Письменник Олександр Михед: «Саме прокачаний письменницький м’яз тримає мене на плаву»

ZN.UA Ексклюзив Опитування читачів
Поділитися
Письменник Олександр Михед: «Саме прокачаний письменницький м’яз тримає мене на плаву» © Nastya Telikova Photography/facebook
Творчість після повномасштабного вторгнення

Нещодавно на Камерній сцені Молодого театру відбувся літературний вечір письменника Олександра Михеда. Говорили про творчість після повномасштабного вторгнення, також автор прочитав свої нові тексти. Учасники зустрічі (організатор — LITOSVITA) намагалися зрозуміти — чи можливе літературне переосмислення ситуації, коли точаться активні бойові дії? Як вплинула ця проклята війна на культуру, й літературу зокрема, і чи доречно наразі вдаватися до аналізу літературних творів? Хто з літераторів уже наважився написати на тему парадоксальності та недоречності цієї війни?

Олександр Михед — письменник, автор восьми книжок (серед них «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід»), подкасту «Станція 451». Член Українського ПЕН. Наразі проходить військову службу у Збройних силах України.

Відомо, що зараз будь-яка розмова починається з дати 24 лютого. Це як обнуління будь-якого досвіду. Тому перше запитання від модератора вечора Світлани Стретович до Олександра було таке:

— Як ти зустрів 24 лютого?

— Напередодні війни ми з батьком здали книжку в стилі нон-фікшн. Ті, хто працював над літературним твором, знають, що по закінченні роботи в тебе дуже прокачаний письменницький м’яз. Це така дивовижна качалка. Ти відчуваєш, що багато чого можеш. І штука в тому, що, відправивши книжку, не було паузи, і ти ніби саме в цій ідеальній формі влітаєш у повномасштабне вторгнення.

Тому, коли минув перший шок, у мене визріло рішення йти записуватись у Збройні сили України. Мій перший крик і реакція на вторгнення зафіксовані в тексті «Мова війни». Цей текст вийшов в Financial Times. Крапку в цьому тексті було поставлено 28 лютого, і я поїхав ночувати в казарму. І ось на восьмому місяці війни я розумію, що є ідентичність солдата, який давав присягу, є ідентичність родинна, а є стержень письменницької ідентичності. Тому саме цей прокачаний письменницький м’яз тримає мене на плаву. Це відчуття важливості все зафіксувати і проговорити, що відбувається.

Олександр каже, що в майбутньому в нього буде книжка про війну під такою ж назвою — «Мова війни». Під час розмови на столі лежить книжка письменника про український Схід — «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», в якій зафіксовано подорож шістьма містами Луганської та Донецької областей. Багато цих міст сьогодні частково стерті з лиця землі.

Nastya Telikova Photography/facebook

— Що може бути безповоротно втрачене для української національної ідентичності в цих містах? Що у твоїй книжці вже закарбоване назавжди?

— Це конкретні речі. Бліц-варіанти. Наприклад, Лисичанська гімназія, побудована бельгійцями, вона виглядала як Хогвартс. Це весь історичний квартал Бахмута. Це місто, до речі, будувалося саме по собі, а не як придаток до шахти…. Ще міст між Лисичанськом і Сєвєродонецьком, який побудований на гроші японського уряду… Це все — зруйноване життя, зруйнована реальність.

Олександр зазначає, що робота над книжкою «...зрозуміти український Схід» багато чого його навчила: Схід і Захід — все це Україна, яка зшита своїми проблемами. І проблеми у всіх нас досить схожі.

— Тоді, у 2014-му, війна була проти «сєпарів», не проти Росії, це важлива річ, що змінюється навіть назва ворога, — зазначає письменник. — У будь-якому населеному пункті будуть колаборанти, поліцаї, гауляйтери, мародери. Принцип війни зберігається на будь-якій території. Наведу лише один приклад зі своєї служби. Ми їдемо в нічне чергування з поліцією у прекрасне місто Чернівці. Нас викликають у дитячий садочок, де живуть переселенці зі сходу України. Ти наче потрапляєш у таку сюрреалістичну реальність, коли градус конфлікту сягає максимуму й переростає в небезпеку. Конфлікт начебто владнали. Спускаємося на перший поверх і до нас виходить білявий підліток, закутаний у дитячу ковдру, й питає: «Як потрапити в ЗСУ? Я ж танкіст!» — «Ти б хотів бути в ЗСУ?» — «Так, я б хотів сісти на танк і мочити русню…»

Тому, на думку Олександра, все, що зараз здається правдою про будь-який український регіон, може змінюватися залежно від дня, хвилини, секунди…

— Я завжди намагаюся пояснити, що ми одного інтелектуального поля, нас ніяк не можна розмежовувати. Всі, хто зараз приїхав сюди зі східних регіонів, — вони всі симпатики, симпатизують нам і розуміють, що не можна роз’єднуватися. Ми всі одне ціле — Луганщина, Донеччина, Київщина… У всіх велика глибина травми. Це той досвід, якого нікому не треба проживати. Але цей гіркий досвід зшиває Україну. Я завжди думаю про ці два фактори — жах травми і глобальні пересування українського люду всередині країни та поза її межами.

На літературному вечорі Олександр зачитує текст про 10 жовтня, день масованих атак на Україну. Він був опублікований у Frankfurter Allgemeine Zeitung, одній із провідних міжрегіональних газет Німеччини. Лише цитата: «…росіяни цілять в українську культуру. Перехрестя, яке я впізнаю за фото, — це поблизу корпусу мого університету. Серед інших приміщень університету вибуховою хвилею від російських ракет вибиває шибки і в новоствореній кафедрі східно-слов’янської філології та інформаційно-прикладних студій. Ще недавно вона звалася кафедрою російської філології… росіяни цілять у міст… Росіянам потрібна картинка, яка зможе вирівняти патріотичне самопочуття після вибухів на Кримському мосту… Я лише очевидець. Очевидець того, що вся країна — один суцільний доказ: росія — держава-терорист, яка нищить жителів України за те, що ми це ми…»

— Нещодавно я написав повість «Про Котика, Півника та шафку з Бородянки», — каже Олександр. — Пам’ятаю, коли витягнули котика з Бородянки, який два місяці провів на самоті. І… якщо є візуальне мистецтво, яке може зобразити мою «любов» до Росії, то це було відбито на мордочці того котика. І в підсумку я написав казку про історію однієї родини, яка опинилася в окупації. Ця книжка скоро вийде і буде в книгарнях України. У мене немає того російського письменника, з яким би я хотів поговорити. Не знаю, коли зможу прочитати наступну книжку з російської літератури, тому зараз живу на прочитаних. А найважливішим із прочитаних для мене є все, що зробив Сорокін у 2000-х роках. Бо Сорокін, у принципі, написав сценарій, який реалізує сучасна Росія. Коли на сцену виліз Охлобистін і почав кричати «Гойда!!!», то я зрозумів, що вони вже на третій книжці. Відомо, що в путінській Росії існує від 30 до 70 осередків потенційних конфліктів. Якщо навіть половину загасити, то лишиться 35. Якщо ж половина виграє і здобуде незалежність, то на території сучасної Росії буде не менше 8–9 хороших держав, які й надалі воюватимуть між собою. І це окремі князівства, волості, губернії. Скажу, що це десь уже п’ята книжка Сорокіна. От саме заради таких сюжетів потрібно було читати цього автора…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі