ЕСЕЙ ДЛЯ ПАВЛА

У поетів багато сонць, багато імен, багато поганських богів — напевне тому вони непередбачувані, напевне тому вони навіжені, напевне тому вони помирають раніше за інших. Принаймні останнє збувається доволі часто. Алкоголь, суїцид, маргінальна спустошеність. Чи, може, такі як Маланюк, де металева цілісність вироджує поета, а дарує натомість хатнього мислителя з національною оскоминою? Хто тоді поет чи не поет? Чи Охрімович, що з уявного свого бункера поливає ворогів шквалом свинцю? А може, надто тендітний Іван Козаченко, з його разючими і їдкими, як сірчана кислота, словами? До всіх перелічених і неперелічених імен я ніяк, логічно і впевнено, не можу прирахувати Павла Вольвача.

Сама згадка про його поезію наганяє літню тугу і радість степу, з тими неприкаяними сонцями над випуклими горбами трав. Це зовсім не романтика, хоча побутує членорозбірне критичне мислєніє, що всі поети — романтики. У нас здохнути поету з голоду, напевно, і вважається романтизмом; або під ментовським кирзяком; або десь в еміграції, як Маланюк. Це не до Вольвача, хоча, можливо, і його можна всунути у цю пелехату когорту, з іменами, з титулами і без; де пихато розмовляють і розбалакують про етику, естетику, мотивацію, мотивуючи чергову жертву забуття, як нині читається слово «конкурент». Який в біса і на якому поприщі? З чим і з ким конкурувати у цьому велетенському аулі, де дрібне гречкосійство звело в могилу, випило кров, висушило національну еліту, висунувши на поверхню корнійчуків та скрипників. За вимушеними, за натягнутими за вуха стандартами, вони, гляди, скоро придибають у національні герої, а під Корнійчука будуть вибивати німецький грант, щоб потім освітити і просвітити сей темний люд, ну, на рахунок нової рок-опери «В степах України». Скажімо, як колись Вовкун ставив Едіпа. Тільки небом на повітряних кулях пливтимуть не Едіп чи едіпчики, а Часник та Галушка, як колись шпарив по небу незабутній вусатий горець, вождь і батько нації. Це нічого, скаже прагматик, аби тільки про Україну говорили, а з якого боку, то різниці ніякої. Чорнобиль, голодомор, футболіст Шевченко, Клічки, проститутки, найкращі, мушу вам сказати. На фіг тут поети. Без них зручніше. А ще дивись тут, на Півдні, де все вирішує конкретика — удар, і вилітаєш чи на небо, чи ще кудись. Оманливий мармелад південного полудня, рідке світло розплавленого золота, торохкотіння полину і дурману у рівному, як стіл, степу. Спокій і самовпевненість, дика навіжена сила — це козацькі степи. Тут наші ходили і вбивали їхніх. Чому? Та й не лише, щоб не вбивали наших. Наші були і будуть завжди нашими. Ось вам моя відповідь. Умовності вимушують людину брехати або підлаштовуватись до того чи до сього. А виходить тоді ані те, ані се. Хоч візьми і застрелься з палки. Інакшого не дано. Тоді виходять якісь стіхи, якісь романи, що їх читають лише прищаві аспірантки на затарганених кухнях, пожираючи від статевої незадоволеності велетенську кількість шоколаду. Людина бо так влаштована в цьому житті, щоб більше поцупити у Бога кайфу.

Тож у поетів багато сонць, здається, ми так починали нашу оповідь. Якраз це стосовно більше Павла Вольвача. Решту речення не читати. Немає потреби. Якщо вам навперейми ганятися з диким степовим вітром, то ви припізнилися. Майже на сторіччя, а то й більше. Вольвач не про те. Поближче буде Махно з його тачанками, з його незрозумілою вольністю, з його... А що там говорити. Тут можна надибати на Вольвачів слід, якщо вам того бажається. Це одне з його тремтячих сонць. Непевних, але невимовно гарних; сонце, що готове скреснути і погаснути назавжди. Як і весь наш народ. Все життя воювали, нібито ніхто не бив, а опинилися, ну, м’яко кажучи, там, де нині і є. Так заходить сонце розуму. Це у Вольвача відчутно у «Маргінесі», нехай напівінстинктивно, інтуїтивно. Сонце, тобто світло розуму, заходить, і це чітко простежено поетом — принаймні траєкторія. У Вольвача надто багато світла і прозорості. Багато неба і мало води. Хто жив хоч якийсь час на Півдні, той зрозуміє. І карооких жінок, з повільними, виваженими рухами, і висячі полотнища полудня влітку, і пронизливі, повні туги зими, що, видається, ніколи не закінчаться. Перелічувати це — все одно що взяти зараз і на кількох сторінках попереписувати, викласти зміст поезій Вольвача. Це навіть не смішно, це навіть не вульгарно, це навіть ніяково. Тут навіть не моя упередженість до критики. Критику я не люблю. У будь-якому вигляді. Мені подобається, коли говорять вороги або друзі. А такої професії, як критик, я не знаю. Мені тошно і пошло від того. І найменше хотілося, щоб про поезії Вольвача писав якийсь пошляк. Але таки ж будуть писати, начеб долучаючись до чогось, чи взагалі поумнічать, чи там зробити реверанс начебто, а може, а однако. Тут не про престижність чи не престижність, — нині українська література поза всякими престижами, бо, не інакше, для наших докучливих критиків вона просто не існує. Іноді, слава Богу, думаєш, що таки здорово, що наша література для більшості (99 відсотків) не існує. Сором не виїсть очі. Радше попрогризає дірки в кишенях. Українська література існує десь у глибоких і сирих катакомбах інституту літератури, в його пропрілих від дешевої кави та цигарок коридорах та кабінетах, з критикесами, що випромінюють маніакальну ніжність до «текстів», полишених літературі, бо сама назва «текст» — це вже не є література, а лише один із різновидів письма, що дозволяє енним особам нічого не робити, отримувати немалі, як на літератора, гроші, і розкатувати по світу в якості підмітайла або викладача третьосортного вузу. Ситуація, мов у кіно, але в кіно ситуація ще гірша. Як говорив один хороший поет старшого покоління: «Це кошмар!» Ні, це вже не кошмар — це вихід за межу кошмару. Краще вже бути не на межі цього кошмару, а десь попереду нього, мовби ото випередивши божевілля.

Десь-таки це божевілля випередив у своїй поезії Павло Вольвач. Навіть намагання його прози, його перші спроби, пронизані видимою автобіографічністю, звідки він то намагається вирватися, то розпачливо залишитися на місці, ніби бажаючи побороти ситуацію, що склалася для талановитих людей, ну зовсім непорушну, — є однозначно сміливий і божевільний крок. Хоча це мої припущення. Але я, подібно камікадзе, майже ніколи в таких випадках не помиляюся.

Здається мені, що, попри все, його проза не переступає якоїсь межі. У Вольвача немає аморалки у тому сенсі, що присутня у багатьох письменників його доби і його покоління. І хоча там гладенько вибриті, вилизані рядки про якесь ефемерне придумане життя, то там імморалізму набагато більше, аніж у вашого покірного слуги і у Павла Вольвача. Там стенання над власною немічністю, над власною пошлістю подається як акт, як факт світотворення, химерна поза рятувальників і речників доби, зі світлими очима кокаїнщиків, хоча певен — останні більше, ніж валер’янки, не спробували. Вони розкручують колесо історії, як грішники крутять у пеклі круглу кульку під назвою Земля. І всі відповідають, заклично і знаково: як би нам ту землю від пожару зберегти. Ото такі сентенції. Інші взагалі плюють на це діло. Але хто правий, а хто винен, то тут сам рогатий свої ратиці поламає. В цій ситуації Павло Вольвач прозоро чесний. Певен, ще прийде час, і в’їдливі, ніжні, безсоромні критики обсядуть його твори роєм серпневих мух. Певен, що прийде час, коли книжки виходитимуть вчасно, як їм і належить. Певен, що автор цих рядків доживе до тих часів, коли нещасна сиротина — українська книжка — не буде загравати і крутити хвостиком перед мордатою російською чи енською літературою. Напевне прийде час...

А зараз я-таки спробую убити весь оцей ідеалізм чи психологізм з песимістичною нотою. Цього не буде. Ми будемо долати важкий шлях, свій шлях, полишаючи за собою трупи українських ілюзій. Ми будемо спочатку навчатися жертовності і подвижництва, а не рюмсати в кулак, потім заробляти гроші, потім по цеглині викладати свою державу. Хоча остання нині активно будується, але руками тих, котрі за одну спробу побудувати незалежну Україну відсилали косити дуби або довбати в Кузбасі вугілля. Але це, як і правильно скаже чесний постмодерніст, до літератури немає ніякого стосунку. Еге ж бо, до такої — це точно не має. І слава Богу.

На першому етапі нашого вітчизняного літпроцесу треба, звісно, вдарити у поминальний дзвін. А інституту літератури — танцювати з усім виводком літературних критиків на наших кістках, як зграї голодних канібалів. Їх-то найбільше треба пожаліти, бо жерти дійсно нема чого. А іноді ще й не укусять. Таких, як ото Вольвач. Але вибачайте, — це я просто фривольничаю, тобто філософствую. Українські критики можуть поздоровити з маніловськими проектами всіляких феноменів, всіляких і онних літературних шкіл. І продовжувати вигицувати на кістках Підмогильного, Хвильового, Яновського, Рильського і Тичини. Право на некрофільство — не заборонене право, а справа тонкого чи вишуканого канібальського смаку. Тільки-от, знову повторюся, жерти нема чого. І Павло Вольвач відокремлено стоїть від всього цього. Талант, шановні, банальне слово «талант», що ви його проміняли на «текст» і «мотивацію». Але мотивація буває лише у божевільних.

Тоді все ж таки де вона існує, ця зачмурижена власними критиками, власними ж таки клікушами, наша українська, вважай вітчизняна література; де вона, голубонька, закатована власним марнослав’ям літературної братії? Чи далеко кінець людській глупоті? Надто банальні і глобальні задвиги. Доки баби на українських селах не перестануть слинити хімічні олівці, переписуючи Тараса Шевченка, доти вона не перестане існувати. З одного боку — сільська література як чинник, запорука великої духовності, що зійшла на пси у сімнадцятому році, оживилася у рунвірівських помазидлах; з іншого боку — міська культура, вражена маргінальністю і, дуже рідко, самобутністю. Золотим розсипом з’являються імена і зорі, і, напевне, одна з них, мерехтлива і фіолетова, належить Павлові Вольвачу.

Я дивлюся в його химерний, ефемерний світ, що прозоро, наче нарізаний полудневий південний мармелад, лягає поперед мої очі; я йду задушливими, отруйними і прекрасними вулицями усіх міст України, під завивання ментівських сирен, розпачливі крики натовпів на стадіонах; я минаю вигрібні ями спальних районів, де чується говір донецьких і дніпропетровських «братків», що причимчикували у цю золотоглаву столицю; я минаю задушливі сади з яблуневим квітом і виходжу на дорогу, виходжу на пряму трасу, де великими кораблями, у сизих випарах, перекидаючись дикими тваринами, невидимими тваринами, йдуть у далечінь дороги дальнобійні машини. Я стою на мосту, і мене тягне в дорогу, мене захоплюють шпилі міста, мене захоплюють пласкі дахи панельних будинків, де вже когось надівають на ножа, де когось кохають, де комусь вибивають духа. І я подумки переношуся туди, де терикони, де коксохіми, де металургійні заводи, — там пройшла моя коротка мить юності. І я не жалкую, а дивлюся за динозаврами дальнобійників, і вже не мрію, а знаю, що це ось моє, і он там далеко моє місто, і я житиму серед цих кам’яниць і ніколи — серед буколічної тиші. І я думаю про Павла Вольвача і подумки бажаю йому щасливої дороги.