Будь-яка влада — результат узурпації? Хто неправильно застібнув перший ґудзик, уже ніколи не застібнеться як слід

Набула поширення думка, що Конституція гарантує громадянам права та свободи, належне функціонування встановлених нею інститутів державної влади. Насправді Конституція сама собою нічого не гарантує — навіть власної недоторканності, — якщо в суспільстві та у влади (особливо!) немає традицій і цінності розвиненої політичної культури, механізму реального правового захисту та юридичної відповідальності. Захист конституційного ладу в Україні покладений Конституцією на президента, парламент, уряд, прокуратуру, суди, особливо на формально незалежний спеціальний судовий орган — Конституційний суд (КСУ). У своєму становленні та набутті досвіду конституційної юрисдикції КСУ пройшов складний період, особливо в роки каденції попереднього президента. Відвертий шантаж і тиск на окремих суддів та КСУ в цілому не подвигли парламент, прокуратуру, судову владу на захист суддів, їхньої незалежності. Можливо, цим пояснюється покладливість у ситуаціях, коли їм доводиться розглядати звернення із наперед визначеним результатом.

КСУ дедалі рідше демонструє зразки високопрофесійних рішень на основі глибокого розуміння сутності державно-правових явищ. Непоодинокі рішення КСУ набули неприйнятних для органу конституційного нагляду змісту. Досить згадати взаємовиключні рішення щодо порядку формування парламентської коаліції, — вони, фактично, паралізували встановлений Конституцією механізм. Попутно президент був позбавлений двох конституційних підстав для дострокового припинення повноважень парламенту. Вже ці рішення КСУ продемонстрували готовність суддів без внесення змін до Основного Закону, тільки на основі власних виключно спірних висновків, фактично, змінювати зміст і суть конкретних положень Конституції. Схоже, відсутність належної реакції на квазіконституційну (а по суті — антиконституційну) нормотворчість КСУ, його претензії на роль свого роду контрзаконодавця позбавили суддів решток внутрішнього контролю і відчуття політико-правової реальності та відповідальності за наслідки прийнятих рішень. Свідченням цього стало рішення КСУ від 30.09.2010 р., яке розділило історію (чи то розвитку, чи то деградації) держави на «до» і «після».

Насамперед необхідно відповісти на запитання: чи були в КСУ повноваження на відкриття конституційного провадження у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції України?

Конституція України (в усіх редакціях) чітко визначає повноваження Конституційного суду України (КСУ) у розділі XII «Конституційний суд України» (ст.150,151), а також у розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст.159). Основний обсяг повноважень КСУ становить конституційний контроль виключно за тим, чи відповідають Конституції закони та інші правові акти, які набрали чинності. У правовій теорії це повноваження називається наступним конституційним контролем. Перелік нормативних актів, стосовно яких КСУ має право вирішувати питання їхньої відповідності Конституції України (конституційності), дозволяє зробити висновок, що вищу юридичну силу в ієрархії цих актів мають «звичайні» закони, прийняті парламентом у порядку здійснення повноваження, визначеного п.3 ст.85 Конституції.

Статтею 151 Конституції передбачено ще два особливих випадки наступного конституційного контролю КСУ, коли він надає висновки про відповідність Конституції 1) чинних міжнародних договорів України — у зв’язку зі зверненням до КСУ президента або Кабінету міністрів України; 2) розслідування і розгляду справи про усунення президента з посади в порядку імпічменту — у зв’язку зі зверненням парламенту.

Єдиний випадок попереднього конституційного контролю КСУ відповідно до розділу XII Конституції передбачений ст.151: у зв’язку зі зверненням президента чи Кабінету міністрів КСУ надає висновки про конституційність міжнародних договорів, які вносяться в парламент для надання згоди на їхню обов’язковість.

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок внесення змін до Конституції. Особливості прийняття Конституції та внесення до неї змін, а також порядку реалізації Основного Закону сформулювали в теорії права точку зору, відповідно до якої Конституція в її сучасному значенні не може бути віднесена до розряду «звичайних» законів. Вона — абсолютно самостійний, особливий вид нормативно-правових актів: вища юридична чинність Конституції визначає її верховенство і пріоритет перед будь-якими нормативно-правовими актами, які є в державі.

Специфічним, особливим є також закон про внесення змін до Конституції. Такий закон у різних правових системах називається «конституційним», «органічним», оскільки приймається в особливому порядку і спрямований на вдосконалення чинної Конституції, на корекцію її положень. Не допускається внесення змін до Конституції актом іншої юридичної чинності. Тим паче — суб’єктом, не наділеним відповідним повноваженням.

Процедура внесення змін до Конституції відрізняється від процедури прийняття законів щодо внесення змін до «звичайних» законів. Причетність КСУ до процедури внесення змін до Конституції відбиває особливий її характер, що виражено в наявності окремого розділу в Основному Законі, в якому цю процедуру виписано. КСУ наділений у цій процедурі повноваженням попереднього контролю конституційного законопроекту про внесення змін до Конституції в жорстко обмежених рамках: на предмет відповідності законопроекту вимогам ст.157 і 158 Конституції.

Ці статті виключають можливість внесення змін до Конституції:

1) якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина;

2) якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України;

3) Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану;

4) якщо законопроект розглянутий парламентом і закон не був прийнятий, він може бути поданий до парламенту не раніше, ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (тобто якщо законопроект поданий раніше, ніж мине рік із моменту відхилення парламентом);

5) якщо здійснюється спроба вдруге змінити одні й ті ж положення Конституції впродовж повноважень парламенту конкретного скликання.

Інших повноважень конституційного контролю КСУ за процедурою внесення змін до Основного Закону Конституцією не передбачено. Цього немає і в Законі «Про Конституційний суд», оскільки сам КСУ цього не допустив, визнавши неконституційним закон про внесення змін до нього, які надавали таке повноваження. Тому нагадування парламенту в рішенні КСУ від 30.09.2010 р. про необхідність діяти виключно відповідно до Конституції та законів — не за адресою: цю вимогу слід було б КСУ адресувати собі. У названому рішенні КСУ обґрунтовує висновки переважно посиланнями на власні рішення, а не на конкретні конституційні настанови. До того ж ці рішення — взаємовиключні, суперечливі у своїх обґрунтуваннях — відбивають значною мірою не правові позиції, а політичну кон’юнктуру.

Розділ XIII Конституції не надає КСУ повноваження контролювати дотримання процедури внесення змін до Конституції, тим паче — після введення в дію закону про внесення змін до Конституції.

У рішенні від 26.06.2008 р. (у справі про повноваження КСУ) із посиланням на своє ж рішення від 09.06.1998 р. (у справі про внесення змін до Конституції) чітко застережені випадки, коли КСУ здійснює наступний, а коли — попередній конституційний контроль. Однак тим самим рішенням від 26.06.2008 р. КСУ визнав за собою повноваження здійснювати і наступний конституційний контроль також стосовно закону про внесення змін до Конституції після введення його в дію. Чим же обґрунтовує КСУ наділення себе додатковим, до того ж не передбаченим Конституцією, повноваженням?

По-перше, Конституція не містить заборони на можливість здійснення КСУ наступного конституційного контролю за законом про внесення змін до Конституції після його прийняття Верховною Радою, тому КСУ вважає: «Те, чого не заборонено, — можна». Ніяково нагадувати людям, котрі мають відповідну освіту, що принцип «можна все, що не заборонено законом», застосовується до оцінки дій фізичних осіб (громадян). Органи влади можуть і зобов’язані належним чином виконувати виключно законом (тим більше — Основним) визначені повноваження та функції.

По-друге, як аргумент на користь явочного закріплення за собою права на наступний конституційний контроль КСУ називає ч.2 ст.124 Конституції, яка поширює юрисдикцію судів на всі відносини, що виникають у державі. Хто проти цього може заперечувати? Але господарський суд чомусь не розглядає закони на предмет їхньої конституційності, а КСУ не виносить вироків у кримінальних справах, бо він є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ст.147 Конституції).

Судді КСУ явно демонструють схильність до англо-саксонської доктрини судового конституційного нагляду, основаної на використанні так званої «дискреції» (права тлумачення «букви і духу» Конституції, в результаті якого офіційний текст Основного Закону зневажливо називають «писаною» Конституцією, а набір тлумачень Конституції відповідним судовим органом — «живою», «реальною» Конституцією). Але судді Верховного суду США, які сповідують цю доктрину, не обмежені в межах тлумачення і судового конструювання. Потреби у визнанні поправок до конституції неконституційними в них немає. Практика двохсотлітнього тлумачення Верховним судом семи статей конституції Сполучених Штатів і 26 поправок до них дозволила одному з колишніх голів ВС США визначити американську конституцію як «те, що вона означає, на думку членів Верховного суду».

А обсяг конституційної юрисдикції Конституційного суду України чітко окреслений. І, привласнивши собі право на наступний конституційний контроль за законами про внесення змін до Конституції, КСУ свідомо вийшов за ці, чітко окреслені, межі. Він створив передумови для наступних дій, які потребують серйозного аналізу. У тому числі — і на предмет наявності ознак діянь, передбачених Кримінальним кодексом.

Таким чином, формальної підстави для відкриття КСУ провадження у зв’язку з поданням 252 народних депутатів Конституція не передбачає. КСУ, відкривши конституційне провадження, вийшов за межі своєї конституційної юрисдикції.

Зрозуміло, при обгрунтованій відмові КСУ від відкриття провадження у справі «про дотримання процедури внесення змін до Конституції» без відповіді «зависнуло» б головне питання, навколо якого вирували політичні пристрасті останніх шість років: то чи були порушення процедури під час ухвалення рішення про внесення змін до Конституції 08.12.2004 р.? Зміст рішення КСУ від 30.09.2010 р. переконує в наявності достатніх підстав для негативної відповіді на це запитання.

Якщо оцінювати процедуру внесення змін до Конституції керуючись виключно буквою і духом самої Конституції, твердження про «незаперечне» порушення при цьому конституційної процедури не видається переконливою і обґрунтованою апеляцією до конституційних положень.

По-перше, законопроект №4180 було подано в парламент за підписом понад третини народних депутатів, як того вимагає ст.154 Конституції. По-друге, парламент направив законопроект про внесення змін до Конституції КСУ і 10.12.2003 р. отримав від нього відповідь згідно зі ст.159 Конституції щодо відповідності законопроекту вимогам ст.157 і 158 Конституції.

Посилання КСУ на ряд статей Конституції мали розвіяти будь-які сумніви: парламент порушив вимоги саме ст.159 Конституції. Неодноразові переліки статей Конституції в мотивувальній частині рішення КСУ від 30.09.2010 р., апелювання до їх змісту зводяться до того ж: порушено процедуру, встановлену ст.159 Конституції.

Оскільки на цьому твердженні побудовано рішення КСУ, ще раз уважно прочитаємо частину третю п.3.2. рішення КСУ: «наявність відповідного висновку Конституційного суду України є обов’язковою умовою розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції України на пленарному засіданні Верховної Ради України. Здійснення Конституційним судом попереднього (превентивного) контролю відповідності такого законопроекту вимогам, встановленим статтями 157 і 158 Конституції України, з усіма можливими поправками, внесеними до нього у процесі розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, є невід’ємною стадією Конституційної процедури внесення змін до Основного Закону». Тепер порівняйте це твердження з текстом ст.159 Конституції. Ст.159 не вимагає повторно звертатися в КСУ у разі внесення змін до тексту законопроекту.

Механізм повторного звернення в КСУ встановлений самим судом у його рішенні від 09.06.1998 р. У рішенні від 30.09.2010 р. це положення вже подається як вимога Основного Закону, хоча таким не є. Зміст статті Конституції зводиться до того, що законопроект розглядається парламентом при наявності висновку КСУ про його відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроект №4180 розглядали відповідно до цієї вимоги — попередньо було отримано два висновки КСУ. У результаті парламент пройшов усі стадії внесення змін до Конституції, зокрема виконав вимогу ст.159. Таким чином, Конституція проводить чітке розмежування повноважень КСУ на здійснення конституційного нагляду щодо актів законодавства у розділі XII і єдиного повноваження КСУ щодо надання відгуку на законопроект про внесення змін до Конституції на стадії його руху в рамках встановленої процедури, та й то — в обмеженому колі питань, визначених статтями 157 і 158 Конституції. Жодних інших повноважень КСУ розділ XIII Конституції не містить. Застосування механізму, встановленого в розділі XII Конституції (ст.152), до процедур, визначених у розділі XIII, — неприпустиме.

Чому ж КСУ, свідомо виходячи за межі конституційних повноважень, вирішив за можливе оголосити неконституційною Конституцію в редакції змін, внесених 08.12.2004 р.? Виходячи з того, що парламент не виконав встановленого ним тлумачення конкретного положення Конституції? З добрих намірів, захищаючи суспільство від порушень конституційних прав та свобод або інших антиконституційних дій, про недопустимість яких попереджають ст.157 і 158 Конституції? Нічого подібного! Якби КСУ керувався саме цим, виходячи з того, що ст.159 ставить за мету запобігання внесенню до Основного Закону антиконституційних положень, він досліджував би саме зміст Закону №2222 за відсутності відгуку КСУ після внесення в нього змін. Попри всю очевидність виходу КСУ за межі його конституційних повноважень, і в такому разі дії КСУ мали б якесь пристойне пояснення. Проте саме зміст Закону №2222 КСУ всіляко ігнорував у своєму рішенні, оскільки він вирішував інше завдання.

Тому КСУ у своєму рішенні від 30.09.2010 р. (п.4 мотивувальної частини) визнав за необхідне попередити, що він «виходить із того, що конституційному контролю підлягає не зміст Закону №2222, а встановлена Конституцією процедура його розгляду і затвердження». Напевно, КСУ був не проти сприйняття його рішення як прояву дивних і непомірних для такого органу амбіцій: мовляв, оскільки парламент не дотримувався процедури, проігнорував думку КСУ незалежно від змісту закону, ми оголошуємо його неконституційним. Такий спосіб конституційного контролю у виконанні КСУ, напевно, мав би хоч зобразити механізм повернення до первозданного тексту Конституції як правовий.

Висновок про антиконституційність дій органу конституційної юрисдикції очевидний. Але ще більш незаперечним є цей факт у контексті тих аргументів і обгрунтувань, які представлені безпосередньо в рішенні КСУ від 30.09.2010 р.

Широка практика винесення рішень КСУ дозволяє зробити висновок, що він абсолютно однозначно розуміє природу «закону про внесення змін до закону», тим більше — «закону про внесення змін до Конституції України». Про це свідчать, зокрема, рішення КСУ від 12.10. 2005 р., від 05.02.2008 р., від 09.09.2010 р. У цих рішеннях обгрунтоване розуміння «закону про внесення змін до іншого закону» як акта, зміст якого після набрання ним сили стає невід’ємною складовою частиною зміненого закону, цим вичерпуючи свою функцію. Такий закон залишається в офіційних виданнях у переліку прийнятих парламентом законів і становить наукову й історичну цінність, але не є регулятивним актом. У жодному законному акті правозастосування немає посилань на закон про внесення змін до закону. Рішення приймаються на підставі закону, до якого було внесено зміни, ще може бути внесено ряд змін, можливо — навіть внесено зміни до змінених раніше положень.

У рішенні КСУ від 05.02. 2008 р. чітко сказано: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід’ємною складовою Конституції України — окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набранням чинності Законом №2222-IV його положення, оскаржені суб’єктом права на конституційне подання, є, фактично, положеннями Конституції, прийнятої 28 червня 1996 року, що діє в редакції Закону №2222-IV». КСУ звернув увагу також на помилкові реквізити подання. Окремі спеціалісти вважають цей факт дрібною причіпкою КСУ. Але річ у тому, що оскаржувався, по суті, текст Конституції, а реквізити належали Закону №2222, тому КСУ абсолютно чітко відзначив допущену в поданні невідповідність.

То чому ж КСУ відверто проігнорував власне рішення щодо питання, яке розглядав 30.09.2010 р.? Чим пояснюється виникнення часу від часу амнезії в органу конституційного контролю? Адже не забув КСУ в
цьому ж самому рішенні послатися на низку власних рішень. Відповідь на зазначені запитання — в резолютивній частині рішення КСУ. Він звів статус Закону №2222 до звичайного закону про внесення змін до звичайних законів. Нагромадження взаємовиключних позицій і висновків КСУ використав виключно з метою обгрунтування можливості розгляду тексту закону про внесення змін до Конституції безвідносно до змісту всієї Конституції, вирвавши «з м’ясом» із неї все, що було обумовлене прийняттям закону №2222 . Це, очевидно, знадобилося для створення передумов застосування до нього передбачуваних наслідків, встановлених у Конституції (ст.152) у зв’язку з визнанням звичайного закону неконституційним: такий закон недійсний з дня винесення рішення КСУ про його неконституційність.

Усі ці абсурдні прийоми КСУ призвели до двох таких же абсурдних висновків:

1) Неконституційним оголошено Закон №2222, який, як показано вище, за своєю природою сьогодні не може бути виділений із тексту Конституції і стати самостійним предметом розгляду КСУ, про що, до того ж, він сам чітко заявив 05.02.2008 р.: цей закон майже п’ять років тому «розчинився» в тексті Основного Закону, ставши його невідчужуваною складовою;

2) Зберігаючи буцімто логіку своїх дій, КСУ в мотивувальній частині свого рішення дійшов основного, шуканого висновку: «визнання неконституційним Закону №2222 означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені й виключені цим Законом». Правда, у резолютивній частині рішення КСУ забув сформулювати цей висновок. Аргументом, здатним бути достатньою підставою для такого прийому, стало застереження, що «аналогічні правові наслідки мали місце після прийняття рішення КСУ від 07.07. 2009 р. у справі про конституційну процедуру введення в дію закону, в результаті якого положення Закону «Про Конституційний суд» відновили свою дію в попередній редакції». Цікава така деталь: рішення КСУ приймалося щодо «звичайного», а не «конституційного» закону. До того ж положення цього закону до часу винесення рішення КСУ не були реалізовані. Не зупинятимемося й на тому, що КСУ, відповідно до ним самим озвученої позиції 14.01.2001 р., розглядає тільки чинні акти, а також на тому, що «закон про внесення змін до закону» не може бути предметом конституційного контролю, у зв’язку з правовою природою цього акта. Виявляється, варто створити відповідний прецедент, хай навіть він і суперечить уже заявленій позиції КСУ, — і потім, із посиланням на цей прецедент, можна маніпулювати текстом Конституції. Чому тоді не припустити, що в недалекому майбутньому рішення КСУ від 30.09.2010 р. буде скасоване ним самим, хай і в новому складі, що викличе відновлення знищеної сьогодні редакції Основного Закону?

При всій абсурдності позиції КСУ можна було визнати хоча б наявність певної логіки в його поведінці, якби він намагався зберігати повагу до власних рішень, а отже, і до принципу їхньої обов’язковості для всіх, включаючи КСУ. Якщо виходити з наслідків механізму визнання неконституційності закону або його частини стосовно Закону №2222, не можна не нагадати про рішення КСУ від 14.12.2000 р. (у справі про порядок виконання рішень КСУ). Суд установив, що «положення Закону «Про Рахункову палату» від 11.07.1996 р., визнані неконституційними рішенням КСУ від 23.12.1997 р., втратили силу, а сам закон є чинним, за винятком положень, визнаних неконституційними. Визнання неконституційними значної кількості положень Закону «Про Рахункову палату» призвело до порушення його логіки та структури, зумовило появу прогалин у ньому, що стало підставою для постановки питання про необхідність ужити додаткові заходи для забезпечення виконання ухваленого рішення».

Відоме рішення верховного суду США, ухвалене 1886 р., в якому він проголосив, що неконституційний акт «не надає прав, не пропонує обов’язків, не дає захисту, не створює посад і є в правовому сенсі такою ж бездіяльністю, як у випадку, якби його ніколи не було ухвалено». Тобто такий акт є нікчемний. Нині американські правники підкреслюють, що закони, визнані неконституційними рішенням суду, не скасовуються — тільки конгрес може скасувати згодом такий акт. При цьому суди тлумачать антиконституційну норму як неіснуючу і не беруть її до уваги при винесенні відповідного рішення. Але, нагадаю, йдеться про «звичайні», а не «конституційні» акти.

Якби КСУ діяв у канві його власної позиції при винесенні рішення 30.09.2010 р., він ухвалив би хоча б одне з двох рішень:

1) визнав би неконституційними окремі положення Закону №2222, які не пройшли повторного розгляду КСУ (вони перелічені в п.1 рішення) і зобов’язав би парламент заповнити відповідну прогалину в Конституції;

2) визнав би неконституційним Закон №2222 повністю і зобов’язав би парламент заповнити прогалину в Конституції.

Але навіть така логіка була не прийнятна для КСУ, оскільки не гарантувала одномоментного досягнення поставленої мети — повернення дії Конституції в редакції 1996 р. без задіяння конституційної процедури. Використано прийом, спрощений до неподобства: визнанням Закону №2222 неконституційним було дезавуйовано Конституцію в редакції 2004 р. А потім уже, звільнившись від конституційних умовностей, КСУ зобов’язав органи державної влади негайно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції в редакції 28.06.1996 р., яка існувала до внесення до неї змін Законом №2222.

Це, на думку КСУ, «забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність і безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону на всій території України». Нічого не скажеш: гідна поваги турбота про державу, громадянина, суспільство з боку органу, що створив проблему для тих-таки держави, громадянина, суспільства. Цікаво, чи відомо суддям КСУ положення, висловлене їхнім колегою Андрієм Стрижаком у його монографії «Конституція України в актах Конституційного суду України» (2010 р., с.578): «Загальновизнаним є й те, що з ухваленням нового акта, якщо іншого не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, що діяв у часі раніше». Інакше кажучи, з моменту внесення зміни до Конституції Закон №2222 як однопредметний акт автоматично припинив своє існування. Також і визнання неконституційним зміненого акта (або його частини) не спричиняє автоматичного поновлення старої редакції акта (або його частини), це факт загальновизнаний.

Хорошою ілюстрацією позиції КСУ є висловлювання представника інженерних військ США, який брав участь у написанні «Федерального посібника з ідентифікації та встановлення кордонів земель, законом визнаних заболоченими»: «...для цілей регулювання заболоченою є та територія, яку ми визнаємо такою».

Проігнорувавши Конституцію в редакції 2004 р., КСУ по суті застосував до неї режим нікчемності всього тексту Основного Закону, що має спричинити втрату ним дії з моменту внесення змін. Суддя Конституційного суду України П.Стецюк, висловлюючи окрему думку щодо рішення КСУ від 30.09.2010 р., слушно зауважив, що «відповідно до Конституції України в редакції Закону №2222, починаючи з 01.01.2006 р., здійснювалася організація державної влади в Україні, зокрема формувався Кабінет Міністрів України, реалізовувалися повноваження Президента України, Верховної Ради України (зокрема з ухвалення законів) та КМУ, призначалися і проводилися вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад, а самі положення Конституції України в редакції Закону №2222 стали основою найрізноманітніших відносин, застосовувалися судами, зокрема і Конституційним судом України. Крім того, ухвалюючи окремі рішення, КСУ неодноразово посилався і використовував положення, які визнано неконституційними».

Конституційний суд, діючи в межах конституційної юрисдикції, встановлює неконституційність акта, а не його нікчемність. Наслідок нікчемності акта — всі дії, рішення, акти, інші документи, які мають його в обгрунтуванні, не можуть викликати правових наслідків: рішення судів, призначення тощо не повинні виконуватися і підлягають перегляду. Рішення КСУ, що спричинило правову нікчемність Конституції в редакції змін, внесених 2004 року, створило правову проблему й у визначенні строку повноважень парламенту і президента. Здавалося б, усе ясно: повернулися до тексту Конституції в «первородній» редакції, дотримуйтеся строків, у ньому встановлених. У такому випадку, вже в березні 2011 року мають відбутися вибори до парламенту. Посилання на те, що ВР обрано на п’ять років, відповідно до Конституції, яка тоді діяла, після рішення КС від 30.09.2010 р. використовуватися не можуть. Оскільки це рішення КСУ спричнило правову нікчемність Конституції в тій частині, яку було змінено 2004 року.

І ось ми є свідками нескромної метушні законодавців уже навколо відповідних положень «нової—старої» редакції Конституції. Пригадайте, що витворяли з конституцією останні п’ять років. Верховна Рада дуже віддалено нагадувала вищий орган народного представництва, нічого не протиставивши численним антиконституційним діям президента. Навпаки, парламент, нерідко навіть «конституційною більшістю», потурав дискредитації парламентаризму. Нині ж у Верховній Раді вирішили, що вистраждали право на подовження своїх повноважень. Стандартну процедуру внесення змін до Конституції задіяно: пропозиції про «гармонізацію та впорядкування» строків повноважень президента, парламенту, Верховної Ради АРК, органів місцевого самоврядування із шанобливим посиланням на вже висловлену думку КСУ з цього питання подано для відгуку в КСУ.

Зміст запропонованих змін до Конституції вимагає окремого розгляду. Тепер необхідно зазначити абсолютну неприйнятність формулювання, викладеного в п.15 і 16 розділу XV «Перехідні положення». Чергові вибори до Верховної Ради України (як і президента України) запропоновано проводити в конкретні дні відповідних років «після поновлення положень Конституції України в редакції від 28.06.1996 р. за рішенням КСУ від 30.09.2010 р. у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції України». Навіть найпалкіші прихильники «скасування конституційної реформи» змушені погодитися з тим, що в резолютивній частині рішення КСУ відсутні: по-перше, положення про припинення дії (чи то загалом, чи то в частині) положень Конституції України в редакції змін, внесених Законом №2222; по-друге, положення про поновлення Конституції України в редакції від 28.06.1996 р. Схоже, парламент таким прийомом хоче допомогти легітимізувати антиконституційний акт КСУ, внісши прямо в текст Основного Закону посилання на рішення КСУ з формулюванням, яке той забув (або не наважився) відтворити. Навряд чи з такою ідеєю не погодиться КСУ.

Деякі труднощі можуть виникнути у зв’язку зі зверненням ЦВК до КСУ з питання, пов’язаного з тим, що «відновлена» редакція Конституції вимагає починати виборчу кампанію з виборів до парламенту вже в листопаді цього року. Але що для КСУ такі труднощі після «історичного» вересневого рішення? Посилатиметься на щось. Будуть вибори — суворо в терміни, встановлені Конституцією.

Таким чином, Конституція — «закон законів» — не самодостатня і сама по собі не гарантує не тільки демократичного розвитку суспільства, прав і свобод громадян, а й власної стабільності й недоторканності. Якщо українська Конституція і проголошений нею конституційний лад постійно піддаються безкарній деформації, виправданою є постановка питань від «коли ж буде забезпечено конституційно-правовий порядок?» до «а може, ми не здатні (поки що або взагалі) до цивілізованої організації інститутів влади та суспільного життя взагалі?». «Правова держава», «верховенство права» тощо — ці категорії непомітно стали джентльменським набором головних руйнівників конституційних основ держави.

У Кримінальному кодексі передбачено кримінальну відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу, на захоплення державної влади, а також за змову вчинити такі дії, але не передбачено відповідальності за незаконну спробу змінити конституційний лад або захопити державну владу.

Якби в Україні справді будували «правову державу», то поняття «узурпація влади», ясно розтлумачене КСУ, стало б, нарешті, «робочим».

До речі, КСУ у своєму рішенні від 05.10.2005 р. ясно визначив поняття «узурпація влади». Під нею розуміється, зокрема, присвоєння суб’єктами влади права (яке, як відомо, насамперед належить народу) вносити зміни до Конституції України способом, що порушує порядок, визначений XIII розділом чинного Основного Закону. Відсторонення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні КСУ однозначно кваліфікує як узурпацію. Будь-які дії держави, її органів чи посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народу, є неконституційними і незаконними. У цьому ж рішенні КСУ підкреслив: «гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплення Конституцією України принципу здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ч. 1 ст. 6) і положення, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на основі, в межах компетенції і способом, передбаченими Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 19)». Про це ж ідеться також у ще одному рішенні КСУ — від 24.06.1999 р.

Більше того, у своєму рішенні від 30.09.2010 р. КСУ постійно нагадує про те, що органи влади зобов’язані діяти відповідно до Конституції та законів України. Тим часом не секрет, що КСУ ось уже 13 років керується у своїй діяльності як своєрідним процесуальним актом регламентом, який не є законом, а затверджений самим КСУ 05.03.1997 р. Цілком очевидно, що це не надто відповідає вимогами статей 6 і 19 Конституції. Як сприймати у світлі викладеного закиди, адресовані Конституційним судом законодавцям? КСУ регулярно вказує на порушення ними процедури, невідповідність вимогам статей 6 і 19 Конституції, але при цьому свої висновки сам КСУ звіряє з параграфами Регламенту КСУ… Якщо суворо дотримуватися вимог статей 6 і 19 Конституції, чи можна взагалі визнавати відповідними Конституції рішення КCУ, зокрема й рішення, винесене 30.09.2010 р.?

Коли чуєш із вуст президента заяви: «Я гарант Конституції і виконаю це рішення (КСУ), як виконав би будь-яке інше його рішення. Це принцип верховенства права», виникає бажання порадити Вікторові Федоровичу не бути таким довірливим. Ви — гарант дотримання Конституції, оцінювати будуть ваші дії, а не дії тих, хто з необережності чи незнання вас підставляє.

Відверто антиконституційне рішення КСУ беззастережно і майже захоплено прийняла влада. Щоб зберегти в суспільстві залишки надії на те, що Україна ще спроможна бути нехай і «не дуже правовою», але бодай «державою», влада повинна визнати факт антиконституційного дійства. Нехай і постфактум, нехай і з застереженнями, нехай суперечливо і плутано. Інакше реалізація суб’єктами влади оновлених повноважень може розглядатися як свідчення добровільної співучасті в узурпації влади. Таку владу можна терпіти, але її не можна поважати і їй не можна довіряти.