Європейська інтеграція обирає гідних

Я уважно стежу за всіма публікаціями на тему відносин України з Європейським Союзом. Не тільки з обов’язку, а й з «побутового» інтересу. Інтеграція в ЄС так само цікавитиме мене, коли я перейду з категорії дипломата в категорію пенсіонера. Адже членство України в Євросоюзі забезпечує високі стандарти життя для людей, громадянські права і свободи, особисту й національну безпеку. Що ще потрібно, щоб відчувати себе упевнено й захищено (як сказав відомий кіногерой — щоб спокійно зустріти старість)?

На мій превеликий подив, в українському інтелектуальному середовищі знову розгортається дискусія щодо ціннісних орієнтирів країни. Ініціатори цієї дискусії закликають Брюссель «відійти від подвійних стандартів», тобто не ставити до України вимог, яких, мовляв, не виконують дійсні члени ЄС сьогодні або не виконували у передвступний період. Від українців вимагають продемонструвати непохитність і відмовитися від сумнівних ерзаців типу Угоди про асоціацію, домагатися виключно чіткої перспективи членства. Знову з’являється мазохістське гасло «в Європі нас не чекають». Замість дебатів «як» — обговорюється «куди». Скидається на те, що слід пригальмувати з євроінтеграцією: посилаються на слова німецького канцлера, яка, мовляв, радить не квапитись. Можна подумати, що німецькі канцлери пригальмовували, коли йшлося про об’єднання Німеччини чи про вихід на російський газовий ринок!

Парадоксально: все це відбувається тоді, коли нейтральне «партнерство» у відносинах нашої держави з ЄС змінюється на теплу «асоціацію». Інший би засукав рукави — а ми лише розпачливо сплескуємо. Найгірше, що під сумніви в потрібності активної інтеграції підводиться теоретична база. Мовляв, в історії Європейського Союзу було багато країн, яких отак одразу приймали («тягнули»). А чим ми, мовляв, гірші? Чому нам — зась? Тому гордо схрестімо руки й дочекаймося, коли нас запросять. Що ставить під питання мої особисті (а також моєї родини) сподівання стати громадянами Європи.

Знаходяться опоненти, які пропонують керівництву країни «виявляти гідність» і вимагати спецобслуговування. Чому? На якій підставі?

Ці опоненти наводять приклади посттоталітарної Іспанії, яку «тягнули» в ЄС, «малоазійської Туреччини», яку «тягнуть» у ЄС, та румунів, яких, собі на лихо, втягнули в ЄС, де вони «заполонили місця традиційного жебрання». Втягування Балкан у ЄС чомусь обурює найбільше. Логіка проста: якщо ми «виявимо гідність» за типом славнозвісного Кіси Вороб’янінова, що, як відомо, ніколи не «простягав руки», то втягнуть у ЄС і нас. Боюся, станеться зовсім навпаки, а саме — так, як погрожував у відповідь великий комбінатор: простягнемо ноги.

У світі й далі панує правило: міждержавні відносини не будуються на альтруїзмі, вони визначаються інтересами. Україна буде членом ЄС тоді, коли той буде в цьому зацікавлений. Із цієї максими варто починати всім, хто займається євроінтеграцією предметно чи як зацікавлений пересічний громадянин. Перехід від УПС до асоціації засвідчив зміну світогляду Брюсселя стосовно України. Вона перестає лякати, але ще не приваблює. Станьмо привабливими —«втягнуть».

Численні історичні факти про Балкани чи Фінляндію саме про це й свідчать. Балкани, які розділяють єесівські Грецію, Італію та Австрію, просто необхідно було втягувати, щоб вони вкотре не підпалили середземноморське черево континенту. Румунію та Болгарію — щоб вийти на Чорне море, де великим знаком запитання залишається Туреччина. Іспанію й Португалію — щоб позбутися сусідства з диктатурами. А окрім того, всі вони, у тому числі Болгарія, Словаччина, Словенія та Мальта, раніше вже були в Європі, працювали як ринкові економіки та правові держави, становили невід’ємну частину її історії й культури і туди правомірно повертаються.

В українській європеїстиці нерідко граються цими поняттями. Говорять про Україну як про таку ж саму невід’ємну складову континентальної історії, цінностей, культури, як і нові східні члени ЄС. На жаль, це перебільшення. Навіть у Х—ХІІ ст. Київська держава виступала, швидше, сусідкою інших частин Європи, перебуваючи у спільному просторі з Візантійською імперією, на чиїй духовній спадщині будує свою ідеологію Росія, на чиєму географічному просторі розлягаються Туреччина і, до речі, багато в чому проблемні для ЄС Румунія та Болгарія. Тут же само й Україна. Схожі труднощі. Але все складніше.

Легко пояснити й те, чому для України все складніше, варто лише згадати факти. Лише ненадовго, у XIII — XIV століттях та в XVI —XVII століттях, Україні вдавалося з цієї візантійщини вириватися. Та й то не всій, та й то духовно поділеній між Римом і Константинополем, та й то не в мирний час, а в періоди безперервних воєн. Тим часом уже з другої половини XIX століття обидві наші чорноморські сусідки увійшли в поле тяжіння Франції і Німеччини, поступово відпливаючи від візантійщини, тобто від Туреччини і Росії. Це мало системоутворююче значення. Бо тим часом наша дівчина у віночку спершу «на панщині пшеницю жала», потім угноювала «єдіную і нєдєлімую», а згодом сімдесят з гаком років голодоморила в радянському «раю». Проте нещодавня історія — ще більш значуща.

В уже порівняно далекому 1993 році румунські політичні партії провели кількаденний мозковий штурм і погодилися виступати з єдиних позицій у питаннях вступу до НАТО та інтеграції у ЄС. Рішення, без перебільшення, суперамбіційні як на ту пору і на той стан справ у країні. Проте вони реалізувалися.

Болгарські національні консенсусні рішення з’явилися на світ на 5 — 7 років пізніше, звідси додаткові проблеми у реформах. Один приклад: лише кілька місяців тому Болгарія, вже два роки член ЄС, дотягнула свою авіацію до мінімальних євростандартів і стала учасником Спільного авіаційного простору Євросоюзу. Не викоренено проблеми у сфері державного управління, в розподілі європейських субсидій, не подолано корупцію. Водночас немає сумнівів, що все це вирішиться, хай більшим коштом і довшим часом.

Однак Україна ще й досі залишається великим знаком запитання. Вона все ще більше пострадянська, ніж європейська держава. Одна з ознак цього — відсутність єдності політикуму щодо загальнонаціональних пріоритетів. Тому й не тягнуть у ЄС.

Радянська форма життя — боротьба. Боротьба зі шкідниками (політичними), з бур’янами, з ворогами народу, з повенями, з американським імперіалізмом, з китайським ревізіонізмом, з пережитками минулого, з чайовими, і не перелічити ще з чим.

Європейська форма життя — саморозвиток. У Римі досі існує Аппієвий шлях, яким їздять автомобілі. У Голландії діють споруджені у XIII столітті шлюзи. В словацькому Бардейові послуговуються мінеральними купелями часів Богдана Хмельницького. У Франції користуються винними підвалами, яким багато сотень років. Ворогів уже давно не спалюють, як 400 років тому, а перевиховують, щоб не створювати мучеників.

Дві моделі-антиподи сьогодні хворобливо співіснують в Україні. Ми боремося за врожай, проти корупції і за порядок на шляхах. Попри це, врожай у нас залишається наслідком погоди, корупція, як доводять вищі посадовці, стає всеосяжною, а смертність на трасах б’є найстрашніші рекорди.

Нам слід демонструвати гідність, активніше переймаючи європейську систему: вдосконалювати наявне, запозичувати випробуване, підтримувати інноваційне. Саморозвиватися — на власній, національній основі. Бо хоч і простежується ця тенденція в Україні, але, погодьмося, нерідко в якійсь карикатурній формі. Йдеться не про повернення до шароварів чи волів, а про, наприклад, створення умов для вирощування екологічного льону чи збереження й розвиток генетики сірої української породи великої рогатої худоби.

Йти пліч-о-пліч шляхом саморозвитку нам пропонує Європейський Союз. Здавалося б, звідки сумніви? Хіба може бути альтернатива, коли вдома брудне повітря, занепадає соціальна мережа, зростає прірва між багатими і бідними, політизуються, а отже не функціонують як слід, області й галузі, виробництва і навчальні центри, сільради і дитячі садки? Як можна з таким багажем виставляти умови? Я запитав себе: а що станеться, коли Київ і справді почне «вимагати» й «відмовлятися»? Я знаю відповідь: Брюссель повернеться до нього спиною.

Доведеться повторити: до ЄС запрошують тих, хто танцює. І може виявити гідність як партнер, а не як прокурор, що стоїть схрестивши руки. Доведеться також нагадати, що нас запрошують, і значно активніше, ніж ми інколи заслуговуємо. Нижче я наведу приклади всього лише за останніх півроку. Про них доводилося побіжно згадувати як про можливості три місяці тому. Тепер можливості стають реальністю. Вони свідчать і про нашу здатність здолати євроінтеграційний крутий узвіз, і про розуміння Брюсселем нашої справжньої готовності до цього. І я маю намір пояснити, чому саме, щоб читачі, так само, як і я, спали спокійно й вірили у європейське майбутнє України (якщо вдень вони на нього попрацюють).

Але насамперед перестаньмо жонглювати українською угодою про асоціацію, яку порівнюють із чилійською, отже визначають як безпредметну, з погляду інтеграції в ЄС. Уже багато писалося, що слово «асоціація» вживається в Брюсселі у кількох юридично відмінних документах, і саме його зв’язок з іншими термінами визначає зміст політичного сигналу. Так звана середземноморська асоціація (Марокко, АРЄ і т.д) не передбачає членства, а балканська «стабілізація та асоціація» — передбачає, хоч і не гарантує. Асоціація української угоди дає зелене світло нашому національному транспортному засобові. Але вона не заливає нам бензин у бак і не платить за нього. Українська асоціація — це навігатор, а не буксирна платформа, і доїхати до мети, виконуючи дорожні правила, маємо ми самі.

Укласти нову угоду у формі асоціації було домовлено у вересні нинішнього року, в ході саміту Україна — ЄС у Парижі. Попри свою двозначність, термін «асоціація» відкриває Україні можливості встановлення привілейованих зв’язків з євроструктурами на всіх напрямах: санітарні вимоги, стандарти довкілля, співробітництво між регіонами, соціальна сфера, рибальство, надзвичайні ситуації, торгівля, зв’язок, наукові дослідження та, власне, всі аспекти людської й економічної діяльності, до якої ми тільки готові. Схема традиційна: меморандум про співробітництво між галузями (першим був такий документ між енергетичними сферами України та ЄС у 2005р.), потім — план дій з технічною допомогою, потім — адаптація національного законодавства до європейського, а потому — взаємодія в рамках відповідних програм ЄС. Вітчизняному Міністерству освіти і нау­ки такий алгоритм пропонували три роки поспіль. Слід віддати належне нинішньому керівництву — вони таки сприйняли сигнал. Постукаю по дереву: можливо, через місяць нарешті вдасться розпочати переговори про меморандум, який відкриє шлях приєднанню до 7-ї рамкової програми ЄС із науки і технології. Тієї програми, яка вводить вітчизняних науковців у світ вимог та можливостей для нобелівських лауреатів і де вже давно присутній менш «європейський», але більш повороткий Ізраїль.

Асоціація як термін сама по собі — нейтральна. Але коли Київ розпочинає переговори про приєднання до Енергетичного співтовариства (25 листопада ц.р., Відень), контекст змінюється. Чилі не може інтегруватися. Відчуйте різницю! А сусідня асоційована держава Україна — інтегрується в енергетичний євроринок.

Те ж саме, хай і трохи з меншим оптимізмом, можна говорити про входження в асоційовану єврозону завдяки переговорам про спільний авіаційний простір. Оптимізму менше, тому що опір більший, і його складніше долати. Але й тут відчутне повне сприяння з боку Єврокомісії. Спільний авіаційний простір означає спільні з країнами ЄС правила для виробників літаків, для авіакомпаній, для заходів безпеки, для гарантій пасажирам. Українську авіацію в цьому просторі суворо перевірятимуть на землі і в небі євроконтролери, як перевіряють вони сьогодні фінів, чи італійців, чи румун. Але й умови безпеки польотів та обслуговування на землі і в небі будуть такими ж, як у Гельсінкі.

Третій, зовсім свіжий приклад, і значно ближчий широкому загалові: 29 жовтня в Брюсселі офіційно розпочався діалог про можливість безвізового простору для громадян України. І вже наступного дня делегації високого рівня визначили зміст процесу, напрями діяльності різних груп та терміни роботи. Безвізовий простір стосується всіх. Європейська енергетика — це ніби щось абстрактне. Авіація близька багатьом, але поки що лише кожному десятому громадянинові. Тим часом кордони щороку перетинають понад 20 мільйонів українців, і отримання шенгенських віз для них стало своєрідним лакмусовим папірцем дружелюбності Брюсселя. Можливо, трохи емоційно, але саме так ставила українська делегація в Парижі питання перед партнерами. І отримала позитивну відповідь, яку дипломати, міліціонери, юристи й прикордонники зараз впроваджують у життя. Сподіваються впоратися до Євро-2012.

Тим, хто займається проблематикою ЄС не один рік, уже цього цілком достатньо, щоб розпачливо вигукнути: нас втягують! Зразу заспокою: ми так спритно опираємося, що швидко не вийде.

Зокрема, доволі складно рухаються справи зі знищенням надлишкового озброєння. І Брюссель, і Київ кілька років тому гаряче взялися за це, але, як з’ясувалося, не до кінця оцінили всі труднощі взаємодії. В Україні невиправдано довго складали комплексний план ліквідації небезпечної спадщини Радянської армії. В ЄС недооцінили пов’язаність безпекової та фінансової складових. І, хоча сьогодні сторонам зрозуміло, як рухатися далі, змарнованого часу не повернути.

Невиправдано довго готувалися в Україні до реалізації запропонованих Європейським інвестиційним банком планів кредитування у сфері енергопостачання. Те, що потребувало двох-трьох
місяців, тривало понад рік. Папери між київськими високими кабінетами повзли повільно, мов воли. А мали б — зі швидкістю світла, адже йшлося про найнижчі у світі кредити. Дотягнули до нинішньої осені, коли розпочалася фінансова криза…

Не сталося поки що вирішального зламу і у відносинах в аграрній сфері. Героїчними зусиллями Міністерства охорони здоров’я, Держспоживстандарту та Мінагрополітики, яких підтримали європейські компанії-споживачі, українським експертам вдалося ввести поліпшену систему контролю за вітчизняною рослинною олією й відновити її постачання в країни ЄС. Позитивний, у цілому, висновок на цю тему готує Генеральний директорат САНКО, який відповідає у Єврокомісії за здоров’я і харчову безпеку 500 мільйонів громадян. Однак, у принциповому плані, належного розмежування функцій між відомствами в нашій державі це не дало. Як і раніше, проблемою харчової безпеки займаються три відомства в Києві і десятки бюрократів на місцях. Хотілося б, щоб олійна історія наштовхнула на думку створити в Україні структуру, дзеркальну за правилами і обов’язками до САНКО.

Власне, слово «хотілося б» — невідповідне. Якщо йдеться про європейську інтеграцію в сільськогосподарській галузі, то це просто необхідно. Україна вже постачає в країни ЄС свою агропродукцію: мед, фрукти, насіння, овочі, хочемо додати до них молокопродукти, м’ясо, рибу. Функції контролера на вході в ЄС виконує система швидкого реагування щодо харчової продукції та кормів (RASFF), яка пильно завертає всі нечисті іноземні поставки. Кількадесят українських експортерів отримали відмови від RASFF у нинішньому році, про що повідомляють МОЗ та інші відомства. На лихо, системи, яка б довела ці повідомлення до логічного завершення (приміром, до санкцій щодо експортера), у нас немає. Імовірно, неякісні продукти після заборони просто реалізуються українцям. До речі, таку систему, як в ЄС, створює Китай. А отже, з одного боку — унеможливить повторення власних отруєнь, а з іншого — відкриє собі шлях на європейський ринок.

І, звісно ж, тих у Брюсселі, хто нас втягує, серйозно стурбували остання українська політична криза та пов’язані з нею дії всіх гілок влади. Здатність українських лідерів домовлятися ніколи не цінувалася так низько. Сумніви у внутрішній стабільності та європейській послідовності ніколи не звучали так голосно.

І все ж таки вона, ця українська європейська інтеграція, рухається. Інколи зиґзаґом, інколи малопомітно для ока, інколи — пробуючи перескочити обов’язкові сходинки, що викликає заперечення партнерів у Брюсселі. 20 листопада відбудеться чергове звіряння годинників: засідання Комітету співробітництва, яке з українського боку очолює віце-прем’єр-міністр України з європейської, євроатлантичної інтеграції та міжнародних відносин, з участю всіх галузевих відомств. Хочеться вірити, що розмова буде відвертою, бо тільки такий підхід може позитивно вплинути на процес. Взаємне відпускання компліментів, зокрема на тлі теперішньої економічної ситуації, абсолютно неприпустиме.

Паралельно на фінішну пряму виходить підготовка нової ініціативи Євросоюзу — Східноєвропейського партнерства (СЄП). Народжений спільними шведсько-польськими зусиллями, цей формат обійматиме країни Південного Кавказу (Азербайджан, Вірменія, Грузія), Україну, Молдову і, не виключено, Білорусь. Мета СЄП подвійна: для всіх — створення спільних з ЄС цінностей, стандартів і норм. Для тих, хто хоче й може, — перехід від стадії аспіранта (тобто пошукача) до стадії кандидата в ЄС. Уже на початку грудня комунікація ЄС про зміст і механізм СЄП побачить світ. Українська дипломатія активно, а інколи й безцеремонно домагалася надання новій ініціативі надійного скелету — інституційної структури, а скелетові — міцних м’язів, тобто реальних регіональних проектів. Безпека, добробут і солідарність так само потрібні Східній Європі, як потрібні вони Центральній Європі чи Балканам, і це не перестаємо доводити Брюсселеві.

Хочеться вірити, що ні в Києві, ні в цілому в Україні цього не треба доводити багатьом. Так само, як не треба доводити, що саме завдяки асоціації з Брюсселем Україна їх досягне. Довгий шлях, якийсь когось засмучує, а когось — дратує, можна скоротити в єдиний відомий спосіб: не скочуватися на манівці і не відволікатися на суєтні суперечки.