Прихильники «реального правопису» воліють мовчати

Поділитися
Зараз в Україні існує два проекти українського правопису: «Український правопис (Проєкт найновіш...

Зараз в Україні існує два проекти українського правопису: «Український правопис (Проєкт найновішої редакції)» 1999 року за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука і «Український правопис» 2003 року за редакцією академіка НАН України Віталія Русанівського. Перший проект (1999 року) запропонували прихильники справді українського правопису, другий (2003 року) — прихильники так званого «реального правопису», орієнтованого на зближення правописних кодексів української і російської мов. Свою позицію щодо правопису вони мали змогу висловити на сторінках «ДТ» («Український правопис»: велика таємниця для маленької кампанії професіоналів» «ДТ» №52). Втім, дати докладну інформацію саме про правопис вони відмовилися.

Проте академік Віталій Русанівський обвинувачує своїх опонентів у тому, що «методи боротьби «новаторів» (прихильників справді українського правопису. — І.В.) витримані в дусі радянських часів: хто не з нами, той проти нас. А опонентами виступають не окремі особи, а весь народ...» (журнал «Мовознавство», 2002, №6, стор. 98).

Як підкреслював академік Юрій Шевельов, «особливо треба пам’ятати, що правопис на повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису». У цьому плані висловлюються також Катерина Рибалко й Олександр Рибалко: «Удосконалення правопису — це ціла низка наукових проблем, які потребують так само серйозного підходу й відповідного рівня фахових знань». У який же спосіб «удосконалює» український правопис В.Русанівський?

Перейдемо до розгляду наукових потуг академіка, тобто найважливішого правописного питання — теоретичних підвалин українського правопису. Тут чогось оригінального не знайдемо. Віталій Русанівський некритично повторює твердження, що «кожен алфавітний правопис ґрунтується на одному, а частіше на кількох принципах: морфологічному, фонетичному, традиційному, а також на принципі морфолого-графічних аналогій». А далі академікове «відкриття»: «...стосовно української мови фонетичний принцип в основному збігається з морфологічним». Це разючий анахронізм! На початку третього тисячоліття вважати, що основним принципом українського правопису є фонетичний, який до того ж в основному збігається з морфологічним, — оце справді неграмотно. І хіба можна братися за вдосконалення українського правопису, якщо й дотепер не розуміти, на яких принципах він ґрунтується?!

Тепер уже ніхто з поважних учених-лінгвістів не може оминути фонематичного (фонемного) принципу як визначального для українського правопису. Це одна з підручникових істин. Ігнорування чи нерозуміння В.Русанівським домінантної ролі фонематичного принципу в українській орфографії засвідчує тільки недолугість і неспроможність творців проекту «Український правопис»-2003 розв’язувати найскладніші правописні питання в добу незалежності України.

Фонематичний принцип українського правопису — абсолютна реальність. Визначити підвалини нашої орфографії допомагає аналіз правописних правил. Основні наші правописні правила виявляються хоча б у тому, що написання ненаголошених голосних перевіряємо під наголосом у тій самій частині слова (пор. весна — весни, книжки — книжка), а труднощі стосовно написання дзвінких і глухих приголосних можна подолати, поставивши ці приголосні в сильній фонетичній позиції, тобто перед голосними або приголосними сонорними (приголосними фонемами, за творення яких голос переважає над шумом) (в), (м), (н), (л), (р), (j): вимовляємо, наприклад, бородьба, а пишемо боротьба, бо боротися; вимовляємо смієцця, а пишемо сміється, бо сміятися; вимовляємо шшиток, а пишемо зшиток, бо префікс з- чітко вимовляємо перед голосними і приголосними сонорними тощо. Отже, літери української мови звичайно позначають не звуки, а узагальнені звукотипи, фонеми, які об’єднують позиційні фонетичні звуки (варіанти) в тотожні функціональні одиниці, інваріанти. Тому в нас домінує фонематичний принцип правопису, а на периферії перебувають фонетичні, традиційні і диференційні написання.

Потрібно гармонійно поєднувати відтворення з допомогою правописних правил фонологічної та граматичної структури української мови і збереження окремих традиційних написань. В.Русанівський обвинувачує опонентів у нерозрізненні ними явищ мови і власне правопису. А сам академік зі своєю компанією хоче з допомогою правопису зруйнувати своєрідність фонологічної і граматичної будови української мови. До такої руйнації належить, зокрема, намагання збільшити кількість фонем (звукотипів) в українській мові. Українських фонем 38. Академік В.Русанівський збільшує кількість приголосних фонем, вважаючи, наприклад, що губні (б), (п), (в), (м), (ф) можуть бути м’якими, як у мові російській. Таких випадків руйнації чимало. Вкажемо ще на один «великий винахід» авторів проекту «Український правопис»-2003. Вони зарахували слово бабище до іменників чоловічого роду! Напевно, виявлено новий різновид жіноцтва, що й змусило перевести бабище до іншого граматичного розряду — чоловічого роду. І таке буває на білому світі.

Аби приховати теоретичну неспроможність запропонувати нову редакцію українського правопису, Віталій Русанівський зчиняє неймовірний галас, обвинувачуючи опонентів у всіляких гріхах і організовуючи різноманітні дійства. Одним із таких дійств стало пересортування, на клопотання академіка, складу Української національної комісії з питань правопису, затвердженої Кабінетом міністрів України 15 червня 1994 року в кількості 35 осіб. На початку 2002 року було вилучено з комісії всіх мовознавців діаспори, навіть ученого зі світовим ім’ям академіка Юрія Шевельова (нині покійного), і знаних вітчизняних фахівців. Натомість залучено до комісії догідливих членів і осіб, не причетних не тільки до мовознавства, а й до філології загалом. Приміром, членами комісії стали академіки НАН України археолог Петро Толочко і філософ та культуролог Олексій Онищенко, доктор технічних наук Володимир Широков. Звичайно, такі речі не сприяють поліпшенню роботи комісії і зводять усе нанівець.

Кількісний склад правописної комісії, затвердженої Кабінетом міністрів 19 лютого 2002 року, сягає 44 осіб. Через дивне поєднання в ній фахівців і нефахівців комісія виявилася недієздатною. Вкажемо хоча б на те, що на жодному з її засідань не було кворуму. В історію українського мовознавства увійшло 19 грудня 2003 року: хоча з 44 членів комісії з’явилося тільки 19 (44,33%), тобто менше половини її чисельного складу, ініціатори заповзялися провести так зване підсумкове засідання. Для історії питання перелічимо присутніх членів Української національної комісії з питань правопису на засіданні 19 грудня 2003 року. Отже, на засіданні комісії з’явилося з 44 членів лише 19, а саме: 1) співголова комісії І.Курас, 2) співголова комісії В.Кремень, 3) секретар комісії Л.Л.Шевченко, 4) Б.Ажнюк, 5) В.Акуленко, 6) К.Городенська, 7) П.Гриценко, 8) І.Дзюба, 9) С.Єрмоленко, 10) В.Калашник, 11) Є.Карпіловська, 12) В.Німчук, 13) Г.Півторак, 14) В.Русанівський, 15) В.Скляренко, 16) М.Степаненко, 17) О.Тараненко, 18) Л.І.Шевченко, 19) В.Широков.

Незважаючи на відсутність кворуму, ініціатори вирішили провести засідання Української національної комісії з питань правопису, на якому, зокрема, прийняли за основу так звану нову редакцію «Українського правопису» (науковий редактор В.Русанівський). Бачачи, що з кворумом, а отже з обговоренням правопису, кепські справи, співголови комісії І.Курас і В.Кремень надіслали членам комісії, які були відсутні на цьому підсумковому засіданні, листи від 13 січня 2004 року, прохаючи їх подати своє рішення щодо зазначених пунктів голосування, засвідчити підпис печаткою відповідної установи й надіслати інформацію до 15 лютого 2004 року. Членів комісії, яким було надіслано листи, введено в оману стосовно наявності кворуму і прийняття деяких пунктів для голосування немовбито кваліфікованою більшістю голосів присутніх членів комісії.

До групи авторів проекту «Український правопис»-2003 увійшло сім осіб: керівник проекту В.Русанівський, Б.Ажнюк, С.Єрмоленко, Н.Непийвода, О.Тараненко, Л.Шевченко, Л.Шевченко. Деякі з них «прославилися» не вельми доброчинними справами. Наприклад, професор О.Тараненко відомий в Україні як особа, яка причетна до руйнації нашого національного скарбу — Лексичної картотеки української мови. Він цей скарб спровадив на горище. Професорка С.Єрмоленко за часів тоталітаризму активно воювала з так званими діалектизмами й застарілими словами, нерідко повчала перекладачів, як треба використовувати мовні скарби. А доктор наук Б.Ажнюк не має базової україністичної освіти.

Насамкінець загальна оцінка проекту «Український правопис»-2003 за редакцією В.Русанівського. Цей проект слабкий з наукового погляду. В ньому не виявлено достатньою мірою знання засад українського правопису, зокрема фонематичного (фонемного) принципу як визначального, а також розуміння особливостей фонологічної і граматичної структур сучасної української літературної мови, їх відмінності від російської мови. Підкреслимо також, що проект «Український правопис»-2003 позбавлений ознак нової редакції. Це фактично повторення чинного, 4-го, видання «Українського правопису», видрукуваного 1993 року, навіть із деяким поверненням до 2-го видання (1960 року) стосовно правопису слів іншомовного походження. У такому разі постає закономірне запитання: в чому виявляється «авторство» учасників проекту «Український правопис»-2003? У збереженні засад попереднього правопису 1993 року?! А як тоді бути з обіцяною громадськості новою редакцією правописного кодексу?

Лихо наше також у тому, що у правописних справах закріпилася монополія В.Русанівського на «істину». Він стояв біля керма мовознавства за тоталітаризму і всіляко намагається зберегти цей статус і в незалежній Україні. Але навіщо гальмувати поступ сучасного українського мовознавства та назрілу потребу правописних змін?! Розуміємо, що важко відмовитися від великих накладів орфографічних та інших словників, у яких так бажано академікові В.Русанівському зберегти тоталітарну «цнотливість».

Після нищівної критики ненаукових підходів до розв’язання правописних питань у проекті «Український правопис»-2003 В.Русанівський і його оточення вирішили мовчати, не встрявати в будь-які дискусії і пришвидшувати затвердження так званої нової редакції українського правопису на одному із засідань президії Національної академії наук України. А тим часом сяке-таке інтерв’ю дає дехто з нефахівців, членів комісії. Наприклад, нещодавно доктор технічних наук Володимир Широков категорично висловився, що «правопис — далеко не найважливіше й першочергове завдання», а також мовив: «Єдине, про що ми домовилися, — не збирати демонстрації на правописні теми. Бо декому дуже важко щось пояснити. Ну не хоче людина розуміти...» Поки що вийшов на сцену нефахівець і балакає... А де ж головні дійові особи? За такої ситуації потрібно наполягти, аби на засіданні президії Національної академії наук України відбулося наукове обговорення проблем українського правопису. Або скликати всеукраїнський з’їзд провідних мовознавців-україністів і врятувати український правопис від позанаукових зазіхань...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі