Голова Держкіно України Катерина Копилова: «Країна не потягне так багато «міжнародних» кінофестивалів»

Друга субота вересня — «червоний» день календаря, День українського кіно. З цього приводу можна позітхати, а можна позубоскалити — мовляв, це «праздник со слезами на глазах», він же «порохом пропах…» тощо.

Проте у світі кіно, як і в решті світу, давно простежується низка дивовижних підмін. Сказати: в Україні нічого не знімають — означає збрехати. Навіть найбільш бездарні актори з місцевих театрів нині розраховують на сотні доларів тільки за один свій знімальний день. Навіть недоучки з «кулька» М.Поплавського сьогодні знімають аж гай шумить. ТV-муві, ТV-мило, інша галантерея (у промислових масштабах) селевим потоком змивають власне творчий процес. І при цьому — сяк-так і те-се — у нас навіть планується-фінансується у стінах Держслужби кінематографії. Яку (після того, коли почесну посаду залишила Ганна Чміль) у травні 2010-го очолила Катерина Копилова. Жінка — прекрасна як не глянь, ділова, напориста, по слово в кишеню не лізе. Певний час їй довелося співпрацювати з Сергієм Проскурнею (у рамках театральних проектів). Сьогодні батьківщина кинула її «на кіно». Серед її кіноуподобань — «Вавилон ХХ» Миколайчука і «У бій ідуть лише старики» Бикова, «Старим тут не місце» братів Коен і «Вальсуючі» Бліє... Смак чудовий. Щоправда, не слід ось так зразу й очікувати від головного кіночиновника України такої «планки» і в нашому нинішньому кіно: геніїв держструктура не вирощує, талановитих сценаріїв у цих установах не пишуть. Залишається слабка надія на розумну селекцію та адекватний розподіл держкоштів на фільми, справді потрібні країні і глядачеві.

— Катерино Олександрівно, сьогодні, як з’ясувалося, дуже модно «мочити» своїх попередників на держпосадах. Який спадок — у кіногалузі — дістався вам?

— Мені б не хотілося критикувати роботу попередників, розповідаючи про їх помилки. Знайти відповідь на запитання, чи ефективною була їхня робота, може кожен, хто визначить, скільки цікавих українських картин вийшло в прокат упродовж останніх кількох років. Якщо ви успадкували векселі, то їх треба оплатити... А борги теж можуть вважатися спадщиною.

— Тоді проясніть деякі цифри. Яку реальну суму сьогодні виділено держбюджетом на кіногалузь? І чи відповідає ця цифра сучасним кінопотребам?

— Держава, як ви знаєте, не фінансує кіногалузь цілком. Держбюджет забезпечує єдиний рядок фінансування, що називається «Програма створення і розповсюдження національних фільмів». 2010-го на цю програму держбюджетом передбачено 24 мільйони гривень.

— Говорити про відповідність цієї чи якоїсь іншої суми потребам вітчизняного кіновиробництва неправильно. Бо неправильно було б задовольняти потреби вітчизняного кіновиробництва з боку держави тільки постійною фінансовою підтримкою. Держава не повинна брати на себе функції продюсера, який забезпечує виробництво кінопроекту, включно з його фінансуванням. По-перше, у платника податків, із чиєї кишені, власне, й оплачуються зйомки фільмів на держзамовлення, може виникнути обгрунтоване запитання: чому з моєї кишені профінансували саме цей фільм? А, як свідчить практика, фільм, знятий на держзамовлення, далеко не завжди подобається глядачеві (і це в тому рідкісному випадку, коли такий фільм до глядача доходить). По-друге, у ролі «кінопродюсера» завжди виступає тільки тоталітарна держава. І саме тому ми й спостерігали неймовірний розквіт кіноіндустрії в Радянському Союзі.

Завдання держави у питаннях підтримки і розвитку кіновиробництва — реалізувати на практиці політику державного протекціонізму стосовно національного фільму — від кіновиробництва до кінопоказу. А також забезпечити потенційному інвестору цивілізовані, юридично захищені умови для вкладання коштів у кіновиробництво. Доки цього не буде зроблено, будь-якої суми, виділеної державою на створення фільмів на держзамовлення, завжди буде замало.

У лютому нинішнього року президент України Віктор Янукович підписав Закон «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів». Відповідно до цього закону, з 1 січня 2011 року національний фільм звільняється на п’ять років від податку на додану вартість на всіх етапах його виробництва і демонстрації в кінотеатрах. Стимулюється також вкладання коштів потенційних інвесторів у національне кіновиробництво (зокрема, звільняється від оподаткування сума коштів або вартість майна, вкладених у виробництво національних фільмів). Суми, які виділяються на підтримку національної кінематографії в державному і місцевих бюджетах, будуть віднесені до захищених статей. Для фінансової підтримки національної кінематографії з 1 січня 2011 року впроваджується спеціальний збір, що акумулюватиметься у спецфонді держбюджету. Хочу підкреслити: цей закон дає той юридичний поштовх цивілізованому розвиткові кіноіндустрії, про необхідність якого говорили як мінімум останніх десять років...

— В Одесі, наскільки мені відомо, справи з питаннями власності на їхній кінопродукт досить болючі. Якщо можна, проясніть цю історію. І чи все «ок» на студії Довженка з їхнім золотим фондом, чи, може, теж хтось поклав на неї руку?

— Проясняю... Що стосується питання власності на фільми кіностудії Довженка, то тут, можу запевнити, все гаразд. Фільмофонд перебуває в лоні рідної студії і навіть дає їй дохід.

Одеській кіностудії пощастило значно менше. Її фільмофонд сплив у приватну дистрибуцію. Тому сьогодні в Держкіно аналізуємо договори дистрибуції, укладені 2007-го між Держкіно та однією приватною фірмою — з метою визначення їхньої юридичної обгрунтованості та економічної рентабельності.

— Не будемо далеко відпливати від Одеси. Тим більше що там недавно відбувся кінофестиваль дружини Тігіпка. І голлівудський режисер Вадим Перельман в інтерв’ю «ДТ» заявив, що Україні навряд чи потрібно так багато «міжнародних» кінофестивалів. І справді: не встигнеш озирнутися — вже черговий «президент» фестивалю, наприклад комедійний актор В.Горянський... Що думаєте з цього приводу ви?

— Мабуть, погоджуся з думкою пана Перельмана... Вважаю, що в країні з мінімальним обсягом кіновиробництва кількість міжнародних кінофестивалів усе ж таки має бути обмежена. І якщо вже говорити про фестивалі міжнародного рівня, то багато наших фестивалів повинні цьому рівню відповідати. Чого, на жаль, не бачимо. Якщо Мінкульт і має підставляти плече, то тільки форумам, організованим за професійними міжнародними стандартами, які дають гарантії виходу цих фестивалів у перелік авторитетних світових кінооглядів.

— Що можете сказати про «дофінансування» кінопроектів, запущених ще до вашого приходу в Держкіно? Чи всі з них треба витягувати «за вуха», чи, може, просто заморозити — раз і назавжди?

— Якщо маєте на увазі перегляд Програми виробництва національних фільмів 2007—2010 рр., то «зондування» цієї проблеми відбувається у кілька етапів. Векселі треба оплачувати... Тому насамперед буде дофінансовано проекти, роботу над якими вже завершено. Потім фінансуватимуться проекти, які перебувають на стадії завершення. Третій етап — проекти у знімальному періоді.

А ось четвертий етап потребує особливої уваги. Оскільки йдеться про кінопроекти, що перебувають на стадії підготовки. У них вкладено мінімальне фінансування. Тож є можливість переглянути їхню вартість, їхній формат, склад творчих груп і навіть доцільність самого виробництва.

П’ятий етап — перегляд проектів, щодо яких ще не укладено договорів на держфінансування. З цього приводу є кілька думок. Озвучу одну: деяким заявленим кінопроектам добре було б пройти повторну процедуру постановки у план держзамовлення.

На сьогодні Держкіно (за договорами, укладеними в попередні роки) повністю профінансувало такі фільми: короткометражні анімаційні «О Париж!» і «Хочу бути твердим», документальна стрічка «Святослав Гординський. Повернення», фільми студії Довженка «Хай Бог розсудить їх», «Зоряна варта», «День переможених», «Одного разу я прокинуся», науково-популярні картини «Земляни» і «Втрачений рай».

Було профінансовано і продовження зйомок повнометражного анімаційного фільму «Хто боїться дядечка Бабая?», повнометражних ігрових картин «Той, хто пройшов крізь вогонь» і «Серце на долоні».

Гадаю, цього року все ж таки буде завершено і художній фільм Валентина Васяновича «Чи граєте ви в шахи?», і документальну стрічку за сценарієм Людмили Лемешевої «Таємна свобода»; завершено роботи з реставрації та видання збірників на DVD фільмів Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка.

Говорити про нові проекти — бодай на рівні сценарних розробок — можна буде тільки на початку 2011 року. Після того, як набуде чинності новий закон про кінематографію і розпочнеться якісно новий етап у розвитку української кіноіндустрії.

— В усьому світі, навіть у далеких аулах, тепер роблять ставку тільки на молоде продюсерське кіно. Але в Україні є багато кіноветеранів, які покладаються переважно на держзамовлення, бо теж хочуть працювати, а просунутий менеджмент до них байдужий. Як бути? Як утішити?

— Я як прибічниця продюсерської системи можу сказати таке... Очевидні провали і викинуті гроші на ті чи інші кінопроекти — все це питання відповідальності тільки продюсера. І саме суб’єктивна позиція продюсера має визначити, хто достойний увійти в лігу «практиків», а не теоретиків-ветеранів... Головне ж не до якого покоління належить режисер, а кому конкретно продюсер може довірити втілення певної ідеї.

— Наступне запитання — на продовження теми. Хоча, можливо, воно й риторичне... Чи потрібен взагалі Україні «держсектор» у кіно? Якщо в нас немає вдосталь нафтодоларів, як у Росії, або тоталітарної системи — як у Білорусі. І чи не простіше «віддати на відкуп» цю кіногалузь — тільки великому бізнесу, окремим його представникам (ніби як продюсерам)?

— Державний сектор у кіноіндустрії, не сумніваюся, необхідний. Насамперед для створення нормативно-правової бази галузі кінематографії і контролю за її виконанням. Також... для контролю за дотриманням авторських і суміжних прав, протидії піратству, ведення державного реєстру виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів. Для проведення аналізу діяльності суб’єктів кінематографії — державних кіностудій, для сприяння отриманню дозволів на зйомки на об’єктах комунальної і державної власності, для забезпечення державних гарантій кінопроектам, які знімаються в міжнародній копродукції, та багато іншого.

Водночас ніхто не перешкоджає окремим продюсерам розвивати нашу кіноіндустрію і робити проекти без державного фінансування!

— Доки ви «дофінансовуватимете» старі суперечливі проекти, кінопоїзд Люм’єр помчить у зовсім інший бік — далеко... Чи є хоч якісь плани перспективної «кооперації» з іншими країнами, з відомими світовими трендами? Якщо «так», то на якій основі?

— Європейський досвід довів, що саме міжнародна копродукція дає можливість знімати якісне, затребуване, касове кіно. Україна — не виняток.

Після ратифікації Європейської конвенції про спільне кіновиробництво навесні 2009 року наша країна нарешті отримала повноцінну можливість знімати фільми в копродукції. Бо доти були тільки поодинокі, окремі випадки такої співпраці наших кінематографістів. Сподіваюся, «поїзд Люм’єр» і від нас далеко не заїде...