У пошуках новин

Здавна загальним є твердження, що суспільство в нас політизоване і депресивне.

Це - факт як об'єктивний, так і вже доволі стомливий. Політизоване і депресивне саме через медіа. Особливо - через телебачення.

Чи відбувається в Україні щось позитивне? Ну - позитиву варто шукати самостійно, бо згідно з "новинами" - в нас усе погано. Їхня тональність зазвичай депресивна, що яскраво відрізняє їх від звично оптимістичних російських. Відмінність від російських медіа - річ, звісно, приємна, але дратує інша крайність: там усе добре, а тут усе погано. Звичайно, акцент на позитиві одразу вказував би на підпорядкованість каналу політиці "злочинної влади". Тому свобода медіа і "майже непомітна" позиція власників каналів набувають тут цікавого поєднання, що далеко не завжди дає соціальний конструктив.

Така медіасуспільна ситуація створює дуже своєрідну реальність. Телевізійні новини після звичайних для них топ-подій (як у якомусь нікому не відомому селі якісь виродки зарубали сокирою стареньку бабусю), показавши щирі ридання родичів та аргументовані свідчення сусідів, звертають увагу на вітчизняний політичний процес та (інколи) на міжнародну ситуацію, якихось там президентів України чи США або ж глобальні конфлікти, що виникають десь поряд із нашими кордонами. Цей підхід, який зовні виглядає провінційним, безвідповідальним і непрофесійним, при тому має, мабуть, потужну терапевтичну дію. Бо основні емоції наша вразлива аудиторія витрачає на справді нещасну жертву кривавих провінційних пристрастей і може не помітити (як і журналісти), коли десь почнеться Третя світова війна.

Асоціації, на перший погляд, парадоксальні. Що поєднує Україну з Китаєм? Згідно з традиційними вченнями цієї великої цивілізації, "поза Піднебесною нічого не відбувається". Тому в Шанхаї всілякі там конфлікти сусідньої Росії зі світом чи витівки Дональда Трампа сприймаються як новини з якихось інших планет. На життя Китаю вони справді інколи впливають, але не так щоби китайська спільнота нервувала. Адже потуга Китаю дозволяє берегти нерви. Російським аналогом такого ставлення для багатьох є сумнівна теза про ймовірність життя поза МКАДом (Московская Кольцевая Автомобильная Дорога). У цьому контексті, Україна нічим не гірша від Китаю (але набагато менша) і набагато більша за Москву (але поки що менш впливова). Тож нічого дивного в такій позиції української тележурналістики немає. Це - рівняння на правофлангових.

З іншого боку, це - й економія ефірного часу. Адже відомо, що про українські новини набагато докладніше розповість російське телебачення. Якщо в Києві десь "на районі" прорве каналізаційну трубу, це буде топ-новиною для ОРТ чи Росія-1, а також потрапить в оперативні випуски новин російської служби Бі-Бі-Сі. Вона ж у тому Лондоні добре знає, що насправді цікавить її російську аудиторію. Тож бачимо вже принаймні три новинні моделі: 1) все відбувається в селі; 2) все відбувається в Китаї; 3) все відбувається "на Украине" (саме - "на"). І тому логічно (бо ніша вже зайнята), що українські новини просто доповнюють місцевими новинами на рівні районної багатотиражки їх загальну картину, яку традиційно віщає Москва.

Це, звісно, жарти, - але з тих, у яких лише частка жартів. У заголовку йшлося про "історичні новини". Автор цих рядків – історик і, відповідно, не оминає оком історичної тематики в новинних рядках чи телевізійних сюжетах. Рік, що минає, був, як і кожен попередній, багатий на хронічно повторювані теми: Друга світова чи Велика Вітчизняна, 8 чи 9 травня, що там "свіженького" з УПА. Теми звичні, хіба що "календарні війни" збагатилися втратою дати 2 травня на користь католицького Різдва. Зміна ця назріла об'єктивно, оскільки кліматологи й аграрії кажуть, що картоплю вже треба садити трохи раніше. Отже, шукатимемо приводів для тривалих свят "солідарності трудящих" у квітні. Можливо, ними стануть Конституції УНР або гетьманський переворот 1918 р., або ж Болбочан у Криму.

Котрий рік не вщухає тема Волинської трагедії, в якій важкі сокири "небайдужої польської громадськості" лупають тріски з поки що живучої споруди Українського інституту національної пам'яті та вперше в часи "стратегічного партнерства" України і Польщі починають застосовуватися персональні санкції. Можна по-різному оцінювати "сценарний характер" діяльності УІНПу та Володимира В'ятровича в польському "векторі" (де мало бути твердіше, а де - трохи гнучкіше), але мені часом спадає на думку, що навіть якби замінити "демонізованого" Варшавою В'ятровича на людину, геть необізнану у "Волинському питанні", то навряд чи польська сторона це б оцінила. Просто бувають обставини, коли діалоги і факти нікому не потрібні.

Внутрішня польська політична ситуація та конфліктність відносин Варшави і Брюсселя з низки доволі принципових питань просто роблять "українську історичну карту" найзручнішою у всім знайомому жанрі "переведення стрілок". Зовнішньополітичний контекст України робить її зручним об'єктом для шантажу такого гатунку. Вочевидь, дається взнаки й "ненав'язливий" російський чинник підтримки польських правих радикалів у бік "призабути" Катинь і зайвий раз згадати Волинь. Для Москви, знову ж таки, - гарна відеокартинка і заповнена стрічка новин. Тут треба зізнатися, що втрати "історичного порозуміння" на україно-польському фронті останніх років просто вражають своїми масштабами. Але для нас це повчальний приклад: як у західних сусідів в умовах демократії "історична політизованість" набуває масштабів справжнього психозу, ідентичного часом стану наших східних сусідів, котрі тішаться умовами трохи іншого політичного режиму. Як відповідати на це, крім погоджень на найвищому політичному рівні, абсолютно незрозуміло. Сумно. Але справді повчально.

Ліберальна фракція російського історичного цеху ("Вольное историческое общество") натомість ініціювала з українцями діалог і зробила восени цікавий подарунок читачеві: "Российско-украинский исторический разговорник: опыты общей истории". Це є спробою намацати шляхи порозуміння істориків, адже кожен розділ "Разговорника" написаний спільно двома авторами - російським та українським. Проте ця шляхетна ініціатива певною мірою впала жертвою необізнаності московських колег в українському науковому ландшафті: одним із основних українських співавторів став Валерій Солдатенко, директор УІНПу 2010–2014 рр., відомий широкій спільноті наближеністю свого бачення історії України до "Краткого курсу истории ВКП(б)". Крім того, викликає сумнів сама необхідність "общего мнєнія" в цій книжці. Трохи від цього віє, знову ж таки, совком. Але чому б не привітати саму спробу?

Певною новацією року стала призабута доти тема Анни Ярославни, визначеної під час візиту до Парижа 29 травня російським президентом Владіміром Путіним як "русская Анна", що одразу викликало справедливе обурення української влади та широких верств. З огляду на відмінність в українській мові понять "руська" і "російська", треба було одразу давати відсіч чи необхідне роз'яснення. "Руська" в українській інтерпретації - цілком невинно, а ось "росіянка" (якщо перекладати з російської) - очевидний акт історичної агресії.

Президент Франції Еммануель Макрон потім підтвердив Петру Порошенку, що Анна - наша. Основну термінологічну корекцію "Анни Руської" ще у 1990-х роках здійснили представники української діаспори у Франції: "Київська". Ніхто не говорить про "Анну Українську", але, у зв'язку зі збігом назв давньої Русі та сучасної Росії, у французькій мові був потрібен "проукраїнський" компроміс, який би відповідав історії і не порушував (поки що) глобальних питань належності давньоруської спадщини. З урахуванням майже цілковитої "варязькості" шановної Анни, термін "київська" саме таким компромісом і є. Тож на цій ділянці історичного фронту українську позицію все ж таки відстояли й захистили. Бо Київ - це Україна.

Але, загалом, те, що "Анна Київська" вигулькнула, нагадує: після спорудження пам'ятника Святому Володимиру в Москві тема давньоруської спадщини лише має розгортатися. Недарма там той Володимир з'явився. В інформаційній війні "єдина Русь" і "давньоруська народність" набуватимуть чим далі більшої ваги, оскільки багато інших форматів "спільної історії" втратили актуальність через слабкий вплив. Але стосовно тих часів, коли з Україною безальтернативно пов'язувалася назва "Русь", Кремль плекає свої підступні плани - просто через тривале власне користування цією назвою.

І чимало залежить від того, наскільки українці будуть поінформовані про свою давню респектабельну назву "русини" (бо зазвичай у "політичних новинах" це стосується закарпатського фейку) й небезпідставно повертатимуть собі назву держави "Україна-Русь". Сподіваюся, що колись це станеться, хоча б заради іміджу країни. Єдиним способом порушити на Заході домінування Росії у відповідях на питання "що таке Русь?" стане цілком інструментальна проблема: у нас буде "Ukraine-Rus'", а там - "Russia". Як тоді далі писати в Британії чи Америці (аналогічно, у Франції чи Німеччині) щодо Давньої Русі? Доведеться їм і підручники виправляти, і історичні атласи.

І після того сакраментальне "питання Анни Ярославни" поставати не буде. Але це потребує часу й тривалої, копіткої просвітницької праці. Адже твердження ВВП, що "українці і росіяни - це один народ", спирається саме на "давньоруську народність".

Відбувся помітний ривок у впровадженні науково-популярної літератури на історичну тематику в широкі маси. Громадський проект "Книжкова навала" спрямував до бібліотек та навчальних закладів Сходу й Півдня, аж до рівня району, понад 7 тис. книжок про історію України. Можна підозрювати, що до бібліотек у нас ходить небагато людей, але спрямування проекту невипадкове. На Сході й Півдні в нас набагато гірше розповсюджені книжкові комерційні мережі, ніж у Центрі та на Заході. Тому Івано-Франківськ купує стільки ж історичної літератури, як і Харків. Але міста - зауважимо - трохи різного розміру.

Новим формальним приводом до гучних історичних відзначень стало сторіччя Української революції 1917–1921 рр. Чому пишу "формальним"? Тому що нам про це нагадують переважно офіційні урочисті заходи. Звісно, вони потрапляють у "політичні новини", та аж ніяк не є предметом регулярної уваги медіа. Хоча кругла дата "100" і сам факт, що ті кордони, які ми сьогодні захищаємо, ми здобули саме в ті роки і саме тоді вперше їх боронили, мав би бути вартим не одного, а кількох масштабних медійних проектів. Але цього, на жаль, не сталося.

Єдиним системним прикладом зі сфери не телевізійної, а інтернет-газетної можна вважати проект "Наша Революція" на сайті газети "Ділова столиця". В межах проекту щотижня публікується колонка зі світлинами та іншим цікавим із різних сфер життя сторічної давності (поки що 1917), і хочеться сподіватися, що проект триватиме принаймні ще років зо два. Там висвітлюються політичні події Києва, йдеться про інші міста, яскраві персоналії, анекдоти, драми та колізії. Куратор проекту - історик Геннадій Єфіменко, відомий колегам своїм прискіпливим ставленням до історичної достовірності. Але, крім цього проекту та звичних публікацій з нагоди історичних дат "Дзеркала тижня" і "Дня", наш медіа-простір зазвичай Українську революцію ігнорує.

Що характерно, росіяни також не дуже звертають увагу на сторічну річницю доленосного для Росії 1917-го. Ще менше уваги звертатимуть, думаю, на подальшу громадянську війну на теренах колишньої Російської імперії. Щодо офіційної влади - це цілком зрозуміло: адже зайві суспільні міркування з приводу дилем 1917-го ("демократія чи диктатура?") сучасним росіянам непотрібні. Та ось опозиційна публіка в особі Михайла Зигаря з творчими соратниками створила чудовий проект "1917", який багато в чому може слугувати взірцем дуже сучасної багатоформатної подачі реалій та дидактики того часу. До речі, "українська тема" там є і, як видається, цілком гідно подана.

Дивує те, що в самій Україні цей момент фундаментального розходження "історичних біографій" України та Росії лишився для публічного простору, по суті, лише приводом до "політичних новин". Адже більшість наших громадян краще знає Василя Чапаєва, ніж Петра Болбочана. А ось наступного, 2018-го, року виповниться 100 років від моменту вигнання українськими військами російських більшовиків із Криму. Які чудові аналогії з тим, чого ми прагнемо сьогодні! Буде прикро, якщо згадка про це звучатиме в нас лише один день у "політичних новинах".

Але коли я нарікаю на відсутність "історичних новин", то це у сподіванні на поєднання "присутності" і якості. Бо інколи "мрії збуваються", а потім хочеться плакати. Беремо, наприклад, сюжет на одному із загальнонаціональних каналів про вбивство Симона Петлюри в Парижі 1926 р. Тема – чудова, звісно що привід сумний. Але вона несе чимало повчального і щодо самої постаті вбитого, і щодо причин та приводів, і щодо оцінки періоду Директорії та україно-єврейських відносин. Не мені вам казати, скільки тут є суспільно важливого. Певна річ, в одному сюжеті, навіть із самого Парижа, про все не розкажеш, є різні творчі люди, в них різні творчі задуми. Мої прагнення "почути все" спричинені лише безриб'ям історичної тематики на телебаченні. Але в цьому сюжеті проявилися вади, властиві загалом телеподачі історичної тематики в Україні: слабка орієнтація автора в темі і зневажливе ставлення до речей, які потребують принаймні загальнокультурної чи загальноісторичної бази. Звісно, були коментарі фахівців, однак те, що говорив сам автор сюжету, істориків відверто розважило. То журналіст "сенсаційно відкрив" документи про судовий процес над Самуїлом Шварцбардом (вони були у відкритому доступі з 1926 р., і їх уже "переобсмоктали" дослідники багатьох країн), то одним (це треба вміти!) ємним реченням показав повне незнання періоду 1917–1921 р. Але Париж, так би мовити, вартий меси… Мені сумно, що коли потім робиш такі зауваження десь у соцмережах, то на тебе їх об'єкти лише ображаються. А годилося б просто завести цивілізовану практику не декоративних, а справжніх "експертних консультацій", які властиві всяким там нещасним Бі-Бі-Сі… Ну тут, звісно, проблема професіоналізму.

Тут варто дорікнути і моїм колегам-історикам. Часто, не розуміючи особливостей і шалених темпів роботи журналістів, вони вимагають від них практично неможливого. Скільки разів я чув фрази: "Це не можна викласти за 20 хвилин!" Або: "Чому я говорив півгодини, а залишили три речення?" У мене особисто бувало й таке, що говорив 40 хвилин, а в сюжет не потрапляв взагалі. Але я не скаржуся. Свого часу викладав майбутнім журналістам. У кожної роботи - своя специфіка, і треба вчитися поважати одне одного. Проблема в тому, що історія - насправді вкрай ідеологічна тема, і в інформаційній війні одне слово "не туди" ставить хрест на загалом непоганому меседжі чи спотворює уявлення про події й особистості у багатьох мільйонів людей…

Факультети журналістики не можуть давати знання про історію на рівні історичних, це факт. Та й історичні не завжди випускають справді фахівців. Але варто поміркувати хоча б не про медійні проекти, а про проекти підготовки тих, хто робить медійні проекти… Думаю, колеги-історики та деякі медійні "зубри" можуть згуртуватися задля просування "історичного фронту" до широких мас глядачів, слухачів, читачів… Адже державного "Агітпропу" в нас немає, і слава Богу. Натомість має бути активна професійна співпраця істориків та журналістів, що було б цілком нормальним, традиційно українським способом вирішити державну проблему громадським шляхом.