Сто років тому в Парижі... - Історія - dt.ua

Сто років тому в Парижі...

15 березня, 16:15 Роздрукувати Випуск №10, 16 березня-22 березня

Є думка, що початок і кінець століть не збігаються з календарними датами.

Відкриття мирної конференції 18 січня 1919 р. в «Залі годинників» Міністерства закордонних справ Франції

Щоб оновилися цивілізаційні стереотипи, пов'язані з тим або іншим століттям людської історії, треба, щоб пішло з активного життя останнє покоління століття попереднього. Для цього має минути років 15—20.

Важко сказати, наскільки універсальним є це судження, але в дипломатичній історії воно цілком вірогідне. Так, XVIII століття було завершене Віденським конгресом
1815 року, а XIX століття остаточно відійшло в минуле лише у Версалі, після мирної конференції 1919 року. Обом конференціям судилося позначити прихід нової епохи, за багатьма параметрами якісно іншої, ніж попередня.

В історії України Версальська, або Паризька, конференція, теж посідає особливе місце: саме тут уперше йшлося про її міжнародне визнання. Сто років тому українська нація отримала шанс на своє державне оформлення в чітко окреслених кордонах. Наскільки реальним був цей шанс і як ми змогли ним скористатися? Серйозна ювілейна дата мимоволі спонукає поміркувати на цю тему.

Для початку варто коротенько згадати загальну ситуацію, в якій розгорталися події, що нас цікавлять. 11 листопада 1918 року закінчилася Перша світова війна. На плечах німецьких військ, які поверталися на батьківщину, у Києві прийшла до влади Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку. В опублікованій 28 грудня Декларації висловлювалося бажання України жити в мирі з усіма народами, розвивати з ними економічні й культурні зв'язки, особливо зі своїми сусідами.

Однак за всього бажання це нелегко було зробити. На півночі відразу ж перейшла в наступ Радянська Росія (РРФСР). На заході війна, розв'язана поляками в Галичині, після об'єднання УНР і ЗУНР ("Акт злуки" 22 січня 1919 р.) стала загальнонаціональною проблемою. Угорці й румуни не приховували своїх територіальних претензій. В Одесі висадився десант Антанти, а на південному сході концентрувалася Добровольча армія Антона Денікіна під прапорами "єдиної і неподільної". Усім їм Українська Республіка з її декларативним нейтралітетом була кісткою в горлі, заважаючи або відмовляючись сприяти в реалізації стратегічних цілей, жодна з яких не передбачала її незалежності. Пропагандистський плакат, виготовлений у Відні за творчим задумом ад'ютанта Петлюри капітана Георгія Гасенка, справедливо іронізує з приводу реальної "післявоєнної" ситуації в Україні. 

парижский конгресс_1
Георг Гасенко і Verte. «Світовий мир на Україні», Осінь 1919 р.

Директорії довелося відразу ж почати шукати шляхи нейтралізації загроз, що виникли. Її соціалістичні вожді спробували домовитися і з більшовиками (Володимир Винниченко), і з державами Антанти (Симон Петлюра), але ні там, ні там не домоглися успіху. У Москві навідріз відмовилися визнати самостійність України de jure у будь-якій формі і "виклали" комплекс мирних умов, які фактично означали самоліквідацію УНР.

На переговорах із французами в Одесі з українськими представниками, за їхніми спогадами, поводилися, "ніби... в якійсь африканській колонії з неграми". Понад те, від них зажадали "вигнати, як собаку" запідозреного в більшовизмі Винниченка. Сподіваючись "переконати" французів, делегація спробувала позиціювати УНР як одну з ключових складових свого роду "буферної зони" уздовж західних і південних кордонів РРФСР. Але ці аргументи помітно не вплинули на позицію Антанти, яка прагнула лише об'єднання антибільшовицьких сил без прийняття будь-яких зобов'язань щодо їхньої майбутньої державної організації.

Не допомогли ні від'їзд Винниченка в еміграцію, ні вихід соціалістів зі складу уряду і самої Директорії, яку очолив Петлюра, який став "безпартійним". На початку лютого більшовики зайняли Київ, і Директорія почала свій "скорботний шлях". Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський...

Слід віддати належне цим людям, які не опускали рук у таких неймовірно важких умовах. Однією з найбільш значимих точок докладання їхніх зусиль стало забезпечення участі представників УНР у Паризькій мирній конференції.

парижский конгресс_4
Підписання Паризького договору в Дзеркальній залі Версальського палацу, 28 червня 1919 року. US National Archives

Окрилені своєю перемогою, союзні держави переслідували дві основні цілі: покарати переможених Німеччину, Австро-Угорщину, Болгарію і Туреччину і розібратися з численними уламками Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій, які розпалися в ході війни. Ідеологічною основою післявоєнного врегулювання стали "14 пунктів" президента США Вудро Вільсона, центральна частина яких — визначення нових національних кордонів у Європі на основі волевиявлення народів, що, як передбачалося, буде "вільним". За словами Винниченка, "всі нації стали гарячково самовизначатися. Це самовизначення зразу ж пофарбувалось кроввю боротьби"…

Однак перший в історії візит американського президента в Європу був обставлений як явлення нового месії, і влаштоване на його честь французькими парламентаріями пишне прийняття в Люксембурзькому палаці було не тільки даниною поваги запропонованій Вільсоном мирній програмі. Воно стало символом певної "естафети" — урочистої передачі відповідальності за світові долі від змученої Європи до могутнього заокеанського гравця. 

Загальний настрій аудиторії був віддзеркалений у зверненні до Вільсона досить колоритного французького сенатора, який усі свої промови виголошував у віршах. Буде незайвим навести шматочок цього великого послання (у моєму прозаїчному викладі). Воно говорить само за себе: 

О шляхетний громадянине,

Наша висока асамблея
у повному єднанні

Вас приймає з приязню,

Бо цієї трагічної доби

У вашій особі втілено ідеали,

Що їх піддавали сумнівам,

Аж ось з'явились ви
у світлі вищої справедливості… 

"Пункти Вільсона" справді склали основу т.зв. Версальської системи міжнародних відносин, для остаточного оформлення якої знадобилося ще три довгі роки і 24 конференції (!).

парижский конгресс_4
Титульний аркуш французької версії договору

Перша з них відкрилася 18 січня 1919 року. У "Залі годинників" МЗС Франції зібралося 70 делегатів, які представляли 27 країн і британських домініонів, включаючи такі "екзоти", як Гаїті, Сіам, Хіджаз, Ньюфаундленд та ін. Натомість жодне з "новоутворень", що постали на руїнах недавнього союзника — Росії, не запросили. Ба більше, Україна, як і більшовики, які уклали в Бресті сепаратні договори з німцями, розцінювалися як зрадники, самою своєю "появою на світ" зобов'язані тим-таки німцям. Звичайно, Ленін і його колеги сприймалися як "абсолютне зло", проте й хитка позиція українських урядів, які змінювали один одного, не викликала особливої симпатії чи бодай довіри.

Тому першими труднощами, на які наразилася українська делегація, що виїхала без будь-якого запрошення, було отримання французьких віз, що розтягло прибуття її членів до Парижа майже на три місяці. До початку конференції встиг лише її голова — колишній міністр пошти і телеграфу УНР Григорій Сидоренко. Він не мав жодного міжнародного досвіду, як і впливу на формування складу делегації, що було досить хаотичним. Як згадував один з її співробітників, відомий згодом літератор Михайло Рудницький, "про виїзд місії у Париж я довідався випадково на перерві в українській гімназії, де я вчителював. Мене запевнили, що "там" потребують саме таких, які знають французьку мову… Вже у поїзді, що виїжджав із Києва, ніхто точно не знав, чи паризька місія має 50 чи 100 членів. На її листі були і такі, що хотіли тільки дістатися за кордон. Навіть машиністки (бо і такі належали до складу) тягли за собою своїх чоловіків — чи навпаки: чоловіки своїх жінок на ріжних посадах. З кількадесяти членів місії на першому етапі у Відні почали "ліквідувати" першу частину, коли стало ясно, шо в Париж усіх не пропустять".

Усе ж таки до середини березня делегації вдалося там зібратися в досить поважному складі: крім Сидоренка, ще п'ять членів делегації (О.Шульгин і А.Марголін — колишній міністр і заступник міністра закордонних справ, колишній міністр судових справ С.Шелухін, заступник міністра народного здоров'я Б.Матюшенко, держсекретар у зовнішніх справах ЗУНР В.Панейко), генеральний секретар, група радників (14), інформбюро (20 співробітників), канцелярія (34). 

На той час обговорення питань, які найбільше цікавили Україну (територіальна належність Галичини, українсько-польська війна), уже значно просунулося. Сама Україна як окремий учасник на конференції ніколи не фігурувала, але той факт, що її представники почали якось проявляти себе, коли Директорія вже втратила столицю й більшу частину території, не могло не підірвати їхніх позицій на переговорах як реальної антибільшовицької сили.

До того ж рівень підготовки наших делегатів був невисокий. М.Рудницький: "Виїжджаючи з Києва, ми везли зі собою всякі дорогі нам дрібнички, навіть харчі, та ніхто не віз потрібних матеріалів для Мирової Конференції. Кожний мав цифри, дати, дані, "факти" — "в голові", і не диво, що чужинці не раз чули або вичитували на папері щось зовсім інше від ріжних українських делегатів. Приїхавши у Париж, українська делегація не була у спромозі видати окремої книжки про Україну у французькій та англійській мовах, де були б зібрані бодай головні факти з її минулого та сучасного. Литовці ж мали цілу велику книгу про свій край".

На думку досвідченого журналіста Симона Петлюри, цей недолік мала б компенсувати інформаційна робота українських посольств за кордоном. Адже ще гетьманський "Закон про посольства і місії Української Держави" від 14 червня
1918 р. встановлював, що одним з їхніх основних завдань є інформування європейської спільноти про українські справи з метою позитивного впливу на формування європейської думки про український народ і відродження його держави. 

Були виділені й досить значні кошти. Наприклад, у загальному обсязі бюджету дипломатичної місії в Чехословаччині витрати на інформаційну роботу становили 15%, а посольства у Відні — майже 30%. 

І в Парижі позбавлена офіційних контактів делегація в міру сил також вела роз'яснювальну роботу. Чи не головним пред'явленим нею документом була мапа України в кордонах, які уявлялися їй справедливими. Але, крім матеріалів першого Всеросійського перепису населення 1897 року, в її основу лягли й брестські "домовленості" з німцями.

Амбіційну "аргументацію" мапи доповнювали час від часу меморандуми й протестні ноти, що оприлюднювалися, і які мали переконати учасників конференції в обґрунтованості українських вимог, насамперед у справедливості її боротьби за незалежність і права на міжнародне визнання її державного існування. 

Загальних інструкцій делегація не мала. Якщо не брати до уваги документ від 30 березня 1919 року, який регламентував взаємодію представників обох частин "соборної" України. Самі ж представники ЗУНР (ЗО УНР) прибули в Париж тільки через півтора місяця після цього — у травні 1919 року.

Однак різнобій у діях українських представників, що намітився від самого початку, зберігся. Кожен із членів делегації, який представляв різні політичні партії та течії, не кажучи вже про галичан, мав право вирішального голосу і міг діяти самостійно. Як пізніше згадував Михайло Тишкевич, який змінив Сидоренка на чолі делегації, вона нагадувала "парламент, республіку або совдеп… Наші прихильники говорили: "Вам слід змінити склад делегації, тому що вона тільки компрометує ваш уряд, лишаючи своїми різними виступами враження, що Український уряд сам не знає, чого він прагне".

Утім і досвідченому Тишкевичу, котрий до цього виявив себе успішним послом у Ватикані, не вдалося домогтися бажаних результатів. Щоправда, до цього часу в Україні об'єднання зусиль військ Директорії та Української Галицької армії дозволило розгорнути потужний наступ на Київ, що привернуло увагу європейців. Ось як на ці події відгукнулася газета Il Popolo d'Italia: "Не було народу, який бився б із більшою вірою за свою волю. Не було народу, щоб у таких жахливих умовах так боровся за своє право життя, за свою незалежність. Загрожений ненаситністю інших, збаламучений панрусизмом, без зброї, без засобів, самітний, під недовірливими поглядами всієї Європи український нарід визволяє свої землі від большевицької зарази і відбирає свою столицю. Вільні народи зворушені могутністю цих боїв, хоч їхні уряди вдають, мов не бачать змагань цього народу. Українці не лиш боронять себе, а й цілу Європу". Ці написані ніби сьогодні слова належали журналісту Беніто Муссоліні, який тоді ще тільки шукав альтернативу своїм нещодавнім соціалістичним переконанням... 

А в Парижі на хвилі воєнного успіху Тишкевич зміг отримати аудієнцію у президента Франції Раймона Пуанкаре, провести низку інших важливих зустрічей. Але успіх виявився короткочасним. Зрештою подальша робота на конференції втратила сенс, і делегацію було розпущено. Тим паче що останні кілька місяців Тишкевич утримував її практично на власні кошти.

Роботою конференції керувала утворена "основними" переможцями Рада десяти, але остаточні умови договору, підписаного 28 червня 1919 року у Версальському палаці, були заздалегідь визначені "великою четвіркою", що представляла США, Францію, Велику Британію та Італію. А фактично — президентом Вільсоном і двома прем'єрами — Клемансо і Ллойд-Джорджем. Тодішня карикатура з американського "Лайфа" цілком точно відображала обстановку, в якій підбивали підсумки страшної війни. 

парижский конгресс_6
«Велика трійка» - Девід Ллойд Джордж, Жорж Клемансо і Вудро Вільсон. Лідери Великобританії, Франції і США

Саме ці люди, як сказали б ми сьогодні, у "версальському форматі" вирішили тоді долю України. Від самого початку їхніми фаворитами були Румунія, яка виступила на боці Антанти всього за день до Комп'єнського перемир'я (після ганебної капітуляції у травні того ж
1918 р.), Чехословаччина, що проголосила свою незалежність двома тижнями раніше, і Польща, яка заявила про своє відродження за місяць до цього. Їх зробили повноправними учасниками конференції, і в такій ролі вони отримали додаткові можливості вирішувати спірні з Україною питання у своїх інтересах. Особливу активність виявляла Польща, яка поєднувала воєнні дії в Галичині з наступальною антиукраїнською пропагандою. 

Ще в липні 1918 року, ніби готуючись до післявоєнного переділу, ідеолог польського націоналізму Роман Дмовський видав брошуру "Проблеми Середньої та Східної Європи", у якій стверджувалося, що "малорусини є плем'ям без історії,.. без ознак, здатних створювати державу".

Трохи пізніше брошурі було надано статус дипломатичного меморандуму, який було розіслано всім учасникам Паризької конференції. А сам Дмовський став головою польської делегації.

І саме з ним (а також із головою новоствореного польського уряду Ігнацієм Яном Падеревським) держави-переможниці підписали "Малий версальський договір", або "договір про польські меншини", що визначив наступну передачу Другій Речі Посполитій українських земель Східної Галичини. 

Ще до цього Антанта обміном посланнями з адміралом Олександром Колчаком фактично визнала його режим як єдиний законний уряд у постреволюційній Росії. На це українська делегація в Парижі реагувала 16 червня нотами протесту — як індивідуально, так і колективно (разом із Азербайджаном, Естонією, Грузією, Литвою, Північним Кавказом і Білорусією). Жодного ефекту ці демарші не мали. 

парижский конгресс_2
«Публічні переговори» в Парижі. Карикатура з американського журналу «Лайф», 1920 р

При цьому не краще діяв і уряд Директорії, зайнятий внутрішніми проблемами. Для підготовки офіційного протесту йому знадобилося майже два тижні. До того ж занадто різкий тон ноти, декларативні та слабко аргументовані її положення навряд чи могли сприяти досягненню шуканих цілей: "…На превеликий жаль і на подив демократії усього світу Антанта, беручи до уваги наклеп ворогів України, російських та польських імперіалістів, затягує справу визнання суверенних прав Українського Народу, створюючи йому тим самим великі перешкоди у боротьбі з російськими більшовиками. Представники великоросійської реакції й виразники ідеї механічного об'єднання усіх народів колишньої Російської імперії ведуть жорстоку боротьбу проти здійснення великих принципів самовизначення народів, проголошених Президентом Вільсоном".

Реверанс у бік США теж не допоміг. 30 червня держсекретар Роберт Лансінг заявив, що США "не визнають незалежності України навіть тимчасово, доки українська делегація не досягне відповідної домовленості з адміралом Колчаком".

Це скидалося на знущання. Було від чого опустити руки. На той час отримання допомоги від Антанти було головною надією на поліпшення становища УНР, яка швидко втрачала сили спротиву і національну територію. Але в цій допомозі Директорії було відмовлено. Залишалося писати ноти: 29 липня — з протестом проти дозволу окупувати Галичину, даного Вищою радою Антанти польським військам; 7 серпня — проти жорстокості денікінських військ на зайнятих ними територіях України; 15 серпня — проти Сен-Жерменського договору, що визначив передачу Румунії Південної Буковини. Але вони мали такий самий ефект, як і попередні.

Мабуть, у нападі розпачу нарада українських послів, що відбулася у Відні, у підсумковій резолюції постановила, що "природним союзником України є Німеччина. Можливо, прийде час, коли треба буде подумати про союз з Німеччиною проти Польщі" (Рівно через 20 років про це "подумає" Сталін!). Одночасно посли категорично заявили про неможливість "з політичних і господарських причин" союзу з Францією. Утім, як і з Польщею, Росією та (певною мірою) із Чехословаччиною. 

Подібні заяви офіційних представників України в момент, коли Антанта (та її ключова ланка — Франція) пішли на визнання режиму Колчака, фактично грали тій на руку, дозволяючи "виправдати" своє рішення позицією самої України. Добре ще, що не отримали широкого розголосу емоційні пропозиції міністра закордонних справ УНР Володимира Темницького піти на союз із більшовиками, а також створити на противагу "силам західної реакції" Східноєвропейський союз соціалістичних республік (СССР). 

Ще одна така нарада, що зібралася через місяць, вже не вибудовувала далекоглядних планів, а лише сумно констатувала, що "наші невдачі на полі міжнародному є наслідком безсилля внутрішнього".

Завершальною серйозною акцією української дипломатії в Парижі стала передача в Раду конференції прохання уряду УНР про прийняття України в щойно створену Лігу Націй. Однак після вивчення обстановки в Україні (на той час уряд УНР залишився без території) вирішення питання було відкладено. А на початку грудня нам відмовили остаточно, залишивши, однак, право знову звернутися з проханням про членство. Для цього довелося чекати ще чверть століття, коли місце Ліги Націй зайняла ООН.

У своїй книжці "Відродження нації" Володимир Винниченко, розбираючи по свіжих слідах причини поразки України, одну з основних побачив у її дипломатії, образно названої ним "чудною гергепою" (щось велике й незграбне, нездара. — О.С.): "Мужикуваті, незграбні, часом малоосвічені люди, які часто далі своєї Сквирі не їздили, які здебільшого ні одної мови (навіть української) добре не знали, які майже все життя носили вишивані сорочки з стьожками або "косоворотки", які про "діпломатію" знали з бульварних романів, ці люди, забувши всякий сором, повдягавшись у смокінги й не знаючи навіть, коли й як ті смокінги одягаються, полізли в буржуазні та діпломатичні салони, в міністерські передпокої представляти нашу робочу, вимучену, неграмотну націю… 

парижский конгресс_1
«Лебідь, рак та щука». Дід Охр. [Охрім Судомора.] Журнал «Ґедз» (Київ), 1918. № 5

Були й серед закордонних місій і поза місіями люди чесні, трудящі… Та більшість "місіонерів", що вели лайдацьке, недостойне свого трудового народу життя, були просто нещасні, слабодухі люди, яких здеморалізувала сістема отаманщини, яких вона заразила своїм духом надутої честолюбности, дармоїдства, безвідповідальности, неповаги до праці… І що дивного в тому, що вся сістема, весь характер влади, з усією його безладностю, брудом, деморалізацією й реакційностю одбивався й на цих аґентах її за кордоном?"

Звичайно, не все в цих словах було справедливим. Емоції усунутого від активного життя емігранта, ображеного на всіх і вся, його жорстка партійна непримиренність тут перехльостують через край. Але все ж таки, все ж таки... 

* * *

Виходячи з прикладів ХІХ і ХХ століть, чи можна вважати таким, що настало, століття нове, ХХІ за ліком? Адже нібито не було на його початку ні великої війни, ні великої конференції, що оформила, як це було колись, настання нового часу з якісно іншим форматом світового порядку.

Але, можливо, усе це вже мало місце, тільки риси нової епохи проступили в іншому образі. Батальними сценами однієї великої "гібридної" війни стали десятки малих війн, заморожених конфліктів, терактів і взаємних кібератак. І сумарні цифри їхніх жертв уже цілком порівнянні із втратами боїв, що минули. А колишні Відень і Версаль розпалися на "саміти" нескінченних "трійок", "сімок" і "двадцяток", що відбуваються ледь не щодня, де помітно змалілі в політичних масштабах талейрани й меттерніхи, вільсони і клемансо з колишнім апломбом наспіх пристосовуються до нових, не завжди їм зрозумілих реалій долі світу. У тому числі й нашої країни...

Гіркий осад залишило нещодавнє святкування століття закінчення Першої світової війни. Мало хто загострив увагу на тому, що його традиційно приурочили не до дати укладення Версальського договору, а до дати Комп'єнського перемир'я. Досить знаменний символ, тим паче що, як і передбачав маршал Фердинанд Фош, насправді воно лише затяглося на 20 років, до початку нової війни! Не менш символічним виглядало й те, що глибокі роздуми й висновки про минуле і настільки ж глибокі думки про спільне наше майбутнє, які самі собою напрошувалися і яких очікували від восьми десятків запрошених до Парижа світових лідерів, насправді обернулися демонстрацією особистих амбіцій, дрібними клопотами про розсадження за банкетним столом і пустопорожньою риторикою. 

Кровоточиві рани сьогоднішньої Європи, що залишилися від колишніх "миротворчих акцій", і реальна війна проти України, яка марно чекає на допомогу і справедливе вирішення... Але, потискаючи руку Путіну, про них не згадав ніхто. 

То чи готова столітня дипломатія України до викликів непередбачуваного століття? — хотілося б запитати слідом за анонімним автором, який поставив таке запитання рік тому в цій газеті. І більш конкретно — чи спроможна гідно відповісти на них нинішня наша "директорія" з її дипломатичною службою, в якій (у яких?!), за безжальною оцінкою одного з її керівників, лише третина співробітників "тягне всю роботу", а ще не менше третини — відвертий "баласт". У цьому невідкладно слід розібратися серйозно й заздалегідь — на той випадок, якщо нам усе-таки знайдеться місце за столом учасників майбутньої, умовно кажучи, "Паризької конференції-ХХІ".

Та чи лише в дипломатії тут річ...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво