Гранітно-степове Побужжя: славна історія і ганебне сьогодення

В’ячеслав Липинський

Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» заплановано створення в Азово-Чорноморському регіоні низки національних природних парків: Нижньодністровського, Нижньодніпровського, Севастопольського, Чатир-Дагу, Джарилгача, Кінбурнської коси, Саків, Кримського, Приазовського, Меотиди, Гранітно-степового Побужжя. Щодо останнього маємо чи не найбільше клопоту...

Уже чимало років чомусь дуже часто постає одне й те саме питання. Якщо якесь будівництво — велике, масштабне (починаючи з Дніпрогесу та Ка­хов­ської ГЕС), то часто-густо воно (чомусь?) приурочується до особливо цінних природно-історичних областей або навіть національних святинь...

Хай там як, а заповідні території таки створюють купу проблем... Потрібно відновити глибоководний судноплавний канал на Дунаї — на заваді Дунайський біосферний заповідник. Необхідно побудувати мостовий перехід через Хортицю в Запоріжжі — майже те саме: національний заповідник «Хортиця» і заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Треба добудувати Ташлицьку ГАЕС і наповнити таким чином Олек­сандрівське водосховище — заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку (РЛП) «Гранітно-степове Побужжя».

З метою збереження унікальних при­родних та історико-культурних комплексів Законом України «Про Загально­державну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки» передбачалося ще у 2003—2005 роках на базі цього регіонального ландшафтного парку (РЛП «Гранітно-степове Побужжя) створити однойменний національ­ний. Уже тільки те, що тут налічується 150 видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, свідчить про надзвичайну цінність місцевого ландшафту.

Гранітно-степове Побужжя має унікальний рекреаційно-оздоровчий потенціал. Тут зосереджені значні запаси лікувальних радонових вод. Уже багато років Бузькі пороги є Меккою водних туристів. В урочищі Протіч розташована одна з найкращих у Європі природних трас водного слалому. Прямовисні скелі каньйону — улюблене місце змагань скелелазів. Гранітна перлина українського степу кличе до своєї сакральної природи людей, які зберегли у своїй душі любов до прекрасного!

А що вже, забігаючи наперед, казати про його гуманістичну цінність, яка включає археологічну значущість, історичну, етнокультурну, меморіальну тощо!

До речі, вперше розділив категорії «ціна» і «цінність» видатний українсь­кий учений-економіст М. Туган-Бара­новський. Принагідно згадаймо відомий парадокс класика-економіста шотландця А. Сміта: алмаз має більшу ціну, ніж вода, але цінність води перевищує цінність алмаза.

РЛП «Гранітно-степове Побужжя» (6267 га) розташований на межі Подільської і Придніпровської височин (власне, Буг і є цією межею). Парк охоплює річкову долину Бугу від с. Мигія до смт Олександрівка, а також каньйоноподібні допливи: Великої Корабельної, Бакшали, Мертвоводу — у межах Миколаївської області.

Гранітно-степове Побужжя — залишок відрогу могутніх колись гір (на кшталт сучасних Гімалаїв), котрі більш як на 1000 км з північного заходу на південний схід перетинали територію нинішньої України (від Словечансько-Овручського кряжу до Приазовської височини). Від них унаслідок безжальної і тривалої денудації (руйнування) залишилося лише коріння, представлене твердими кристалічними (магматичними і метаморфічними) породами, що складають у вигляді Українського щита фундамент сучасної поверхні землі (Придніпровської височини). Протягом 60 мільйонів років тут не було моря, існували континентальні умови (що сприяло інтенсивному біологічному видоутворенню).

Прорізаючи південний відріг прадавніх гір (Українського щита), Пів­ден­ний Буг протягом майже 40 км протікає долиною з крутими скельними берегами, що іноді сягають 40—60 м заввишки. На дні такого глибокого і вузького (300—400 м шириною) каньйону («каньйон» у перекладі з іспанської — труба) шумить велика річка. Виблискуючи водограями, ревуть 12 (тільки значних!) порогів, які в історичному минулому звалися тут брояками.

У преславні козацькі часи на цій території чатували одна на одну запорозька фортеця Орлик, турецька — Голта та польська — Богополь. Тобто сходилися кордони Запоріжжя, Туреччини та Польщі. Сюди щороку, в літній час, із Січі та зимівників вирушав полковник із особливою командою (до 600 осіб) для охорони кордону та підтримки порядку. Тут була козацька митниця. А нині розкинулось (у місці впадіння у Буг однієї з найчистіших в Україні річок — Синюхи) «сучасне» місто Первомайськ.

Утім, за відомостями «батька істо­рії» Геродота, із Синюхою (Гірка Вода) пов’язується місцевість Ексампей чи Ексампай (у перекладі з грецької — Священні Шляхи). Десь тут (а загалом — у межиріччі Бугу й Дніпра) давні скіфи закопали свій величезний (місткістю 600 амфор і товщиною стінок — шість пальців) мідний казан. Він був вилитий за вказівкою їхнього царя Аріанта з наконечників стріл — по одній з кожного скіфа, щоб визначити чисельність мешканців Великої Скіфії.

Донедавна славний Буг звався Богом, у скіфські часи — Гіпанісом (Гіпаній). Також вважається, що теперішня назва річки походить від слова «бгати», тобто згинати, і звідси — «кривий», «покручений».

У стародавні часи на берегах Бугу жили племена бужан, до них — дуліби (дудлеби). Назва етноніму «дуліби» (дудлеби на германській вимові — dudl gebl) пішла від готів, які проходили тут коридором (що, власне, розділив східних і західних слов’ян) в епоху переселення народів. Готи запримітили особливі музичні обдарування місцевого люду, який грав на своєму інструменті — дуді (шкіряний мішок з отворами, в які вставлені дудки). Знаємо ж бо народну пісню «Заграй мені, дударику, на дуду». Отож, готи й дали назву дулібам.

Природа Гранітно-степового Побужжя унікальна й неповторна посеред мало не суцільно розораного (антропогенного) ландшафту. Південний Буг — чи не єдина річка в Європі, що зберегла ще порожистий характер. У цих місцях українського петрофітного (від грецьк. «петрос» — камінь) степу посеред крутих гранітних скель каньйону, у глибоких балках ще зростають байрачні ліси, хвилями перекочується ковила, рясно квітує сон-трава...

Наприкінці спекотного липня, коли більшість степових рослин уже посохли, металічним блиском остюків зацвітає («аспектує» в ландшафті) тирса (ковила волосиста). Це єдина в Україні ковила, остюк якої не пірчастий, а волосоподібний. Викидаючи суцвіття, оздоблені довгими волосяними остюками, тирса (до 1 м заввишки) надає степу блідо-зеленого кольору. Сам остюк ковили волосистої — до 23 см завдовжки! Справжнісінький тобі запорозький оселедець! Із допомогою цих остюків достигле насіння тирси розноситься по степу і «загвинчується» у грунт. У межах регіонального ландшафтного парку збереглися майже всі види ковили (латинська назва — Stipa) рівнинної України! Таке багатство локальної флори виявлено тільки у Провальському степу (філіалі Луганського природного заповідника).

В Україні збереглося не так багато місць, які стали останніми прихистками для представників природної флори і фауни. До таких місць належить і природно-заповідна територія на Миколаївщині — РЛП «Гранітно-степове Побужжя». Питання щодо необхідності заповідання каньйону Південного Бугу ще наприкінці 20-х років ХХ століття поставив відомий географ, геоботанік Г.Танфільєв. Багато попрацював у тутешніх місцях і патріарх степового лісорозведення поміщик В.Скаржинський. Саме він заборонив тут традиційну господарську діяльність.

Місцева флора налічує більш як 800 видів судинних рослин, з яких близько 100 занесено до Червоної книги України та Європейського червоного списку. Крім типового різнотрав’я (лучного, наскального тощо), тут незвичайно багато ендеміків та реліктів із далекого геологічного минулого. Бо ж цей регіон (як уже зазначалося) є одним із центрів флористичного розмаїття і, загалом, формування біоти cтепового краю.

Тільки на кам’янистих обривах та в ущелинах скель «Гранітно-степового Побужжя» знайшла собі останнє пристановище мерінгія бузька. Це легендарна майже не відома фахівцям (не те що загалу) рослинка. Її тендітні темно-зелені подушечки-дернинки із зірочками білих квіточок туляться (мов дитинка до матусиних грудей), прикипають до прямовисних скель каньйону, і вгледіти їх можуть хіба що скелелази. Вважається, що серйозним чинником поступового зникнення виду є зменшення вологості повітря і, звісно, господарське втручання людини, зокрема гідротехнічне будівництво.

Багатий світ тварин: до 50 «червонокнижників»! — хоча це «похоронний» показник, далеко не найкраща фауністична характеристика. Загалом же місцева орнітофауна налічує 186 видів!

Природне (водночас історичне) урочище Бузький Гард, яке входить до складу парку, є пам’яткою історичного ландшафту вільностей Запорозької Січі, першої козацької (зазначте, говорив К.Маркс!) республіки. На сьогодні це останні автентичні краєвиди володінь славного Війська Низового Запорозького, своєрідний оберіг козацької старовини та бувальщини, національна святиня!

Поза сумнівом, урочище Бузький Гард збереглося незмінним, таким, яким його бачили запорожці. І не потрібно відновлювати (як, наприклад, у Трахтемирові, біля Канева) історичне середовище! Тут відбувається перевтілення у віртуальний світ свідків середньовіччя. Наскільки правий Арнольд Д.Тойнбі («Дослідження історії», 1995), стверджуючи, що історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а, що найважливіше — пережити ще раз: психологічно (як то кажуть, усіма фібрами душі).

Воістину, місцевість гранітно-степового Побужжя унікальна, еталонна, божественна! Таких сакральних місць на землі людина прагне для зцілення душі і тіла. Там б’ють життєдайні джерела...

Дніпровських порогів ми з вами вже не побачимо (хіба що доведеться спустити водосховища — так само як у тридцятих руйнували церкви, а тепер на тих самих фундаментах зводимо нові, але ж кошти й людські сили на будівництво, руйнацію і знову будівництво витрачені — хіба ж доцільно?!). Якщо затопимо Олександрівським водосховищем останні в Україні Бузькі козацькі пороги, то не лише будемо позбавлені надії їх бачити, а й згадки самої та запорозького сліду не залишиться в Буго-гардівській паланці — тільки уява і… фотографії.

Буго-гардівська паланка була найбільшою і найбагатшою з восьми територіальних одиниць земель, вільностей, Запорозької Січі. Про славну і святу козацьку минувшину промовисто свідчать історичні топоніми: урочище Протіч із Протічанською скелею, Запорозька брояка, скелі Турецький стіл, Брама, Сова, Пугач, Гайдамацька балка, острів козака Мамая. На місці впадіння в Буг допливу Сухий Ташлик (де якраз і монтуються агрегати споруджуваної ГАЕС), на Гардовому острові, був розташований центр Буго-гардової паланки, де перебувала паланкова старшина та прикордонна застава.

Сюди свого часу приїжджали славетні козацькі ватажки. Бував тут непереможний Іван Сірко, непокірний Максим Залізняк, бузькі кручі й пороги бачили кошових Костя Гордієнка і Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора першої в Європі української конституції — Пилипа Орлика...

Після безславного (без збройного спротиву) знищення 4—5 червня 1775 року російськими полками генерала Текелія (етнічний серб) Запорозької Січі частина козацького війська відійшла в район бузьких порогів і ще протягом двох десятиліть мала потуги до самозбереження... Тож на території Гранітно-степового Побужжя існував осередок української державності кінця ХVІІІ ст. Не дивно, що цей район, особливо о. Мигія, був одним із центрів народного повстання — Гайдамаччини (Коліївщини).

Власне, на одному з бузьких островів — Мигії — завжди стояла гайдамацька залога, знаходився найбільший на Запоріжжі гайдамацький табір — Гайдамацька Січ. Тут ладнали зброю, робили порох і кулі, лікували поранених. Звідси гайдамаки розходились у запорозькі степи, Слобідську Україну, в Гетьманщину, а найбільше їх маловідомими стежками темними ночами пробиралося на Правобережжя. Гайдамацький рух (подібний до партизанського) не вгавав протягом усього існування останньої Запорозької, Нової Січі.

І ось у цій сакральній для українців природно-історичній місцевості По­бужжя завершується будівництво Ташлицької ГАЕС і заповнення (у межах природно-заповідного фонду України — регіонального ландшафтного парку!) Олександрівського водосховища. Суть цього «дійства» така: вода з нижньої водойми за рахунок енергії розта­шованої поруч Южноукраїнської АЕС подається насосами у верхню водойму, а в «пікові» години скидається назад, обертаючи турбіни і виробляючи, таким чином, додаткову енергію. Тільки яку «додаткову енергію», коли на перекачування води з нижньої водойми витрачається енергія Южноукраїнської АЕС?

Утім, усе значно серйозніше і «закопано» глибше. Ще в 70-ті роки минулого століття у місці злиття Південного Бугу та лівого його допливу — Великого Ташлика, поряд із національною святинею — Бузькими порогами (подібно — із Запорізькими у 30-х роках) будується Южноукраїнська атомна електростанція. Отоді й була знищена на острові Гард козацька церква, висаджені в повітря гранітні скелі. Виникає місто Южноукраїнськ.

А що в роки незалежності? Кабінет міністрів України своїм розпорядженням від 17 червня 2002 р. № 342-р «Про затвердження проекту завершення будівництва Ташлицької ГАЕС» зобов’язав Мінпаливенерго забезпечити поетапне введення в дію потужностей цієї гідроакумулюючої електростанції. Загальна розрахункова кошторисна вартість будівництва (у цінах 2001 р.) — 1 867 535 тис. грн.! Термін завершення будівництва — 2008 рік...

Минулого 2006 року, скориставшись весняним водопіллям, енергетики підняли рівень Олександрівського водосховища як нижньої водойми Ташлицької ГАЕС до позначки 14,7 м над рівнем моря (рівень до повені — 8,0 — 10,0 м н.р.м.). Це зумовило повне затоплення нижніх Гардових порогів і часткове підтоплення самого Гардового острова.

Та плювали вони, енергетики, на наказ Міністерства культури і туризму України від 11.04.06 р. № 173/0/16-06, згідно з яким територія урочища Бузь­кий Гард як об’єкт культурної спадщини «Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки Війська Запорозь­кого» внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією пам’ятки місцевого значення і не може бути змінена (ст. 24 Закону України «Про охорону культурної спадщини») без дозволу Кабінету міністрів України або відповідного органу у сфері охорони культурної спадщини.

Не вірить пересічний розум у небезпеку, яку становить для Гранітно-степового Побужжя спорудження Ташлицької ГАЕС — небезпеку екологічну, гуманітарну тощо. Невтямки йому підземні геолого-тектонічні розколи, геодинамічні перенапруги (про що попереджують геологи), а Чорнобиль — і поготів нічого не навчив.

P.S. Нещодавно районний суд м.Миколаєва визнав недійсною постанову Миколаївської облради про вилучення 28 га земель зі складу РЛП «Гранітно-степове Побужжя», ухвалену в червні 2006 р. Згідно з законом, судове рішення фактично призупиняє запуск довгобуду — Ташлицької ГАЕС. На його виконання атомники будуть змушені опустити рівень води у Південному Бузі та Олександрівському водосховищі, який вони незаконно підняли у лютому 2006 р. (навіть не дочекавшись рішення облради щодо вилучення земель у заповідника).