Еліта у «внутрішній еміграції»?

Коли ми замислюємося про суспільний устрій, перед нами постає питання питань: чи ж будь-який соціум продукує еліту, а чи виникає та повноцінно функціонує вона тільки в «суспільствах, де перемогла демократія» розвинених країн? Чи приречені наші громадяни «відтинати» жирною рискою владну «верхівку» від справжньої еліти з народу, чиєї сили забракло для того, щоб реально змінити наше життя?

На написання цієї статті мене надихнув читач, який залишив коментар на нашому сайті під ніком Victor4 після матеріалу «Бідняцька свідомість народу як порок системи». Ось що він пише: «Наші люди продовжують виїжджати з країни, бо в країні бідних немає можливості для самореалізації, а для активних людей вона важлива. Бідність породжує апатію, поступову маргіналізацію, втрату почуття власної гідності. І жодної еліти бідність створити не здатна. Еліта передбачає активність, креативність, здатність до аналізу, до дій, почуття власної гідності. Ці риси непритаманні бідності. Еліту виробляє середній клас, який у нас досі існував лише в зародковому стані, а з нинішньою владою взагалі вимирає. Країна загалом семимильними кроками маргіналізується. Багаті в нашій країні теж не становлять еліту. Вони здобули своє багатство не за рахунок креативних ідей, ефективного управління за умов конкуренції. Вони різними, але в основному дуже сумнівними шляхами привласнили загальнонародне надбання. І розуміють свою неконкурентоспроможність у жорсткому конкурентному середовищі, тож усіляко перешкоджають його появі. І, отже, теж є маргінальною верствою - тільки матеріально забезпеченою. Верства випадково вцілілих інтелектуалів - чужорідна верства для цієї країни - іде у «внутрішню еміграцію» і поступово зникає. Жити в такій країні некомфортно всім. Слабка надія лише на деяких пасіонарних особистостей, які, можливо, змогли б розворушити суспільство, вивести його з депресії та апатії. І відродити надію. Людина, яка здобула надію, може здійснити диво».

Виявляється, той самий народ, про інтереси якого має непоборну звичку забувати влада, мало того, що чітко відокремлює своє уявлення про справжню еліту суспільства від «заброджених вершків» влади, ще й здатний говорити про неї з теплотою й зворушенням. А це означає, що народу добре знайоме почуття громадянськості, і саме це прагнення жити в повноцінному, чутливому до позиції кожної людини соціумі й дає нам надію на нормальне життя. І на тлі уявлень громадян про роль у суспільному житті справжньої еліти невиразно блідою плямою видається ініціатива Януковича про «штампування» так званого кадрового резерву з молодих держслужбовців, - але ж ніхто й ніколи не покладав надій на бюрократів.

Про еліту - наша розмова з доктором економіки та соціології, професором Юрієм Саєнком.

Поява еліти як умова виживання соціуму

- Люди, які так розуміють сьогоднішню ситуацію в країні та беруть, якщо судити з їхніх коментарів, нинішні непевні часи настільки близько до серця та своєї людської гідності, самі й належать до еліти. Те, що ми бачимо в системі управління державою, у політиці - це не еліта, а лише владна «верхівка». Ні наші політики, ні керівники не належать до найкращих особистостей нашого суспільства. Де ж наша еліта? Серед народу вона, звісно, є, а от чому її не видно, чому немає її представників серед політиків і державних менеджерів? Тому що влада звела міцні заслони межи собою й елітою. І тут правий автор коментарю: зруйнувати їх можуть тільки середній клас і громадянське суспільство. І саме тому «збіговисько», яке нами управляє, пригнічує середній клас і не дає йому розвиватися. Тому наша справжня еліта замість того, щоб виходити на суспільну арену, щоб демонструвати кращі людські цінності - гуманітарні, інтелектуальні, демократичні, - перебуває на марґінесі соціуму. Усі двадцять років незалежності були витрачені «верхівкою» на те, щоб обмежити еліту в правах і можливостях.

Проте ж у нас була еліта в шістдесятих роках минулого століття! У нас були кращі вчені (згадаємо, як Віктор Глушков розвивав кібернетику, а Микола Амосов - хірургію). А український національний кінематограф, театральне життя! У суспільному житті - ціла плеяда дисидентів. Чому наш час не народжує таких особистостей? Здавалося б, часи жорстокіші тоді були… Уже минуло п’ятдесят років, а в нас на сцені, як на кону, ті самі шістдесятники - це Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Семен Глузман… Я не можу відповісти на запитання, чому в нас сьогодні немає нової молодої плеяди таких яскравих особистостей, - і це не тільки в нас, а на всьому просторі СНД. Але важливо пам’ятати, що будь-яке суспільство, навіть найбідніше, у найбільш безпросвітному становищі, однаково продукує еліту. Вважається, що генії народжуються постійно - один на сто тисяч. Щоправда, у процесі соціалізації реалізується лише один геній зі ста народжених. Згадаймо, що в радянський час із Донбасу, де було слабке культурне середовище: суцільні заводи, шахти, табори та робочі селища, - вийшли такі гіганти, як Іван Дзюба й Василь Стус. А візьміть злиденну Індію - вона дала життя Рабіндранату Тагору та Ганді, Вівекананді й Крішнамурті. Згадаймо, як за радянської влади бідний, колоніальний український соціум вивів на світову арену Сергія Корольова.

Отже, поява еліти актуальна для будь-якого суспільства. Кібернетики часто наводять приклад з мурашником. У кожному мурашнику співтовариство мурах поділяється на дві частини - це робітники та «менеджери»-управлінці. Ці дві касти в одному мурашнику стабільні. Дослідники розділили мурашник: робітників переселили окремо від «менеджерів». Гадали, обидві частини окремо загинуть, але нічого подібного: серед робітників з’явилися «менеджери», а серед «менеджерів» - робітники. Умовне виживання будь-якого суспільства - це обов’язкова присутність діючої еліти, без цього суспільство, бідне чи багате, не може існувати. Нині США та ЄС залучають наукову еліту з бідних країн. Згадаймо, як у радянський час Росія витягала наукові та творчі кадри зі своїх бідних колоній, і з України зокрема. Якщо Україна й надалі розбазарюватиме еліту, не допускаючи її до управління, - вона приречена.

Заслони між владною «верхівкою» і народним інтелектом призводять до того, що інтелектуал, так само як і кваліфікований робітник, хоче вирватися звідси, щоб себе реалізувати. 45-50% наших громадян хочуть виїхати із країни, а серед молоді ще більше. І це не турбує нашу владу, яка не цінує й боїться таких людей. І якщо подібне нехтування не припиниться, ми можемо досягти такої точки деградації, звідки повернення вже немає. Нинішня соціально-політична система не здатна - їй це не притаманно - збагачувати управлінську систему інтелектом і духовно-моральними принципами. І виходу соціум не знайде, поки не змінить соціально-політичну систему.

За елітою - шанси на розвиток

Розгляньмо структуру соціуму від еліти до «широких мас». По-перше, це генії. Геній - це той, хто відкриває нове, про яке до нього ніхто не здогадувався, а якщо хто й здогадувався, то впевнений був, що це неможливо. За геніями ідуть таланти - вони підхоплюють відкриття та ідеї генія й втілюють їх у сьогодення та на майбутнє. За талантами йдуть професіонали, які розробляють технології, як ці ідеї перетворити на послуги й товари. За професіоналами йдуть виробничники. Далі йдуть маси, які споживають продукти виробництва та будують на цьому своє повсякденне життя. Це живий ланцюжок, і якщо в країні немає еліти, немає геніїв і талантів, то життя там зупиняється. Тобто функція еліти - відшукувати шанси побудови нових моделей розвитку для того, щоб поліпшити життя країни і її громадян.

Багато хто вважає, що в нас у країні порушено механізм пошуку та відбору управлінських кадрів, але він не порушений, він просто інший. Янукович нібито планує «призначати» в еліту молодих держслужбовців - а з кого він вибиратиме? Зі своїх синів, родичів та інших «безмежно відданих»? Тільки таким шляхом він утримає себе й свою партію при владі. Якщо він вибиратиме не серед своїх прихильників, то швидко втратить будь-який вплив. Отже, його ідея провальна. Подивіться, кого він наближає до себе: родичів, партійців, земляків. Як в анекдоті: «Вулиці Донецька спорожніли, тому що першого ліпшого перехожого хапають і відправляють на керівну посаду в Київ». От вам і відбір. Та й для того, щоб відбирати людей у державні менеджери, самому потрібно бути моральною людиною, демократом. А з цим у нас туго. Хіба президент і його оточення здатні сформувати критерії, механізми відбору - щоб завтра ці в усіх сенсах обрані люди змістили їх з «верхівки»? Покажіть мені, де влада відбирала б і виховувала собі трунарів?

Хоча є приклад. Пам’ятаєте, Маркс сказав, що робітничий клас - це трунар капіталізму? Капіталісти зрозуміли, що їхня справа може розвиватися тільки в тому випадку, якщо розшириться коло споживачів. А для його розширення потрібно більше платити робітникам, щоб вони купували товари. А для цього необхідно давати їм робочі місця, квартири. А щоб розвивати інноваційну економіку, потрібні освічені люди, отже, треба їх навчати. А з появою маси освічених людей виник «середній клас». Так з’явилися ліберальні ідеї, демократія. Тобто трунар суспільного ладу перетворився на його союзника. Люди бізнесу пішли з політики, а політики та керівники професіоналізувалися, вийшовши з народу.

Інтелектуали та модель майбутнього країни

Інтелектуальна верства у нас не зникає, просто вона так довго перебуває на марґінесі, що, на перший погляд, уже починає всихати на корені. За радянських часів ця верства не залучалася до системи управління, але водночас була дуже затребувана на виробництві. Виробництво розвивалося - і космічні кораблі робили, і танки, і каструлі клепали… Отже - потрібні були науково-дослідні інститути, для тієї самої роботи «на оборонку». А нині в нас виробництва немає, як і престижу вченого, інженера, конструктора.

Еліта нині з’являється - їй проявитися заважають. І порядні люди в парламенті нічого не змінюють - не набирається критична маса. Так само, як дисиденти не мали в суспільстві критичної маси, і Радянський Союз не вони розвалили - просто це була нежиттєздатна система, вона сама себе знищила. Згадаймо, до великих народних потрясінь не призвів й виступ декабристів на Сенатській площі в 1825 році.

У Крішнамурті є фраза: «Якщо не відбудеться зміна свідомості індивідів, не відбудеться жодних змін у суспільстві». А в нас двадцять років ніхто не працював, щоб розвивати свідомість людей. І надія на пасіонарних осіб, спроможних повести за собою людей, реалізується тільки тоді, коли ці люди матимуть здатність змінюватися. Адже хай яка сильна особистість, а без підтримки вона нічого не зможе зробити. Подивіться на Тимошенко й Луценка - адже пасіонарії… Тому їх і відгороджують від народу тюремними ґратами.

Цікаве питання: чи є в нас узагалі теорія суспільства? Її, за ідеєю, розробляють керівники з ученими. Але вони в нас не в контакті останні двадцять років. Проте в нас є скільки завгодно теорій і моделей майбутнього суспільства - варто відкрити будь-яку аналітичну газету, щоб це побачити. Усі будують бажані моделі суспільства, й ніхто не каже, як це зробити, які механізми, ресурси залучити. Здавалося б, Гуманітарна рада при президенті виробляє якісь програми, а в нас в останні два роки поглиблюється гуманітарна деградація. Теорія ж у тому, щоб створити можливу перехідну модель, щоб досягти певної мети.

З другого боку, починаючи з Кучми, переходячи до Ющенка та повертаючись до Януковича, ми не можемо вибрати свою кінцеву мету - вибираємо ми західні цінності чи будемо плестися у хвості цивілізації разом із Росією. Тому насправді в нас немає розуміння майбутньої моделі України: ми живемо в невизначеності, і біда не в тому, що ми бідне суспільство, а в тому, що ми країна «без керма та без вітрил».

Уся «верхівка» вживає такий термін, як «модернізація». Це цілковитий абсурд. Почнемо спочатку - з поняття зміни. Це означає, що ми з пункту А хочемо перейти у пункт В. Цей бажаний вербальний намір. Але ми маємо сказати, яким чином ми здійснимо цей перехід, для цього потрібно мати програму, чи проект Q. Якщо відомий кінцевий пункт В і програма Q, то тоді це трансформація. Скажіть, в Україні це відомо? Виходить, жодних трансформацій тут насправді немає. А модернізація відбувається, коли з усіх можливих відбираються найкращі програми та найкращі шляхи розвитку суспільства, - а що ми робимо краще за інших? Поки працюють у нас шахти, сталеливарні заводи, супермаркети та розважальні центри…

А люди з прогресивною свідомістю продовжують перебувати у «внутрішній еміграції».