Розкуймося, братаймося... Роздуми у 165-ту річницю з часу першої подорожі Тараса Шевченка в Україну

Тарас Шевченко перестав бути поетом однієї доби, — він наш повсякчасний провідник». Ця проста, але глибокоправдива сентенція, з афористичного ареалу Митрополита Іларіона (Огієнка), сьогодні особливо доречна, бо «обличителей жестоких» і «палачей» душ («Тризна»), себто злісної і брутальної українофобії, зараз не менше, ніж будь-коли. Саме тепер, коли запускаємо всі державні механізми для самостійного їх ходу, фобія «воцарилась у собі» і, як за найлукавіших, найлютіших часів, безкарно чинить ганебні бешкети. Вона розуміє, що Шевченко та Франко — це той підмурівок духовності, на якому встоїть наймогутніша будівля. Шевченко — Речник справедливості, він Прометей, Світло, Віра, він Пророк. Франко — Дух, Наука, Думка, Воля... А разом — це Відродження, воскресіння українності, братолюбне «возвеличення» нас сущих, поклін минулому і грядущому, що «квітчастим злаком» цвістиме:

...будем жить, людей любить,

Святого Господа хвалить.

У комплексі етнопсихологічних та характерологічних рис, що витворюються в процесі етногенезу, Шевченко сповна відповідний і аж до абсолюту розвинений етнотип української нації. Жити «по святому закону... між людьми як люде», осявати вірою «рабів закованих», «величать малого», пройматись ідеалами нації у братолюбному ставленні до ближніх — це його найсвятіші заповіді.

Найсокровенніша домінанта Шевченкової світоглядної філософії, його екзистенції буття — людина з рідною мовою на устах. Тому так щиро поет у свій «Щоденник» 29 липня 1857 р. записав слова про земляка, з яким разом відбував солдатську муштру:

«...Я полюбил его за то, что он впродолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности. А такая черта благодарит и даже неблагородного человека. Если мелькали светлые минуты в моем темном долголетнем заточении, то этими сладкими минутами я обязан ему, моему простому благородному другу Андрию Обеременку».

Національна гідність, як бачимо, для Шевченка — найвища міра і найбезкомпромісніша оцінка людської поведінки.

З перших днів розлуки Шевченко снив Україною, мріями з Петербурга линув до неї, у лоно її «древлєго» слова. І ось уже 165 літ як він уперше відвідав Україну після довгої розлуки. Знаємо, що поетова зустріч із Батьківщиною тривала протягом березня 1843 р. та лютого 1844 р. Вдруге на рідну землю Шевченко прибув у березні 1845 р. і не покидав її аж до свого ув’язнення. У ці роки він створив «Розриту могилу» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844), «Сон» («У всякого своя доля», 1844), «Сліпий», «Великий льох», «Посланіє», «Кавказ» (усі — 1845 р.) та ряд інших. 1845 року, 22 грудня, Тарас Шевченко напише «Заповіт». «Три літа» — для нього пора творчих висот, щаслива і фатальна пора вибору протистояння імперії, свого громадянського і письменницького призначення, усвідомлення високої місії. Та тільки дорога до цього — крізь терни, темряву, казенні перешкоди, і навіть сумніви.

Євген Маланюк, розглядаючи період Шевченкових «трьох літ», висловився, що поет в усіх тонкощах відчував дійсність «в цілому історичному її обсязі», що «мужик» Шевченко не мав собі рівних навіть серед найвищої інтелігенції тодішньої України... Він міг би, робив висновок співець Степової Еллади, той історичний і геополітичний фатум України проклясти враз із її «малоросійською дійсністю, міг би «відцуратися» тієї «Малоросії» зовсім, міг би виїхати за кордон, щоб і там творити Україну-міт... Але погодитись із тією дійсністю, заспокоїти себе навіть найбільш «раціональною ідеологією чи історіософією, хоча б вона найвлучніше ту дійсність виправдувала і обґрунтовувала, він не міг. Не вмів».

Не вмів, не міг, бо Україна уявна, омріювана, земля історичної слави і пісенної краси, власне, його, Шевченкова, Україна та конкретна, реальна «малоросія» із «хохлами», «землячками» й безправним селянством розділялися між собою прірвою, яка з ходом історії глибшала і глибшала. Місія Шевченка як рятівника нації в тому й полягала, що цю прірву він мав знівелювати, зрівняти духовно, себто — мав «сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм». (Євген Маланюк.)

Від Шевченкових «трьох літ» до наших днів більш як півтора століття. За цей час над Україною прошуміли різні вітри. Живемо в історично іншій епосі — без царя і з власною Конституцією в самостійній Україні, живемо, коли Шевченка, як і раніше, уславляють розмаїтими святковими урочистостями, і водночас над ним збиткуються, видумують про нього міфи та й самого іменують міфотворцем і всіляко-всіляко... Уявімо собі, що, торік, 2007-го, Шевченко приїжджає із Санкт-Петербурга у Київ на своє 193-річчя від дня народження. І що бачить? Бачить, як Янукович із Морозом потай від президента Ющенка і від народу, при заслонах міліціянтів пробираються до його пам’ятника з квітами, щоб наче виконати свій державний обов’язок, а насправді ж — продемонструвати політичний розбрат. Теє «вшанування» Кобзаря закінчиться розмаїтими провокаціями та міліцейським свавіллям. А цьогоріч в Одесі він побачив би пам’ятник «вторій», тій деспотичній імператриці, яку колись «прославив» у своєму знаменитому «Сні» та в поемі «Великий льох»:

...тая цариця —

лютий ворог України,

Голодна вовчиця!..

Академік Іван Дзюба в інавгураційній лекції «Шевченкофобія в сучасній Україні», прочитаній у Львівському національному університеті ім. Івана Франка 15 вересня 2006 р. з нагоди присудження йому почесного докторату, каже: «...дбаймо про цивілізовані форми вшанування національного генія. Не підмінюймо політичною тріскотнею посутні визначення його місця в нашій і світовій літературі. Поглиблюймо адекватне осягнення його творчості, шукаймо способів донести універсальність його ідей та образів до найширшої читацької громади». Але інший вчений, професор Джордж Грабович, дотримується своєї, імпортованої з Гарварду протилежної літературознавчої «методології». На його думку, з Шевченка треба «зняти кожух», роздягнути до нагого тіла, позбавити його таких «титулів», як «кобзар», «геній», «провидець» тощо. Аж після цього він стане подібним до великих європейців.

Молодий доктор наук Петро Іванишин від цього застерігає. На його об’єктивну думку — ще не встиг стертися з пам’яті облудний радянський стереотип Шевченка «революційного демократа», «кріпака», «атеїста», «інтернаціоналіста», як у суспільній свідомості сучасного покоління динамічно утверджується інший фальшивий образ: Шевченка як «міфотворця», «загальнолюда», «космополіта». Безперечно, Шевченкові жодних титулів не треба, але й не треба натягати на нього псевдонаукові маски... Дж. Грабович, публікуючи у своєму підручному журналі «Критика», а потім у книзі «Шевченко, якого не знаємо», оголений автопортрет Кобзаря, іронізував над тим, який опір довелося йому подолати, щоб одержати фотокопію цього автопортрета, ніби цим самим він робив подвиг чи шевченкознавче відкриття. Тодішній директор музею Сергій Гальченко з приводу грабовичевої публікації має іншу думку: «Професор Грабович вчинив некоректно, порушив наші домовленості. Річ у тому, що цей автопортрет готували спочатку для академічного видання, але професор не втримався і опублікував його в журналі «Критика» і в своїй книзі. У будь-якій іншій країні він би відповідав за те, що без дозволу використав інтелектуальну власність держави». Звичайно ж, професорові баглося сенсації...

Що ще побачив би Шевченко сьогодні після тривалої «розлуки» з Україною? Напевне, заворожило б українське телебачення, яке дозволило собі вести провокативну програму під режисурою зайшлого чужинця Савика Шустера. Дійшло до відвертого аморалізму — «новорожденні» сучасні холуї та малороси голосують, хто великий українець, а хто — ні. Ось так із волі українофобів дозволяється «маркувати» багатостолітню українську історію.

«Якби пан Шустер розумів, — обурюється Дмитро Павличко в «Літературній Україні», — що український народ не вчора народився, що він від покоління до покоління передає пам’ять про своїх великих дітей, якби він бодай на мить задумався над тим, чому в ХХ столітті всі великі українські державники — Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Августин Волошин, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ки­рило Осьмак — були отруєні, розстріляні, замордовані спецорганами червоної Москви, він не брався б за тему великих українців, боячись доторкатися до болящої рани, на якій ще не застигла кров...»

Шевченкова молитва «єдиномислія подай і братолюбія пошли» уже наче й не для нас. Шустерівська клоунада не об’єднала, а розмежувала зденаціоналізований люд, фальсифікуючи та ревізуючи народну пам’ять і проіспитовані часом духовні цінності. Т.Шевченко та І.Франко, на думку новоявленого модерного цінителя Андрія Павлишина, не можуть іменуватися великими, бо «це пересічні епігони свого часу, які не були оригінальними і не зробили нічого видатного на світовому рівні». Ось така «печатка» ідеологічного лукавства. Інший львівський «арбітр» Анатолій Щербатюк, хай не з приводу фарисейського «висвячування» на звання великих українців, але саме у цьому контексті, у цьому часі, коли це «шоу» відбувається, не без іронічної люті пускає у світ слова: «...потаємним ідеалом залишається нарком освіти П.Тичина — з кларнетом і депутатським значком. Або Ліна Костенко — авторка двох віршів про осінь, решту риторики з демонстрацією школярської вченості й історичної підкованості залишимо на розгляд Нобелівського комітету, може приймуть за постколоніальний постмодернізм, ускладнений наслідками чорнобильської радіації».

Всілякий цинізм «без кордонів», зрозуміло, поза межами здорового глузду. Та віримо Святому Письму, віримо Шевченкові: «Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть». Шевченківські рядки, строфи, окремі вірші у багатьох випадках — фразеологічно-конотаційні паралелі з нашою дійсністю, це постійнодіючі формули «московської сатрапії», тієї, що була за царату, за радянської сваволі, і тієї, що є нині, в умовах нашої незалежності. Сьогодні багатьом ніби українським політикам легше зректися національної свободи і державної незалежності України, ніж втратити «дружбу» з Росією. Багато наших «землячків», що постриглися в московське кріпацтво і знаходяться у полоні фальшивих та підступних російських політичних догм про вічну колиску братерства, не хочуть чути, що «Кобзар», як висловився Василь Барка, — «це енциклопедія правди, щирої і святої, ясновидницької, рідної, неоманної і рятівничої; джерело мудрости — серед світоглядного блукання».

На жаль, у всі часи було так і так є тепер, що чим ближче народ підходив до цієї «неоманної і рятівничої» шевченківської правди, тим більше по той бік з’являлося руйначів цієї правди. Після смерті поета, в епоху так званого царського лібералізму (згадаймо скасування кріпосного права в Росії) нікому й на думку не спадало сумніватися, що Шевченко — великий поет Нації. Але скоро з активізацією суспільних рухів Шевченко швидко еволюціонував, як казав Є.Маланюк, «від поета національного до поета селянського, «мужицького», від академіка гравюри до — «самоука», заганяючи той вулкан національного духу у вузенькі рамки Кобзаря».

Сьогодні, мабуть, як ніколи шевченківським духом слід скріплювати національну міць народу, і тому так не випадково з ворожим антиукраїнським інвестуванням на все горло «розійшлися» шевченкофоби. Шевченка бояться, а тому й ненавидять ті, що в себе вдома, в Україні, перебувають «на чужій роботі», і ті наші сучасники, які так адекватно сумісні з підтекстом його метафори:

Царі лупилися, росли

І Вавилони мурували.

Мов курчата лупляться «нові українці», не бажаючи розуміти, що без духовної основи не встоять їхні власні «вавилони». «Славних прадідів великих правнуки...» не втішили поета і тоді, після першої подорожі, і під час «трьох літ», не втішили б і тепер. Бо Тараса Шевченка, як каже Іван Дзюба, — «розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в нім». Пригадаймо й такий час. Це було 45 літ тому. 29 листопада 1963 року, напередодні відкриття у Вашингтоні пам’ятника Т.Шевченкові з нагоди його 150-літ­нього ювілею від дня народження, «Літературна Україна» надрукувала лист-послання українських письменників «до українців, української громади у США, до «Комітету пам’ятника Т.Г.Шевченку» за підписами М. Рильського, П.Ти­чини, О.Корнійчука, Б.Пато­на, Л.Ревуць­кого, В.Сосюри, О.Гончара, Ю.Смолича, Г. Майбороди, Б.Анто­нен­ка-Давидовича, П.Майбороди, В.Касіяна, Н.Уж­вій, В.Гмирі, Д.Павличка та інших відомих осіб. 35 діячів літератури, культури і науки України зверталися до «земляків поза Вітчизною сущих».

«Пам’ятник Т.Г.Шевченкові у Вашингтоні, — йшлося у зверненні, — буде ще одним свідченням глибокого шанування Великого Кобзаря не тільки українцями, а й усім американським народом. Однак українські буржуазні націоналісти, що проживають у США і які свого часу скоїли злочини проти українського народу та вороже ставляться до Радянської України, намагаються розгорнути навколо спорудження пам’ятника брудну антирадянську кампанію. Це особливо проявилося під час церемонії закладки пам’ятника. Український радянський народ, щиро вітаючи спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченкові у США, з обуренням засуджує спроби недругів нашої Вітчизни використати світле ім’я великого поета для своїх брудних політичних цілей».

У листі не обійшлося без соцреалізмівської наступальної публіцистики в дусі одержимого викривання ворогів та бадьорого радянського оптимізму, мовляв завдяки піклуванню комуністичної партії та торжеству ленінських ідей дружби і братерства народів спадщина Шевченка набула всенародного поширення...

«Нам відомо, — йшлося далі, — про збирання коштів для побудови пам’ятника Шевченкові в столиці Сполучених Штатів Америки — Вашингтоні. Але ми рішуче виступаємо проти злобних спроб недругів Радянського Союзу… проти спроб деяких людців використати його світле ім’я в своїх брудних політичних цілях. Їх намагання витратити трудові копійки, зароблені на пам’ятник Шевченку потом українців, які проживають у США, для пропаганди проти українського народу, Радянського Союзу викликають у нас гнів».

А насамкінець «умиротворенна порада»: «Дорогі земляки! У дружньому Посланії «землякам моїм в Україні і не в Україні» великий Тарас урочисто заповідав: «І чужого научайтесь, () Й свого не цурайтесь».

Відповідь від діячів української культури в Америці й Канаді діячам культури УРСР не забарилася. Правда, «Літературній Україні» «пильні» органи її й не показували. Писали Улас Самчук, Василь Барка, Йосип Гірняк, Святослав Гординський, Григорій Китастий, Едвард Козак, Ізидора Косач-Борисевич, Роман Купчинський, Юрій Лавриненко, Леонід Лиман, Іван Лисяк-Рудницький, Валер’ян Ре­вуцький, Леонід Полтава, Василь Маркусь, Оксана Лятуринська, Богдан Рубчак, Докія Гуменна, Василь І.Гришко та інші. 62 вигнанці з України дискутували з рідними братами:

«Дорогі земляки! Ми із цікавістю довідались, що ви були б раді приїхати до нас і взяти участь в урочистому відкритті пам’ятника Шевченкові. Вияв такого вашого бажання ще раз показує, яку могутню силу має слово нашого національного генія, коли воно отак єднає всіх українців... Ви слушно кажете, що Шевченко був великим українським патріотом і що одночасно він з глибокою пошаною ставився до інших народів. Поважати і любити інші народи може по-справжньому тільки той, хто поважає і любить свій народ... Ви пригадуєте нам слова Шевченка:

І чужому научайтесь,

І свого не цурайтесь.

Ми пам’ятаємо не тільки ці два рядки, а всю цілість ідеї-заповіту Шевченкового «Посланія». Живемо серед великого англомовного моря. Та коли б ви відвідали наші численні товариства, клюби, школи, юнацькі організації, наші наукові установи, літературно-мистецькі вечори, малярські виставки, товариства українських лікарів, інженерів, робітничих, фермерських, кооперативних організацій чи наші численні церкви — ви скрізь почули б українську мову. Але коли ми навіть з радянської преси дізнаємось про гальмування згори української книжки на користь російської, про брак українських підручників, про русифікацію театрів і журналів та експорт творів Довженка за кордон як російського кінорежисера і письменника — і безліч подібних фактів, — то нам видається, що все це наслідки звичайного російського великодержавного шовінізму...

Ми, як, напевно, ви, хотіли б дожити до здійснення Шевченкових ідеалів свободи й любови, коли справді таки нарешті

...на оновленій землі,

Врага не буде, супостата...» (Цит. за Костюк Г. «Зустрічі і прощання», кн. ІІ, Едмонтон-Торонто, 1998).

Коментувати нічого не треба. Тут усе на поверхні. З проголошенням української державної незалежності ці листи могли «спочивати» в аналах минулого як гіркий спогад. А виходить інакше, бо ж хіба сьогодні не ці самі проблеми в Україні — проблеми мови, освіти, книжки, кіно та взагалі культури?

І сьогодні Україну нам велять приймати з чужою у ній мовою, з «окраденим» та оскверненим історичним минулим і понівеченою духовною спадщиною, з рабськими поклонами в сторону «нации лучшей всех». Погодінська войовнича й безсоромна риторика, висловлена на догоду «русскому государю» (тоді, коли Т.Шевченко відбував невольничу каторгу): «Нет, нет ныне народа в мире выше русского» — і сьогодні в поведінці російського шовінізму як домашнього, так імпортованого походження. Навіть той-таки Аполлон Григор’єв, який називав Шевченка першим великим поетом великої літератури великої нації, водночас не цурався свого відвертого русофільства: «...мы убеждены, — переконував він інших, — только в особенном превосходстве начала великорусского перед прочими и, следовательно, здесь более исключительны... — исключительны даже до некоторой подозрительности, особенно в отношении к началам ляхитскому и хохлатскому».

Ця імперська пиха законсервувалася. Російський колоніалізм і нині в дії. Будь-яке з’ясування більш чи менш принципових між Україною і Росією питань розбивається об крижане путінське залякування: «А мы пересмотрим наши договорённости»... Та лихо в тому, що посполитий люд і не знає, які домовленості існують між незалежними Україною та Росією, невідомо, що там підписали й підписують між собою наші «вожді». Отже, не знаємо яку «манну небесну» Путін може одібрати чи скасувати. Суть принижень і самопринижень що нині, а що за царату — одна й та ж. Мовою Шевченкового гніву, іронії, сарказму, що кипіли у його душі і виливались у рядки поезії «Три літа», звучить:

Отаке-то! що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте...

....................................

Благоденствіє, указом

Новеньким повите.

Сьогодні «дядьки отечества чужого» та ще якогось іншого виплоду «демократи», що неначе піклуються за «благоденствіє» народу, чубляться між собою, щоб якомога більше урвати для свого власного «благоденства»...

165 літ тому, 9 жовтня 1843 р., в поезії «Розрита могила» їм, ще тоді «ненарожденним», не без іронії Шевченко співав «колискову»:

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати...

На жаль, аж до одвертості промовистий відповідник нашому часові, нашим нинішнім найболючішим проблемам. Врешті, Шевченко — невичерпний для всіх часів. А період «трьох літ» — унікально продуктивний і надзвичайно болісний час його творчого життя. Набачившись лих та неволі на рідній землі, засмучений Кобзар звертався до своїх «злих дітей» — «тяжких трьох літ» із вірою в «четвертий год», кращий. Саме о тій порі, через три дні, 25 грудня 1845 р., в перший день Різдвяних свят (за ст. стилем) Шевченко написав «Заповіт». А «четвертий год» у «латаній торбині» ніс в Україну нові злидні. Але це було тоді, було у «годах» різних. Та більше не буде! Ми таки ростем, «хвалу Творителю несем» у «світі животворящому», у світі Шевченкових пророцтв, його науки, його правди і його любові, бо таки бачимо: «Світає...»