«Велта» починає і виграє. А ми?

Найпомітнішою подією минулого року в економічному житті Кіровоградської області, безперечно, стало відкриття неподалік села Коробчине Новомиргородського району першої черги гірничо-збагачувального комбінату з видобутку та переробки ільменітового концентрату - сировини для титанового виробництва. Менш як за рік ТОВ виробничо-комерційна фірма «Велта» звела кар’єр та збагачувальну фабрику, де ільменітові піски знешламлюватимуть та збагачуватимуть на гвинтових і магнітних сепараторах. Потужність виробництва становить 185 тис. тонн переробленого ільменітового концентрату на рік. Та вже цього року підприємство планує збільшити її на третину і видобути й переробити 240 тис. тонн, адже такими ж ударними темпами планують ввести в дію другу чергу гірничо-збагачувального комбінату. Тож найближчим часом скромний ГЗК на Кіровоградщині забезпечуватиме два відсотки світового видобутку ільменіту. Місцевій громаді від того щось, звичайно, перепаде, але зиск виглядає надто скромно порівняно з тим, що отримають розробники від використання місцевих природних ресурсів.

«Розписатися кров’ю на стіні?..»

Власне, поспішати є куди. Гострий дефіцит сировини на цьому ринку передбачає серйозне надходження коштів. Тож «Велта» ще у вересні підписала угоду про поставку у першому кварталі цього року збагаченого ільменітового концентрату виробникам діоксиду титану у Східній Європі. За результатами 5-го Всесвітнього конгресу представників титанової промисловості, який відбувся у листопаді минулого року в Гонконзі, комбінат «Велти» виявився єдиним у світі новим проектом, що готовий продавати сировину вже цього року. Іншим необхідно для цього від трьох до десяти років на підготовчі роботи. Тож на сьогодні замовлення втричі перевищують можливості виробництва.

Дослідження ринку ільменіту свідчить: в Україні найнижча інтенсивність використання, але практично найвища база запасів - 20% світових. Якщо в середньому відкриті світові запаси ільменіту людство може використати за 132 роки, то в Україні їх вистачить на півтисячоліття. Лідери видобутку на сьогодні - Австралія та Південна Америка. Росія - один із найбільших виробників губчастого титану і титанового прокату, практично всю сировину для цієї галузі завозить з України або далекого зарубіжжя. Бо має півтора десятка родовищ, але більшість балансових запасів зв’язані з неактивними лейкоксеновими, бідними титаномагнетитовими і сфеновими рудами. Лише Росії до 2015 року потрібно буде щонайменше 200 тис. тонн ільменітового концентрату. Не дивно, що й «Велту», як прохопився на одній із зустрічей з журналістами її керівник, кредитують саме російські банки.

Ми ж, як завжди, маючи серйозні можливості, не використовуємо їх до ладу. Завод компанії «Антерекс», який виготовляє титанові зливки, відчуває великий дефіцит титанової губки. Закарпатський металургійний завод міг би виробляти 300-350 тонн титанових порошків щомісяця, отримуючи за них кілька мільйонів доларів. Але були часи, коли завод працював три дні на місяць, а нині з ряду суб’єктивних причин (що призводять до відсутності титанової губки) майже взагалі не працює… Входячи до трійки країн (Україна, США та Китай), які мають повний цикл виробництва титанового прокату, ми здебільшого продаємо не готовий метал (а це машинобудування, авіабудування, медицина), а сировину та ще титановий пігмент, що використовується у лакофарбовій промисловості. Більше того, на сьогодні Україна - єдина країна у світі, яка, маючи власну сировину, будує свій бізнес на титановій губці, а не на прокаті. Для порівняння, ціна одного кілограма титанової губки становить залежно від сорту від 8 до 13 дол., а прокату - у межах від 30 до 50 дол.

«Мотор Січ», «Південмаш» та інші вітчизняні заводи не використовують у своєму виробництві жодного кілограма українського титану або сировини (за відсутності сертифікації вона не може використовуватись у авіа-, космічній і суднобудівній галузях), споживаючи здебільшого російський прокат. Новий ГЗК, продаючи ільменітовий концентрат, продовжить цю традицію. У планах - будівництво заводу титанових шлаків.

Бирзулівське родовище ільменітових руд (5,5 км завдовжки і 2,5 км завширшки, середня потужність пласта майже сім метрів) було відкрите ще за часів СРСР - у 1969-1970 роках. У наступні кілька років здійснили попередні оцінки запасу та попередню розвідку. Але тоді подальша розробка видалася чи то неактуальною, чи то безперспективною, і справа загальмувалася на півтора десятка років. І лише з 2001 року уже ТОВ ВКФ «Велта» кілька років займалася детальною розвідкою, що дало можливість затвердити промислові запаси. Їх має вистачити на 35 років роботи, хоча додаткова розвідка свідчить: обсяги можуть становити ще на 40% більше.

Однак, маючи дозвіл на геологічні дослідження, фірма не змогла отримати дозвіл на видобуток. Генеральний директор «Велти» Андрій Бродський упевнений, що відповідні документи змогли одержати насамперед завдяки підтримці голови облдержадміністрації Сергія Ларіна. Очільник же області визнає, що довго не вірив у наміри «Велти» розгортати видобуток, бо ходили наполегливі чутки, що фірма хоче перепродати право на розробку родовища. Дійшло до того, що Андрій Бродський вдався до останнього аргументу - мовляв, готовий розписатися кров’ю на стіні кабінету Ларіна, що фірма не торгуватиме дозволом, а буде працювати.

Зрештою було підписано угоду про соціальне партнерство між ТОВ ВКФ «Велта» та Кіровоградською облдержадміністрацією і обласною радою. Вона передбачала, що вже під час будівництва ГЗК фірма вкладе 500 тис. грн. у розвиток району, а згодом, вийшовши на прибуток, п’ять його відсотків віддаватиме на соціальну сферу Новомиргородщини. «Велта» дотримала слова: поки зводилася перша черга ГЗК, витратила на потреби громади майже мільйон гривень. Придбала шкільний автобус, кілька автомобілів для ветеранів, відремонтувала приміщення дитячого відділення центральної районної лікарні, допомогла місцевій футбольній команді, вкладала гроші в ремонт доріг району. Дороги, очевидно, з’їли значну частину коштів, і цей подарунок районові можна вважати спільним, адже й для «Велти» якість дорожньої інфраструктури - не остання річ.

А якщо додати майже півтисячі робочих місць із непоганою, як для тутешніх безробітних країв, зарплатою, відповідними відрахуваннями до бюджетів (фірма перереєструвалася у Кіровоградській області), то не дивно, що місцеві ЗМІ мало не плачуть від захвату: «Комунізм в окремо взятому районі!», «Клондайк і Ельдорадо разом узяті», «Казка стала дійсністю». Жителів бідного, можна сказати, певною мірою депресивного сільського району можна зрозуміти - вони покладають на нове перспективне підприємство чималі надії.

Та спробуймо поглянути на це свято життя з іншої точки зору. За різними даними, «Велта» вклала у створення виробничих потужностей від 80 до 90 млн. дол. Який відсоток від цієї суми становлять кошти, витрачені на розвиток району? Та ще й коли відмінусувати від них вкладені у відновлення доріг? Мізерно малий на тлі того, що втрачається назавжди, адже надра, які так безоглядно дарують цій компанії, не відновити.

Звісно, буде резонним і зустрічний аргумент - чи логічно вимагати від інвестора великих витрат на суспільні потреби на етапі, коли він ще тільки вкладає гроші у виробництво, не отримуючи жодної віддачі? Та й готовність «Велти» відраховувати якусь частку власного прибутку на потреби місцевої громади все ж таки свідчить на користь компанії, вигідно відрізняючи її від багатьох інших експлуататорів-розробників вітчизняних надр і родовищ.

За попередніми розрахунками, проект має окупитися за п’ять років. Очевидно, враховуючи світову кон’юнктуру, це станеться раніше. Та чи вплинуть суттєво ті 5% прибутку на добробут району і кожного його жителя, як це мало би бути? Рахувати ймовірні прибутки - справа невдячна. Особливо з урахуванням того, наскільки поширені в нас різноманітні схеми його «оптимізації». Якщо це будуть сотні тисяч доларів, то на футбольну команду, більш-менш солідні подарунки дітям і ветеранам вистачить. І все?

Висновок: питання у цьому та багатьох інших випадках треба адресувати не конкретній фізичній або юридичній особі, а державі. Стосовно адекватності здійснюваної нею податкової та рентної політики.

Років десять тому один досвідчений геолог, розповідаючи про поклади золота в Кіровоградській області та перспективи його видобутку, зазначив, що надра цього регіону найближчими роками навряд чи розроблятимуть, а почнуть це робити тоді, коли вітчизняний капітал набере ваги і сили, підросте і усвідомить певні перспективи. Очевидно, цей процес розпочався. А на Кіровоградщині, де, як часто хваляться наші очільники, у надрах є вся таблиця Менделєєва, досить активно.

Так, недавно з’явилося повідомлення, що Полохівське родовище (Маловисківський район) рідкісних і дорогоцінних металів, яке не має аналогів в Європі за обсягами запасів, дісталося компанії, пов’язаній з бізнес-угрупованням народного депутата від Партії регіонів Юрія Іванющенка. Ліцензію на розробку родовища літієвих руд було видано ТОВ «Укрлітійвидобування» напередодні Нового року.

Окрім літію, родовище містить сировину для виробництва цезію, ніобію і танталу, тому є стратегічно важливим для військової та комп’ютерної промисловості. Українська влада віддала потужне родовище компанії, яка нібито не має ніякого досвіду в цій галузі, однак може згодом перепродати ліцензію. Припускають, що через ряд офшорних фірм до цієї оборудки може мати стосунок і син Миколи Азарова Олексій.

Якщо так триватиме і надалі, то олігархи розхапають наші надра, як гарячі пиріжки. А що залишиться нам і нашим дітям? Оголошувати тут якийсь мораторій, запроваджувати заборони безглуздо, адже за нинішньої влади обійти будь-які заборони, особливо тим, у кого є чималі гроші, нічого не варто. Та й інвестиції у провінційну інфраструктуру, як показує й наш останній досвід, украй потрібні.

Де ж вихід? Ще кілька років тому тодішній міністр соціальної політики Михайло Папієв запропонував механізм рентних платежів за все, що становить загальнонародну власність. Коротко суть полягає у тому, аби, розщепивши ПДВ та податок на прибуток, вирахувати з них рентний платіж за користування тим, що належить усім, - водою, землею, повітрям, надрами, іншими природними багатствами, як відновлюваними, так і невідновлюваними. Відповідно, ми могли б мати два бюджети - державний і суспільний. Більше того, кожен громадянин України міг би мати індивідуальний рахунок, гроші з якого використовувати на фундаментальні потреби - придбання житла, здобуття освіти, дороге лікування. Така система вирішувала б багато суспільних проблем, сприяла б згуртованості та активності людей, швидшому формуванню середнього класу. Усе це досить глибоко опрацьовано, розраховано. Тим більше що все це вже начебто досить глибоко опрацьовано, прораховано.

Просто дивно, що й досі жодна з політичних сил, які декларують потребу нових ідей, не взяла на озброєння цей підхід. А місцеві керівники? Зокрема й очільник нашої області? Декларуючи всеохопну турботу про людей, саме голови місцевих адміністрацій могли б стати лобістами і провідниками цієї ідеї, яка справді могла б принести усім чималу користь. І тоді вигравала б не лише «Велта» чи хтось іще конкретний, а й усі ми.