Ім'я Рози - Культура - dt.ua

Ім'я Рози

25 квітня, 14:36 Роздрукувати Випуск №16, 26 квітня-10 травня

Час для "дивних" запитань режисерці Розі Саркісян відразу після перегляду її "Прекрасних прекрасних прекрасних часів". 

© wikipedia

Режисерка Роза Саркісян, авторка гучної львівської вистави "Прекрасні прекрасні прекрасні часи", відповідає на 17 "дивних" запитань — про фашизм, Умберто Еко, Карла Маркса, Володимира Зеленського, Романа Віктюка. 

За новою виставою пані Рози у Львівському Першому театрі ховається обкладинка книжки лауреатки Нобелівської премії Ельфріде Єлінек. Обкладинка Єлінек, але, оскільки авторка має власну образність, на ній інша назва — "За дверима". 2013-го ця її книжка вийшла українською мовою у "Видавництві Жупанського". І, здається, навіть зараз її можна придбати в мережі за 100 грн. 

Роман датується ще ХХ століттям — 1980-м. Тематично торкається періоду післявоєнних рецидивів (відразу після Другої світової), так би мовити, окремої "комірки" і сім'ї, і душі. Того, що ніяк не гоїться навіть у відносно мирному стані постпосттравматизму. Наприклад, у двох молодих героїв — Райнера й Анни — є батько-бузувір, такий собі пан Вітковський. У роки війни він активно "працював" есесівцем, а в мирний час заробляє на прожиток порнопродукцією. При цьому колишній кат повсякчас згадує "прекрасні прекрасні прекрасні часи", коли він убивав. 

Власне, з тексту й контексту "За дверима" режисерка Роза Саркісян і польська драматургиня Йоанна Віховська й висотують отой мотив "маленької війни" вже в повоєнний період. Розтягуючи і сам час — куди їм тільки заманеться. Іноді аж до наших неспокійних днів. Виявляючи, що наслідки великих і маленьких воєн регулярно впливають на взаємини поколінь, на температуру основ суспільності, на твою власну хитку психіку в стані суспільних перверзій та брехливих катаклізмів. 

Обкладинка Ельфріде Єлінек та "інше" сценічне начиння під нею — так би мовити, наш теперішній театральний євроформат. Який давненько живе, цвіте і пахне не тільки на польських сценах, а й деінде. Це, умовно кажучи, формат постпроростання однієї теми в іншу, віддзеркалення одного давнього часу в нинішньому дні тощо. Тобто ті чи інші "прекрасні прекрасні прекрасні часи" насправді — то хронотоп твого ж таки власного внутрішнього світу, який може ввібрати різні-різні хронологічні та ситуативні паростки. 

Так само як і ця постановка — доволі мінімалістська, ба навіть зовні бідна у своєму сценічному обладунку, але доволі напружена, терпка й помірно відверта. Вистава, яка, попри всі внутрішні діалоги критика з самим собою під час перегляду, має для наших театральних часів, можливо, найважливішу цінність — вона тримає. Увагу. Постановка без антракту про безвідносну й одночасно якусь конкретну родину справді ніби проходить крізь часи. І принцип "хроносимультанності" ніби водночас розкриває і вередливий норов родини (суспільства) середини ХХ століття, і наші теперішні чимось схожі суспільні симптоми. Через грайливий прийом stand up-"драмеді" режисерка і вправні актори Першого театру воліють висловлюватися прямо, без занурення у підтексти. Йдуть напролом, іноді через апарт. Подекуди симулюючи епічний театр "імені Брехта", а деінде імітуючи якусь страшну-страшну казочку для дорослих. Та їм і не вперше грати саме казки, адже їхній театр профільно — для юного глядача. Хоча ця сценічна історія для 18+. І тут, далебі, не до зайчиків-побігайчиків, коли один з головних героїв (а всі герої в цій постановці головні) ремствує: мовляв, колись було таки справді прекрасне життя, бо ж полював на людей як на звірів! Піф-паф — ой-ой-ой!

роза саркисян_3
Перший театр

Зрозуміло, що в такій мінімалістській, постпостдраматичній та публіцистично-перформативній структурі все менше авторського голосу Ельфріде Єлінек. Бо ж від цієї фрау найважливіше — взяти ідею. Власне, ідею, яка схожа на ланцюгову реакцію, бо породжує інші (різні) сценічні мікросюжети. Один з яких, наприклад, пов'язаний із веселим буттям панів акторів Першого театру, які, ніби на капуснику, бадьоро рапортують, що народжені для героїв Чехова, а грати ж доводиться зайчиків-побігайчиків.

А отут — уже зіграли так зіграли. І, можливо, найважливіший підсумок їхньої гри під обкладинкою Єлінек — важливість думки, що в тому чи іншому жахливому тоталітарному світі (країні, родині, класі) вбивцями насамперед є не лише розпіарені (піа?) державні тирани-опудала, а "прості люди". І режисерка з цією думкою ніби "грається", перевіряє її — на акторах, на глядачах. "Вбивали прості люди…" — у різні (прекрасні прекрасні прекрасні) часи. І тоді. І зараз. На жаль. 

У виставі Рози Саркісян, про яку у Львові одні говорять із захватом, а інші з обережністю, є простодушність трагедії. Трагедії справжньої, яка проростає через жартівливі репліки, виринає з трагікомічних мізансцен, кричить про себе з екранів різними вирваними фразами. 

Простодушність трагедії, можливо, і в тому, що для них, отих мешканців прекрасних часів, як і для деяких героїв Достоєвського, вже не існує Бога (і все дозволено), зло не покаране, дивне життя римується з моторошною казкою, а післявоєнна драма — з театральним капусником. Навіть фінальні постріли у виставі — простодушність трагедії. І мені, чесно кажучи, чомусь хотілось, аби ті "постріли" були спрямовані прямісінько в зал! Піф-паф — ой-ой-ой! І хоча то була би пряма цитата з однієї з вистав Іво ван Хове ("Прокляті" в Комеді Франсез) — урешті-решт про проклятих та блаженних і роблять свій сценічний сюжет на львівській сцені Роза Саркісян, Йоанна Віховська, Нінель Збєря й талановиті актори. 

Ну і нарешті — час для "дивних" запитань режисерці Розі Саркісян відразу після перегляду її "Прекрасних прекрасних прекрасних часів". 

* * *

роза саркисян_1
Перший театр

— Які часи в історії людства, на твій погляд, були справді прекрасними, і ти саме тоді хотіла би жити й творити?

— Хотіла би жити й творити в ті часи й епохи, коли людина і суспільство зважуються на значні й відчутні зміни, залишаючи позаду всі пережитки минулого. У часи, сповнені подій, завдяки яким ти починаєш жити і сприймати світ по-іншому. В епохи, які дають право голосу і свободу вибору всім тим, хто вчора їх не мав!

— Що таке фашизм — у сьогоднішніх відчуттях і ситуативних проявах (у світі, в окремій родині)?

— Фашизм для мене — це не лише те, що залишилося в ХХ столітті разом із Гітлером, Муссоліні й Аушвіцом. Це щось тиранічне в нас самих, у наших головах. Щось, що змушує нас відгороджуватися від світу і будувати кордони, перетинати які не дозволяється тій чи іншій людині, стверджуючи, що вона "не має права, а я маю". Фашизм починається з родини. Коли нам кажуть: закрий рота, не роби так, не дружи із цими, а з цими дружи. Бо це ж не люди, а звірі! Фашизм починається з простого — заборон без логічного пояснення. Заборон, які починають пригнічувати нас. І далі ми вже не сконцентровані на тому, хто за парканом, — нам значно важливіше, як той паркан поставити. Бо так нас навчили. Фуко дуже влучно сказав, що фашизм — це любов до влади, яка нас гнітить і експлуатує. І часто ця любов буває неусвідомленою. Мене цікавлять саме ці неусвідомлені варіації фашизму, які проявляються щодня.

— Якби тобі запропонували зробити проект-мікс на основі "Капіталу" Маркса, "Майн кампф" Гітлера, текстів Леніна і Сталіна — погодилась би чи відмовилася? І чому? І як "таке" можна поставити ?

— Гітлер, Ленін, Маркс — для більшості герої з фільму жахів або якогось мультика. Тексти, які вони продукували і які стали теоретичним базисом їхньої діяльності, настільки обросли міфами, що люди перестали в них бачити загрозу. Але ж колись знайдеться старанний учень, який сприйме ці книжки як "рушій до дії". 

Думаю, до цих текстів потрібно повертатися на рівні театру, переосмислювати і витягати їх з міфічного полону, щоб зрозуміти, яка загроза криється за цими літерами, якими є механізми становлення тієї чи іншої ідеології. Зрештою, щоб зрозуміти, що було в головах у цих хлопців і які аргументи вони використовували для того, щоб за ними йшли мільйони.

— Якого театру не приймає Бог? 

— Усе залежить від того, який у кого Бог. Я би запитала інакше: якого Бога театр не приймає? Як на мене, театр за своєю природою тяжіє до відкритості й поліфонії. Будь-яке бажання захистити себе від інших, будучи оточеним адептами, які б'ються головами об твої ікони, — тобто замкнутися у власній вежі зі слонової кістки і творити мистецтво заради мистецтва, обертається крахом. Ми як художники можемо сотні разів бути відреченими від реальності, проте до нас часто приходить глядач, який має прямий доступ до реального світу, тому разом із купленим квитком у наші двері вривається й реальність теж. Дуже боюся того часу, коли сприйматиму театр як свій храм, припиню відчувати ритм часу і продовжуватиму свято вірити в те, що я сучасна.

— Фройд, Юнг чи... — хто з них найбільше вплинув на філософію театру ХХ століття?

— Якщо обирати — мені ближчий Фройд. Хоч він і шовініст, проте не "фліртував" з нацистами на відміну від Юнга.

— У романі "Ім'я Рози" шукають трактат Арістотеля про комедію, що лякає церкву. Як гадаєш, чим так лякає? Про що міг писати? Хто для тебе найголовніший комедіограф у світі?

— Арістотель у "Поетиці" говорить про сміх як важливе й серйозне явище. Сміх дає відкритість і рухливість (гнучкість), а головне — перспективу дивитися на цей світ і на себе в ньому з боку. Такий погляд змушує замислитися, маєш ти рацію чи помиляєшся. 

З одного боку, сміх лежить на поверхні, а з іншого — є тим ключем, який дає змогу відкривати двері більш глибоких істин і бачити, що за ними ховається насправді. 

Тоді стає зрозумілим, чому такі інституції як Церква називають сміхове переосмислення глузуванням, — та тому, що воно ставить під сумнів закоренілі за століття ієрархії цінностей. 

Найбільшим комедіографом для мене є Антон Чехов. Дуже сильно пасує йому фраза Арістотеля: "Серйозне руйнується сміхом, а сміх серйозним".

Думаю, перевірка сміхом — один з найголовніших індикаторів: зріла перед тобою людина чи ні? Згадаймо героя Олега Янковського, який сказав: "Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви занадто серйозні! Всі дурниці на землі роблять саме із цим виразом обличчя... Усміхайтеся, панове... Усміхайтеся!" 

роза саркисян_4
Перший театр

— Чи є серед п'єс доби махрового соцреалізму тексти, які, можливо, варто би сьогодні реанімувати? 

— Якщо йдеться про махрові приклади таких п'єс, то не маю наміру реанімувати тексти з набором догм і штампів, які використовували свого часу виключно для обслуговування "совєцкого" ідеологічного апарату. 

Звісно ж, можна постаратися і позбутись усього ідеологічного сміття. Але питання: навіщо? Коли, до прикладу, на полицях лежать томи авторів Розстріляного Відродження, яке так мало відрефлексоване сучасним українським театром.

— Що сьогодні лишилося у Першому театрі від часів Романа Віктюка, крім туманних спогадів про нього?

— Уперше про Романа Григоровича як артиста я довідалася від свого майстра Олександра Сергійовича Барсегяна, який працював разом із ним і Аллою Григорівною Бабенко у Львівському ТЮГу. Як згадував майстер, атмосфера тоді була дуже творча, відкрита, подекуди навіть хуліганська. 

Що ж до Першого театру, то тут більше лишилося міфів про Віктюка, ніж реальних спогадів. Утім, як і про інших видатних осіб, які починали тут свій шлях. 

Часто буває так, що ми всі страшенно традиційні, але про традицію і гадки не маємо. 

1920-го — нам сто років. Є мрія зробити при театрі музей.

— ТЮГ — спадок "совка" чи прекрасна й корисна театральна ідея "назавжди" для діток та батьків?

— Якщо у фразі "ТЮГ — гарне знаряддя комуністичного виховання дітей та молоді" прикметник "комуністичне" замінити на "демократичне", то ТЮГи й сьогодні матимуть важливий сенс. 

— Віриш у міфи про "прокляті" театри? Про Камерний Таїрова (нібито його прокляла Аліса Коонен), ПрикВО (нібито прокляла Зінаїда Дехтярьова)?

— У містику стараюся не вірити, бо вона завжди апелює до якихось сил, що виходять за рамки людської свідомості. Тому маємо досить зручне становище: легко сказати, що хтось прокляв — і нічого з тим уже не зробиш. А якщо до цього додати почуття провини? Вважаю все це деструктивним. Конструктив для мене завжди починається тоді, коли береш на себе відповідальність за свої вчинки.

— Який текст, крім "дебатів", тепер і надалі можна поставити на "Олімпійському"? Античність, Шекспір, Рей Куні?

— На стадіоні, власне, можна поставити що завгодно. Навіть "Кулінарну книгу". Тільки питання: для чого?

— Зеленський персонаж якої п'єси — Шекспіра, Мольєра, Чехова, Старицького, Карпенка-Карого?

— Ситуація з Зеленським більше нагадує перипетії з Хлестаковим, які відбуваються в гоголівському "Ревізорі"

— Як не "вбити" в собі любов до театру, якщо живеш із ним щодня і щоночі, і він іноді тебе зраджує ? 

— Якщо в театрі жити — то в театрі можна й померти, так і не пізнавши, що таке життя. 

Неодноразово занурювалась у процес репетицій настільки, що не встигала переглянути навіть стрічку новин або поцікавитись, як справи у рідних. Хочеться навчитися сприймати театр як професію, як інструмент і спосіб пізнавати наш загадковий світ — і не більше того. Щоранку, прокидаючись, нагадую собі про це. Не завжди виходить, але я стараюся.

роза саркисян_2
Перший театр

— Постдраматизм, метамодерн, постправда — наскільки серйозно ставишся до різних дефініцій? Чи підлаштовуєшся під них у процесі творчої роботи? Яка ера настане в театрі після постдраматизму і метамодерну?

— У процесі творчої роботи беру до уваги тільки тему і людей, які цю тему разом зі мною досліджують, все інше для мене — просто інструментарій. Є теми, які вимагають лопати, для якихось — достатньо манікюрних ножиць, а є й такі, для яких знадобиться і перше, і друге. 

У методі більше тяжію до міждисциплінарного підходу, який дозволяє розгойдувати рамки театру і відкривати нові можливості. 

Щодо дефініцій? Стараюся в своєму лексиконі використовувати лише те, що повністю розумію. Вважаю використання дефініції без процесу рефлексії невіглаством. 

— Ідеальний актор — який він є і може бути?

— Для мене ідеальний актор — це передусім емпатія і неспокій, які виявляються через уважність до того, що відбувається навколо і всередині нього. Сміливість і вміння артикулювати ці проблеми, а також шукати вихід разом. Не так боюся акторів зі згаслим поглядом, як акторів із широко розплющеними, але скляними очима, в яких відбиваються порожнеча й байдужість. 

— Сім смертних гріхів у театрі. Твоя версія?

— Зверхність (гординя). Самозакоханість і невміння працювати в команді. Страх прийняти Іншого й інше. Апелювання до авторитетів і небажання висловлювати свою позицію (апелювати до себе). Мистецтво заради мистецтва. Нав'язування глядачам істини в останній інстанції. Непрацездатність, непрофесійність, непорядність. Демонстративна святість, або відсутність гріхів.

— Якби Сара Кейн залишилась жива, вона би написала в імовірній п'єсі про Брекзит? І про що взагалі могла би писати в нинішньому світі?

— У виставі "Психоз 4:48" героїня Оксани Черкашиної телефонує до Сари Кейн. Наступного разу попрошу Оксану запитати про це в неї.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво