Шлях України до СОТ: суб’єктивні нотатки про українську економічну політику

Той, хто уважно стежить за перипетіями процесу вступу України до СОТ, напевно помітив: ця тема є однією з найактивніше обговорюваних у 2005 році. Останній раз питання, пов’язані з СОТ, жваво дискутувалися, принаймні серед експертів і окремих політиків, у зв’язку в підписанням Україною 2004 року угоди про створення Єдиного економічного простору, одним з основних складових якої був пункт про взаємодію членів цього об’єднання в процесі вступу до СОТ. Позитивним результатом такої дискусії стала політична фіксація тези про пріоритетність вступу до СОТ, тоді як участь у різних регіональних об’єднаннях не повинна перешкоджати цьому процесу. І треба віддати Україні належне в тому, що цей намір більш-менш послідовно реалізовувався під час непростих переговорів із Росією стосовно інституціоналізації Єдиного економічного простору. Тоді Україна чітко визначила: межею її інтеграції в ЄЕП є зона вільної торгівлі. Слід підкреслити, урешті-решт, хоча й із обмовками, право України на реалізацію саме такої політики офіційна Росія все-таки визнала.

Україна заявила про своє прагнення стати членом СОТ ще 1993 року. Сама історія переговорів про вступ до цієї організації досить повчальна. Проте сьогодні ми маємо таку ситуацію, коли переговори можна реально вивести на фінішну пряму. Втратити цей шанс означає для України відкласти вступ до СОТ ще на два-три роки. Можливо, у контексті історії це й невеликий період часу. Проте, якщо говорити за великим рахунком, то невступ до СОТ — це провал тесту на вміння здійснювати системні перетворення (у даному разі, торговельного режиму й пов’язаних із ним сфер економічної політики) й підтвердження вміння України робити гучні заяви, які на практиці не реалізуються. Можна, звісно, дорікнути нашим закордонним партнерам за те, що вони не розуміють нашої специфіки й не поспішають відкрити нам свої обійми (приміром, ЄС). Але з ними не можна не погодитися в тому, що вступ до СОТ — це, передусім, вибір і справа самої України.

Тональність і характер сучасного обговорення проблем вступу України до СОТ і причин постійного затягування цього процесу дозволяють мені зробити цілу низку висновків, які виходять далеко за проблематику СОТ.

Насамперед, тривалість переговорів про вступ до СОТ багато в чому пов’язана з тим, що серед українського політичного істеблішменту в широкому значенні цього слова сьогодні домінує своєрідний страх тих змін, які за своєю суттю неминучі, стане Україна членом СОТ чи ні. Мені здається, сьогодні в Україні цей страх пов’язаний із відсутністю розуміння сутності глобалізації в економічній сфері та її наслідків для економічної політики. А це нерозуміння спричиняє те, що в країні сьогодні практично відсутня нормальна дискусія про місце й реальні можливості нашої економіки, країни в світі, котрий глобалізується. Така дискусія передбачає не обговорення способів протистояння цій тенденції, як це часто в явній або неявній формі спостерігається в нас, а з’ясовування шляхів і механізмів максимально вигідної з погляду національних інтересів участі в цих процесах.

Це нерозуміння веде до перебільшення чи недооцінки значення СОТ, можливостей цієї організації впливати на національну економіку. При цьому чомусь забувають, що, приміром, створення митного союзу в рамках Єдиного економічного простору нерозривно пов’язане з набагато сильнішими наслідками, ніж членство в СОТ.

Україна сьогодні боїться приймати рішення й зобов’язання, які реально випливають з адекватного розуміння сучасних світогосподарських процесів. Ми боїмося ухвалювати рішення, пов’язані з конкретними датами (йдеться про графіки зниження імпортних тарифів, час реалізації тих або інших заходів лібералізації доступу іноземного капіталу на український ринок), боїмося приймати закони, що встановлюють жорсткі однакові для всіх правила гри на ринку. При цьому чомусь вважається, нібито хтось вимагає від України якихось надзобов’язань і надпоступок.

Хай там що казали, але сьогодні Україна вже має ринкову економіку. Остання, звісно ж, є поки ще недосконалою й не має цілої низки притаманних розвиненому ринку елементів (розвиненого фінансового ринку, страхового ринку тощо). Нині ми маємо розв’язувати завдання, яке можна умовно назвати «потрійною модернізацією» — модернізація виробничої бази (виробничих потужностей і технологій), регуляторного середовища й економічної культури. Головним вектором такої «потрійної модернізації» повинне бути підвищення конкурентоспроможності України в глобальній економіці. «Дзеркало тижня» уже порушувало на своїх сторінках проблеми конкурентоспроможності України. Тому лише відзначу: саме ідея конкурентоспроможності має сьогодні визначати національну ідею, а розуміння необхідності «потрійної модернізації» — скласти основу громадського й політичного консенсусу стосовно стратегії розвитку країни.

Інструментами розв’язання першого завдання — модернізації виробничої бази — є реструктуризація підприємств і інвестиції. Причому в цьому повинні бути зацікавлені передусім самі бізнесмени. Що стосується другого завдання — то тут ситуація складніша. Із одного боку, приєднання до СОТ — це запровадження в національному регуляторному середовищі нормальних норм і правил, тобто СОТ є інструментом регуляторної модернізації. Із іншого боку, сьогодні ми спостерігаємо своєрідний парадокс — українська економіка характеризується досить високим ступенем відкритості, але при цьому в країні досить сильні протекціоністські настрої, в основі яких лежить лобіювання своїх інтересів окремими підприємствами й секторами економіки. Міжнародна конкуренція розглядається з позицій окремих секторів, тоді як про споживача забувають. Але при цьому ніхто офіційно не висловлюється проти вступу України до СОТ. Мені видається, сьогодні такий прихований галузевий лобізм став без перебільшення реальною загрозою економічному зростанню країни й добробуту суспільства.

Аргумент про необхідність захищати національного виробника належить до розряду вічних проблем. Але в цьому зв’язку завжди виникає запитання: чому ніхто й ніколи, приміром, у парламенті, не порушує питання про ефективність тих чи інших заходів підтримки національного виробника, про те, що ці гроші можна використовувати в альтернативних цілях не менш ефективно. Хочеться також запитати про те, які критерії ефективного використання державної підтримки в різних формах. Можливо, необхідно розробляти своєрідні бізнес-плани надання держпідтримки, і у разі їхнього невиконання вимагати повернення відповідних коштів із відсотками, як звичайного кредиту? Якщо говорити коротко, то сьогодні Україна просто кровно зацікавлена у виробленні чітких правил і механізмів надання державної допомоги, що передбачали б відповідальність одержувачів такої допомоги за її ефективне використання.

У цьому контексті держава не повинна загравати з бізнесом, бо в протилежному разі саме бізнес «захоплює» державу, і вона стає засобом реалізації його інтересів, які не збігаються з інтересами суспільства та країни. Проголошувана як мантра теза про необхідність партнерства бізнесу та влади набуде реальних прагматичних обрисів тоді, коли серед інших проблем буде чітко законодавчо врегульовано питання про державну підтримку.

У принципі галузевий лобізм досить нормальне явище. Набагато небезпечніше інше явище — зробити вступ до СОТ розмінною картою в вирішенні внутрішньополітичних питань або проблем у відносинах з іншими країнами, приміром, із Росією. Кожна країна вступала до СОТ по-своєму. Тому говорити про певний досвід, який можна було б використовувати, досить важко. Проте всі держави на чільне місце ставили національні економічні інтереси й не робили вступ до СОТ предметом вульгарного внутрішньополітичного торгу.

Що стосується третьої складової модернізації, то йдеться про необхідність не лише встановлення певних правил, а й оволодіння всіма верствами суспільства ідеєю постійного та неухильного дотримання закону, яка поки ще не вкоренилася в душі як представників державної влади, так і серед ділових кіл. Паралельно зауважимо: навчитися грати за правилами СОТ можна, лише запровадивши ці правила в наше життя та перебуваючи в системі СОТ.

Гадаю, сьогодні рух у бік СОТ (причому реальний рух без зволікань і «спотикань» з української сторони) може стати одним із дуже важливих інструментів відновлення довіри до української економічної політики на світовій арені. При цьому перегляд раніше заявлених стратегічних пріоритетів — найстрашніше, що тільки може бути.

Вступ до СОТ — яскравий приклад того, як складно в Україні «перетворити» на реальні справи формально існуючий як серед державних органів, так і серед політичних сил консенсус стосовно необхідності вступу України до цієї організації. Тому вже сьогодні можна уявити труднощі, що можуть виникнути при ратифікації парламентом рішення про вступ до СОТ і відповідного пакета документів. Дай Боже, аби цей момент укотре не було відкладено на невизначений період часу.