Українські діти змушені їхати "по життя" за кордон

В Україні 1000 дітей очікують свого шансу на пересадку серця. Багато хто не дотягує до порятунку - немає грошей або донорського органа. Олеся Цимбаліст, одна з юних претендентів, кожен день проживає як останній.

Війна і серце

Привернула увагу ця історія тим, що 12-річний дівчинці довелося пережити не тільки багатолітні поневіряння по лікарнях України, а й страшні роки війни. Олеся Цимбаліст і її мама Наталя - жительки Старобільська на Луганщині. Саме зараз їхня земля опинилася на лінії розмежування, що розділила Україну на вільну й окуповану території.

"Місто оточене постами, скрізь люди з автоматами. Всі переживають. Не знають, що буде завтра. Загалом це можна описати словами "чекаємо продовження". А в нас ще й ця ситуація з Олесею. Ми хотіли житло продати заради лікування, але там нічого не продається", - ділиться переживаннями Наталя.

Жінці вже за 50, і вона, одинока мати, відчайдушно бореться за життя доньки. Черга на порятунок - 3000 людей, із яких третина - діти. Більшість "шукачів" нового серця, навіть дочекавшись своєї черги, не можуть дозволити собі операцію за 200 тис. дол. Половина суми йде на медикаменти, проживання в чужій країні (в Україні пересадки серця не роблять, оскільки немає законодавства про трансплантацію людських органів) та на реабілітаційні процедури. Саму операцію оплачує держава, але, за словами Наталі Цимбаліст, грошей на це в бюджеті немає. Так принаймні їй змалювали перспективу в Мінздоров'я. Дитину, котра пережила у свої 12 війну, стрілянину під вікнами домівки, наплив озброєних людей у рідному місті, постійну невизначеність із миром і кровопролиттям, - у Києві зустріли холодно й рутинно. Попри всі розмови чиновників про те, що люди "звідти" мають отримувати додаткову допомогу, на практиці цього немає. Тому єдина надія - на небайдужих людей.

"У Києві ми не відчули якогось особливого ставлення до нас у зв'язку з тим, що ми зі Сходу. Нас, звичайно, прийняли. Була складна ситуація, викид крові, перша клінічна смерть, через два дні - друга. Але коли я в Мінздоров'я сказала, що ми з лінії розмежування, з зони АТО, нам відповіли - мовляв, це жодного стосунку до нашої проблеми не має", - нарікає Наталя.

Дівчинці поставили діагноз: кардіоміопатія, ураження серцевого м'яза. Єдиний порятунок - пересадка. "В інституті Амосова говорять тільки про пересадку. А щоб дотягнути до операції, нам порадили встановити мобільний дефібрилятор - прилад, який запустить серце, якщо воно несподівано зупиниться. З ним можна пересуватися на далекі відстані. Але це 8 тис. дол.", - каже мама. З її розповіді стає зрозуміло, що перспектива пересадки серця для Олесі є тільки в Білорусі або в Індії, з якими наша країна підписала відповідні угоди.

Бюрократія vs життя

Людям, котрим потрібне нове серце, в Україні немає порятунку від бюрократії. Тільки на оформлення документів, які дозволять отримати направлення на операцію за кордон, потрібно три місяці. За цей час багато хворих помирає. Олеся згадує, як поруч із нею в реанімації лежав 7-річний хлопчик. Батьки-кияни, маючи зв'язки й фінанси, так і не змогли нічого зробити. Чекаючи виїзду за кордон, хлопчик помер.

"У мене кров занадто загусла. Не можна багато пити - не більше 500 грамів рідини на день. Це й воду враховуючи, і фрукти, й іншу рідку їжу", - зізнається Олеся. Її мама згадує, як після приїзду в Київ доньці поставили крапельницю, від чого в дівчинки двічі зупинялося серце. Не могло впоратися з такою кількістю рідини.

"Тепер ми кожен день проживаємо як останній. Зупинка серця може статися в будь-який момент", - зітхає мама. Жінка на державу майже не покладається. Каже, що має надію тільки на Бога та людей. Зрештою, за місяць перебування у столиці вдалося зібрати 1,5 тис. дол. Звісно, на операцію не вистачить, але й на вулицю не викинуть.

"Мої однодумці нас рятують, і моя сестра. Вона розклеює афіші, створила сторінку "Допоможемо Олесі Цимбаліст жити" у Фейсбуку, в Однокласниках і в мережі Вконтакті. А я на цьому зовсім не розуміюся. Якби не вони, ми б навіть не змогли бути в Києві. Я навіть лікарняного не маю права оформити за те, що перебуваю з дитиною. Це в нас дозволено тільки матерям з дітьми до п'яти років.

Пенсія у 12

Нині Олесина мама щосили намагається прискорити оформлення документів, щоб відкрити розрахунковий рахунок і просити допомоги у благодійних організацій та юросіб. Поки що ж охочі перераховують кошти на банківську картку Наталі, реквізити якої є в соцмережах.

"Я не чекала, що стільки людей відгукнеться! Зібрали 41 тис. грн. Це поки що крапля в морі, але слава Богу, що ці кошти є. Нам треба зібрати ще більше. Ліки й харчування - все за власний кошт. На медикаменти йде понад тисячу на місяць. Це вся Олесина пенсія по інвалідності. Ще місяць ми тут протримаємося. Далі - не знаю. У Старобільськ повертатися боюся. Лікарі там, у разі чого, не знають, що робити. До пересадки хочу залишитися в Києві", - ділиться планами Наталя.

Олеся небагатослівна. Як з'ясувалося, їй важко розмовляти. Запитую, чи сподобався Київ. Каже, що дуже сподобався, але хвороба не дозволяє краще роздивитися столицю. Була в зоопарку, покуштувала київського хліба, побувала в деяких торгових центрах. Мама каже, що донька дуже любить тварин, мріє про йоркширського тер'єра.

"Море сподобалося. Таке велике, синє. У Бердянську була ще маленькою. А торік - у Затоці під Одесою. Сумую за домівкою. Там подруга чекає", - мрійливо розповідає Олеся. Дівчинка привітно всміхається, хоча й щохвилини перебуває в обіймах смерті. Споглядаючи її прекрасну юну усмішку, хочеться хоч щось зробити, аби вона не згасла. Ну є ж усе-таки люди, котрі успішно пройшли це випробування і прийняли до себе в груди чуже серце! Хай пощастить і Олесі, яка обов'язково має жити!