко обговорювати задовго до його інавгурації. Про реформи Януковича ніхто не сперечається. Одні в них не вірять апріорі. Інші схильні більше говорити про «спішне наведення порядку», «необхідність відновити керованість країни», але не про потребу ініціювати стратегічні перетворення. Треті чекають перших кроків новоспеченого гаранта, оскільки словам обачно не вірять.

Чи готовий Віктор Федорович і чи має щире прагнення проводити назрілі реформи? Чи має його команда відповідні плани, необхідні інструменти? Знання, досвід, бажання зрештою?

А тому пропонуємо розмову про «гайки» поки що відкласти. І перейти до розмови про «ключі». Чим новий мешканець Банкової збирається відкрити заіржавілі замки наших проблем?

Першочерговим завданням нової влади є відновлення системи управління і визначення єдиного центру прийняття рішень. У державного організму очевидні проблеми з вегетативною нервовою системою, та й центральна — явно не в порядку. Про їх ефективну й чітку взаємодію навіть говорити ніяково. Налагодити роботу виконавчої і президентської вертикалі — першочергове завдання Януковича та його команди.

Гадаю, мало хто сумнівається, що Банкова працюватиме як годинник. На тлі ющенківського секретаріату вже точно. Кадрові призначення, зроблені Віктором Януковичем у перший президентський день, засвідчили, що він розглядає свою адміністрацію як політичний орган. Окрім того, захисники президентської фортеці підібрані ретельно і з урахуванням балансу інтересів груп, присутніх у Партії регіонів. Сергій Льовочкін — досить досвідчений бюрократ, який пройшов школу роботи з Леонідом Кучмою. Тепер він дорослий. Тепер він як Медведчук. І в нього своя адміністрація. Олег Рафальський — також якісний бюрократ, котрий знає свою справу і навряд чи здатний «крисятничати», лобіюючи ордени «за заслуги». Ганна Герман, втім, усе ще думає — чи кидатися їй у цьому статусі на амбразуру, закриваючи президента від кулеметних черг його ж «ляпів». Але у разі її згоди перейти в АП інформаційну політику Януковича вона забезпечити зможе. Станіслав Скубашевський, що отримав у відання кадрово-регіональний напрям, — «домашня» людина президента. Він не стане переузгоджувати отримане від Януковича розпорядження з главою адміністрації. У першого заступника Ірини Акімової, кандидатура якої, як і Скубашевського, була узгоджена в останній момент, схоже, своя місія, але про неї трохи згодом. Цікаво, хто очолить внутрішньополітичний і юридичний напрями в АП. Але в тому, що це будуть перевірені кадри, — можна не сумніватися.

Цілком імовірно, що команда Януковича досить швидко відновить вертикаль управління країною по лінії Київ—регіони. Вони це вміють, досвіду не позичати. Янукович, на відміну від Ющенка, не допустить, щоб 60% президентських указів не виконувалися, — «голови повідриває». І по лінії Кабміну виконавчу дисципліну буде відновлено, як це в темпі зробили регіонали 2006-го. Чиновники чітко зрозуміють, хто приймає рішення, хто їх тримає на контролі і через скільки днів вони, чиновники, вилетять із крісла у разі невиконання прийнятого рішення. Це важливо і потрібно. Управлінський хаос і безвладдя втомили усіх. Виконавча дисципліна й вертикаль — необхідні умови наведення ладу. Питання в тому, що далі.

Припустімо, управлінська система налагоджена. І організм готовий до передачі сигналів. Яких? Хто визначатиме їхню якість, співвідноситиме цілі особисті з громадськими та державними? Ключове слово: реформи. Про їх необхідність і неминучість (хто пошепки, хто нав’язливо публічно) говорять практично всі впливові представники Партії регіонів. Більше того, призначення Ірини Акімової першим заступником глави АП — це не лише кадровий реверанс Сергія Льовочкіна Рінату Ахметову. Це певний символ економічних поглядів президента. Відомо, що в планах команди Януковича — створення комітету з питань реформ, покликаного стати великим think tank, на базі якого будуть концентруватися і виписуватися уявлення про необхідні реформи. Роботу цього комітету і повинна курирувати Акімова. Передбачається, що ключове місце в цій структурі буде відведено запрошеним закордонним спеціалістам. Наприклад, таким, як компанія McKinsey, що на замовлення Ріната Ахметова одного разу вже розробляла програму реформ української економіки. 2007-го вийшло «не супер». Чи вийде тепер — велике запитання. І не тільки тому, що McKinsey не народжує , а штампує рекомендації, як і більшість аналогічних західних компаній; і не тільки тому, що в багатьох країн світу є досвід заліковування, але немає досвіду лікування кризи, а й з низки інших причин.

Перша з них — неминучі проблеми з імплементацією напрацьованих рішень. У принципі, ідея створення інтелектуального центру з реформування — винесеного за межі уряду — не позбавлена сенсу. Мало який міністр і мало яка відомча команда здатні провести самоампутацію. І тому «зовнішня» розробка реформ сплавом запрошених і провідних вітчизняних спеціалістів, напевно, доцільна. Інша річ — як її впроваджувати. Можливо, майбутній комітет із питань реформ створять як орган при РНБО, і його напрацювання набуватимуть офіційного статусу рішеннями цієї міжвідомчої установи і забезпечуватимуться путівкою в життя у вигляді указів президента. Але якщо для проведення змін знадобиться парламентська більшість, зшита виключно з корисливими цілями, — то чи будуть законодавчим органом підтримані запропоновані реформи? А що коли реформи виявляться непопулярними, і неприродна коаліція, відчуваючи над собою дамоклів меч дочасного розпуску, не захоче вбивати рештки рейтингу? А якщо Кабінет міністрів очолить людина, котра не вважає себе камікадзе або просто вирішила, що «всім, кому я за призначення винна, — вибачаю», — напрацювання так і повиснуть у повітрі?

Друга проблема — кадровий склад виконавчої влади. Хто проводитиме реформи? Джига — в МВС? Джарти — у Мінтрансі? Азаров — у Мінфіні? Бойко — у Мінпаливі? Стельмах — у Нацбанку? Продовжувати?.. Два роки тому ініціатор програми реформ, написаної в McKinsey, назвав більшість цих людей «збитими льотчиками». Але з 2007-го Партія регіонів нових не знайшла і не обкатала. По суті, окрім Акімової, ПР ніким не розжилася. І навіть якщо комітет із питань реформ очолить Олександр Шлапак, хто може гарантувати, що з-під пера економістів Акімової і Шлапака вийде оптимальний варіант реформ, безпосередньо з економікою не пов’язаних, — освіти, правоохоронної системи, охорони здоров’я? Хто сьогодні може стверджувати, що міністри від будь-якої коаліції, делеговані контролювати потоки, готові впроваджувати напрацювання? Чи хтось вважає, що ряд нунсівців і литвинівців у кабінетах Андрія Клюєва, Олександра Лавриновича та Бориса Колеснікова торгуються за реформи?

Третя проблема — політична воля. Віктора Януковича до влади привела третина дорослого населення України. Якщо його легітимність майже не викликає сумнівів, то масштаби його підтримки суспільством перебувають на критичному рівні. Відповідно, рейтинг для політика, котрий знає про перспективу майбутніх місцевих і, можливо, дочасних парламентських виборів, — питання не останнє. Саме тому слід гадати, що соціолог Євген Копатько двічі на місяць замірятиме суспільний настрій. Відповідно до задуму, проведення реформ, чимало яких не будуть сприйняті суспільством на ура, строго співвідноситиметься з коливаннями соціологічних показників. Як ви вважаєте, народ підтримає збільшення пенсійного віку? А урізання пільг комусь сподобається? А підвищення тарифів для населення на газ сприйматиметься із захопленням? Усе це, між іншим, не тільки вимоги МВФ, гроші якого владі будуть потрібні. Ці непопулярні кроки, на думку більшості експертів, — реальна необхідність. За великим рахунком, усе просто. Або нова команда на чолі з Януковичем проводить необхідні, у тому числі й болючі реформи, свідомо жертвуючи своїми політичними перспективами і рятуючи Україну; або вона відновлює керованість й жорстку дисципліну з єдиною метою — зробити Януковича головним інкасатором країни.

Четверта проблема — в Януковича мало часу. Сто днів — це не вигадка event-менеджерів. Про те, що Віктор Ющенко змарнував свій шанс, найбільш прозірливим стало зрозуміло саме по завершенні цього періоду. Віктор Андрійович прийшов до влади без чіткого магістрального бачення розвитку країни; без пакета підготовлених законопроектів, проектів указів та постанов майбутнього Кабінету міністрів. До того ж рішення про кадрові призначення приймалися в останню ніч перед засіданням Верховної Ради. Що заважало Віктору Андрійовичу три попередніх роки готувати програму й визначати професіоналів, відповідальних за її реалізацію на всіх ділянках, знає тільки він сам. Янукович після двох років опозиції прийшов до влади приблизно в такому самому стані. По-перше, він ніколи не керував країною і не приймав ключових рішень, що задають магістральний напрям у її розвитку. Коридор можливостей, векторів та пріоритетів щоразу, коли прем’єром ставав Віктор Янукович, визначали президенти. Коридором Кучми Віктор Федорович ходив навшпиньках. Коридором Ющенка — як повз тещин будинок. Тепер він уперше визначатиме напрям, рух України сам. Чи готовий він до цього? Чи замислювався над цим? По-друге, кадрова політика Януковича від ющенківської відрізняється неістотно. Просто він має більший запас кваліфікованих, бюрократично досвідчених кадрів. Але той факт, що після виборів ніхто не міг упевнено назвати прізвище відповідального за той чи інший напрям, свідчить про повторення пройденого. І річ не тільки в кадрових вередуваннях «Нашої України», які змішують колоду призначень. Річ у тому, що в лідера політичної сили, котра має наймасовішу підтримку в країні та багатолітню історію, не відскакують від зубів імена міністрів фінансів, охорони здоров’я, культури, економіки, оборони тощо.

Чи слід казати, що в таких умовах у Януковича не може бути усвідомленого, затвердженого плану тактичних і стратегічних реформ?

І ще — Ющенко прийняв країну, в якій економіка зростала на 8% на рік, були робочі місця, не галопували ціни, державні фінанси перебували в балансі, і країна не підсіла на голку зовнішніх запозичень. Понад те, на зовнішніх ринках металурги та хіміки тішилися від зростання попиту на українську продукцію. Про все це доведеться забути — і всередині, і зовні безнадія, куди не кинь — усюди клин.

Сто днів існують для того, щоб у цей період, по-перше, виконати кілька тактично важливих передвиборних обіцянок, аби потішити широкі маси. А по-друге, розпочати реформи довгострокові, стратегічні, дуже болісні на перших етапах, які дадуть країні результат через 3—5—7 років, а для людей стануть менш болісними хоча б на 2012-й або 2015 рік. Саме так мала б спрацювати правильна команда правильного президента. Наскільки відомо «ДТ», такого плану команда Януковича не має. Та навіть якби мала, знадобилася б концентрація всіх сил для того, щоб зробити правильні кроки у цейтноті. Чому в цейтноті? По-перше, тому що економіці дуже зле, і кожен день вимагає вияву героїзму на пожежі. По-друге, тому, що бліцкриг із коаліцією в Януковича не вийшов. І, можливо, його підштовхнуть на порушення Конституції, сколочування коаліції шляхом зміни Регламенту, що має нібито дозволити формувати депутатську більшість тушками, а не фракціями. А коли й це не пройде, тоді що? Дочасні парламентські вибори, на які Янукович піде з позиченою тезою «Ми хотіли, але нам не дали»? Та й місцеві вибори, хоч як гвалтуй Конституцію, а максимум — у грудні проводити доведеться. Отже, з осені вже буде не до реформ. Одне слово, що Віктор Федорович посіє в найближчих три-чотири місяці, те й пожне... у час «Ч».

Певна річ, несправедливо стверджувати, що команда Януковича прийшла до влади, не маючи жодного уявлення про те, що вона хоче змінити в країні.

У першому ж поствиборному числі «Дзеркало тижня» дало можливість Миколі Азарову та Борису Колеснікову подати їхнє бачення необхідних реформ. Цікавою, на наш погляд, була й стаття Наталії Ізосімової, голови Фонду розвитку України, який фінансується Рінатом Ахметовим і співпрацює з McKinsey. Останній матеріал був прикметний двома речами. По-перше, він вказав напрям думки: реформа банківського сектору; прийняття нового Податкового кодексу; спрощення регуляторного середовища для бізнесу; зняття мораторію на продаж сільгоспземель; масштабні інфраструктурні проекти із залученням приватного капіталу; вдосконалення процедури банкрутства; реформа держапарату. Але друга цікава деталь: у тексті програмної статті немає слова «корупція». Але про останнє — трохи нижче.

Щодо кожного з перелічених пунктів можна аплодувати, а можна висловити скепсис. Ну, наприклад: на сьогодні Володимир Стельмах усе ще є найбільш реальним головою Нацбанку при Януковичі. На честь цього Володимир Семенович навіть гроші з ликом нового президента відкарбував. Тобто після всіх витівок із рефінансуваннями, курсами валют, сприянням безподатковому продажу кількох великих приватних банків — Стельмах проводитиме реформу? Ага. А що слід розуміти під новим Податковим кодексом? Зниження ПДВ? Заміна його податком з обороту чи з продажу? А мораторій на продаж сільгоспземель — саме час знімати, на пораду західних експертів? Коли весь світ прагне обміняти дедалі дешевші фантики на землі й реальні виробництва? Інфраструктурні проекти? Потрібні, хто ж сперечається? Але якщо Україна — країна, в якій свою інвестицію не можна захистити ні правильно даним хабаром, як в Азії; ні в неупередженому суді, як у Європі, — то чи багато знайдеться охочих? Реформа держапарату, звісно ж, необхідна. Але поки що вона розпочалася з популізму: президент оголосив, що вдвічі зменшив собі зарплату і зменшить її чиновникам АП. І річ не в тому, що він не має на це законного права. Янукович спробував переконати нас, що тепер він житиме на 15 тисяч гривень на місяць. Насправді при тій формі оплати праці, яка існує в секретаріатах і адміністраціях, чесніше було б державний фонд заробітної плати взагалі скасувати. Адже це не більш ніж три-чотири обіди в ресторанах «Порто» чи «Маріо». Президент, подавши сигнал лицемірства, задав цей стандарт по всій вертикалі. Саме цей момент є фокусом розуміння ставлення до майбутніх реформ: вони, швидше за все, матимуть популістсько-піарівський характер. Попри всю свою можливу правильність і необхідність, вищезгадані заходи не торкаються хронічних захворювань української влади, економіки й суспільства.

І в цьому п’ята проблема — заплановані реформи будуть поверхові. Все це — ботокс і анальгін. А потрібні жорсткі дієти й операції. Можна полювати на іноземні інвестиції і навіть залучати їх; можна ініціювати великі інфраструктурні проекти; можна приймати нові закони. Але закони не виконуватимуться; кошториси проектів розпухнуть або помруть від тендерних відкотів і чиновницьких «часток», а будь-які обсяги інвестицій — ніщо, порівняно з ресурсами, які обертаються в українській тіні, у схемах митниці, податкової, «Нафтогазу», залізниці, земельних афер, медичних та інших тендерах. Гроші у країні є. Їх тільки немає в країни. Хоч скільки вливай кров в українську економіку, але якщо в неї ампутовані, але не зашиті кінцівки, то гроші МВФ, нацбанківського верстату чи інвесторів витікатимуть у нікуди. З державного й суспільного поглядів, певна річ.

Від жодного впливового регіонала я не чула про ініціативу, покликану забезпечити прозорість структури власності всіх підприємств України. Не імітації прозорості, що прикриває так звані сейфові угоди з реальними власниками, а справжньої прозорості, підтримуваної єдиною доступною базою даних. Щоб було зрозуміло: хто стоїть за телеканалом; за ГЗК; за компанією, що виграла тендер на потішних умовах або перемогла в конкурсі приватизації тощо. Без цього боротися з корупцією смішно. Механізму ж, що дозволяє визначити справжніх бенефіціарів тієї або іншої структури, в Україні не існує. Смішно: Дмитро Фірташ у пресі заявляє про те, що контролює 75% газорозподільчих компаній країни — обл- і міськгазів. На підставі цієї заяви народні депутати спрямовують запит до Антимонопольного комітету та СБУ. З обох адрес ідуть відписки. Потім вноситься депутатський запит на ім’я прем’єра. Прилітає відповідь: «Дані про причетність Дмитра Фірташа до володіння газорозподільчими компаніями не підтверджуються». Таку відповідь було отримано в період головування в СБУ Валентина Наливайченка і прем’єрства Юлії Тимошенко. А що — хтось сподівається, що Валерій Хорошковський, якому за небайдужу позицію «Інтера» під час передвиборної кампанії було обіцяно посаду глави СБУ, дасть іншу відповідь?

У пред’явленому списку реформ нічого не сказано про необхідність створення умов для вільної конкуренції. У нас формально все гаразд і з коксівним вугіллям, і з держнафтою, і з металургією, і з перевезеннями на залізниці. Тільки з феросплавами проблема — усе в Коломойського. Але ж насправді — це верхівка айсберга. Величезні державні потужності в згаданих сферах, через приватизацію менеджменту, працюють на українських олігархів. Так усе й залишимо? Схоже, що так. Бо про спеціальну роль Антимонопольного комітету і зміну антимонопольного законодавства питання не порушується. Як, утім, і про розмежування бізнесу і влади.

Сергій Льовочкін, котрий чи то преміювався, чи то по праву ділив пиріг прибутків «РосУкрЕнерго», очолив адміністрацію президента. Що цим хотів сказати президент? Який стандарт задати? До альтруїстів не зарахуєш і братів Клюєвих, і Юрія Бойка, і Василя Джарти, і Бориса Колеснікова, та й Микола Азаров не миша церковна. А Валерій Хорошковський, у разі призначення на посаду голови СБУ, явить світу взагалі новий тип олігарха — олігарха-силовика. Уявляєте: мільярди, найрейтинговіший канал (по-потьомкінському переданий комусь в управління), досвід роботи в російському бізнесі і не якийсь там куплений заступник у Службі, як в інших, а власне крісло силовика — з обов’язковим «вухом», можливостями і високим рівнем не тільки фахової, а й моральної деградації особового складу. Це російським, американським, британським або угорським главам спецслужб на зустрічах з українським колегою буде смішно — адже їм усе видно. Вони ж знають, і хто такий Могилевич, і хто такий Бенькович. А ми з вами отримаємо «молодого реформатора», котрий у кращому разі думатиме, що керує спецслужбою, а в гіршому — візьме заступника — Землянського або Шатковського, які підтримуватимуть у ньому цю переконаність... Нічого особистого: аналогічна історія вибудується в разі очікуваних кадрових рішень щодо Мінпалива, Мінтрансу, Нацбанку, податкової, митниці. Інших «письменників» у Януковича немає. А наявні не вміють по-іншому «писати». Компетентні циніки стверджують: єдине, що зможе забезпечити президент, так це суворий контроль за тим, щоб наділені його довірою міністри і віце-прем’єри обробляли строго відведену їм ниву і не ускладнювали й без того непрості стосунки в команді «заступами за межу». Умовно: якщо Юрій Анатолійович відповідає за газ, то Андрій Петрович у це не втручається, але при цьому — і «газовик» не виявляє зайвого інтересу до електроенергетики Клюєва.

Однак ми захопилися. Повертаючись до теми необхідності накладання швів, хочеться нагадати, що з 1 квітня набирає чинності відкладений до часу Закон «Про підвищення відповідальності за корупцію». Той самий, що на пропозицію депутата-регіонала не почав діяти з 1 січня нинішнього року. У законі, безумовно, присутні «хомути» й неприйнятні кальки із західного законодавства. Усі вони відомі, і усунути їх — абсолютно посильне для парламенту завдання. Запитання: як поведуться президент і його фракція? Ініціюватимуть оптимізацію і запуск закону в строк чи ще раз запропонують відкласти його, скажімо, до початку наступного року, коли формування всіх центральних і нових місцевих команд, уже після виборів, відбудеться в умовах звичного, безконтрольного, корупційного середовища?

І тут іще одне запитання. По суті — ключове. Із судами що буде? Всі варіанти судової реформи, обговорювані сьогодні, мають право на життя. Суть в іншому: новій владі потрібен об’єктивний арбітр чи свій «сімейний» суддя? «Звісно ж, нам потрібен незалежний суд», — скаже вам будь-який представник Віктора Януковича. А якщо йтиметься про чергову приватизацію Одеського припортового? Не чую?.. Якщо в країні не з’явиться суд як незалежний професійний арбітр, то про які реформи може йтися? Судова реформа, як і більшість інших, має форму і суть. Форма важлива. А суть забезпечується політичною волею. Якщо суддя, чиї рішення двічі скасовує вища інстанція, не йде на «велфер», будь-яка форма реформи — лише імітація. Якщо роботу 10 тисяч суддів не в змозі відстежити десятки тисяч оперативників і створити судді Зваричу, там де він перебуває, певне ком’юніті, то який сенс щось реформувати? Якщо після попередження президента про неприпустимість «телефонного права» у стосунках із судами, за дзвінок до судді з посади не буде знято міністра, губернатора або главу районної адміністрації, то до чого ця пародія? Але чи відмовиться сам Віктор Янукович від закулісних комунікацій із суддями, наприклад, Конституційного суду? А чи зможе він, маючи Межигір’я, запитати в міліціонера, судді чи прокурора: «А звідки в тебе, архаровцю, при державній зарплаті, хатинка триповерхова?».

«Правління є виправлення. Хто ж посміє не виправитися, коли виправитеся ви самі?» — так пояснював суть правління Конфуцій. Уже неодноразово йшлося про те, що три основні завдання президента зводяться до такого — визначення артеріального вектора руху і розвитку країни; підбір професійної команди, спроможної реалізувати цей рух на капілярному рівні; встановлення моральних стандартів роботи команди. І останній пункт у нашій ситуації, — чи не важливіший за два попередні. Новій владі, безперечно, треба дати шанс. Але щось мені підказує, що Конфуцій — лох...