Хоч краплю божевілля, або Освіта для людини - Здоров’я - dt.ua

Хоч краплю божевілля, або Освіта для людини

16 січня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 16 січня-23 січня

Наш теперішній намір реформувати загальноосвітню школу — це, вважай, третє за роки незалежності ходіння до заповітного порогу. Заради того ж, що й попередні рази. І цілком може бути, що й із тим же результатом. 

 

Ми вже були там. На порозі "кімнати щастя". Якщо так образно подати реформу освіти. Мінімум два рази за попередні 23 роки. І двічі отримали той же результат, що й один із героїв "Сталкера" А.Тарковського: замість замовленого видужання рятованого — його загибель і — добрі "купи золота" замовникам. 

Наш теперішній намір реформувати загальноосвітню школу — це, вважай, третє за роки незалежності ходіння до заповітного порогу. Заради того ж, що й попередні рази. І цілком може бути, що й із тим же результатом. Бо, по-моєму, ми так і не розібралися до кінця ні з істинністю наших бажань, ні з механізмом дії "кімнати щастя", яка наші наміри зчитує зовсім не в тій редакції, в якій ми виносимо їх на люди.

* * *

Перше, що необхідне для справжнього реформування освіти, — соціальне замовлення. Ми його маємо? Маємо. Постійно. І саме відповіддю на нього є той чи інший стан освітньої галузі. І то не біда самого замовлення, що його різноманітні управлінські і наукові установи, з'їзди, законодавці і коаліційні угоди читають по-різному. То біда суспільства, якому замість прочитання перспективного соціального замовлення, вибудованого на можливостях сьогоденних, але підпорядкованого потребам завтрашнім, пропонують ерзаци, через які на можливостях завтрашніх задовольняють свої потреби сьогоденні. 

Хай кинуть каменем у мене ті, хто прописував положення "Стратегії 2020" (13-й пункт третього розділу: "Реформування освіти"; і крапка, вся суть) чи пункти коаліційної угоди (8–9 абзаців, два із яких — про оплату праці педпрацівників, по одному — про все потроху: від децентралізації управління до широкосмугового Інтернету), якщо за пропонованими ними документами проглядає цілісне бачення того, як реформа освіти має стати одним із важелів реформування держави, суспільства.

Таким важелем начебто хочуть бачити освіту автори проекту "Концепції розвитку освіти України на період 2015—2025 років": "Освіта має перетворитися на ефективний важіль економіки знань,.. продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринках праці". Але пропоноване політиками карго, прописане в стратегії і угоді, явно ж не тягне на такий рівень: поверніться до тих 8–9-и абзаців коаліційної угоди — і заперечте мені аргументовано.

На жаль, не тягне на нього і сама концепція. Бо в ній немає найголовнішого — певного духовного стрижня. Є такі собі технічні умови, які самі по собі пропонують певну "букву" змін, але за нею не відчувається того високого "духу", завдяки якому ці зміни стали б справді суспільною продуктивною силою.

Що ми хочемо отримати? Систему освіти, яка працюватиме на становлення людини як найголовнішої творчої продуктивної сили суспільства? А через що ця сила з'являється, становиться і утверджується? Через примусове набуття предметно-галузевих компетентностей (саме в цьому найзагальніша суть теперішньої нашої школи)? Через оволодіння англійською при повному неволодінні українською? Через широкосмуговий Інтернет? Через усе глибше проникнення в дошкілля при відсутності елементарної культури працювати з тим дошкіллям? Через переструктурування освітньої мережі?... 

Кожен із перелічених засобів може дуже ефективно спрацювати в певній площині, але ні кожен із них окремо, ні всі вони разом нічого не варті, поки духовним стрижнем наших змін не взято людину. І не як ресурс (бо людина як "людський капітал", "людина економічна", "людина інноваційна", "вмонтована в системи штучного інтелекту" — це саме ресурс, у якому присутність власне людини, з точки зору орієнтованого суто на економічно-фінансову вигоду "роботодавця", часто навіть шкодить якості цього ресурсу). Ким або чим бути — це вирішувати не роботодавцям і навіть не суспільству — це вирішувати самій людині. І освіта в цьому разі — це якраз той фактор, який повинен підтримати і розвинути в людині становлення здатності вирішувати, здійснювати вибір так, щоб діяти на благо суспільства і не на шкоду собі.

Людина відкрита, незашорена, вільна. Людина людяна — ось ідеал. І цей ідеал сьогодні вже присутній серед нас. Він визначив долю Майдану. Він сьогодні визначає долю країни, втягненої у кілька війн одразу.

Безумовно, така людина буде і компетентною, і громадянином, і українську та англійську освоїть, і новітні ІКТ-технології, і широкосмуговий Інтернет. Найголовніше ж — ні батьків своїх, ні роду і народу не зречеться. Вона сповна володітиме всіма необхідними якостями і чеснотами, які зроблять її не просто конкурентоспроможною на різних ринках — вони поставлять її взагалі поза конкуренцією, адже ця людина здатною буде створювати правила гри, не пристосовуватися, а — пристосовувати. Бо найголовніша її міра — здатність на самопожертву (набираю оці рядки, а перед очима обличчя Сергія Нігояна, жінок-волонтерів,
14 моїх колишніх учнів, які зараз на передовій АТО…).

Таку людину цільово сформувати неможливо. Взагалі, як на мене, ставити перед освітою завдання "формувати" — це неправильно. Освіта має створити лише умови, акцентувати потенціал середовища, підтримати орієнтацію на певні, як казав Ухтомський, домінанти. Боже борони нас знову братися цільово "формувати", перетворюючи школу на "фабрику" часів індустріальної епохи, а педагогічних працівників — на "інженерів людських душ". Це вже було. Це ще триває. Але з цим треба покінчувати.

* * *

Я сам — педагог із майже сорокарічним стажем. Троє моїх рідних дітей — теж учителі. Але найголовніше — в мене п'ятеро внуків, які через рік-другий підуть у школу. Троє з них — у сільську. То я сьогодні думаю про те, якої ж хочу освіти для них. І коли проектую положення проекту "Концепції" на їхню можливу школярську долю — погано мені стає. Адже "Концепція", переструктуровуючи теперішню школу, аж ніяк не ліквідовує тим самим її головних бід. У чому вони?

У тому, що школа бачиться навчальним, а не освітнім закладом (смію наполягати, що це зовсім різні речі). Що шкільне навчання виконує дуже специфічну роль: воно має спочатку підготувати учня до нашпиговування базовими предметними знаннями (початкова школа), тоді — втиснути в нього ці предметно-галузеві знання (неповна середня і старша ланки), щоб таким чином створити основу для подальшого спеціалізованого навчання — таку собі обізнаність, яку прийнято називати компетентністю (між іншим, справді компетентністю вона від того аж ніяк не стає, бо наше вітчизняне навчання побудоване зовсім не так, як, наприклад, фінське чи шведське, то й результат зовсім не той: на цей випадок не поширюється правило: як ви корабель назвете, так він вам і попливе).

Про те, що школа сьогодні дуже кепсько справляється з цією роботою, — результати ЗНО, все гірші і гірші з кожним роком. Справді катастрофічні, за чесним визначенням директора Українського центру оцінювання якості освіти І.Лікарчука. Але ці результати самі по собі нічого не кажуть про причини, які їх породжують.

Найголовніша з цих причин — предметоцентрична орієнтація навчання. А як без неї, коли йдеться про галузеву підготовленість? Головною дійовою особою стає предметна програма, навчання — це процедура виконання програми.

Колишня радянська школа теж була предметоцентрична. Ще й добротно політехнічна. Але: в ній була певна притомна, осяжна кількість навчальних предметів і так само притомний зміст тих предметів та адекватний час, відведений на освоєння цього змісту. Сучасна українська школа пішла шляхом збільшення кількості предметів при одночасному зменшенні реального часу на їхнє освоєння і солідному розширенні змісту кожної з дисциплін (вчитайтеся в цю формулу і збагніть усю глибину її абсурдності!). Наших теперішніх дидактів нітрохи не лякає той факт, що дві тижневі години на предмет (і це ж у кращому разі, бо маємо купу дисциплін, представлених аж однією годиною) — це дуже мало для забезпечення необхідної "оборотності" навчального матеріалу і його закріплення в досвіді дитини. Це фіни можуть кожного шкільного дня шість років підряд учити дитину читати. Ми робимо це в межах початкової школи 363 години за три роки. Тобто, мінімум у два рази швидше і в десятки разів гірше, ніж фіни.

Таке навчання просто відбиває охоту до навчальної діяльності (ну не може нормальна людина хотіти та й хотіти займатися тим, що її втомлює, дратує, ображає, робить неповноцінною!). Але, на жаль, не тільки. Таке навчання руйнує фізичне і психічне здоров'я дитини. Саме завдяки йому ми отримуємо на виході зі школи хворих і нездатних ні до подальшого навчання, ні до продуктивної діяльності випускників. Кому вони треба? Тим, хто на їхній безпомічності і неповноцінності зароблятиме, — платним навчальним закладам.

Про якусь виховну роль безпомічної перед житейськими штормами школи шкода й говорити. Господи прости, але як може каліка переконати нормальних людей в тому, що каліцтво — це і є ейдос фізичної повноцінності?

Як і кожен каліка, школа в нас живе милостинею. Милостинею є зарплатня вчителя, так і не доведена до обсягів, затверджених законом. Милостинею є ті три чи чотири тисячі гривень на рік (на добу це 13–15 гривень), які виділяються сільській школі на 130 учнів для задоволення абсолютно всіх потреб (від придбання крейди і мила до встановлення широкосмугового Інтернету). Милостинею є 40 тонн вугілля при потребі 120.

І як ми це плануємо змінити? Якщо вірити голові профільного комітету Верховної Ради пані Лілії Гриневич ("Як створити ідеальну систему освіти", "Українська правда", 19.11.2014), то воно таки стане краще: "Учитель з високим рівнем кваліфікації і належним соціальним статусом — головний провідник справжньої реформи освіти. Але це в майбутньому. А під час війни, в період жорсткої бюджетної економії, важливо, принаймні, не допустити зниження наявних виплат вчителям".

От і випливла правда: виходить, "справжня реформа освіти" — це колись, "у майбутньому"? А поки що головне завдання пропонованих змін — "не допустити зниження"? От це і є реальним замовленням держави, саме воно і спрацює на порозі "кімнати щастя": ми, реформатори, таки "не допустимо". Але не тільки "зниження". Ми таки не допустимо і посутніх змін. Хоча при тому "купу золота" отримаємо… Кожен свою. Кому вже чим видадуть.

* * *

…Колись давно на одній із нарад наші директори шкіл несерйозно гралися в гру: треба було на мить уявити себе випускником школи і сказати, яким же школа має запам'ятати тебе. "Успішним", "дисциплінованим", "знаючим", "відповідальним"… Це все сипалося та й сипалося, аж поки не пролунало: "щасливим". Всі втихли. Школа і …щастя. Якось не в'язалися ці речі між собою… 

Не в'яжуться й досі.

То єдине, чого я зараз хочу, щоб для моїх онуків вони таки зв'язалися нарешті. Через реальне оновлення освітньої галузі. І якби сьогодні я сам опинився на порозі "кімнати щастя", я попросив би: "Хай буде так, щоб освіта для моїх онуків стала тим середовищем, яке підживить, зміцнить, оформить у життєвий намір їхню спрагу до життя як творення блага, хай допоможе їм утілити й прийняти цю спрагу як мрію, хай навчить підпорядковувати досягненню цієї мрії всього себе, весь свій життєвий потенціал, кожну мить свого життя, щоб те життя стало впертим поступом до вершини вершин — людського щастя". 

Я, як учитель, мої сини-вчителі готові заради цього діяти вже зараз. При теперішній зарплаті-милостині. Навіть із "допущенням зниження". Бо в нас таки війна. І не одна. І ми на передовій. А тут не торгують — воюють. Щоб перемогти. Разом із тими моїми 14-а учнями. І з Сергієм Нігояном, який теж був учителем.

Але готові ми за однієї умови: майбутнє — це не наша завтрашня повинність працювати на півтори тисячі доларів, бо нам нарешті їх заплатять (шановні реформатори, не смішіть учительство такими цифрами!); майбутнє — це наше сьогоднішнє бажання працювати на сто тисяч доларів усупереч тому, що нас принижують милостинею. Але та милостиня — то ж показник не нашої, вчительської вбогості. То — реальна ціна віри в нас нашої держави. 

…Сподіваюся, "кімната щастя" на неї не відреагує…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво