Что роднит меня с Роменом Гари? Мы оба — однолюбы - Культура - dt.ua

"Что роднит меня с Роменом Гари? Мы оба — однолюбы"

1 листопада, 2013, 18:25 Роздрукувати Випуск №40, 1 листопада-8 листопада

Український актор Олексій Богданович  зіграє культового французького письменника-самогубця

У цьому театральному сезоні відомий актор Олексій Богданович зустрінеться на сцені одразу з двома різними героями. 

Перший — прославлений французький письменник Ромен Гарі, образ якого Богданович створює в рамках незалежного арт-проекту "Обіцяння на світанку. Справжня історія великої любові". Другий герой — хрестоматійний Федя Протасов із п'єси Льва Толстого "Живий труп": репетиції спектаклю розпочнуться в театрі імені Івана Франка вже на початку листопада. 

Ромен Гарі (1914—1980) — культова постать світової літератури, автор творів "Життя попереду", "Пожирателі зірок", "Повітряні змії", ін. Наступного року широко відзначатиметься 100-річчя від дня його народження. І київська постановка одного з його найбільш пронизливих і автобіографічних творів "Обіцяння на світанку" позиціюється творцями як уклін пошани літератору, дипломату, льотчику. Ромен Гарі пов'язаний неземними узами любові зі своєю матір'ю, якій і присвячено один із найкращих його творів. В інтерв'ю DT.UA Олексій Богданович розповів про письменника Гарі, "все про свою матір", а також про Богдана Ступку та свою роботу в СТД. 

— Олексію Володимировичу, ваш новий спектакль "Обіцяння на світанку. Справжня історія великої любові" присвячений 100-річчю Ромена Гарі… А коли ви самі вперше прочитали його книжку, яку критики називають справжнім гімном материнській любові? 

— Прочитав роман років два тому. І відразу зрозумів, що можна зробити зворушливу сценічну історію. П'єсу для нашої постановки допомогла написати драматург Неда Неждана. Взагалі, що може бути зворушливішим за стосунки матері і сина? Для кожної людини ці стосунки святі. Всі можуть зрадити, оббрехати, підставити. Та тільки не мати! Хоч би яким син був — поганим, косим, невдахою… Тільки мама завжди вибачить і любитиме тебе тією ж любов'ю, якою любила маленького, коли народила. 

Це одна з найбільш щемливих тем неземної любові, самопожертви, самозречення. 

У романі "Обіцяння на світанку" показано образ матері, яка зреклася всього — кар'єри, хоча раніше була актрисою, особистого життя. І поклала все на вівтар своєї дитини. Абсолютно всю енергію спрямувала на свого хлопчика, який став згодом дипломатом, письменником, видатною людиною. 

Правда, є й зворотний бік цієї всепоглинаючої любові. Мати Гарі так підняла "планку любові", що, на жаль, син усе життя шукав щось схоже… Але не знайшов. Жодна з жінок не дотягувалася до тієї любові. Він тому й казав: "У мене постійна отрута порівнянь між любов'ю, яку дала мені мама, і любов'ю, яку зустрічав у житті". 

І життя він скінчив трагічно. Застрелився… 

— Багато шанувальників-письменників досі не визначилися з причиною, що штовхнула його на самогубство. Як ви гадаєте, чому успішний письменник вирішив обірвати життя ще не в найглибшому віці?

— Йому було 66 років… Гадаю, одна з причин — відсутність любові. Якщо, звісно, не головна. Він багато досяг. А для кого? Її ж немає. 

Мені здається, йому просто стало ні для кого жити. Хоча у нього й були жінки, та й одружений він був не один раз, але присвятити їм своє життя так, як присвятив його матері, мабуть, не міг. 

— Ви і Ромен Гарі — зовні різні люди. Ви — спокійний і врівноважений інтелігент, а Гарі, судячи з його книжок та розповідей про нього, був експресивнішою особистістю. То все ж таки — що у вас спільного? 

— Він був досить різним у своїх проявах. Як і я. Я ж не завжди буваю "інтелігентним". Навіть у репетиційному процесі, трапляється, поводжуся далеко не так, як інтелігентні люди. 

Але це творчий процес. Що спільного? Можливо, така даність людини як однолюбство. Ромен Гарі не метався від любові до любові. У нього була одна велика любов — до матері. І він проніс її впродовж усього життя. Але це не едипів комплекс. Тут цього немає, не було і бути не могло. Мати народила його досить пізно — у 39 років. Вона не була кокеткою, а дорослою жінкою єврейської національності. Це просто тоска за справжньою любов'ю. Коли людина жертвує абсолютно всім заради того, щоб іншому жилося добре й комфортно. 

— Книжка Ромена Гарі — посвята матері. Якби ви самі писали книжку про свою матір, що б це була за розповідь? 

— Моя мама — людина більше внутрішніх переживань. Вона рідко "демонструвала" свою любов. Але впевнений: вона мене любила, любить і любитиме не менше. Просто вона — інша людина, на відміну від образу матері в романі. З любов'ю моєї мами також жодна жінка не зрівняється. А в романі мати завжди відкрита на компліменти, хороші слова. Вона ж актриса і, напевно, ще й підігрувала. Грала в житті те, чого не дограла на сцені. 

Звісно, у мене теж є комплекс. Комплекс "недо"... Недолюбив, недоказав, недоїздив у гості, недообдарував. Моя мама живе не в Києві, а за 300 км. Тому я й не можу приділити їй стільки уваги, скільки хотілося б. 

— Ви ніколи не хотіли спробувати себе в театральній режисурі? Не тягне поставити щось самостійно? 

— Мене, як і багатьох артистів, "тягне" на такий шлях. Оскільки ж є постійна робота, видно, ще не настав час. Чим більше працюю, тим більше розумію, що маю якісь "задатки" цього фаху. Але мені не хочеться робити рядові спектаклі, уподібнюватися рядовим режисерам. Якщо вже робити щось, то з прекрасним матеріалом, хорошими артистами. 

— Чому рік тому ви вирішили залишити посаду керівника Київського відділення театрального товариства? Немає часу? Чи були інші причини? 

— Набридло… Всі театральні люди — вкрай амбіційні. Вони вимогливі, хочуть, щоб усе для них робили, не даючи натомість нічого. І скільки не робиш, ти все одно будеш гіршим і гіршим. Одному — допоміг, іншому — ні. Я виступив на з'їзді. І мене потім запитували: мовляв, чому йдеш? Я відповідаю: друзі, є такий постулат — творчу людину хоч куди цілуй, у неї скрізь ж..., а я вже в такому віці і в такому статусі, що хочу цілувати туди, куди я хочу. Грубо? Можливо. Зате правда. Усе це виснажує, забирає багато часу. І вкрай невдячно. Від цієї невдячності втомлюєшся. 

І, на мій погляд, СТД треба трансформувати у щось інше. Наприклад, у профспілки — як у Європі. Я б хотів радикально змінити керівництво в СТД. Мене ніхто не підтримав. Заулюлюкали. Сказали, що я негідник, мовляв, як міг посягнути на стабільність. Тому я ні на йоту не жалкую, що пішов. Тепер займаюся тільки собою і своєю професією. 

— Ви на посаді керівника СТД часто бували в Будинку ветеранів сцени? Як сьогодні реально можна допомогти хворим і немічним старим, котрі постійно скаржаться на умови проживання, харчування та догляд? 

— Бували такі моменти, коли я просто їхав у магазин, брав великий візок і складав туди борошно, крупу, цукор. На мене дивилися, як на НЛО. Дехто навіть зі здивованим переляком — мовляв, людина з таким відомим обличчям — і раптом скуповує борошно, крупу… А я їм казав, що "війни не буде", а продукти відправляю в Будинок ветеранів сцени.

Звісно, неодноразово доводилося використовувати для цього свої гроші. Адже старі без допомоги жити не можуть. Держава ними не дуже опікується, тримає на досить скромній пайці. 

Намагався шукати гроші, спонсорів. Завжди приїжджав, вітав із ювілеями, жінок — із 8 Березня. Головне для цих людей — постійна турбота держави, а її, на жаль, немає. Кажуть, Америка — країна дітей і пенсіонерів. Правильно. І в нашій країні діти — наше майбутнє, а пенсіонери — люди, що створили сьогодення. Але в нас ці люди отримують 1000 грн пенсії.

Коли очолював СТД, у Будинку ветеранів сцени жило близько 30 осіб. І що мене здивувало... Я вважав, що це зовсім самотні люди: у них немає ні сім'ї, ні дітей. А виявилося, що більше половини їх мають дітей, однак це не рятує їх від самотності та занедбаності. Кому стара людина потрібна? Вона дратує, їй треба приділяти увагу. Тому люди й утікають туди, де живуть такі, як вони, — у, знову ж, ілюзорний світ. 

Одного разу я був у Нью-Йорку. І нас повели в аналогічний клуб, де літня людина має право перебувати п'ять днів на тиждень. Щоранку за нею приїжджає машина, у клубі діє комплекс усіляких послуг — і для душі, і для здоров'я. Всі старенькі веселі, життєрадісні. Ввечері машина відвезе кожного додому. Ось це модель свободи. Такі пенсіонери не почуваються заручниками або ізгоями, а тусуються в клубі, як молоді. І тоді подумалося: за що ж нашим людям таке? Вони "прогарували", прожили нелегке життя, а тепер і животіють у злиднях. Так, ніхто не обіцяв нам справедливості в цьому житті…

— Минуло більше року після кончини великого Богдана Ступки… Що ви відчуваєте "без" нього в театрі? Як колектив пережив трагічну втрату? Ким для вас особисто був Богдан Сильвестрович? 

— Звісно ж, ти не хочеш чути це слово — "ніколи". Адже ти його "ніколи" вже не побачиш і не почуєш… 

Богдан Сильвестрович не просто працював у цьому театрі, а жив у ньому. Треба чи не треба, а він "жив" за лаштунками. Його можна було побачити в найбільш несподіваних місцях. І його присутність у театрі постійно відчувалася. Він безмежно уболівав за театр. Усе, що можна було зробити в плані фінансування, він робив. У нього було гучне ім'я. Його чули і слухали. Жаль, що йому судилося прожити всього 71 рік. Його ж мама — довгожителька. Думав, і він до 100 років житиме… Але так несправедливо розпорядилася доля. 

Не скажу, що ми були друзями. Але між нами були шанобливі стосунки. А це в театрі багато важить. Пригадую, як я зіграв одну з перших своїх ролей у невдалому спектаклі "Довгий день іде уніч". П'єса хороша, проте спектакль не склався. Я грав хлопчика-неврастеніка, що помирає від сухот. Я так старався під час прем'єри, так плакав, але внутрішньо розумів, що спектакль поганий і що це — кінець. А Ступка, вже народний артист, підійшов до мене, шмаркача, і поділився, зовсім по-доброму, якимись потаємними думками… А я ж уже був на грані, щоб піти з театру. Він мене підтримав у складній ситуації, сказавши: "У тебе є перспектива, тримайся, все буде гаразд...". А сказав би: "Не вийшло в тебе…" — добив би остаточно... Тепер я знаю: підтримати колегу в акторській професії може тільки сильна і впевнена у собі людина. 

Так, минуло вже більше року… У театрі сьогодні новий керівник — режисер Станіслав Мойсеєв. І є надія, що найкраще, вкладене в розвиток нашого театру Богданом Ступкою, розвиватиметься й далі… 

— Не так давно з'явилася інформація, що ви маєте зіграти роль Тараса Шевченка в одному з телевізійних проектів за сценарієм Івана Драча. Реальний цей проект? 

— На жаль, цього не сталося. Не склалося...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво