Кому вигідна дешева робоча сила?

Сучасний етап розвитку цивілізації докорінно змінив уявлення про рушійні сили конкурентоспроможності економіки, про співвідношення різних чинників розвитку, роль і місце людини в цивілізаційному прогресі. Досвід економічно розвинених країн і ще більшою мірою країн, які здійснили економічний ривок (у різні періоди ХХ століття — Японія, Корея, Німеччина, Ірландія, Чехія, Угорщина, Словенія), свідчить про вирішальне значення саме людського капіталу, якості робочої сили і мотивації ефективної праці. Ця нова концепція, орієнтована на примат людського розвитку, змінила застарілу, рушійною силою в якій визнавалося нагромадження матеріального багатства. Відповідно змінилися і критерії конкурентоспроможності. Від цінового критерію передові країни світу перейшли до критерію якості, і саме якість (товарів, послуг, ресурсів) почала визначати успішність розвитку як такого.

На жаль, Україна дотримується абсолютно іншої економічної доктрини, яка спирається на принципи не високої якості, а низької вартості, дешевизни (сировини, товарів, технологій, робочої сили). Такий підхід, безперечно, і сьогодні приносить успіхи, але він характерний не для європейських, а для азіатських країн (Індія, Китай, Корея). Наслідком його реалізації є формування соціальної структури, яка докорінно різниться від європейської: замість домінування середнього класу і дуже помірного рівня розшарування — поляризоване суспільство з високою часткою бідного населення. Важливо, що низькому загалом рівню життя відповідають і низькі його стандарти, які приймає населення.

Замість цього в економічно розвинених країнах сформовано високі стандарти рівня життя. Їх досягнення забезпечується здебільшого доходами від зайнятості, і саме це є важливим мотивом активізації поведінки населення на ринку праці.

Деклароване Україною прагнення до європейської інтеграції повинно мати на меті і формування європейського способу життя, і перехід на відповідну модель розвитку. До цього ж спонукає і поширення європейських стандартів життя, неминуче при інтенсивних поїздках українців за кордон. На практиці це означає прагнення більшості наших громадян мати цілком європейське житло, харчуватися, одягатися і відпочивати, як середній європеєць. Звичайно, для цього потрібні гроші, тому саме рівень оплати праці став сьогодні основним критерієм вибору робочого місця. Зокрема, за даними Інституту соціальних досліджень, так вважають 95% опитаних жителів України.

Звичайно, низька заробітна плата — зовсім не наслідок лише державної політики незалежної України. Значною мірою низькі стандарти оплати праці успадковані від адміністративно-командної економічної системи. Але тоді штучні обмеження заробітної плати були більш-менш адекватні всій ціновій політиці. Штучно стримувалися ціни на всі товари і послуги, і дешева робоча сила функціонувала в середовищі з низькими цінами на більшість товарів (питання їхньої якості та доступності лежить в іншій площині), реально безплатними освітою і охороною здоров’я, практично безплатними житлово-комунальними послугами. Значна частина споживання реально здійснювалася через суспільні фонди. Безперечно, за стандартами розвинених країн населення України і тоді було бідним, але розрив між життєвими стандартами і реальним рівнем життя не був таким величезним.

З початком формування ринкового економічного середовища почали впроваджуватися і ринкові методи ціноутворення. Було ліквідовано практично всі дотації товаровиробникам, відкриття ринків призвело до поступового «підтягування» внутрішніх цін до світових. Суспільні фонди споживання були зруйновані, а значна частина соціальних послуг стали платними (як правило, плата стягується незаконно і нелегально). Таким чином, заробітна плата стала основним джерелом забезпечення потреб працюючих і членів їхніх сімей. І, безумовно, такий низький її рівень не забезпечував їх і не міг забезпечити.

Логіка управління кризовою економікою в умовах багаторазового зростання цін на енергоносії потребувала мінімізації всіх інших складових цін на товари і послуги. Фактично йшлося про виживання підприємств і цілих галузей, і теза про те, що конкурентоспроможність української економіки може забезпечуватися переважно дешевизною досить кваліфікованої робочої сили, була абсолютно справедливою.

Ситуація змінилася — або, точніше, мала змінитися — з початком економічного піднесення. Потрібні були структурні реформи, потрібні були нові технології та інвестиції і, звісно, кваліфікована робоча сила, яка могла і бажала інтенсивно працювати. Проте результати аналізу структурних зрушень у зайнятості населення свідчать, швидше, про відсутність хоча б якихось змін (див.табл.1 ).

Після виходу економіки України з кризи зовсім не спостерігається зростання зайнятості кваліфікованих працівників. Збільшення зайнятості відбулося за рахунок працівників сфери торгівлі (а це, як і раніше, значною мірою так звані реалізатори на базарах) і представників найпростіших професій, тобто за рахунок найменш кваліфікованої робочої сили. Навряд чи така динаміка зайнятості відповідає декларованому інноваційно-інвестиційному напряму розвитку країни.

Як правило, прибічники моделі з дешевою робочою силою посилаються на досвід повоєнної Німеччини або Ірландії 1980-х років, де держава стимулювала не зростання, а заморожування заробітної плати. Проте відбувалося це в умовах, що принципово відрізнялися від сучасних українських реалій. На відміну від цих країн, початок економічного піднесення в Україні не супроводжується масовим безробіттям, втім, його не спостерігалося і в кризовий період (див. рис. 1).

Рівень безробіття, визначений за методологією МОП, в Україні приблизно відповідає показникам розвинених країн і значно поступається показникам більшості країн із перехідною економікою: Польщі, Словаччини, Болгарії, Хорватії, країн Балтії (див. рис. 2).

Більш того, Державна служба зайнятості України систематично реєструє вакантні робочі місця. Так, протягом 2006 року було зареєстровано 2,3 млн. вакансій. Однак лише 5% із них пропонувалися із заробітною платою понад 1000 грн. (160 євро), а майже 60% — із заробітною платою менше 500 грн. (80 євро). Зрозуміло, більшість таких вакансій так і залишаються незаповненими.

Таким чином, основна проблема українського ринку праці — це не безробіття (хоча, звісно, є труднощі із зайнятістю молодих матерів і взагалі молодих жінок, пошуком першого робочого місця тощо), а неконкурент­ні робочі місця і відплив робочої сили за межі країни.

Зростання вартості робочої сили і насамперед зростання заробітної плати, безсумнівно, має спиратися на економічні можливості, зокрема на підвищення ефективності використання робочої сили і зростання ВВП — в іншому разі зростання грошової маси підштовхує інфляцію. Однак ця теза справедлива лише за умови економічної обгрунтованості «стартових» співвідношень. Оцінити ступінь такої обгрунтованості можна з допомогою міжнародних порівнянь, наприклад, співвідношень України з іншими країнами Центральної і Східної Європи за показниками продуктивності праці (рівня ВВП у розрахунку на одного працюючого) і середньої заробітної плати. Якщо обидва співвідношення приблизно однакові, можна зробити висновок про об’єктивність та економічну обгрунтованість рівня оплати праці в Україні. Якщо співвідношення вище за продуктивністю праці, то зарплата занижена, якщо нижче — завищена.

Результати розрахунків, виконаних за порівняльними даними, свідчать, що відставання України за рівнем продуктивності праці приблизно відповідає відставанню за заробітною платою. При цьому тенденції відображають випереджальні темпи зростання в Україні заробітної плати, а не продуктивності праці. Принаймні саме про це свідчить зміна співвідношень у 2004—2005 роках у зв’язку із зростанням мінімальної заробітної плати і частковим впровадженням тарифної сітки оплати праці працівників бюджетної сфери. Хай там як, а в 2006-му Україна за рівнем оплати праці впритул наблизилася хіба що до Болгарії —порівняно з іншими країнами перехідної економіки відставання становить від 49,7 (Румунія) до 86,5% (Словенія) (див.табл.2).

Усупереч відчутному, здавалося б, підвищенню заробітних плат в Україні у 2005—2006 роках наше відставання не лише не зменшилося, а в більшості випадків навіть зросло: порівняно з Чехією на 73 євро, Польщею — на 61, Естонією — на 53. Зменшився розрив в оплаті праці тільки порівняно з Болгарією (на 44 євро) і трохи з Угорщиною (на 5 євро). Самі ж розміри відставання виглядають украй переконливо, особливо порівняно зі Словенією (1049 євро в 2006 році), Чехією (549), Угорщиною (484), Польщею (473 євро). Безперечно, за такої різниці в оплаті праці українська робоча сила, яка має попит на зовнішніх ринках, виїжджатиме за межі країни (див.табл.3).

Особливо небезпечною в цьому контексті видається висока регіональ­на варіація заробітної плати. Зрозуміло, що вона зумовлена економічною специфікою й розміщенням високодохідних підприємств та установ на території країни. Але при цьому середні показники — особливо з урахуванням доходів київського населення — добряче затушовують і викривляють реальне співвідношення зарплат жителів прикордонних регіонів, скажімо, Польщі й України, або зарплат, яку одержують у Тернопільській області та Греції або Португалії, особливо в сільському господарстві, навіть на збиранні апельсинів або інших сезонних роботах.

За підсумками 2006 року в 20 із 27 регіонів країни середня заробітна плата була ниж­чою за 1000 грн., а в шести — Вінницькій, Волинській, Житомирській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернігівській областях — нижче 800 грн., тобто, відповідно, нижче 160 і 130 євро (див. рис. 3).

Високі регіональні розбіжності в оплаті праці, зумовлені галузевими розходженнями економіки регіонів і надмірною міжгалузевою диференціацією зарплати, створюють складні проблеми в забезпеченні єдиних національних стандартів рівня життя населення різних регіонів, у подоланні бідності та становленні середнього класу в країні. Переважно з територіальною диференціацією заробітної плати пов’язані розбіжності в цінах, а отже, і в купівельній спроможності заробітної плати працівників бюджетної сфери (яка практично не варіюється за регіонами), соціальних трансфертів і зрештою державних соціальних гарантій загалом (див. рис. 4).

Результати аналізу підтверджують відносно привілейоване становище жителів Києва, Дніпропетровської та Донецької областей, де співвідношення заробітної плати з регіональним прожитковим мінімумом становить відповідно 318,8; 218,1 і 214,3%. Найнижче співвідношення (155,5%) спостерігається в Тернопільській області, але недалеко й Чернігівська (156,3%) з Херсонською (159,4%). Таким чином, теза про нібито значно нижчий рівень життя населення західних регіонів України не підтверджується.

Зрозуміло, державна статистика зарплати відображає тільки офіційні доходи працюючого населення. Частка неофіційних, за різними оцінками, становить 15—45%. Непрямими їх характеристиками можуть слугувати розмір банківських депозитів (у розрахунку на одну людину або строкових у розрахунку на один вклад), ціни 1 кв. м житла, забезпеченість населення автомобілями (у розрахунку на 100 чоловік — усіма легковиками, які пройшли технічний огляд та експлуатуються менше п’яти років із моменту випуску) або перевищення грошовими витратами грошових доходів.

Судячи з наведених роз­рахунків, усі перелічені характеристики доходів населення — за винятком хіба що різниці між грошовими витратами і грошовими доходами — досить сильно корелюють одна з одною, коефіцієнти кореляції становлять 0,6—0,8. Для соціально-економічних процесів така тіснота зв’язку цілком задовільна, а варіація логічно зрозуміла. Проте в кількох прикордонних областях — Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій — зареєстровано несподівано багато (за українськими стандартами) автомобілів престижних марок (Audi, Volvo, BMW, Mercedes), хоча й не нових.

Також видається малоймовірною практика виплати «заробітної плати в конвертах» усім найманим працівникам великих підприємств. Непрямо свідчить про поширеність такої практики здебільшого на невеликих приватних підприємствах збереження протягом тривалого часу відносно вищої заробітної плати на держпідприєм­ствах, які, за логікою ринкової економіки, найменш ефективні. Низька заробітна плата на підприємствах комунальної власності пояснюється в основному їх специфічною галузевою належністю (див.табл.4).

Нарешті, результати зіставлення витрат і доходів населення свідчать про значне поліпшення ситуації протягом останніх семи років. Так, 1999 року витрати перевищували доходи всіх обстежених домогосподарств, а середній рівень перевищення становив 31,8%. На початок 2006 року ситуація принципово змінилася: в анкетах 80% домогосподарств доходи перевищували витрати, а в середньому за всією сукупністю опитаних доходи перевищували витрати на 5,1%. Збереглося значне (хоча й набагато нижче, ніж 1999-го) перевищення витрат над доходами тільки в 20% найзаможніших домогосподарств (різниця, за даними за дев’ять місяців 2006 року, становила 16,7%).

Таким чином, немає підстав для висновків про надто високий ступінь тінізації заробітної плати в Україні, й міжнародні порівняння оплати праці досить коректні.

Окрема тема — мінімальний рівень оплати праці як державна гарантія того, що працююче населення не може бути бідним. Законодавче встановлення мінімальної заробітної плати — це найпростіший і найпоширеніший метод державного регулювання оплати праці в країнах ринкової економіки.

У більшості країн установлюється годинний мінімум, в Україні зберігається практика встановлення місячного мінімуму (див. табл.5).

І хоча поступово мінімальна заробітна плата наближається до прожиткового мінімуму для осіб працездатного віку (а саме йому вона має принаймні дорівнювати), різниця все ще неприйнятно велика. Мінімальна заробітна плата значно поступається і межі бідності, і прожитковому мінімуму; тільки з 1 грудня 2005 року вона досягла мінімального розміру пенсії, тобто прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

За таких умов зайнятість закономірно не є гарантією від бідності: 85% бідних сімей мають у своєму складі хоча б одного працюючого. Ризик бідності сім’ї абсолютно не залежить від наявності працюючих.

Поширення бідності, низький рівень життя створюють нездоланні перешкоди для впровадження повномасштабної системи соціального страхування, а отже, і для формування потужних інвестиційних джерел. Сьогодні українське населення абсолютно не захищене: більш-менш серйозне захворювання, стихійне лихо і значне пошкодження домівки, автомобільна аварія тощо практично неминуче спричиняють зубожіння цілої сім’ї. Діюча в країні система соціального захисту орієнтована переважно на уразливі прошарки населення, а їхня підтримка реалізується у формі соціальної допомоги. Хоча поширення на справді широкі прошарки населення соціального страхування багаторазово знизить ризик бідності у разі настання страхової події, а відтак, зменшить і необхідність надавати соціальну допомогу за рахунок бюджету.

Крім того, страхові фонди — насамперед пенсійні — є надзвичайно потужним джерелом інвестицій в економіку. За своїми масштабами у більшості розвинених країн вони істотно перевищують державні бюджети.

Зрозуміло, що низький рівень заробітних плат спонукає значну частину населення шукати роботу за межами України. І, за різними оцінками, 2,5—3 млн. чоловік у середньому протягом шести місяців працюють за кордоном.

Сама по собі масштабна трудова міграція — досить поширене явище в бідних країнах, вона є важливою складовою процесу їхньої інтеграції в глобальні ринки, зокрема у ринок праці. Проте в Україні вплив трудової міграції на соціально-економічну і демографічну ситуацію багаторазово посилюється в зв’язку з відвертим прагненням більшості мігрантів, особливо тих, хто працює у країнах ЄС, залишитися в цих країнах назавжди.

А оскільки виїжджають переважно молоді, освічені, активні люди, їхнє неповернення завдає великої шкоди і демографічному, і освітньому, і трудовому потенціалу України. Достатньо сказати, що перший всеукраїнський перепис населення (у 2001 році), попри збільшення обсягів підготовки спеціалістів із вищою освітою майже в півтора разу, вперше за повоєнні роки зафіксував зниження їхньої питомої ваги в складі населення віком від 25 до 34 років. Отже, нехтування політикою оплати праці призводить до того, що багатомільйонні бюджетні витрати на вищу освіту реально спрямовуються на підтримку економік інших країн (див. рис. 5).

Забезпечуючи конкурентоспроможність шляхом уцінки, а не підвищення якості, роботодавці не докладають особливих зусиль для створення робочих місць, що потребують освіченого персоналу, а віддають перевагу некваліфікованим низькооплачуваним працівникам, зберігаючи стійкий попит на некваліфіковану робочу силу. За 2000—2005 роки кількість громадян, працевлаштованих дер­жавною службою зайнятості на робочі місця, що не потребують фахових знань, зросла більш як удвічі. Особливо великий попит на некваліфіковану робочу силу спостерігається в сільському господарстві, промисловості, торгівлі. Дешева робоча сила не стимулює підприємців до її економії шляхом упровадження сучасних технологій, до створення високоефективних робочих місць.

Наслідком цього стали деформації в структурі зайнятості. З початку виходу з кризи (2000 рік) не тільки не збільшилася, а навіть скоротилася кількість професіоналів, фахівців (за міжнародною класифікацією. — Прим. ред.), інструментальників, операторів і складальників устаткування та машин, кваліфікованих аграріїв, тобто тих категорій працівників, які, власне, й упроваджують інновації. Саме в цей період відбувається безупинне зростання кількості тих, хто зайнятий некваліфікованою працею.

Таким чином, результати статистичного аналізу дають змогу визначити основні наслідки орієнтації економіки України на модель із дешевою робочою силою:

— роботодавців не мотивують до впровадження нових технологій і економії живої праці, через що в складі зайнятих надто висока питома вага некваліфікованих працівників;

— наймані працівники не мають стимулів до ефективної трудової діяльності, й підприємства, що розвиваються досить динамічно, потерпають від браку кваліфікованої робочої сили (це стосується як інженерно-технічних, так і робітничих професій);

— найактивніші та найкваліфікованіші верстви населення виїжджають за кордон, бюджетні витрати на їхню підготовку не компенсуються, більш того, українська робоча сила працює на економіку інших країн;

— в українській економіці існують численні вакансії, на які практично немає попиту;

— значна частина населення потребує державної допомоги, що невиправдано збільшує обсяги соціальних трансфертів;

— відсутність розвиненої системи страхування (йдеться не лише про загальнообов’язкове і взагалі соціальне страхування) обмежує інвестиційні можливості країни і не стимулює розвиток відповідних фінансових інструментів.

Самі по собі докази заниженої вартості робочої сили в Україні, навіть дуже переконливі, навряд чи мають сенс без практичних рекомендацій щодо зміни ситуації. Головні запитання — хто і що має робити, які можливі ризики, як можна їх мінімізувати?

Безперечно, украй важливо, щоб підвищення зарплат не спровокувало інфляції або неконкурентоспроможності українських товарів. Розрахунки фахівців Інституту економіки і прогнозування НАН України свідчать: якщо здійснювати цей процес поступово, то значного зростання цін не буде.

Що стосується ризику надмірного зростання виробничих витрат, то він теж не надто великий через украй низьку питому вагу витрат на утримання робочої сили.

Зважаючи на те, що в українській економіці домінують об’єкти приватної власності, основним важелем державного впливу на рівень оплати праці є законодавче встановлення мінімальної заробітної плати. Її необхідно підвищити до прожиткового мінімуму для працездатних, тобто в середньому в 2007 році мінімальна заробітна плата повинна становити 554 грн., а не 430, як це передбачено змінами до закону про бюджет; відповідно, підвищення становитиме майже 30%.

Зростання мінімальної заробітної плати хоч і є досить грубим методом політики оплати праці, однак, як свідчать результати аналізу, із певним, досить невеликим лагом (не більше двох-трьох місяців) приводить до підвищення і середнього рівня заробітків. Тому, безперечно, такі кроки дають певний ефект.

Ще кращих результатів можна досягти не за одноразового, хоча й досить помітного, підвищення мінімальної заробітної плати, а за багаторазового і більш поступового. На що вказують розрахунки, виконані в Інституті демографії та соціальних досліджень НАН України. Крім того, у зв’язку з наявністю виражених сезонних коливань і в оплаті праці, і в цінах, підвищення мінімальної заробітної плати ефективніше навесні і на початку літа. Тоді — через підвищення надходжень прибуткового податку з громадян — швидше компенсуються додаткові бюджетні витрати, український виробник устигає підготуватися до зростання платоспроможного попиту і, відповідно, не збільшуються імпорт і ціни на товари.

Другим можливим напрямом дій є підвищення рівня оплати праці в бюджетній сфері. Оскільки окремі сектори економіки не ізольовані, зміна оплати праці або соціального пакета в одному неминуче призводить до змін — можливо, і не до таких самих, але досить близьких — в інших секторах. Практика показує, що за всіх підвищень заробітних плат у бюджетній сфері через чотири-п’ять місяців їхнє співвідношення із середніми заробітками в економіці України все одно приходить до традиційних 70%. Отже, підвищення заробітної плати в бюджетній сфері так чи інакше зумовлює аналогічні зсуви й в інших секторах, тим самим не тільки поліпшуючи матеріальне становище працівників і членів їхніх сімей, а й сприяючи зростанню податкових надходжень до бюджету.

Нам видається перспективним і поєднання підвищення заробітної плати (у менших розмірах) із збільшенням соціального пакета: впровадженням додаткового пенсійного забезпечення, медичного страхування або пільгових кредитів на оплату освіти для дітей (внуків). З огляду на специфічний склад працівників бюджетної сфери (наприклад, виший рівень освіти та установку на освіту дітей), такий підхід може дати навіть кращі результати, ніж пряме підвищення заробітної плати. Важливою його перевагою є майже цілковита відсутність інфляційних наслідків.

Держава зберігає також можливості впливу на політику оплати праці на приватних підприємствах через участь і чітку позицію в соціальному діалозі, причому ця участь не повинна обмежуватися лише переговорами щодо Генеральної тарифної угоди. Не менше значення має участь представників держави в процесі прийняття галузевих тарифних угод і окремих колективних договорів, де вони можуть брати на себе захист інтересів тих найманих працівників, котрі не є членами профспілок або чиї права профспілки захищають недостатньо.

Не можна нехтувати також мотивуючі дії. І в цьому контексті надзвичайно важлива роль місцевої влади, адже саме вона одержить основні дивіденди від зростання прибуткового податку, надходження від яких є основним джерелом поповнення місцевих бюджетів. Приміром, через державне замовлення можна забезпечити підготовку кваліфікованої робочої сили або за рахунок місцевих бюджетів фінансувати будівництво тимчасового житла для підприємств, власники яких забезпечують належний соціальний захист своїх працівників (прийнятний рівень оплати праці, достатній соціальний пакет). Може бути поширена і практика компенсації роботодавцю витрат на підготовку кваліфікованої робочої сили.

Важливим важелем впливу на роботодавців може стати внесення до переліку вимог до емітента цінних паперів, котрий бажає пройти процедуру лістингу, вимоги про розкриття інформації про соціальний пакет. Світова практика свідчить, що лістинг власних цінних паперів використовується емітентом для підвищення своєї інвестиційної привабливості, що зрештою дає змогу одержувати кредити та інші позики, у тому числі у формі облігацій, за нижчими ставками. Таким чином, лістинг є дуже ефективним способом здешевлення позикових фінансових ресурсів.

На жаль, сьогодні емітенти українських цінних паперів мало зацікавлені в проходженні процедури лістингу й у котируванні власних паперів на фондових біржах. Достатньо сказати, що з наявних 11 тис. відкритих акціонерних товариств процедуру лістингу на ПФТС пройшли усього 323. Причин тут багато — і достатність фінансових ресурсів у більшості мажоритарних власників, і можливість запозичень за межами України у формі, наприклад, субординованого кредиту за нижчими ставками. Але згодом ситуація, безсумнівно, зміниться і лістинг стане досить привабливим — принаймні для великих емітентів. Тоді цей напрям буде дуже перспективним.

* * *

Перехід від моделі з дешевою робочою силою до моделі з високим рівнем оплати ефективної праці, безумовно, спровокує зниження зайнятості, насамперед працівників низької кваліфікації. Виникне необхідність створення нових робочих місць, але в нових умовах йтиметься про якісно інші робочі місця, ніж ті, які створюються в секторі самостійної зайнятості. Це і стане першим кроком на шляху формування конкурентної економіки.

Перспективи України пов’язуються зі стрімким економічним розвитком, з необхідним подоланням існуючого на сьогодні величезного відставання від розвинених країн. Не викликає сумнівів, що все це досягається лише за умови переходу до якісно нового — інноваційного — етапу на основі нарощування двох взаємозалежних складових: технологічного і людського капіталу. Це потребуватиме протягом найближчого десятиліття великих витрат на відтворення на новій технологічній базі основних фондів і на зростання інвестицій у соціальну сферу, а також створення і впровадження системи соціальних стимулів до праці, до накопичень і інвестицій, до розподілу ризиків зубожіння через втрату роботи, здоров’я тощо.

Абсолютно зрозуміло, що гнатися одночасно за двома зайцями, навіть якщо вони біжать і не в протилежні боки, безглуздо. Звісно, влада і суспільство повинні робити вибір і розставляти акценти в політиці виходячи з конкретних пріоритетів і цілей розвитку. Цілком можливо, що на якомусь етапі вкотре переможе орієнтація на капіталовкладення в основні фонди і левову частку коштів ми спробуємо спрямувати на створення/купівлю нових технологій. Проте треба усвідомлювати те, що без адекватної оплати праці нікому буде працювати за цими новими технологіями: частина кваліфікованих працівників постаріла і пішла на пенсію, частина виїхала або виїде в найближчому майбутньому.

Звичайно, влада може і повинна за необхідності йти на непопулярні заходи. Але це може принести успіх тільки за суспільної підтримки самого напрямку руху. Зараз суспільство сприймає рух лише у бік зближення реального рівня життя в Україні з тими соціальними стандартами, які сформовані значною мірою під впливом розвинених європейських країн. Переважна більшість людей обурюються величезним, несправедливим розривом у рівнях життя різних верств, неможливістю для дуже багатьох чесних і кваліфікованих працівників забезпечити своєю працею гідне життя собі і своїй сім’ї. Сьогодні дешева робоча сила стала перешкодою економічним успіхам. У майбутньому може стати каталізатором політичної кризи.