Запрягайте, хлопці, коней... - Історія - dt.ua

Запрягайте, хлопці, коней...

26 червня, 14:54 Роздрукувати Випуск №25, 27 червня-5 липня

Долі знаменитих пісень тісно переплітаються з долями народів, несучи на собі відбитки їхніх людських надій і трагедій.

Нещодавно світову пресу облетіло повідомлення, яке, на перший погляд, навряд чи цього заслуговувало. І справді — в одній Богом забутій маленькій центральноамериканській країні суд зобов'язав 74-річного дідуся дати свідчення у кримінальній справі 40-річної давності.

Однак, придивившись уважніше, можна більше зрозуміти сенсаційний характер цієї новини. Ішлося про Сальвадор, де 11 років вирувала кровопролитна партизанська війна, що забрала понад 75 тисяч життів. З урядом боролася лівацька опозиція різного толку, об'єднана у "Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (ФНВФМ)". 

А все почалося з того, що наприкінці листопада 1979 р. у столичному Сан-Сальвадорі група з півтора десятка озброєних автоматами молодиків під вигуки "Це наліт! Це викрадення!" оточила 60-річного посла ПАР Арчибальда Данна, який щойно вийшов із приміщення свого посольства. Тут-таки зупинили пікап, що проїжджав вулицею, посла завантажили в кузов і повезли в невідомому напрямку. У випущеному через кілька днів комюніке, крім вираження солідарності "з боротьбою народів Південної Африки, Намібії, Родезії та Палестини проти расизму і політики апартеїду", викрадачі зажадали за голову посла 20 млн долларів.

Влада зразу ж відмовилася вести з ними будь-які переговори; таку саму позицію зайняв і уряд ПАР. Арчибальда Данна розстріляли. 

Цією акцією і було позначено створення ФНВФМ та початок його антиурядових виступів.

Сьогодні Фронт, що з часом набрався респектабельності, перебуває в Сальвадорі при владі, а один із його засновників, той самий 74-річний дідусь на ім'я Сальвадор Санчес Серен, — був обраний президентом країни. І тоді сім'я посла Данна висунула проти нього обвинувачення у співучасті у викраденні їхнього батька.

Розпрягайте_7
Сальвадор Санчес Серен

Як і слід було сподіватися, президент від явки в суд ухилився, а справа, так і не розпочавшись, заглухла. Однак після виборів, що відбулися на початку лютого 2019 р., Серен втратив свою посаду. Не виключено, тепер йому буде набагато складніше ігнорувати вимогу суду. Однак приводом до цієї статті стали не розмірковування про мінливість людських доль та неминучість відплати за злочин, а, здавалося б, другорядний факт того давнього викрадення.

Крім політичної заяви, терористи вимагали опублікувати в усіх можливих ЗМІ "Партизанський гімн". Зацікавившись цією історією, я розшукав у Гуглі цей самий El Himno del Guerrillero. І почув мелодію з дитинства відомої пісні "По долинам и по взгорьям"... 

У "гімні" теж така собі дивізія soldades del soviet ішла вперед, щоб зайняти такі собі "ворожі позиції". Однак головний смисл тексту був не так ностальгією за "волочаевскими днями" (losdiasde Balachaied — в тій інтерпретації), як загальним закликом до революційної дії з неминучою перемогою попереду. 

Так чи інакше, але само собою напрошувалося питання: якими шляхами через шість десятків літ після далеких подій, оспівуваних нею, пісня ця добралася до Сальвадора, та ще у досить вільному перекладі іспанською? А головне — чим таким особливим надихнула вона лівацький рух абсолютно невизначеного політичного профілю, схильний до анархізму й терору?

Підказку мені дала сама мелодія. Вслухайтеся в неї уважно, особливо якщо співати її не в маршовому ритмі, а більш плавно й розмірено. І слова, зовсім інші, проте набагато ближчі нам, прийдуть самі: "Розпрягайте, хлопці, коней..." 

Схоже-то схоже, але поява українського мотиву сама собою нічого не пояснює. І тоді слід пригадати, хто й коли цим мотивом надихався і навіть ішов із ним у бій. Для цього доведеться зазирнути в далеку вже історію. 

Джерела іспаномовного тексту знайшлися, як і слід було сподіватися, в самій Іспанії. Проте до них вів довгий і звивистий шлях, що розпочалася майже на самих витоках минулого століття. 

Розпрягайте_3
Володимир Гіляровський

За наявними свідченнями, вперше ця мелодія в маршовому ритмі прозвучала 1915 р. у супроводі відповідного тексту, написаного відомим журналістом, московським побутописцем Владіміром Гіляровським ("дядею Гіляєм"). Пісня називалася "Марш сибирских стрелков", і з нею сформовані в Сибіру піхотні частини через усю Росію вирушили на далекий фронт. А співали вони ось що:

"Из тайги, тайги дремучей,

От Амура, от реки,

Молчаливой, грозной тучей

Шли на бой сибиряки…"

Рядки ці Гіляровський вмістив у свою збірку віршів "Год войны. Думы и песни", що вийшла у Москві в 1915 році. Мабуть, до сибіряків вони потрапили ще раніше. Ризикну припустити, що тут міг виявитися давній зв'язок "дяді Гіляя" зі 137-м Ніжинським полком, у складі якого він служив певний час замолоду. Цей полк чудово себе зарекомендував у роки Російсько-японської війни, а потім, на самому початку Першої світової війни, ввійшов до складу 17-го армійського корпусу, що воював на Південно-Західному фронті. 

Саме тоді полковим командиром ніжинців був уродженець Поділля полковник Лев (Левко) Дроздовський, який через два роки став генерал-хорунжим і першим генерал-квартирмейстером Армії УНР. А що ж до складу самого полку, то серед сибірських стрільців, безперечно, було чимало українців, — адже і в самому Сибіру, після кількох хвиль переселень та столипінських реформ, їх налічувалося не менш як 650 тисяч. Отже, мотив української народної вони чули й знали.

Розпрягайте_6
Полковник Левко Дроздовський.

Та й сам Гіляровський свого походження від запорозьких козаків аж ніяк не приховував. Недарма саме його обрав Ілля Рєпін за модель для одного з найколоритніших персонажів своїх "Запорожців", а скульптор Андрєєв з нього ліпив свого "Тараса Бульбу" для пам'ятника Миколі Гоголю в Москві.

Тому, на мій погляд, цілком природно журналіст-поет завершував свій "марш" таким чотиривіршем:

"Дружно в бой на вражьи станы

Всем идти пришла пора. 

С нами слиты атаманы

Волги, Дона и Днепра."

Наступний "поворот" в історії пісні пов'язаний із ім'ям іншого Дроздовського — теж полковника і теж українця, хоча й, так би мовити, з протилежним знаком. Після Жовтневого перевороту він зібрав серед офіцерів Румунського фронту близько тисячі добровольців і з ними через весь південь України за 1200 км вирушив на Дон, де формувалася біла Добровольча армія. Михайло Дроздовський невдовзі загинув, зарекомендувавши свій полк у боях із червоними як один із найкращих підрозділів денікінських військ. Генерал Антон Туркул, що його замінив, вирішив увічнити бойовий шлях полку в пісні, яка отримала назву "Марш дроздовцев".

Привід був якнайбільш підходящий, — у червні 1919 р. війська Антона Денікіна взяли Харків. Туркул, призначений комендантом міста, готував святковий банкет. Під руку трапився київський музикант, 20-річний Дмитро Покрасс, який там виступав, йому й наказали за два дні скласти музику до тексту, вже написаного одним із офіцерів: 

"Из Румынии походом

Шел дроздовский славный полк,

Для спасения народа

Исполняя тяжкий долг…"

Мабуть, через нестачу часу за основу "маршу" і взяли дроздовці мелодію, почуту на фронті від сусідів-сибіряків. Але, швидше за все, й самому Покрассу, який чимало мандрував Україною, була знайома давня народна пісня про "криниченьку". 

Діти київського ковбасника, всі чотири брати Покрасс стали відомими музикантами. Особливо прославилися Дмитро й Данило, які створили знаменитий "Марш Буденного", "Комсомольскую прощальную", "Если завтра война", "Три танкиста" і багато іншого.

Отож коли через 10 років обласканий успіхом Дмитро необачно заїкнувся про своє авторство мелодії про "долины", що набирала популярності, йому нагадали, з якого приводу він її "склав". На той час дроздовці вже давно забрали свій марш із собою в еміграцію, і навіть натяк на цих "замовників" загрожував чималими неприємностями. Покрасс це вчасно зрозумів і більше ніколи на авторство не претендував.

А дохідливо роз'яснив йому ситуацію не менш відомий колега-композитор і хормейстер Александр Александров, новопризначений керівник щойно створеного Ансамблю червоноармійської пісні. Він саме монтував свою першу велику програму, і в неї дуже доречно лягала пісня, яку, за його словами, наспівав йому під Києвом ротний командир одного з полків Українського військового округу Ілля Атуров: 

"Из Ленинграда, из походу

Шел советский красный полк.

Для спасения Советов

Нес геройский трудный долг…"

Як легко можна помітити, автор самодіяльного тексту вочевидь був обізнаний із "дроздовською" творчістю, але ні цього імені, ні походження музики Атуров не знав. І Александров його й зазначив у програмі як автора музики. А слова попросив переробити знайомого йому з Москви поета Сергія Алимова.

Виявилося, що тому пісня вже була відома. Уродженець Сумщини зазнав багато випробувань у житті, велика частина якого минула на Далекому Сході, де він став популярним як професійний поет. Отримавши прохання Александрова, він нібито згадав почуті ним у Владивостоку слова "партизанської" пісні на той самий мотив, що ходила в тих краях, і тепер, лише трохи їх підредагувавши, поставив під ними своє ім'я. Ось так пісня буцім і набула свого нового вигляду:

"По долинам и по взгорьям

Шла дивизия вперед,

Чтобы с боем взять Приморье —

Белой армии оплот…"

Такою вона й увійшла 1929 р. в репертуар хору під назвою "Партизанская песня", зразу ж ставши надзвичайно популярною. Однак через п'ять років вибухнув скандал. Свої права на текст пісні заявив його справжній автор. Йому доводилося вірити, — адже це був не хто-небудь, а колишній голова Держплану РРФСР Петр Парфьонов, не тільки рекомендований самим Горьким у члени Спілки радянських письменників, а й очільник Московської письменницької організації.

Людина надзвичайно різноманітної, навіть авантюрної долі, Парфьонов теж у роки світової війни (як і сибіряки, і дроздовці) воював на Румунському фронті, де перейнявся більшовицькими ідеями. І, чи то відбувши через поранення, чи то дезертирувавши, опинився в Сибіру в лавах червоних військ, де після багатьох перипетій дослужився до начальника політуправління армії Далекосхідної республіки. Там, за його словами, він, отримавши розпорядження начальства, й написав пісню, використавши свої більш ранні поетичні заготовки.

Поетична недосконалість і тодішня кампанія проти "партизанщини" нібито завадили публікації віршів. Ну, а про мелодію Парфьонов особливо не поширювався хоча й натякав, що він теж до її створення причетний.

Однак, уважно розглянувши цілком логічну зовні конструкцію Парфьонова, починаєш міркувати над питаннями. Зокрема таким: Парфьонов переїхав до Москви у березні 1922-го, а оспівані ним "штурмовые ночи Спасска", більше відомі як "Спасская операция", відбулися через понад півроку, в жовтні того самого року. І як вони могли потрапити, за відсутності автора, в пісню, що запам'яталася Алимову, — зрозуміти важко. Але ще більш незрозуміло, чому Парфьонов мовчав про своє авторство аж п'ять років, тоді як його пісня ставала дедалі популярнішою під чужим ім'ям. Тим більше що обидва літератори не один рік оберталися в одному письменницькому середовищі.

Тут знову варто порівняти дати, і тоді відразу впаде в око, що Парфьонов розпочав свій демарш лише після того, як Алимов уже отримав свого "червонця" за 58-ю "політичною" статтею і, відбуваючи "трудове перевиховання" на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, щось заперечити з цього приводу не міг. Колеги-письменники вправлялися в дотепах на цю тему: "Сережу послали таскать тачку по долинам и по взгорьям".

Однак і "новий" автор своїми правами скористатися не встиг: у жовтні 1935-го його заарештували за "антирадянську діяльність" і 1937-го — розстріляли. Алимова ж за участь у написанні пропагандистської книжки "Канал имени Сталина" достроково звільнили. І перша грамплатівка із записом знаменитої пісні, що вийшла, за іронією долі, саме в рік смерті Парфьонова, отримала такі реквізити: "По долинам и по взгорьям, обр. А.В.Александрова, сл. С.Алымова". Але 1962 р., після реабілітації Парфьонова, його нащадки через суд "відновили" авторські права родича. Алимов знову не зміг нічого заперечити, — задовго до суду він загинув у дорожній катастрофі.

Хай там як, але авторство пісні не хвилювало тих, хто її співав, у тому числі й радянських "добровольців", які принесли її на "долины и взгорья" громадянської війни в Іспанії. Там, мабуть, і народився той переклад пісні, що через кілька десятиліть дістався Сальвадору. Втім, набагато розмаїтіші "паростки" дала ця пісня у Франції, куди вона потрапила разом із бійцями інтернаціональних бригад, що пішли у вигнання після перемоги Франсіско Франко. 

Та про це згодом. А поки що звернемо увагу на свідчення, які маємо, що й "дроздовський марш" не заглух в еміграції, а дав ще два "французьких" паростки. 

Перший "проріс" на українській землі, коли в містечко Турка на початку серпня 1944 р. німці висадили щойно сформовану штурмову бригаду СС "Карл Великий". Це була одна тисяча французьких добровольців, відібраних за наявністю арійських ознак із семи тисяч охочих боротися з "більшовизмом". Через місяць їх перекинули під Тарнов, де бригаду повністю розгромили радянські війська, щойно вона встигла скласти про себе пісню. На все той самий добре відомий нам мотив. Але з текстом не так героїчним, як похоронним (переклад мій. — О.С.):

Виє вітер, свистять кулі,

Гримлять сальви, смерть кругом…

Не плачте на наших могилах,

Наші душі летять до сонця.

Другий паросток проклюнувся в Іноземному легіоні. Ним стала добре відома зараз у цьому середовищі "Пісня 4-го ескадрону" (Сhant du 4e escadron), яку під такою назвою неважко знайти в Мережі. Мелодія справді та сама, хоча й із невеликими модуляціями, а ось слова не мають жодного стосунку не тільки до подій громадянської війни, а й до європейських справ взагалі. В ній ідеться про "славні" перемоги легіонерів у Сирії, Лівані, Індокитаї й Алжирі, де вони "ламали хребет" своїм супротивникам — друзам, в'єтнамцям і фелахам. 

Важко сказати, коли цю "Пісню" написано, але ввійшла вона до постійного репертуару Легіону на самому початку 1960-х років. Тоді колишній командир 4-го ескадрону генерал Поль Гарді став одним із керівників антиголлістського путчу 1961 року, що намагався спростувати результати референдуму про незалежність Алжиру — колонії Франції.

Це був надзвичайно бурхливий час в історії Франції, близький за напругою суспільних пристрастей до атмосфери громадянської війни, і не випадково саме тоді виникли ще дві "взаємовиключні" версії давньої пісні, яка прийшла з теренів Росії. Їхні тексти свідчать самі за себе.

Перший, анонімний, оспівував партизанів, що "в холоде и голоде" піднялися проти "белых армий и атаманов" на заклик "великого Ленина" і "спасли Советы". У відповідь негайно виникла "біла" версія, написана двома вихідцями з французького Марокко, журналістами націоналістичної, крайньої правої орієнтації, які й сьогодні не змінили своїх поглядів.

Їхній перший куплет був, практично, ідентичний "червоному" варіанту, теж із "голодом и холодом", тільки заклик Леніна став закликом Денікіна, благо по-французьки з наголосом на останній склад ці імена римуються. Ну й, природно, тепер уже "белые партизаны" виганяли "дрожащего Троцкого" в ім'я святої Русі, а "жестокая агония" їхньої справи трактувалася як "позор Запада".

Ні "ленінська", ні "денікінська" версії тривалого успіху не мали. Сьогодні про них згадують лише в історичному контексті. Зате пісні "Махновщина" (із властивим французькій мові наголосом на "И"), що з'явилася у травні 1968 р., судилося довге й досить активне життя. Чому ж саме цей сюжет нашої революції через півстоліття ожив у Франції? Хто й чому раптом згадав про нього на студентських барикадах Латинського кварталу?

Слід знайшовся в липні 1927 р. у маленькій однокімнатній квартирці в паризькому передмісті Венсен. Емігрант Нестор Махно, який лишився майже без засобів до існування і страждав від багатьох ран та туберкульозу, здав своє житло іншому емігрантові — іспанському анархо-синдикалісту Буенавентурі Дурруті. Той щойно вийшов із в'язниці, йому загрожувала висилка й нові арешти. Але весь місяць, проведений 30-річним іспанцем і 40-річним "батьком" разом, вони говорили про волю. Дурруті захоплювався махновськими ідеями стихійного народовладдя, "вільних рад" і трудових комун, а Махно, своєю чергою, бачив у подіях, що назрівали в Іспанії, можливість їх здійснення. "У себе в Іспанії ви маєте організацію, якої нам так не вистачало, адже саме організація веде революцію до глибоких перетворень і до перемоги… Я ніколи не відмовлявся від боротьби — і, щойно я побачу, що ви починаєте свою, — я буду з вами".

Через кілька років він справді отримав запрошення очолити партизанську війну в Каталонії, але стан його здоров'я цього зробити не дозволив. Проте Нестор Махно і далі залишався одним із духовних лідерів для іспанських анархістів. Він їх застерігав: "Вам належить уникати будь-якого союзу з комуністичними більшовиками, тому що іспанські комуністи-більшовики, гадаю, такі ж, як і їхні друзі — російські. Вони підуть слідами єзуїта Леніна або навіть Сталіна… Неприпустимо йти разом з тою партією, що завтра ж обдурить народ і стане найгіршим з деспотів свободи і прав народу".

У 1936 р., не бажаючи вливатися у владну структуру республіки, контрольовану комуністами й радниками з СРСР, Дурруті з іспанських та іноземних анархістів створив одне з найбільш бойових збройних формувань, близьке за суттю своєї організації до махновської армії. "Колона Дурруті" не тільки успішно воювала з франкістами, а й створювала вільні аграрні комуни, так звані колективи, побудовані на принципах самоврядування та скасування приватної власності. 

У рядах цієї "колони" боролися робітник друкарні й активіст лібертаріанських профспілок Антоніо Рода зі своєю дружиною Леонор Жиль. Після поразки республіки вони емігрували до Франції, де 1941 року в них народився син, який успадкував їхні політичні ідеали.

 

Вони й зробили Етьєна Рода-Жиль одним із творців руху "Молодь анархо-комунізму" і привели на травневі барикади 1968-го. Там і написав він текст "Махновщини" на відомий йому з дитинства мотив давньої пісні. Текст, що переконливо показав добре знання послідовності революційних подій в Україні, їхньої героїки та рушійних сил народної війни. Ось ці слова (в моєму перекладі з французької. — О.С.):

 

Махновщина, Махновщина, 

Твої чорні прапори на вітрі. 

Чорні від нашого горя, 

Червоні від нашої крові. 

 

По горах і по рівнинах 

Крізь вітри і заметіль

По усій нашій Вкраїні 

Партизани піднялись.. 

 

Навесні Вкраїну Ленін 

Віддав німцям у полон,

Восени їх Махновщина 

Розмела усіх ущент. 

 

Білу армію Денікін 

З піснями сюди привів, 

Але скоро Махновщина 

Їх на порох розмела. 

Махновщина, Махновщина, 

Чорна армія наших партизан, 

Вона билася в Україні 

Проти червоних і білих. 

 

Махновщина, Махновщина, 

Чорна армія наших партизан, 

Що хотіла вигнати з України 

Назавжди усіх тиранів. 

 

Махновщина, Махновщина, 

Твої чорні прапори на вітрі. 

Чорні від нашого горя, 

Червоні від нашої крові.

Розпрягайте_8
Етьєн Рода-Жіль

 Етьєн Рода-Жиль до кінця днів (помер 2004 р.) не зрадив своїх юнацьких переконань і, ставши одним із наймодніших французьких поетів-піснярів, переказував значну частину своїх заробітків на потреби лібертаріанського руху. Пісні на його тексти у виконанні Жульєтт Греко, Клода Франсуа, Джонні Голлідея, Ванесси Параді та багатьох інших шансоньє популярні досі.

Як і "Махновщина", перекладена чи не всіма європейськими мовами й навіть есперанто. Її виконують багато колективів лівацької або попросту "невизначено-бунтарської" орієнтації — від панків до ідейних анархістів, нерідко "осучаснюючи" старі слова. Як анархісти з Познані, що переробили текст на власний манір (у перекладі з польської. — А. С.): 

Махновщина, Махновщина

Показала нам, як битись…

Досить мови про свободу,

Час підняти кулаки!

Геть тиранство бюрократів,

Банків, армій, попів та ментів!

З нами ті, хто за свободу, 

Проти тільки сучий син!!!

Про часи батька Махна

Згадай, коли битись несила,

Як він степами України

Ганяв і білих, і червоних!

А ось мелодія — все та ж сама. І, якщо уважно прислухатися, знову згадуєш про "хлопців" та "криниченьку". Для цього є чималі підстави, і не тільки суто музичні. Добре відомо, що пісня "Розпрягайте, хлопці, коней" була ледь не похідним маршем у махновців.

А з'явилася вона в Гуляйполі нібито випадково. За спогадами дружини Махна Галини Кузьменко, буцім її вперше там заспівав молодий учитель із Полтавщини Іван Негребецький. Пісню зразу ж підхопили, з часом лише додавши ще один куплет, який більше відповідав революційному часу:

Запрягайте, хлопці, коней,

Годі вам вже спочивать,

Та й поїдем з Гуляйполя

Щастя й волю здобувать.

…"Махновщина, махновщина". Пісня, легендарно народжена й перетворена на легенду. Чому нечітке відлуння давніх надій і трагедій, які чуються в ній, живе досі, далеко за межами України? Тому що махновщина була, мабуть, єдиним більш-менш вдалим досвідом реалізації лібертаріанських ідей народної війни й суспільної самоорганізації. Він вдався, але виявився надзвичайно крихким і недовговічним. Його марно намагалися відтворити каталонські романтики середини 1930-х рр., роздушені двома тоталітарними жорнами. Ми й сьогодні раптом почули про нього з французьких вулиць від одного з "жовтих жилетів", який застерігав про небезпеку інфільтрації в цей підкреслено безпартійний рух радикалів і лівого, і правого спрямувань: "Досить пригадати про орди Троцького, що розтрощили селян махновщини після того, як ті допомогли їм позбутися білих армій, підтримуваних (вже тоді!) Заходом. Такі речі не забуваються".

Вся нова й новітня історія України в її визнаних часових кордонах XVI–XXI ст. свідчить про відсутність у нашій суспільній свідомості відчуття єдиної нації чи держави, які зазвичай підмінювалися проявами стихійного вождизму. Це і саме славне козацтво з нескінченною вервечкою конкуруючих між собою та з природним перебігом історії гетьманів. І період отаманщини ("міщансько-отаманської демократії", за висловом Володимира Винниченка) часів Національної революції 1917–1921 рр. І нинішні "партії", чиї лідери виникають і реалізуються не в систематичній роботі на більш-менш ясній ідеологічній платформі, а на мітингах, де колишня спонтанність масової стихії нині лише імітується політтехнологічними схемами.

Розпрягайте_2
Нестор Махно в останні роки життя

Махновщина яскраво вписується в це історичне панно, яке з повним правом можна вважати оригінальним внеском українців у європейську політичну культуру. Може, не таким потужним, як наша піснетворчість — у культуру музичну, та все ж цілком помітним. Своєрідність цього внеску можна цінувати, ним навіть можна милуватися. Його можна навіть вважати корисним, але навряд чи конструктивним. Або принаймні достатнім для того, щоби будувати на ньому своє національне майбутнє. 

Однак 85-ті роковини від дня смерті Нестора Махна, що випадають на 25 липня цього року, дають привід зайвий раз над усім цим замислитися. Не тільки згадати давні пісні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • Харитон Харитон 27 червня, 15:11 Не "запрягайте", а "розпрягайте"! «У війську Нестора Махна був і власний оркестр, що складався з двадцяти музикантів. Це вони вперше розучили на Полтавщині нову пісню, яка стала їх улюбленою похідною, тобто маршем Махна, його повстанців, а відтак – населення усієї України. А було це так. Одного дня 1919 року у великому селищі Гуляйполе сиділи у штабі засмучений Нестор Махно, поруч його дружина, вчителька Галина Андріївна Кузьменко, командири загонів, зокрема Білаш, Куриленко, Петренко, Щусь, Каретніков, Чубенко та інші. Кілька годин тому в запеклому бою за його рідне Гуляйполе загинули найближчі друзі-соратники. Раптом до кімнати зайшов середнього зросту, стрункий, русявочубий юнак у супроводі з повстанцем. Він чемно привітався і звернувся до Нестора Махна: – Батьку, прийміть мене до свого війська! Махно уважно подивився на нього і голосно запитав:– А зброю маєш? – Ні, – зніяковіло відповів Іван Негребецький, вчитель з Полтавщини, а потім додав, – та я пишу вірші і музику на них. Можу одного прочитати і заспівати. – Хай співає, – промовила Галина Кузьменко. Іван Негребецький сильно, з почуттям заспівав на повний голос: Розпрягайте, хлопці, коні/ Та лягайте спочивать,/ А я піду в сад зелений,/ В сад криниченьку копать./ За ним наступну строфу цієї пісні підхопили усі присутні: Копав, копав криниченьку/ У вишневому саду.../ Чи не вийде дівчинонька/ Рано вранці по воду?/ З кімнати полинула розлога, як безмежний, широкий степ та як води повноводного Дніпра, могутня, мелодійна пісня “Розпрягайте, хлопці, коні”.... У радянські часи було заборонено називати ім’я автора тексту і музики сільського вчителя-полтавця Івана Яковича Негребецького. Тому її усі вважали народною піснею.... Після розгрому армії Нестора Махна, через кілька років розшукали Івана Негребецького і за свою невмирущу пісенну перлину він отримав аж 25 років заслання на Північ, в далекий, засніжений Магадан.» ( http://www.naviky.dp.ua/cikave/rozpryagajte-xlopci-konej/ ) згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво