Ні Аннуціати, ні живої води...

У Євгена Шварца є написана за мотивами однойменного твору Г.-Х.Андерсена чудова драма «Тінь». Колізії, які останнім часом розгортаються в нашій освіті, чимось дуже нагадують перипетії того твору...

Коли читаєш у «Дзеркалі тижня» окремі матеріали з проблем освіти, опубліковані на шпальтах тижневика протягом останнього року, інколи не можеш зрозуміти: чи їхні автори справді так розуміють питання, про які говорять, чи це вони просто невдало жартують? Принаймні саме так сприймається стаття академіка В.Кременя (жовтень минулого року), в якій він пропонує переглянути основоположні моральні критерії та цінності з позицій «економічної людини», і багато моментів з інтерв’ю, даного міністром освіти С.Ніколаєнком кореспондентам газети. Насамперед його фраза про те, ніби багато фактів корупції в освітній сфері є наслідком того, що батьки, які поганенько підготували своїх дітей до життя, але мають зайві грошенята, несуть їх саме в навчальні заклади («Через це й маємо таку ситуацію: батьки шукають, кому дати хабара, дитина шукає, кому тицьнути, а ми сьогодні запитуємо президента, як із цим боротися... Усім треба давати по одному місцю! Але передусім — батькові по руках, який свою дитину так підготував до майбутнього життя, що вона вже знаннями не проторує собі шляху...»).

Не думаю, що міністр не розуміє елементарної істини: під систему наявних у суспільстві потреб завжди складається відповідна система їх задоволення. І складається не так, як того хочуть міністри, романтики, моралісти чи мафіозі, а так, як це найзручніше саме для даної системи і даних умов.

Щоб довести істинність висунутої тези, не чіпатиму тих аспектів діяльності освітньої мережі, про масштаби корупції в яких говорити вже просто небезпечно (система ж відпрацювала механізми самозахисту досконально!), а виокремлю момент, дуже і дуже далекий від «магістральних» схем. І стосується він лише окремої сторони проведення державної підсумкової атестації у випускних класах загальноосвітньої школи.

Як треба проводити цю атестацію, визначено відповідними інструкціями і наказами Міністерства освіти і науки України. А щоб не допустити найменших відхилень від тих інструкцій і наказів, міністр освіти 22.05.07 підписав ще й лист-розпорядження № 1/9-307: ніяких батьківських внесків на процедуру атестації!

І хто що має проти цього? Наприклад, мені, учителеві, який працює в комісії, зовсім не хочеться якоїсь «кави» (тим паче «шашличків і баличків», як це, з подачі якогось озлобленого поборами доброзичливця, бродило Інтернетом років два-три тому) коштом батьків після іспиту: мене принижує будь-яке «ритуальне прохарчування». Отож на це грошей не треба. А на що ж вони таки потрібні?

Не знаю, чи міністр «в курсі», як реально проводиться державна підсумкова атестація, чи знає він, зокрема, про давню традицію надсилати із вищих керівних освітніх ланок у нижчі таких собі уповноважених, які своєю присутністю мають забезпечити високу об’єктивність процесу контролю. Традиція існує вже кілька десятиліть. Нею колись, по суті, розтлили шкільні атестаційні комісії, адже поява уповноваженого автоматично спрацьовує на дві речі: 1) вона є формою вираження недовіри («Знаємо ми, чим ви тут без нас займатися будете, — порушуватимете») і тим уже морально знецінює роботу шкільної комісії; 2) вона розмежовує присутніх на атестації на дві команди: «наші» і «не наші»; зрозуміло, що до «наших» належать випускники і їхні наставники, до «не наших» — приїжджі, й атестація стає формою протистояння цих двох сил...

Та повернімося до наших уповноважених.

Отож напередодні атестації вони на відповідних нарадах отримують завдання: прибути в таку й таку загальноосвітню школу на державну підсумкову атестацію. Але школа, до якої їм треба їхати, кілометрів за 12—20 від райцентру. Машина в управлінні одна, і нею поїде начальник. Решті уповноважених потрібно добиратися самостійно. Рейсові автобуси цього дня на села не йдуть. Свого авто уповноважений не має. На попутних можна добиратися півдня. Що робити?

Припустимо, в якийсь спосіб уповноважений дістався школи. Відсидів у почесній президії, якою на іспиті за його присутності стає державна комісія. Обід. Нагодувати людину треба? Ну, не шашличком і баличком, але «по-людськи»...

Після обіду представникові треба в район. Та ще й терміново, бо на певну годину начальник чекає рапорту. Що робити господарям? Провести гостя на шлях і там із ним попрощатися, висловивши щире співчуття?

Наступного дня в район треба доправити письмові роботи претендентів на свідоцтво з відзнакою (якщо йдеться про дев’ятий клас) чи на медалі. Школа свого авто не має. Проблеми з транспортом ті самі, що й попереднього дня, але вже в представника школи.

Окремий день у районі працюватиме зібрана з кращих учителів комісія, яка перевірятиме звезені роботи. Цих людей в обідню перерву нагодують чи скажуть: «Ідіть собі десь щось знайдіть»?

Потім роботи відвезуть в область, де теж сидітиме комісія і теж перевірятиме. А тоді настане час, коли за тими роботами з району доведеться їхати, аби їх забрати. І щоб фінал був гарний (тобто, щоб десь у серпні вам не випоминали на всю область, які ж у вас нікудишні медалісти і вчителі), їхати треба окремою добре затовареною транспортною одиницею...

Письмових атестацій поки що три: з мови і математики в дев’ятому та переказ в одинадцятому. Є ще сім усних. І буває так, що уповноважених треба доправити майже на кожен із іспитів...

Усі описані мною «операції» потребують коштів, які жодним рядком не закладені в жодному з бюджетів. Тому беруть їх там, де пан міністр брати забороняє. Хто за що при цьому платить?

Батьки «претендентів» платять за психологічний комфорт для своїх дітей (медалі «робляться» задовго до всілякої там атестації). Учителі платять за можливість «намалювати» відповідний показник, який констатуватиме: у цій школі із викладанням цього предмета все гаразд. За показник же платить і район, бо, хоч що кажіть, а кількість медалістів — це хай і суто формальна, але ж демонстрація рівня. Так само і область. Та й міністерство і міністра це влаштовує: приносять йому на блюдечку гарячий «показник» — от, мовляв, яких успіхів досягли саме під вашим керівництвом, — то як же не порадіти? Високу результативність системи підтверджено!

Виходить дуже зручно: усім треба пережити оці кілька днів атестації «за правилами», щоб потім мати змогу цілий навчальний рік (чи й роки!) жити й працювати як можеться й хочеться. То чому ж не платити?

Зрозуміло, що процедура платежу поступово обростає деталями під конкретні особливості певних осіб: у кожній школі знають смаки й уподобання того чи іншого представника і спосіб, у який «послуга» приймається як належне. Знають «вартість». Уміють «спрацювати з батьками». І зловживання на зловживанні сягають подекуди аж так далеко, що, як розповідали мені батьки однієї з міських шкіл (там багато нюансів, про які вище вже йшлося стосовно школи сільської, практично відсутні, але є щось своє), атестація сина-дев’ятикласника (ніякого ні на що не претендента) коштувала їм 300 гривень. Але чого ж системі не розвиватися, не розростатися, коли є куди?

Де ж причина? Гірко, боляче, але ми маємо визнати: те, що реально дає сьогодні наша освітня мережа і що ми за звичкою називаємо освітою (сума окремопредметних знань, умінь і навичок), переважній більшості випускників школи для реального життя практично не потрібне. Щоб вступити до престижного ВНЗ, одиницям із них необхідна добра підготовка (на школу в цьому вже не покладаються — процвітає система репетиторства або різноманітних курсів), масі — добротний документ і гроші. Щоб після закінчення ВНЗ влаштуватися на роботу за спеціальністю — знову: документ і гроші. Так, звичайно, десь там у нас є й місця, на які потрібні висококваліфіковані фахівці. Але скільки таких місць? І відколи це зі стін ВНЗ почали виходити одразу вже висококваліфіковані фахівці? Статистика сусідньої Росії констатує: 80% випускників університетів ні після закінчення ВНЗ, ні через роки після того за набутим фахом не працюють. Мої спостереження за долею випускників нашої школи говорять про те ж саме...

Виходить, від системи освіти випускник чекає лише на матеріалізований у відповідному папері — свідоцтві чи атестаті — усе той-таки всюдисущий «показник». Усе інше — поза. І це — докорінно вироджує, вихолощує традиційну суть діяльності системи, розтліває причетних до неї. І щоб цей процес зупинити, мало впровадити зовнішнє тестування (воно теж орієнтоване на виявлення «показника», хоч і в процедурно інший спосіб) — треба повернути освіті втрачену нею суть.

В одній зі своїх статей у газеті «Освіта» ще десь наприкінці 80-х я цитував афористичну фразу іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета: «Ми не тіло, що втратило тінь, ми тінь, що втратила тіло». Здається, з того часу наша тінь («показник») пережила ті ж метаморфози, що й її персоналізований образ у казці Є.Шварца (де тінь стала самостійною людиною). Вона вже править нами. Ми ж готуємо сокиру й ката (оте саме зовнішнє тестування), а про Аннунціату і живу воду поки що й мови немає. То що ми отримаємо в результаті? Абсолютно правильно: обезглавлений труп на троні...