Історія на дошках - Історія - dt.ua

Історія на дошках

1 листопада, 14:57 Роздрукувати Випуск №41, 2 листопада-8 листопада

Так сталося, що мені довелося часто бувати в Ніцці.

Довелося чи пощастило? Гадаю, для більшості тих, хто читає ці рядки, вибір однозначний. Для мене теж, хоча, зізнаюся, з кожним роком місцеве населення дедалі більше нагадує дивну суміш мешканців передмість Рабата й Москви. Але клімат і краса краєвидів — все ті ж, що цілком виправдовують звання столиці Лазурного берега на березі затоки Янголів.

Так ось, мені довелося… Даруйте, пощастило не просто бувати тут досить довго, а й мати вільний час, цілком достатній для тривалих прогулянок. Насамперед, звісно, як роблять усі, — парадним Променадом англійців. Його французьку назву Promenade des Anglais зазвичай перекладають як Англійська набережна. Але це не зовсім правильно, бо жителі Ніцци так прозвали цю алею вздовж моря, маючи на увазі не всіх англійців, які справді першими з іноземців з'явилися тут у помітній кількості, а трьох конкретних представників цієї нації: адвоката й релігійного діяча Льюїса Вея, його дружину та їхнього близького родича.

Вони полюбляли пообідні моціони, а взимку 1820–1821 рр. їм було дуже незручно прогулюватися вздовж моря по камінню, тож вони своїм коштом облаштували доріжку завширшки два метри і завдовжки з кілометр. За час, що минув відтоді, променад перетворився на широченну семикілометрову міську магістраль із зеленими газонами, рядами пальм і багатоповерховими будинками. Але звичаю у всяку пору пройтися або пробігтися набережною тут дотримуються незмінно. Щоправда, англійців нині тут явна меншість.

Можна сказати, що їхня ера — символічно, звісно, — закінчилася 1981 року, коли помер останній візник Ніцци. Його старий фіакр називався "Вікторія" — на честь англійської королеви, яка провела тут п'ять зимових сезонів з 1895-го по 1899 рік і користувалася послугами ще його батька, теж візника. Присвячену йому пам'ятну дошку зворушливо прикрашає зображення однокінного екіпажа з візником у циліндрі, що віддаляється від нас у небеса.

 

Остання частина Променаду плавно переходить у набережну Сполучених Штатів і приводить нас у Старе місто з його вузькими вуличками, назви яких як і раніше написано на lingua nissarda — стародавньому місцевому діалекті, ще більш давньому, ніж окситанська мова.

Тут рідну мову бережуть. Без жодної афектації чи випинання її незвичайності, але незмінно й трепетно. Приміром — оточуючи імена своїх поетів скромними знаками уваги. На кшталт цієї пам'ятної дошки на будинку, де 1871 року народився службовець міської бібліотеки Жуль Ейнауді, котрий склав перший словник місцевої мови.

Нею він писав свої вірші, і один його чотиривірш звучить як життєве кредо поета:

Як той П'єро, шукаю щастя,

Та хто ж мені дасть його?

Не чекаю я місяця з неба —

Достатньо буде й мрій.

Таких дощок у Ніцці безліч, і я хочу розповісти бодай про деякі. Почнімо, мабуть, із найдавнішої. Точніше, з тієї, що свідчить про глибоку давнину виникнення самого міста. І тут теж мова буде про магістраль, тільки не прогулянкову, а стратегічну.

Її будівництво, розпочате в Римі ще в III ст. до Р.Х., тривало майже 300 років, у міру завоювання лігурійських племен і приєднання Приморських Альп, аж поки його завершив у місті Арль з його знаменитим цирком імператор Октавіан Август — онук Юлія Цезаря. Цими двома іменами й назвали дорогу Julia Augusta, маленький відрізок якої проходив через Ніццу, або Нікею, як задовго до цього назвали свою торговельну колонію греки на честь славнозвісної богині перемоги.

Назва виявилася символічною, бо досить бурхлива історія міста знала чимало славних сторінок. Ніцці, яка стала володінням герцогів Савойських, доводилося неодноразово відбиватися від cусідів-французів. Найбільш жорстоку облогу жителі Ніцци пережили 1543 року, коли на місто напало військо короля Франциска I в союзі зі знаменитим алжирським піратом Хайр-ад-Діном Барбароссою ("Рудобородим"), васалом османського султана Сулеймана Пишного. З бухти в фортецю з півтори сотні суден градом летіли ядра, одне з яких відтоді так і застрягло в стіні бастіону.

 З великими зусиллями, але захисникам усе-таки вдалося відбитися, і тепер про їхню мужність нагадує ще одна пам'ятна дошка, присвячена справжній народній героїні — простій пралі Катаріні Сегурані. Коли один з яничарів видерся на стіну, щоб закріпити там свій прапор, могутня жінка лупонула його своїм рублем. Цим вона не обмежилася: порвавши зелене полотнище, задерла спідницю й на очах у всіх підтерлася ним, а потім жбурнула вниз. За свідченнями очевидців, це так деморалізувало нападників-мусульман, що вони кинулися навтьоки. Лихі язики, щоправда, стверджували, що паніку серед ворогів спричинила вже сама поява Сегурани, яка цілком виправдовувала своє прізвисько на вже згаданій місцевій мові — Maufacha (Потвора).

Проте її ім'я нині носять один з міських коледжів, західна трибуна місцевого стадіону й вулиця в Старій Ніцці.

Не можна не згадати, до речі, що на одному з будинків цієї вулиці встановлено дошку, яка говорить про те, що тут знайшов свій перший прихисток Фрідріх Ніцше, коли приїхав сюди підлікуватися в жовтні 1883 року. Відтоді, аж до 1887-го, він проводив у Ніцці кожну зиму, щодня прогулюючись по шість–вісім кілометрів і напружено працюючи. Зокрема, саме тут він завершив свої знамениті твори "Так казав Заратустра" і "По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього".

У наступні століття розташована на велелюдному місці Ніцца ще не раз переходила з рук у руки, поки, нарешті, у квітні 1860 року герцогство Савойське, а разом із ним і місто на березі затоки Янголів остаточно увійшли до складу Франції. Імператор Наполеон III погодився підтримати боротьбу італійців проти австрійців, які ними управляли, але, побоюючись занадто посилити нову державу, що саме народжувалася на його кордонах, зажадав в обмін найбільш стратегічно важливі райони — Савойю і Ніццу.

У результаті проведеного плебісциту, 83% чоловічого населення міста на заклик короля Віктора-Еммануїла II "в ім'я єднання Італії" висловилися на підтримку "обміну". Попри різкі заперечення свого улюбленця — уродженця Ніцци Джузеппе Гарібальді. Я довго розшукував якийсь присвячений цим історичним подіям пам'ятний знак, але з великими потугами знайшов лише малопомітну табличку при вході в колишній палац савойських герцогів, де нині префектура департаменту Приморські Альпи. Табличка, власне, й фіксує цей факт, ніяк не пояснюючи, чому герцогство перетворилося на департамент саме 1860 року. Це не дивно, адже й сьогодні чимало місцевих жителів називають те, що тоді відбулося, не офіційним терміном "возз'єднання", а анексією. А дехто навіть пише відповідні петиції в міжнародні інстанції, наводячи при цьому архівні свідчення різних фальсифікацій. На кшталт того, що бюлетені тих, хто голосував проти, брали до уваги лише за умови, що вони в усній формі пояснять французьким солдатам мотиви свого волевиявлення. При цьому навіть не враховували, що тут тоді мало хто володів французькою. (Вам нічого не нагадує ця ситуація?)

Та й запеклі франкофіли згодом теж отримали свій знак уваги. Як, наприклад, Поль Гордо — представник стародавнього сімейства Гордолон де ла Гордоласк, яке ще в середні віки збирало з торговців, що припливали в Ніццу, мито за проходження у Францію. Але їхній нащадок відзначився не на митниці — він став одним з найвідоміших паризьких літераторів, доклавшись своїм пером до створення низки популярних видань, зокрема газети "Франс Суар", часопису "Парі Матч", і ставши, окрім іншого, автором відомого журналістського девізу: "Жодних бла-бла!". Перший військовий кореспондент Франції в роки війни 1914–1918 рр., він був потім і активним учасником Опору, що допомогло йому відбити в італійців два родових села, які проголосували ще 1860 року проти французької анексії.

Вдячні земляки відзначили його заслуги пам'ятною дошкою, яка відтворює першу сторінку його улюбленого дітища з повідомленням про відкриття в рідному місті скверу на його честь. Цікаво, що тут як одну з основних заслуг Поля Гордо відзначили й створення ним у Парижі земляцтва вихідців з Ніцци під іменем, походження якого не сплутати ні з чим. Месклун ("суміш" по-місцевому) — це набір безлічі різних рослин: пагонів, листків, їстівних трав тощо. Тутешні ченці не сіяли кожну рослину окремо, а жменями розкидали випадково зібране насіння, не дбаючи про якийсь порядок. Те, що в результаті виростало, вони роздавали бідним, та й самі не гребували їсти салати, які виявилися досить приємними на смак, хоча й злегка гірчили. Вони й досі популярні, бо дають простір кулінарній фантазії, однак при дотриманні єдиної вимоги — у суміші має бути не менше п'яти рослин.

Оскільки ми згадали про добу Опору, то не можна не зупинитися на цьому докладніше, бо пам'ятних дощок, присвячених тим подіям, тут помітно більше, ніж решті разом узятим…

 …Їх повісили на ліхтарях навпроти одне одного в один день, 7 липня 1944 року, на розі головної торговельної вулиці Ніцци, з двох її боків. Начебто спеціально підбирали цю пару для диявольської композиції — їх звали Ангел і Серафим, один робітник-муляр, другий селянин, один італієць, другий француз, обидва — учасники Опору. Їх узяли в заручники після вбивства партизанами двох німецьких офіцерів.

Вони нікого не виказали. За це їх убили й виставили на кілька годин на загальний огляд — щоб була наука живим. Тепер їхні імена на двох мармурових дошках, симетрично розташованих на завжди жвавому перехресті — Анж-Грассі й Серафен-Торрен: "Перехожий, уклонися і згадай". Щороку 7 липня тут відбувається пам'ятна церемонія, під час якої переможець конкурсу зачитує написану на їхню честь промову.

Це, мабуть, найошатніші, якщо можна так сказати, пам'ятні дошки, присвячені героям Опору. Інші набагато скромніші. Розкидані по всьому місту, вони зазвичай лише повідомляють, що ось на цьому місці член такого-то підпільного осередку загинув такого-то числа за Францію. На інших лише трохи докладніше згадується, що такий-то розстріляний або загинув при розмінуванні, що йому було всього 18-ть і що він "поліг на полі честі"...

Дати скрізь різні, але всі з періоду 1943–1944 років — часу, коли Ніццу окупували німці. До цього, з початку війни, тут були італійці, проти яких французькі бойові партизанські групи практично не діяли. Ба більше, у самому центрі міста майже рік знаходилася штаб-квартира очільника Національної ради Опору легендарного Жана Мулена — аж доти, коли його випадково заарештувала в Ліоні поліція режиму Віші. Мулен, який до війни займався живописом і торгував картинами, замаскував свій сховок під художню галерею і зухвало назвав її своїм підпільним псевдо — Романен. Нині цей двоповерховий будинок на вулиці з символічною назвою rue de France прикрашає меморіальна дошка, встановлена вдячною Ніццою у зв'язку з 70-річчям відкриття цієї галереї.

На більшості інших "воєнних" дощок значиться одна й та ж сама дата — 28 серпня 1944 року. Того дня загинуло 32 жителі Ніцци — учасники антигітлерівського повстання. Американці, які висадилися на узбережжя, наближалися до міста, і партизани вирішили визволити його ще до їхнього приходу.

Сутички з німцями відбувалися повсюди, і, хоча учасників повстання було не більше трьохсот, вони трималися два дні, до прориву американської танкової колони. У наші дні щороку 28 серпня процесія на чолі з мером обходить усі 32 точки, де загинули їхні земляки. До встановлених на цих місцях дощок покладають квіти, і всім охочим роздають брошури з описом тих подій та іменами полеглих.

Зокрема й 21-річного Євгена Аленченка, водія в конторі місцевого водоканалу. Він приєднався до Опору за рік до повстання: розкидав листівки, переносив зброю, займався розвідкою.

Він народився у Франції. Якою хвилею еміграції занесло сюди його батьків, мені встановити не вдалося.

Відомо тільки, що в День Д він зранку з'явився на те місце, звідки все й почалося, — неподалік вокзалу. Опівдні його відправили ближче до центру, де засів німецький кулеметник. Євген зміг, забравшись на дах кутового будинку, знешкодити ворога, проте його самого виявили й застрелили. Близько четвертої години пополудні...

 На відміну від Євгена та його товаришів, Арно Кларсфельд не стріляв, хоча як підпільник і мав зброю. Коли 30 вересня 1943 р. німці прийшли до нього додому, він відразу ж здався й пішов із ними не опираючись, мало не обганяючи конвоїрів, — так він відводив їх від дружини та двох дітей, які ховалися за подвійною стінкою великої шафи. Так вони звикли робити за найменшої загрози, хоча й не дуже остерігалися італійців, які окупували Ніццу. Але на початку вересня 1943-го Італія капітулювала, її війська відійшли, а німці, що зайняли їхню зону, відразу ж узялися за справу.

Досі Ніцца слугувала свого роду прихистком для євреїв, які рятувалися від нацистських переслідувань в інших місцях Франції. Значною мірою завдяки неймовірним зусиллям генерального консула Сан-Марино в Ніцці, банкіра Анджело Донаті. Користуючись своїм дипломатичним і діловим авторитетом, великими зв'язками, він переконав італійську владу відмовитися від переслідування євреїв, а сам тим часом готував сміливий проєкт — переправити п'ять тисяч людей у Палестину. Вже були підготовлені паспорти, найнято чотири судна, за оренду яких він платив понад 20 тис. доларів на добу, але несподівана капітуляція Італії зірвала його плани. Місто заслуг Анджело Донаті не забуло, і тепер на стіні будинку, в якому він жив під час окупації, про них нагадує скромна пам'ятна дошка.

За неповний рік, що залишався до визволення, з районів Ніцци й Монако німці депортували понад три тисячі євреїв, у тому числі майже 300 дітей, переважно в табір смерті Освенцім. Там закінчив свої дні й Арно Кларсфельд, а його син Серж зі своєю дружиною Беатою стали після війни відомими на весь світ мисливцями на нацистських злочинців, які переховувалися…

Одного разу випадково, гуляючи в районі старого порту, я натрапив на невеликий обеліск із прикріпленим до нього прямокутником із сірого граніту, яким "вдячна Ніцца" вшанувала пам'ять 42 полеглих льотчиків знаменитої ескадрильї "Нормандія—Німан". Зацікавившись, чому саме в Ніцці встановлено цей обеліск, я дізнався, що останній командир ескадрильї, сам бойовий льотчик генерал Луї Дельфіно був уродженцем цього міста й великим його патріотом. Земляки особливо цінують те, що він класно грав у футбол за місцеву команду, а також добре говорив місцевим діалектом. І коли в 1950 р. він запросив сюди радянських товаришів по службі, то водив їх містом, з гордістю пояснюючи: "Ось за що ми боролися!"

Справді, дощок та інших пам'ятних знаків, присвячених героям та жертвам і Першої, і Другої світових воєн, у Ніцці чимало. Втім, як і в багатьох інших французьких — і не тільки — містах. Останніми роками, на жаль, довелося увічнювати пам'ять і жертв неоголошеної війни, в якій те, що сталося в Ніцці 14 липня 2016 р., назавжди залишиться одним із найтрагічніших епізодів. Того дня виходець із Тунісу, який встиг стати французьким громадянином, зумів роздушити своєю "скаженою" вантажівкою і розстріляти 86 своїх "співвітчизників", що милувалися на набережній святковим салютом. Ще 308 було поранено. Тоді постраждало чимало дітей. Одній із них, очевидно, і присвячено цей саморобний меморіал, створений прямо на місці загибелі дитини. Він зворушує, мабуть, сильніше за інші пам'ятні знаки, якими відтоді відзначено ту трагічну подію…

Прогулюючись вулицями Ніцци, раз у раз натрапляєш на знаки уваги містян і до менш, якщо можна так сказати, масштабних подій загальної участі, до суто своїх, можливо, на перший погляд, не дуже значних історичних подробиць. Зате прив'язаних саме до цього місця й тому відзначених. Сукупно вони виступають як певний "паспорт" цього міста і свідчення загальної культури його жителів.

Ну, наприклад, дошка, яка розповідає, що в цей будинок 30 березня 1796 р. приходив 26-річний Наполеон, щоб узяти участь у святкуванні Дня молоді, щойно заснованого Директорією. За три дні до цього молодий генерал прибув до Ніцци, аби прийняти командування "Італійською армією" Франції. Він виявив майже повну відсутність продовольства й грошей на утримання 50 тисяч солдатів і тому почав із прямого звернення до них, яке стало історичним: "Солдати, ви роздягнені й голодні; уряд вам дуже заборгував, але не може вам нічого дати. Ваші терпіння, мужність, яку ви показуєте серед цих скель, викликають захоплення; але вони вам не приносять слави, вас не освітлює її відблиск. Я хочу вас повести на найродючіші рівнини у світі. Багаті провінції, великі міста будуть вам підвладні; там ви знайдете честь, славу й багатство. Солдати Італійської армії, невже вам забракне мужності та стійкості?"

А ось іще відзначено, що вже багато років потому, 4 березня 1815 р., на самому початку своїх трагічних "Ста днів" Наполеон провів тут малий відтинок часу — всього лише з полудня по третю годину — дорогою з острова Ельба в Париж.

Або що з цього призовного пункту 4 лютого 1914 р. пішов добровольцем на фронт Гійом Аполлінер (Вільгельм Вонж-Костровицький), щоб уже не повернутися в це місто:

Я призвав себе тут

Під найпрекраснішим небом

У Ніццу флотоводну,

Що носить переможне ім'я.

Або що ось у цій вежі у вересні 1844 р. поселився композитор Гектор Берліоз, бо номер у готелі, в якому він за півтора десятка років до того написав увертюру "Король Лір", був зайнятий молодою англійською парою. Так він записав у своїх спогадах, а через сто років ці слова викарбували на мармурі, щоб увічнити пам'ять про нього.

Або що в травні 1840 р. з близької Генуї сюди з великими труднощами добрався зовсім хворий інший великий музикант — Нікколо Паганіні, щоб тут-таки й померти 27-го числа. 50-річчя тієї трагічної кончини колеги-музиканти відзначили поетичним текстом його рідною італійською: "З цього будинку дух Нікколо Паганіні злинув до джерела вічної гармонії по потужній дузі магічних нот, але він, як і раніше, живе в солодкій аурі Ніцци".

Або що на цій площі вперше зустрілися й покохали одне одного герої найдовшого в історії роману (27 томів) письменника-академіка Жуля Ромена, настільки залюбленого в Ніццу, що, куди б його не закинула доля, він обов'язково повертався в це місто, яке назвало його своїм почесним громадянином.

Або що в цьому будинку була майстерня, в якій разом працювали місцевий художник Жозеф Фріцеро і його дружина Юзя — Жозефіна Кобервайн, позашлюбна донька імператора Ніколая I. І що саме тут їх відвідала Олександра Федорівна — колись обманута дружина російського царя. Втім, якщо бути точними, коли Юзя народилася, він таким ще не був, зійшовши на трон за півроку.

Або що тут останні роки свого довгого безпутного життя прожила знаменита танцівниця й співачка "легкого жанру", красуня Кароліна Отеро — "легковажна королева Прекрасної епохи", яка сталася на зламі XIX і XX століть. Вона тоді хвилювала серця імператорів, видатних політиків і поетів, а померла майже столітньою, живучи лише на вбогу допомогу від казино Монте-Карло на згадку про мільйони, які тут програла.

Або що… Хто тут тільки не відзначився: і Анрі Матісс, і П'єр Огюст Ренуар, і Антон Чехов, і Джеймс Джойс, і навіть всюдисущий Володимир Ілліч. Цей перелік можна продовжувати, але краще, якщо ви, читачу, зробите це самі, — місто, як ви здогадуєтеся, того варте. А я завершую свої нотатки, згадавши ще три прізвища, певною мірою пов'язані з Україною.

Прогулянку по "українському сліду" почнемо з того ж Променаду англійців. У самій його середині, якщо дивитися уважно, у вузькому проміжку між двома житловими будинками можна помітити майже зовсім приховану за кактусами невеличку дошку, яка відзначає місце, де колись містилася вілла, що кілька років надавала притулок Марії Башкирцевій. А на околиці міста, поблизу аеропорту, є й вулиця, що носить її ім'я.

Народжена, як за Гоголем, "на хуторі поблизу Диканьки", вона разом із матір'ю поселилася в Ніцці, коли їй ледве виповнилося 13 років, і зразу ж на тій самій віллі, якої зараз немає, почала писати свій знаменитий щоденник, закінчений лише з її смертю від сухот у 25 років. Обдарована художниця, вона залишила чимало талановитих робіт, більшість яких, на жаль, загинули в роки німецької окупації України.

На відміну від її картин, що якимось чином потрапили в наші музеї, сама вона з часу від'їзду на батьківщину ніколи не поверталася, і лише її дитяча фотографія в українському вбранні говорить про певний зв'язок із Полтавщиною. Втім, у статті про Ніццу французького варіанта Вікіпедії у переліку її міст-побратимів згадано й Полтаву, хоча в українській статті про Полтаву в тій-таки Вікіпедії про це не говориться нічого. Мені так і не вдалося знайти свідчень якихось контактів між цими містами. Крім імені цієї вродливої дівчини, яка все своє коротке життя мріяла про любов і славу…

История на досках_12
Марія Башкирцева

На тому-таки Променаді тільки дуже уважний погляд зможе розгледіти зовсім крихітну табличку, на якій Диканька безпосередньо згадується. Правда, вже у вигляді прізвища — Жорж Диканський, архітектор. Це випадкове співзвуччя чи відсилання до фамільного коріння цього імені? Я схильний до другого пояснення, тим більше що для цього є вагомі підстави. Табличку закріплено біля величезного ошатного будинку, побудованого у стилі "ар деко" (від французького "декоративне мистецтво"), надзвичайно популярного в другій чверті минулого століття. Як і багато інших будинків Ніцци, він має власну назву — "Корона". Проте це не вершина, а тільки початок надзвичайно плідної кар'єри його творця. Саме тоді місто, яке переживало масовий наплив туристів, як тут кажуть, "розвернулося обличчям до моря", і один по одному на Променаді та близьких до нього вулицях замість старих вілл виникали багатоквартирні будинки. Диканський, що називається, витягнув щасливий квиток.

Він народився 1881 р. в Катеринославі (нинішньому Дніпрі) наймолодшим із 14 дітей. Батько був купцем першої гільдії (для людей цієї категорії межі осілості не було), що дало синові можливість здобути освіту в паризькій Вищій архітектурній школі. Французьке громадянство йому приніс Іноземний легіон, куди він, попри низький зріст (1,59 м) вступив перед самою війною. Як і де він воював, і чи воював взагалі, мені невідомо. Головне — що 1919 р. він потрапив у Ніццу, де й розквітнув його талант.

Фахівці називають це місто столицею фасадів із кольорового бетону, що надає будинкам надзвичайно ошатного й витонченого вигляду. Особливо коли їх прикрашають мозаїчні панно та кольорові вставки. Або вигадливі балконні ґратки, на кшталт тих, які він зробив як жартівливий подарунок одній дамі (Жорж був великий серцеїд), поєднавши в декорі листя канабісу й опіуму. Чотири тисячі схожих будинків (зокрема й 600 у стилі "ар деко") тут охороняються, а деякі входять до списку пам'яток національного значення, як знаменита "Ротонда" на бульварі Гамбетта, створена нашим земляком 1929 року.

История на досках_13
Перлина Ніцци "Ротонда"

Він тут побудував дуже багато, а 1947 р. до нього приєднався і син Михайло, теж архітектор. Він узяв їхню фамільну фірму у свої руки в 1963 р., після смерті батька, а потім передав її своєму синові — теж Жоржу, який нині продовжує сімейну справу.

На Лазурному березі залишив свій слід і старший брат Жоржа — Мойсей (Михайло) Диканський — теж оригінальний, хоча й менш помітний. Він створив тільки невеликий готель "Вілла Хуана" в Антібі, теж у стилі "ар деко". Зате в Харкові, де народився 1869 р., за півтора десятиліття на самому початку минулого століття він побудував чи не всі найпомітніші будинки, які й досі прикрашають центральні вулиці міста.

І, нарешті, ще один будинок, точніше — палац. Та ще Мармуровий. Справді, так місцеві жителі називають цю імпозантну будівлю, створену в середині XIX ст. на вершині приморського пагорба й повністю облицьовану карарським мармуром, хоча офіційна його назва — палац "Пальмовий гай". Утім, з таким самим успіхом це міг бути кедровий, евкаліптовий, араукарієвий або якийсь інший гай за назвою безлічі екзотичних дерев, висаджених тут першими власниками. Деякі з цих дерев ростуть і зараз, хоча саму ділянку дуже урізали під час багатьох перепродажів та перебудов.

Ось до однієї з них у 1905 р. і доклав руку, точніше — гаманець, ще один наш земляк, брат власника заповідника "Асканія-Нова" Олександр Фальц-Фейн. Разом із дружиною Вірою, уродженою Єпанчіною, вони багато тут попрацювали, прибудувавши бальну залу, бічні башточки в готичному стилі й викопавши мініатюрний ставок, який трохи нагадує своєю формою версальський. Але грянула революція, батько сімейства помер, і палац продали. Правда, доти разом із батьками тут жили і їхні діти — донька Таїсія та син Едуард. Той самий Едуард Олександрович, який так багато потім зробив і для заповідника, створеного його дядьком, і для херсонського села Гаврилівка, в якому він народився. На російському цвинтарі Кокад у Ніцці, де його зовсім недавно поховано, на надгробку свіже гравірування: 14 вересня 1912 р., а місцем народження зазначено назву, якої вже давно немає — Фальц-Фейново (Гаврилівка)…

На мою думку, повернути давнє ім'я було б цілком справедливо. Тим більше що село сьогодні називається ім'ям найпершого власника — російського поета Гавриїла Державіна, який тут взагалі ніколи не бував.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво