Норвежець тисячоліття

Буття визначає свідомість. Ця сентенція знайшла своє цілковите підтвердження в долі нечисленного за європейськими мірками народу Норвегії, нелегке буття якого в умовах Півночі виховало в ньому завидну твердість духу, відвагу і цілеспрямованість.

Ще в раннє Середньовіччя норвежці наважилися перетнути Атлантичний океан і наприкінці ІХ - на початку Х століття заселили Ісландію. Небезпідставно припускають, що в ХІ столітті вони дісталися Нового Світу. Норвегія - одна з небагатьох європейських країн, селяни якої не знали кріпосного права. Не в характері норвежців терпіти чиєсь панування. Тільки епідемія чуми 1380 року, що забрала понад половину населення, дала змогу датському королю поширити свою владу на норвезькі землі. Після розгрому Наполеона в 1814 році в результаті поділу Європи, яке відбулося за цим, Норвегія перейшла під володарювання шведської корони, і в тому, що їй удалося повернути незалежність, не останню роль відіграв видатний син своєї країни Фритьоф Нансен. Заради досягнення цієї великої мети він без коливань відсунув на другий план полярні дослідження, що принесли йому світову славу, подорожі, важливі відкриття в будові центральної нервової системи, етнографії, біології, екології, океанографії та багато чого іншого, чим займалася ця унікальна людина.

Його ім’я гідне найбільшої поваги не тільки на батьківщині, а й у багатьох країнах Європи, зокрема, і в Україні.

«Гріх сприяти навмисному самогубству»

Фритьоф Нансен народився неподалік Христіанії (стара назва Осло) 10 жовтня 1861 року. З раннього дитинства весь свій вільний час він присвячував спорту - лижам, полюванню, багатоденним походам. Дванадцять років поспіль Нансен вигравав національний чемпіонат з бігу на лижах, а в 19-ріному віці став світовим рекордсменом по одномильному бігу на ковзанах.

Вступаючи в університет у 1880 році, Нансен обрав своєю спеціальністю зоологію, вважаючи, що ця професія дасть «більше задоволення, більше випадків полювати та взагалі бути в спілкуванні з природою», хоча відчував потяг до математики та фізики.

Через два роки відбулася його перша експедиція в Арктику. На борту звіробійного судна «Вікінг» він мав вести спостереження за морськими течіями, вітрами та життям тварин. Свої нотатки Нансен ілюструє чудовими ескізами. Ця подорож остаточно вирішила долю молодої людини - майбутнього великого полярного дослідника. З чотирьох із половиною місяців плавання місяць пішов на дрейф уздовж східного узбережжя Гренландії, і вже тоді в Нансена виникла смілива ідея перетнути цей найбільший у світі острів на лижах. Проте від задуму до його здійснення минуло ще шість років.

Повернувшись із плавання, Нансен одержав від директора Бергенського музею Даніельсона приємну для 21-річного юнака пропозицію обійняти при музеї посаду консерватора. Роки, проведені в Бергені, стали для нього серйозною школою, хоча кабінетне самітництво гнітило молодого дослідника. «Я сумую, і бажання дослідити щось нове, подорожувати не дає мені спокою», - пише він батьку восени 1883 року.

Результатом занять у Бергенському музеї стала перша наукова праця Нансена «Матеріали до анатомії та гістології мізостом», відзначена великою золотою медаллю. Проте автор захотів одержати нагороду в бронзі з виплатою різниці в ціні. Гроші йому знадобилися для поїздки в Італію, де він мав намір вивчити новий метод фарбування нервових волокон, розроблений професором Гольджі, а також попрацювати на знаменитій біологічній станції в Неаполі.

Повернувшись до Бергена, Нансен продовжив заняття в музеї і незабаром видав свою другу велику наукову працю «Структура і зв’язок гістологічних елементів центральної нервової системи». Водночас він не забуває про свій план перетнути на лижах безкраї, вкриті потужними льодами простори Гренландії. З цією божевільною ідеєю Нансен вирушає до Стокгольма, щоб заручитися підтримкою найвідомішого полярного дослідника того часу Нільса Норденшельда.

Вислухавши довготелесого хлопця, одягненого явно не по погоді лише в темну трикову блузу, яка робила його схожим на циркового акробата, Норденшельд весело заявив: «Можу подарувати пану Нансену пару чудових чобіт!» І, побачивши в очах гостя здивування, додав уже цілком серйозно: «І я анітрохи не жартую. У таких випадках дуже важливо забезпечити себе першокласним взуттям».

Хоча і з великою часткою скепсису, Норденшельд схвалив намір Нансена, який негайно через Академію наук подав до уряду клопотання про видачу необхідних для здійснення експедиції п’яти тисяч крон. Але державні мужі зволікали із субсидією на тій підставі, що «гріх сприяти навмисному самогубству». Несподівана допомога надійшла з боку датського комерсанта Гамеля, який виділив необхідну суму.

Усю зиму 1888 року тривала діяльна підготовка. Спорядження експедиції - сани, лижі, спальні мішки, прилад для приготування їжі - Нансен випробовував особисто, для чого в особливо сильні морози ходив у гори. Адже у разі непередбачених обставин на чиюсь допомогу розраховувати не доводилося. Дослідник мав намір перетинати Гренландію з ненаселеного сходу на заселений захід. У такий спосіб він виключав для себе будь-яку можливість повернутися, якщо наразиться на нездоланні труднощі. Він і надалі діяв саме так - йшов уперед до поставленої мети, відсікаючи можливість до відступу.

Займаючись підготовкою до експедиції, Нансен одночасно завершував своє наукове дослідження про центральну нервову систему як докторську дисертацію. Ідеї здобувача виявилися настільки новими та неординарними, що шановані опоненти просто нічого в них не зрозуміли. Однак за чотири дні до відправки в Гренландію докторський ступінь Нансен усе-таки одержав. Мабуть, учені мужі, вважаючи майбутню подорож погибельною для її учасників, присуджували його «достроково посмертно».

У Гренландській експедиції, крім самого Нансена, брали участь п’ять чоловік, у тому числі Отто Свердруп, який прославився згодом як капітан «Фрама», і двоє саамі. Експедиційне судно підійшло до східних берегів острова 11 червня 1888 року, але через непрохідну кригу на берег удалося висадитися тільки через два місяці. Власне перетинання Гренландії розпочалося 16 серпня, і лише на початку жовтня, здолавши неймовірні труднощі, мандрівники прибули в селище Готхоб на західному березі. Останній пароплав у Європу вже пішов, тому довелося залишитися на зимівлю. Тільки наприкінці травня 1889 року першопрохідники з тріумфом повернулися в Норвегію. З цього моменту та до кінця своїх днів Фритьоф Нансен залишався національним героєм.

«Фрам» - ім’я йому!

Гучний успіх не закрутив голову молодому досліднику. Він задовольнявся скромною посадою хранителя зоологічного кабінету при університеті, яка давала йому найцінніше - вільний час. Той був необхідний Нансену для розробки плану і підготовки наступної експедиції, цього разу до центральної частини Полярного басейну.

Побачені Нансеном у Гренландії плаваючі залишки лісосплаву, виявлені там же рештки американського корабля Jeanette, який загинув у 1879 році біля сибірського узбережжя, говорили про існування морської течії, яка бере свій початок поблизу берегів Сибіру та йде до Північного полюса, а потім повертає на захід до Гренландії. Якщо так, розмірковував Нансен, то можна плисти від берегів Сибіру на північ, поки корабель не буде скуто кригою, і, «осідлавши» у такий спосіб течію, дрейфувати разом із нею до Північного полюса. Єдине, що для цього потрібно, то це досить міцне судно, щоб його розчавила крига.

Багато фахівців в один голос стверджували, що таке судно побудувати неможливо. Але співвітчизники вже безмежно вірили своєму герою. Стортинг виділив основну частину коштів, необхідних для спорядження експедиції, решта надійшла у вигляді добровільних пожертвувань від короля і приватних осіб. Це був воістину національний проект!

Підготовка експедиції зайняла три роки. За цей час було побудовано корабель - досить потворний, але він цілком відповідав специфіці майбутнього плавання. Тришарові дубові борти, ніс і корма, оббиті металом, були розраховані на колосальний тиск криги, а завдяки яйцеподібній формі корпуса та його ідеально гладкій поверхні судно, за задумом його творців, мало виштовхуватися при стисканні з льодових обіймів. Крім вітрил, «Фрам» оснастили паровим двигуном, що допомагало йому розвивати швидкість до семи вузлів. Каюти були теплі та затишні, на кораблі знайшлося місце для досить великої бібліотеки, різноманітних ігор і музичних інструментів.

Урочистий спуск на воду небаченого корабля відбувся 25 жовтня 1892 року. Незважаючи на величезну кількість народу, традиційний морський обряд відбувався у дзвінкій тиші. Разом з дружиною Нансен піднявся на риштування. У руці Єви з’явилася пляшка шампанського. Молода жінка на мить завмерла з відведеною рукою, та от пляшка, описавши плавну дугу і тьмяно блиснувши в променях північного сонця, вдарилася об носову частину. Короткий дзвін розбитого скла, сліпучий спалах білої піни і дзвінкий голос Єви - «Фрам - ім’я йому!» І в ту ж мить тишу порушили радісні вигуки присутніх. Саме ця назва найбільше відповідала характеру, успадкованому Нансеном та його співвітчизниками від давніх вікінгів. Адже «фрам» у перекладі з норвезької означає «уперед».

Спочатку дослідники вирушили до Нової Землі, а звідти - до узбережжя Сибіру, забираючись дедалі більше на схід. Обігнувши мис Челюскіна, учений вирішив, що настав час перевірити свою головну ідею. «Фрам» припав до величезної крижини і дозволив арктичній кризі щільно себе скувати.

Розпочалися стомливі місяці дрейфу. От коли стали в пригоді і бібліотека, і музичні інструменти з іграми. Без них у гнітючій тиші крижаного полону, яку час від часу порушував гуркіт від стискання криги, можна було збожеволіти. «Фрам» успішно витримав випробування льодовими обіймами і рухався, як і припускав Нансен, на захід.

Усе б добре, але невдовзі Нансену стало очевидно, що «Фрам» пройде далеко від Північного полюса. І хоча він сам стверджував, що досягнення полюса не має великого значення, а набагато важливіше обстежити великі невивчені простори, що оточують його, Нансен не встояв перед спортивним азартом: разом з лейтенантом Юхансеном вирушив до полюса на лижах, захопивши з собою каяки і собачі упряжки. Вони мали пройти 645 кілометрів.

За 25 днів було пройдено відстань у 275 кілометрів, але на позначці 86 градусів 14 хвилин (так близько до полюса ще ніхто не наближався) від подальшого просування до цілі довелося відмовитися - закінчувалися запаси продовольства. Про повернення на «Фрам» не могло бути й мови. Хто знає, куди його віднесло за цей час? Було прийнято рішення йти до Землі Франца-Йосифа. З величезними зусиллями вони досягли острова через п’ять місяців. Там, у виритій на березі печері, обкладеній знайденими колодами (залишками сплаву) і вкритої моржевими шкірами, вони провели довгих дев’ять місяців, а в травні наступного року залишили острів і вирушили далі на південь. І нібито в нагороду за відчайдушну сміливість сталося неймовірне - подорожні зустрічають англійську полярну експедицію, що працювала на Землі Франца-Йосифа під керівництвом Джексона! Через два місяці, 13 серпня 1896 року, англійські дослідники доставили Нансена і Юхансена в північний норвезький порт Варде, а через тиждень сюди ж прийшов і «Фрам». Звідси починається тріумфальна хода усіх 12 членів екіпажу на південь Норвегії, в її столицю.

Повернення героїв Норвегія святкувала п’ять днів і ночей. Радість була безмежною. Не так уже й часто у цього маленького народу траплялися події, що піднімають його не тільки у власних очах, а й в очах усього світу.

А що ж головний винуватець торжества? «Ніколи я не почувався таким бідним, незначним, як тепер, у ролі героя, якому палять фіміам, - признавався згодом Нансен. - Я так утомився від усієї цієї метушні... Моя душа немов розграбована, обшарпана невідомими людьми. Я хотів би втекти і сховатися, щоб знову знайти самого себе».

Тільки осівши на університетській кафедрі зоології як професор і працюючи в лабораторії, Нансен почав відновлювати душевну рівновагу. Тиша будинку в околицях Христіанії, чуйна і турботлива Єва, діти - дві дочки і три сини - усе це наповнювало душу спокоєм. Але доля вже готувала йому нові випробування.

«Якщо ви не займаєтеся політикою, то політика займеться вами»

Хто перший вимовив ці слова? Одні приписують їх Отто Бісмарку, але він, мовляв, тільки перефразував висловлювання афінського державного діяча, стратега і полководця Перикла, у виконанні якого це звучало так: «Якщо ви не цікавитеся політикою, це ще не означає, що політика не цікавиться вами». Інші стверджують, що автором цього вислову був чи то Гладстон, чи то Черчилль, чи то французький письменник Монтелабер.

Хай там як, але в справедливості цих слів Нансен переконався на власному досвіді. Якось уночі до його тихої оселі увійшов посильний з урядовою телеграмою - професора просили негайно приїхати в столицю у справі державної ваги.

Норвегія ніколи не мирилася зі шведським пануванням і на початку ХХ сторіччя була на межі повстання. До речі, Альфред Нобель неспроста доручив у своєму заповіті щорічне присудження Премії миру норвезькому стортингу. Тим самим він прагнув внести посильну лепту в нормалізацію відносин Швеції і підвладної їй Норвегії. Погасити конфлікт, який загрожував перерости в кровопролиття, доручили Нансену. Адже не було іншого норвежця, чий авторитет у світі був таким само величезним. Його делегують у Лондон, сподіваючись на те, що знаменитому досліднику вдасться переконати Британію вплинути на шведів. Розрахунок будувався на тому, що у разі війни Швеція, підтримувана Німеччиною, виявиться сильнішою, і щоб не допустити зростання її могутності в Скандинавії, впливові англійські політики підтримають Норвегію, погодившись на її справедливі вимоги.

У Лондоні Нансен відвідував міністрів і членів парламенту, спілкувався з представниками преси. Взявши до уваги об’єктивність його аргументів і не в останню чергу власні політичні інтереси, Лондон доручив своїм послам у Берліні і Стокгольмі виступити з відповідними заявами. У результаті Швеція була змушена перейти від політики сили до конструктивних переговорів. Нансен тим часом палко переконував співвітчизників у необхідності досягти компромісу, вимагаючи від лідерів національного руху готовності до поступового зближення позицій зі шведською стороною.

Коли 1905 року шведсько-норвезьку унію було розірвано і Норвегія здобула, нарешті, самостійність, вдячний народ запропонував своєму національному герою обійняти посаду прем’єр-міністра або президента. Більш того, кажуть, що йшлося навіть про королівський престол. Нансен чемно, але рішуче відмовився від такої високої честі. Найбільше він мріяв про одне - повернутися до наукової і дослідної роботи, за якою так скучив. Проте якщо Нансен досі ще думав, що може жити без політики, вона так уже не вважала. І коли йому запропонували стати послом Норвегії у Великобританії, він не зміг відмовитися, тому що добре розумів, що хтось має захищати інтереси молодої держави. У 1906 році Фрітьоф Нансен прибув у Букінгемський палац з вірчими грамотами.

Досить швидко Нансен завоював повагу британської державної і дипломатичної еліти. Але увесь час, поки він працював у Лондоні, його не залишала тривога. І хоча Єва писала, що вдома усе гаразд, Нансен не міг забути щемливої туги, яку побачив в очах дружини при розставанні.

Передчуття його не підвело. Йшов 1907 рік і залишалося зовсім небагато часу до того моменту, коли Нансен мав передати справи новому послу, що прибував йому на зміну, як раптом прийшла термінова телеграма з повідомленням, що Єва перебуває у критичному стані. Залишивши усі справи, він кинувся додому, у Норвегію, але спізнився…

«Ах, война, что ты сделала, подлая!»

Втрата коханої дружини надломила цю залізну людину. Фрітьоф був цілком роздавлений. «Я знаю, - писав Нансен у щоденнику, - що означає сум, знаю, що означає, коли все навколо гасне, коли життя стає лише мукою: те, що приносило нам сонячне світло, зникло навіки, і ми безпорадно дивимося у ніч». Перший час друзі і діти, які раптом подорослішали, не залишали його, але «...сум не можуть забрати інші, у душевній пригніченості вдень і вночі доводиться боротися з ним самому».

Нансен помітно постарів, став замкнутим, уникав спілкування. Він шукав розраду в роботі, але цей засіб не завжди допомагав. У 1913 році його спіткало інше нещастя - помер 10-річний син Есмунд. Невдовзі після цього, сподіваючись притупити біль втрати, Нансен приймає запрошення якогось англійського акціонерного товариства взяти участь в експедиції на вантажному судні з Норвегії в устя Єнісею і, піднявшись вгору по річці, дістатися Владивостока. Це було перше знайомство Нансена з Росією, куди він іще повернеться, але зовсім з іншого приводу. Подорож стала для нього порятунком. Він повернувся додому окриленим, з новими планами та ідеями. Але в 1914 році світова війна поставила на них хрест. Нансена знову покликала політика.

У цій війні Норвегія зберігала нейтралітет. Але країна, третина території якої лежить за Північним полярним колом, у чималому ступені залежала від імпорту продовольства, значну частину якого вона одержувала в США. Проте, вступивши у війну, Сполучені Штати наклали обмеження на експорт свого продовольства, і перед Норвегією на весь зріст постала загроза голоду. 1917 року Нансен на чолі спеціальної урядової комісії вирушає до Вашингтона, де в умовах найскладнішої політичної обстановки протягом дев’яти місяців веде переговори з американським урядом. Зрештою він домагається міжурядової угоди про поновлення обов’язкових продовольчих поставок.

Війну Нансен ненавидів усіма фібрами душі, називаючи її брудним, кривавим і безглуздим злочином проти людства. Тому одразу ж після припинення воєнних дій він охоче приймає пропозицію представляти свою країну в щойно створеній Лізі Націй, вважаючи цю міжнародну організацію надійним бар’єром на шляху виникнення нових війн.

У 1920 році Нансену було доручено контролювати процес повернення німецьких і австрійських військовополонених із Радянської Росії. Серед хаосу, що панує в цій країні, про них майже забули, а тим часом у таборах утримувалося майже півмільйона чоловік. Завдання ускладнювалося тим, що більшовицька Росія не бажала визнавати Лігу Націй, але високий міжнародний авторитет полярного дослідника дав змогу організувати повернення військовополонених на батьківщину.

Перша світова війна, жовтневий переворот у Росії та громадянська війна позбавили притулку та надії на майбутнє дуже багато людей. Йдеться майже про два мільйони чоловік, які не визнали влади більшовиків і були змушені тікати від їхнього переслідування на чужину. Вони поневірялися в різних країнах, бідували, хворіли, не мали пристанища та будь-яких документів, що засвідчували їхню особистість. Із властивою йому енергією і цілеспрямованістю верховний комісар Ліги Націй у справах військовополонених Нансен узявся розробляти міжнародні угоди про біженців. Саме з його ініціативи з 1922 року Ліга Націй почала видавати біженцям і особам, що не мають громадянства, особливі посвідчення, які дозволяли блукачам повернутися на батьківщину або хоча б знайти притулок. Невдовзі цей документ, що одержав неофіційну назву «нансенівський паспорт», було визнано 52 країнами.

Того ж таки 1922 року Фрітьофа Нансена було визнано гідним Нобелівської премії миру «за гуманну діяльність». У своєму виступі на церемонії вручення премії нобелівський лауреат говорив про те, що умови життя людей, які опинилися після світової війни в тяжкому становищі, надзвичайно погані, та висловив переконання, що Ліга Націй - єдина організація, спроможна запобігти війнам і допомогти подолати їх деструктивні наслідки. «Саме сліпий фанатизм обох сторін, - наголошував Нансен, - переводить конфлікти на рівень боротьби та руйнацій, тоді як дискусії, порозуміння і толерантність можуть принести набагато більший успіх».

Ленінський «кукиш» голодуючим

Старша дочка Нансена Лів згадувала, що її батько ще 1919 року пророкував Росії страшний голод. Він виходив із того, що роки світової та громадянської воєн вилучили із сільського господарства цієї багатостраждальної країни 17 мільйонів чоловік і два мільйони коней, а зруйновані комунікації неймовірно ускладнювали доставку продовольства з більш благополучних районів у зони можливого бідування.

На жаль, пророкування Нансена справдилося. Звісно ж, до цього призвела й посуха, і блокада Країни Рад західними державами. Але не можна оминути мовчанням той неспростовний факт, що самі більшовики щосили штовхали країну до фатальної межі. Насильницьке вилучення в селян «надлишків» зерна, м’яса та іншої сільгосппродукції призвело до того, що вони втратили будь-який резон ці «надлишки» виробляти. Повсюдно скоротилися посівні площі, знизилася врожайність, зменшилося поголів’я худоби. Відповіддю продрозкладці стали масові повстання селян, що охопили Сибір, Дон, Кубань, Україну, Поволжя, центральні губернії. У лютому 1921 року страйкували, доведені до краю хронічним недоїданням, робітники Петрограда - «колиски революції». Місто оточили війська, а терміново сформований міською владою, очолений Зинов’євим «Комітет порятунку» вгледів єдиний шлях до порятунку через переведення Петрограда на облоговий стан і розпорядження розстрілювати страйкарів і демонстрантів. Терміново було проголошено декрет про скасування продрозкладки й заміну її продподатком, але це вже не могло вплинути на становище в сільському господарстві. Стало очевидно, що небачене обурення не тільки селянства, а й опори більшовиків - робітничого класу - незабаром змете більшовицький режим.

Саме тоді до Нансена звернувся Міжнародний Комітет Червоного Хреста з проханням очолити організацію всеєвропейської допомоги голодуючим. Він негайно вирушає в Москву, де укладає з радянським урядом договір, відповідно до якого бере на себе доставку закупленого Лігою Націй хліба, сприяння в наданні кредиту на п’ять мільйонів фунтів стерлінгів на невідкладну допомогу та ще стільки ж - на відновлення постраждалих регіонів. Радянська сторона гарантувала доставку вантажів і витрату коштів за призначенням, не забувши внести в договір пункт про те, що Нансен бере на себе особисту відповідальність за те, що його співробітники утримаються від політичної діяльності і не зможуть виїжджати з Росії без дозволу.

Поки Нансен координував допомогу 32 організацій і безлічі приватних жертводавців, їздив європейськими столицями, плавав до Америки, стукав у всі двері, заради економії знімаючи для себе номери в дешевих готелях на верхніх поверхах, Москву цікавило зовсім інше. Річ у тім, що з ініціативи М.Горького в Росії було створено Всеросійський комітет допомоги голодуючим, до якого разом із видатними діячами науки і культури того часу ввійшли відома до жовтневого перевороту політична діячка К.Кускова та кілька колишніх міністрів Тимчасового уряду, зокрема екс-міністр М.Кишкін. Беззастережний авторитет членів комітету як усередині країни, так і за її межами забезпечив йому широку підтримку громадськості. Невдовзі в голодуючі губернії пішли перші поїзди з продовольством. Проте недовірливий Ленін вбачав у цій діяльності контрреволюційну загрозу. Тому презирливо називав його «Кукиш» (за прізвищами Кускової та Кишкіна). Коли ж Нансен запропонував призначити своїми представниками членів комітету, «вождь світового пролетаріату» розлютився, вважаючи це «наглейшим п’гедложением».

Миттєво було видане ленінське розпорядження, де говорилося, зокрема, таке: «…членов «Кукиша» тот час же, сегодня же, выслать из Москвы, разместив по одному в уездных городах по возможности без железных дорог, под надзор… Пока Нансен не уехал, дело будет сделано, Нансену поставлен будет ясный «ультиматум»… Напечатаем завтра же пять строк короткого, сухого «правительственного сообщения»: распущен за нежелание работать. Газетам дадим директиву: завтра же начать на сотни ладов высмеивать «Кукишей»… Изо всех сил высмеивать и травить не реже одного раза в неделю в течение двух месяцев» (Пол. собр. соч. Т. 53. С. 141-142). У своїх виступах того часу Ленін жодного разу не згадав про голод, турбуючись лише про те, щоб іноземна допомога голодуючим не підірвала авторитету радянської влади.

Якщо голод у Поволжі ще можна було списати на нечувану посуху, то в Україні, де вона була більш помірною, він став результатом урядової політики «забрати та поділити». Недоїмку в східних регіонах покривали за рахунок збільшення контрибуцій на українських селян. Тільки з Бердянського повіту Запорізької губернії в травні і червні 1921 року додатково до рознарядки було вивезено два мільйони пудів зерна, а невдовзі тут було офіційно зареєстровано 150 тисяч голодуючих, що потребували до нового врожаю 523 тисячі пудів хліба. До 1 лютого 1922 року в повітах Запорізької губернії голодувало понад мільйон чоловік, для прокорму яких було потрібно більш як 3,675 мільйона пудів хліба! Не випадково штаб-квартира нансенівської місії розміщувалася в Харкові, а не в Москві чи Саратові.

Звісно ж, Нансен був не єдиним, хто намагався допомогти голодуючим. Внесок його місії становив приблизно 5-7% тієї допомоги, яку надала Американська організація допомоги - АРА. Але Нансен вважав, що доцільно дати голодному, крім риби, ще й вудку, тому мав намір частину коштів місії витрачати на будівництво тракторних станцій. Гроші ж із Нобелівської премії він вклав у два хутори - в Україні та Поволжі, які за його задумом мали стати взірцевими господарствами. Але те, що сталося з радянським сільським господарством наприкінці 20-х років, розбило в порох його починання. Адже навіть найбільш проникливим і далекосяжним людям не під силу було вгадати божевільну господарську політику Сталіна, що стала причиною повторення голоду в 1932-1933 рр.

Нансена не стало 13 травня 1930 року, а поховали його 17 травня - у 25-ту річницю незалежності Норвегії. На карті Арктики й Антарктиди його ім’я зустрічається 25 разів, а 2000 року вдячні співвітчизники назвали його норвежцем тисячоліття.