Економіка знань чи економія на знаннях?

Поділитися
У період нинішніх президентських виборів «наймоднішою» у боротьбі за серце (точніше голос) вчителів стала обіцянка надати їм статус держслужбовців...

У період нинішніх президентських виборів «наймоднішою» у боротьбі за серце (точніше голос) вчителів стала обіцянка надати їм статус держслужбовців. Спочатку з цією ідеєю виступив Володимир Литвин. Потім у різний час її підхоплювали Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко і Віктор Янукович — лідери чотирьох із п’яти парламентських фракцій. Улаштовуючи такий «атракціон щедрості», політики сподівалися на лояльність педагогів. Проте очевидно, що, просуваючи ідею держслужби, ні з ким з учителів вони не порадилися. Бо якби хто-небудь із помічників політичних лідерів не полінувався проконсультуватися з профільними профспілками або просто вчителями, то дізнався б: держслужба нам не потрібна!

Статус держслужбовця зобов’язує бути присутнім на робочому місці з 9-ї до 18-ї години, відповідно вчитель втрачає час на самопідготовку. Відпустка в держслужбовців — календарний місяць, набагато менше, ніж у вчителів. 56 днів основної відпустки і ще кілька днів соціальної (для окремих категорій, які мають дітей) — єдиний привілей українських педагогів. Крім того, держслужбовцям в Україні заборонено влаштовувати мітинги і страйки (це на Заході розрізняють чиновників і держслужбовців, і лише чиновники не мають права страйкувати, а в Україні всіх, хто перебуває на держслужбі, позбавили такого права). Тобто якби закон про держслужбу для працівників освіти був ухвалений, то такий «подарунок» від політиків зробив би вчителів іще безправнішими. Це той рідкісний випадок, коли радієш, що політики щедрі на обіцянки і скупі на їх виконання.

А що насправді потрібно вчителеві? З усього спектра статусу держслужбовця працівникам освіти — лише одна позиція: пенсія 80—90% заробітку. Для цього необхідні поправки до Закону «Про освіту». Профспілка запропонувала, а депутати В.Полохало (БЮТ), Д.Табачник (ПР), К.Самойлик (КП) і М.Зубець (ПР) підтримали й розвинули цю ідею. Вони подали законопроект із поправками до статті 57 іще в
2008 році. Незважаючи на те що його автори представляють абсолютну більшість у парламенті, цей законопроект виявився забутим. Хоча запропоноване в ньому — набагато простіше й реальніше, ніж статус держслужбовця.

Основне питання, яке виникає при розгляді пропозицій щодо підвищення виплат: звідки взяти гроші? Теоретично, гроші на освітню сферу передбачено. Зокрема, у статті 61 профільного закону чітко сказано: направляти на освітню сферу 10% ВВП. Проте діючі українські закони справедливіше назвати недіючими. Тому стаття 61 Закону «Про освіту» (втім, як і горезвісна 57-ма) не виконується. Згідно зі звітом про виконання Держбюджету за 2009 рік фінансування освіти становило 6,29%, на 2010 рік бюджету і досі немає, але в проекті вказано цифру 6,5%.

Насправді ж внесок держави в освіту підростаючого покоління ще менший. Річ у тому, що уряд примусив ректорів переказати гроші, зароблені вишами, на рахунки казначейства. Таким чином лукава арифметика включає кошти, зароблені ВНЗ, у фінансування освіти, хоча до ВВП вони стосунку не мають.

Адекватно оцінюючи ситуацію в країні, ми розуміємо, що 10% ВВП нині виділити складно, оскільки буде обділено інші категорії — оборону чи медицину. Але 8% інвестицій у майбутнє країни — цілком реальна цифра. За рахунок такого фінансування повністю вирішується питання пенсійного забезпечення.

Це простимулює заслужених учителів піти на гідну їхньої праці пенсію. Адже багато хто працює з останніх сил, тому що сьогоднішнє пенсійне забезпечення нижче за рівень бідності.

Незалежно від того, хто стане віце-прем’єром з гуманітарних питань та міністром освіти, вони просто зобов’язані розуміти: без відродження престижу вчительської професії врятувати національну освіту від деградації неможливо. І навіть у складній економічній ситуації можна знайти матеріальні та нематеріальні ресурси, як це спробували зробити у вищій школі, надавши окремим вишам статус самоврядних (автономних) дослідницьких установ.

Усі кандидати в президенти говорили про інноваційний прорив у науковій сфері, але все це було на рівні гасел, не наповнених конкретним змістом.

Доти, доки до освіти не перестануть ставитися як до статті витрат, нічого в країні не зміниться. Точніше, зміни будуть тільки на гірше.

Фінансування освіти — це не витрати, а вкладення. Серед політиків дедалі менше тих, котрі це розуміють: частка освітян у Верховній Раді неухильно скорочується від скликання до скликання. Сьогодні кількість народних депутатів — представників від учительства — становить десяті відсотка. Це при тому, що працівників освіти в Україні понад два мільйони!

Якби президентом країни став лідер, який справді усвідомлює важливість науки і освіти для економічного прориву, то Україна нарешті отримала б можливість реалізувати свій величезний потенціал. Скажете — утопія? Тоді подивімося на досвід держави, яка найстійкіше пережила економічну кризу. Китай — унікальна країна, в якій криза нівелюється політичною волею розвивати внутрішній ринок. Зараз там реалізовується те, що змарновано в Україні.

Якщо на старті незалежності ми мали потужні конструкторські бюро, наприклад, на заводі імені Малишева, турбінному заводі (Харків), «Південмаші» (Дніпропетровськ), то сьогодні вціліло єдине — Авіаконструкторське бюро ім. Антонова.

Чиновникам простіше й приємніше за відкоти привезти дорогі (і вже застарілі) технології з-за кордону, ніж розвивати власні. А світлі голови, які в нас нікому не потрібні, охоче «скуповують» закордонні фірми.

У Китаї роблять з точністю до навпаки. У них не було справжніх конструкторських бюро, а тепер є, і їхня кількість зростає! 10% ВВП і 50% прибутку кожного підприємства цілеспрямовано йдуть на розвиток інноваційних технологій. При цьому в країні інтенсивно будуються мости, дороги, створюється інфраструктура... Піднебесна розвивається високими темпами. Якщо в 90-ті «китайське» в усьому світі вважалося синонімом низькоякісного ширвжитку, то сьогодні напис Made in China на високотехнологічних продуктах вже нікого не бентежить.

Кого-кого, а китайців не звинуватиш в утопізмі. Так-от, ця нація сьогодні максимально інвестує в освіту, на практиці втілюючи ідею економіки знань. І експерти не мають сумніву: Китай — один із майбутніх лідерів світу. Майбутнє ж України — дедалі туманніше, а прогнози песимістичніші.

* * *

Аналізуючи події національної політики, не важко передбачити, що влада (незалежно від політичного забарвлення) не має наміру реалізовувати стратегію інноваційного розвитку. Відповідно, освіта знову опиниться в ролі бідного родича. Політики ж, зосереджені на власних інтересах, цю небезпеку просто проігнорують.

За такої ситуації в освітян лише один вихід — у будь-який спосіб донести реальну ситуацію до вищих керівників держави: стукати в зачинені двері, навіть гупати кулаком, якщо доведеться.

Усім профспілкам час згадати, що апріорі вони створювалися не як зручні для влади кишенькові організації, а як органи, що обстоюють права трудящих. Профспілка працівників освіти покликана боротися не просто за визнання вчителя, а за світле майбутнє інтелектуально, високотехнологічно та економічно розвиненої Української держави.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі