Furor Teutonicus, або «Бісмарк, який пережив себе, але не свою велич»

Поділитися
Розвеселий Відень 1815 року між балами й бенкетами на честь перемоги над Наполеоном мимохідь розділив Європу...
Три імператори. 20 вересня 1884 року. Малюнок із журналу «Панч» (Великобританія)

«Шалений Бісмарк»

Деякі історики, з огляду на різні причини, представляли Бісмарка грубим твердолобим солдафоном, таким собі тупорилим кабаном, який іде напролом; однак це зовсім не так. Почнімо з того, що він представник древнього дворянського роду, який утвердився в західному Бранденбурзі ще в XIV столітті, до речі, раніше від появи там Гогенцоллернів, які заснували прусську королівську династію. Батько, Фердінанд фон Бісмарк-Шонгаузен — відставний офіцер, мати, уроджена Вільгельміна фон Менкен — дочка видного чиновника, кабінет-секретаря двох прусських королів. Тож виховання й освіту Отто здобув відповідну: дипломи юридичних факультетів двох найстаріших університетів Європи — Геттінгенського і Берлінського — прикрашали стіни родового замку Шонгаузен. Навчався він добре, але репутацію мав незавидну (от він — прусський дух!). «Усього» 28 серйозних дуелей на його рахунку та ще й захоплення картярством, безцеремонність і безмірне поглинання міцних напоїв.

Віддавши належне студентській юності, Отто рано подорослішав і відчув, що тільки на ниві служіння державі — єдиній, могутній — він може здобути лаври. Кар’єру розпочав із посади урядового референдарія в Берлінському муніципальному суді, котра, власне, відкрила йому широку дорогу на ниві державного адміністрування. Тут потрібно нагадати, що гілка Бісмарків — майже суцільно офіцерська. І ця обставина не давала спокою молодому чиновнику. 1838 року його призивають на військову службу. Проходив її спочатку у гвардійському єгерському полку в Потсдамі і Грейфсвальді.

Звання лейтенанта ландверу стало межею в кар’єрі офіцера. Смерть батька 1839 року змусила залишити службу і зайнятися господарством, поселившись у родовому гнізді Шонгаузен. Треба сказати, що життя пана-поміщика надзвичайно сподобалося Бісмарку. Він захопився сільським господарством, багато і з користю читав, чергуючи ці заняття з багатоденними полюваннями і грандіозними застіллями, котрі завершувалися безладними залпами з усіх видів стрілецької зброї, наганяючи панічного жаху на манірних сусідів. З цієї причини перша спроба змінити свій матримоніальний статус завершилася повним провалом. «Шалений Бісмарк» — таким був загальний висновок сусідів. Але діяльна, кипуча натура не терпіла порожнечі — він став долучатися до громадського життя.

Першим політичним досвідом була робота в ландтазі прусської провінції Саксонія-Ангальт. Розгорнувши властиву йому всеосяжну діяльність, він усе ж відверто нудьгував. Не ті масштаби — на провінційному грунті все це мало вигляд дещо комічний. Бісмарк вирішив, що у 32 роки прусський юнкер зобов’язаний перетворитися на добропорядного німця — настав час серйозно подумати про сім’ю. Ощасливила його дочка сусідського поміщика Йоганна фон Путкамер. Зовні неприваблива, проте розумна, сильна й одухотворена дівчина на все життя стала йому вірною й єдиною подругою. На календарі значився 1847 рік...

«Король — Держава — Народ»

Радянські історики одностайно твердили, що справжнім політиком Бісмарка зробила «Загальноєвропейська» революція 1848 року, або ж «Весна народів». У нас узагалі любили присвоювати різним революційним поривам епохальний статус. Варто було десь юрбі ледарів вийти на вулиці на підтримку якоїсь кліки або заради поправки ослаблого матеріального становища за чужий рахунок, як відразу починалося присвоєння цим дійствам «титулів»: Велика, Перша, Загальноєвропейська, Всесвітня. Насправді йшлося, певне, про торгово-промислову кризу, викликану неурожаями 1845—1846 років.

Отже, гострий дефіцит продуктів харчування і, як наслідок, колапс в економіці багатьох європейських держав призвели до масових народних заворушень. Пруссія не була винятком. Король і уряд вжили низку негайних заходів із подолання кризових явищ. Одним із них було скликання так званого З’єднаного ландтагу, щоб згуртувати націю для подолання труднощів. Будь-який парламент — це не тільки законотворчість, а ще й характери, настрої, інтереси, різного роду лобіювання, і, звісно ж, слова... Так і прусський парламентаризм загруз у дебатах. Договорилися аж до скасування приватної власності за формулою: «Якщо є у тебе, то чому немає в мене?!» Бісмарк, людина відверто консервативних поглядів, безумовно, не міг залишатися осторонь подій і доклав максимум зусиль, щоб узяти участь у роботі парламенту.

Це був перший серйозний крок у великій політиці, і він вирішив його зробити вагомо і сміливо. Переступивши поріг ландтагу, він негайно задекларував свою політичну позицію: «Король — Держава — Народ» — і міцно посів місце серед консервативного ядра парламенту Пруссії, відразу ставши на захист державності. Слід віддати належне його вірності своїм принципам — він жодного разу не відступив від цих правил, довгі роки стояв на варті державного й монархічного ладу, вміло користуючись ними для об’єднання німецького народу. Перший його виступ визначив головну тезу — країні потрібен порядок, гроші та гарантії безпеки народу, а не декларації персональної значущості депутатів. Після бурхливої реакції «лівих» Бісмарк демонстративно повернувся до залу спиною і заглибився у вивчення свіжої газети. Коли галас угамувався, він урочисто подякував опонентам «за їхні благі прагнення до виправдання високої моральної цінності грабунку» — це з приводу ліквідації приватної власності — й урочисто пообіцяв, що залишиться твердим у своїй позиції зміцнення держави та монархії. Ця твердість і непримиренність щирого державника відразу поставила його в ряд найавторитетніших політиків крайнього правого штибу, які надійно стоять на варті корони й законного порядку.

Бісмарк домігся такого успіху на ниві правого радикалізму, що м’який і слабохарактерний король іноді трохи побоювався його, як строгого ментора чи куратора. Під час однієї із зустрічей з королем Фрідріхом Вільгельмом IV Бісмарк у неприпустимо різкій формі висловився про м’якість і безвольність монарха. Обурена королева спересердя заявила, що чоловік ночами не спить, думаючи про стабілізацію обстановки в країні, на що Бісмарк глибокодумно зауважив: «Король повинен уміти спати».

Насправді ж йому було по-людськи шкода слабкого короля, але прізвище Бісмарк стоїть поруч із Гогенцоллернами, тому його відповідальність за долю Пруссії не менша. Гогенцоллерни цінували його відданість, та все ж при розподілі портфелів у новому уряді вірний васал був залишений про запас. Фрідріх Вільгельм IV вирішив, що час Бісмарка ще не настав. «Використати пізніше» — вказувала резолюція на законопроекті. Поки не народився Бісмарк-міністр, але народився Бісмарк-дипломат. 1851 року, як уже згадувалося вище, його призначають послом (представником) Пруссії в Союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. Його поява там була аж ніяк не випадковою і цілком своєчасною: зміцнивши позиції твердої державності усередині країни, настав час зміцнити її становище і на міжнародному рівні. За вісім років перебування у Франкфурті Бісмарку це блискуче вдалося.

«Ідеал дипломатії — відсутність упереджень»

Ця робота пішла на користь і йому самому: Отто фон Бісмарк досконало вивчив усі хитросплетення дипломатичної науки, навчився приховувати думки і говорити ні про що, вигострив дотепність, навіть навчився гарно танцювати. Солдафон-юнкер, здавалося, назавжди помер у ньому, але витравити в ньому furor teutonicus не вдалося нікому й ніколи. Якщо королю потрібно було з якогось приводу виявити твердість, то викликали Бісмарка — вгамувати парламент, пригрозити міністрам, натякнути прем’єру про відставку — наступник, мовляв, недалеко — у Франкфурті... А що? З честю посла це цілком сполучалося, адже «ідеал дипломатії — відсутність упереджень». Це він теж назавжди засвоїв.

Восени 1857-го вмирає король, на троні опиняється принц Прусський Вільгельм, який вирішив вести власну політику, сподіваючись обійтися порадами своєї, як він вважав, мудрої дружини, у зв’язку з чим, побачивши Бісмарка, натякнув, що його радикалізму не потребує. До того ж новоспечений король прилюдно здивувався: як це лейтенант ландверу може бути посланником у Франкфурті? Бісмарк теж по слово у кишеню не поліз і відразу розкритикував принца-регента та його уряд «посередніх і обмежених людей». Бісмарк є Бісмарк. Вільгельм, на подив двору, заперечував слабо, зібгавшись під розгромним речитативом, але оратора все ж негайно відправив до Росії. Послом. Охолонути на берегах Неви. Там, мовляв, снігу багато, холодно і дрова дорогі...

Що-що, а дрова в Петербурзі були справді дорогі, морози міцні й дороги погані, але зустріли його з надзвичайною теплотою. Бісмарк був не те що прийнятий при дворі, а навіть перебував у дружніх стосунках із багатьма членами царської родини. Запросто обідав у палаці, міг вільно викурити одну-дві сигари в компанії самого імператора. Відомо, що Олександр II наполегливо запрошував Бісмарка на службу, але Отто виявився справжнім патріотом-юнкером — обов’язок перед Батьківщиною узяв гору над поштивістю потомственого дворянина, а далека Пруссія тримала його в лейтенантах... Огляди, паради, прийоми — усі навколо генерали, а він — лейтенант. Прикро, але зате це давало Бісмарку імпульс до кипучої діяльності; уже чого, а молодецького запалу і вогню йому не бракувало. Бісмарк багато подорожує Російською імперією, знайомиться з визначними пам’ятками, жваво цікавиться культурою, вивчає мову, захоплюється прислів’ями і приказками, бачачи в цьому істинну суть народу. Завдяки своїм здібностям і працьовитості перебування в Росії йому пішло на користь: багато чого навчився, багато що зрозумів, зробив для себе і своєї Батьківщини корисні висновки, серйозно, говорячи сучасною мовою, підвищив свої професійні якості. Йому вдалося оцінити внутрішньогерманські проблеми немов збоку, з висоти становища великої держави.

Особливі взаємини пов’язували посла з геніальним керманичем російської дипломатії, найближчим радником царя Олександром Горчаковим. Досить сказати, що Горчаков показував Бісмарку депеші російських послів із позначками та резолюціями імператора, — таким був ступінь довіри між цими людьми. Можна припустити, звісно, що мудрий Олександр Михайлович робив це з певною метою, продиктованою державною необхідністю, але форма такої доцільності виходила за межі узвичаєних норм. Є й документальні підтвердження їхніх добрих взаємин: після закінчення строку повноважень посла Прусського королівства Горчаков пише йому про кандидатуру наступника: «Ніхто не зуміє Вас замінити, хоч яким би був вибір, вкладіть у нього стільки від Бісмарка, скільки зможете». Сам Бісмарк твердив згодом, що він цінний для Горчакова як найкращий учень, що, по суті, було правдою, але не слід при цьому забувати про головне: в політиці друзів не буває й особисті стосунки справа десята. Недаремно динаміка їхнього спілкування нагадує температурний графік хворого на пропасницю: симпатія — дружба — ворожість — терпіння — ворожнеча. Причини того різні, так само, як різнилися і політичні цілі російської та німецької дипломатії.

«Побоюйтеся цієї людини! Вона говорить те, що думає»

У 1861-му принц-регент стає прусським королем Вільгельмом I. Бісмарк по-своєму готувався до майбутньої коронації. Він підготував меморандум про перенесення прикордонних стовпів, щоб назавжди покласти край роздробленості нації. Ні мало ні багато — «перехрестити» Пруссію на Німеччину. Можна лише припустити, який переполох викликав у Берліні меморандум, але його все ж дослухалися, належно визнаючи авторитет і політичний досвід Бісмарка. Переляканий Вільгельм I знову не включив його до складу нового кабінету, твердячи на кожному кроці: «Цього тільки бракувало: людину, яка б усе перекинула!» Але, схоже, час політичних потрясінь настав, а отже, час Бісмарка теж.

Наприкінці квітня 1862 року він залишає Петербург, везучи з Росії відчуття значущості, готовність до здійснення великих справ, орден Олександра Невського, повне нерозуміння значення російських слів «ничего», «ладно» і «авось», а також повне неприйняття методів пана Пирогова, котрий, як радикальний хірург-практик, мав намір відтяти йому ногу, пошкоджену на полюванні. Літом того ж року він вручає вірчі грамоти зарозумілому племіннику Наполеона Бонапарта — Наполеону III. У Парижі був «мертвий сезон», і він, розуміючи, що ця посада тимчасова, залишив новий пост і подався до Лондона на Всесвітню виставку, де у властивій йому манері ошелешив місцевий політичний істеблішмент заявами про швидке призначення його прем’єр-міністром, реорганізацію армії, оголошення війни Австрійській імперії й об’єднання Німеччини.

Неймовірно, але факт — уже через півтора місяця Бісмарка було призначено главою прусського уряду. От і не вір у чудеса! Найпарадоксальніше, що він дотримався усіх своїх обіцянок, які свого часу англійські джентльмени сприйняли за маячню, виголошувану прусським юнкером. «Побоюйтеся цієї людини! Він говорить те, що думає» — тільки й сказав про нього Дізраелі, котрий, утім, теж незабаром став прем’єр-міністром.

Що ж змусило прусську верхівку призначити на таку високу посаду незручного й упертого пана? Він сам досяг відповідного рівня? Комусь знадобився у політичній грі? Скоріш за все, «німеччина» зажадала великої літери на початку слова. Працьовиті й піддатливі німці поступово перетворювали країну з аграрної на промислову. Вони лили чудову сталь, виробляли найкраще устаткування і сучасну зброю. Це вимагало нових, ширших можливостей і умов.

Час об’єднання настав остаточно і безповоротно. Однак цілий ланцюг подій і умов, неприємних і деструктивних, робили це завдання майже нездійсненним. Ще мить, здавалося, і патріархально-монархічні підвалини «старої й доброї» Пруссії не витримають тиску тотальної демократизації. Уряд погрожував відставкою, ліберали вимагали звіту про військові асигнування, парламент протестував проти присяги народу королю.

«Залізом і кров’ю»

Доведений до розпачу Вільгельм I ледь не зрікся престолу. Але йому резонно зауважили, що це, по-перше, непатріотично; а по-друге, є ще стратегічні резерви — варто тільки розв’язати руки Бісмарку, і... Потужна постать рішучого юнкера діловито застукотіла кованими підборами в коридорах прусської влади. «Буря й натиск!», «Мечі з піхов!» — під бойовими гаслами своїх предків він відчайдушно кинувся в бій. Уже через тиждень він штурмує парламент: «Не промовами і постановами більшості вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю!» — прогарчав він із трибуни. — «А хто цього не розуміє...» На подив, усі якось відразу це зрозуміли: похилилися голови представників опозиції, мовчки хитали головами центристи, соратники ошелешено розводили руками. Не розгубилися лише спритні журналісти. Ранкові газети вийшли із сенсаційними заголовками: «Залізом і кров’ю» — програма й теза політики майбутнього. А її керманич відразу був прозваний «залізним канцлером».

Відносно швидко навівши лад на прусській кухні, він мав намір перебити горщики на кухні європейській. На його думку, без такого всесвітнього переполоху об’єднання німецьких земель було неможливим. Війна все геть перемолотить. Добре, що ворога й шукати не треба: головний противник об’єднання — Відень. От із нього й почнемо. Як відомо, для будь-якої війни потрібен привід. Будучи стратегом, Бісмарк підійшов до вирішення цього питання здалеку. Здавна мозолило очі Німеччині (хоч і роздрібненій) так зване шлезвіг-гольштейнське питання. Ці герцогства ще з XV століття перебували в особистій унії з Данією. Населяли їх в основному німці, а Гольштейн був навіть членом Німецького союзу. Власне, історія питання була настільки заплутаною, що розібратися в цьому, здавалося, не міг ніхто. От цією плутаниною і скористався Бісмарк. Недовго думаючи, узяв та й увів туди війська під гаслом захисту прав німецького населення, які, під час прийняття нової датської конституції, справді були добряче порушені. Мало того, зробив він це саме в союзі з Австрією. Перемога була легкою, але спільною, й управління відвойованими землями мало бути також спільним. «Два ведмеді в одному барлогу» — підхожий привід для війни.

Не встигли розважливі австріяки огледітися в новому «барлогу», як Бісмарк на всю Європу розтрубив про ескалацію напруженості, котра виходила від Австрії, що неминуче призведе до загальноєвропейської війни. Зробив він це так майстерно, що Австрія перша оголосила Пруссії війну. Відмінно підготовлені до довгожданої війни, пруссаки вже за два тижні завдали нищівної поразки австріякам при Садовій у Богемії (Чехії). У серпні 1866 року в Празі було підписано мирний договір, унаслідок якого Австрію повністю усунули від німецьких справ. Було створено Північнонімецький союз під керівництвом Пруссії, котра «прирізала» собі 1300 квадратних миль, збільшила населення на 4 млн. чоловік, та ще й одержала 40 млн. талерів контрибуції, які особливо порадували серця дбайливих пруссаків.

Це був блискучий тріумф. Вдячний народ носив Бісмарка буквально на руках, а розчулений король нагородив його орденом Чорного Орла, дарувавши титул графа і присвоївши чин генерал-майора. Остання подія особливо ощасливила серце прусського юнкера. Кажуть, коли він приміряв свій новий мундир, то плакав від розчулення, як дитина. А попереду чекали нові справи. Настав час приєднати і південних німців. Тоді про це навіть сказати було важко, а зробити... Як це зробити, Бісмарк уже знав, але він також усвідомлював, що інструментом майбутнього возз’єднання знову стане війна. Цього разу йому заважала Франція. Імперія Наполеона III мала чималу вагу та силу в європейській політиці, тож, незважаючи на недавні перемоги Пруссії, непросто було знехтувати її думкою. Не слід також забувати, що Франції було набагато спокійніше мати сусідами розрізнені й слабкі південнонімецькі держави, аніж єдину, могутню, самостійну (й амбітну!) державу. Розраджувало одне — пам’ять про те, що таким же грізним і незручним суперником була й Австрія, поки не впала на коліна перед «тевтонською машиною залізного юнкера».

Війна з Францією — «волею генеалогічного випадку»

Здавалося, знову Бісмарку допоміг випадок. Непримиренна та горда Іспанія, котра мала бурхливу історію в XIX столітті, вибухнула черговою громадянською війною. Переможці скидають із престолу королеву Ізабеллу і підшукують їй заміну — гідного монарха. Одним із найбільш підхожих претендентів (як твердив Бісмарк, «волею генеалогічного випадку») виявився німецький принц Гогенцоллерн-Зігмарінген, представник бічної гілки правлячої в Пруссії династії.

Франція безапеляційно заявляє про категоричну незгоду з висунутою кандидатурою. Мовляв, занадто часто з’являються німці на сторінках європейської історії (Греція, Румунія...), до того ж, принц перебуває на прусській державній і військовій службі, — одне слово, не бувати цьому! У відповідь Бісмарк украдливо (в очікуванні необхідної йому бурі) зауважує французам, що то є внутрішня справа Іспанії та монархічного дому Гогенцоллернів, настійно попросивши при цьому пом’якшити мотивування стосовно німецької нації та своєї «категоричної незгоди». Франція негайно звернулася до Пруссії по пояснення. Бісмарк відповів (знаменита депеша з Емса), що Іспанія далеко і у порядку денному прусського кабінету міністрів таке питання не значиться — своїх справ досить, котрих і у французів, напевно, не менше — часто, коли внутрішні справи плутають із міжнародними, війною тхне... А що стосується Іспанії, то, на їхню думку, принц цілком вдала кандидатура — він органічно розбавить іспанський вогонь кригою німецької розважливості... У Парижі зрозуміли — з них відверто знущаються. І привселюдно заявили: «Бути війні!»

На що розраховували французи? Вони й подумати не могли, що німці зможуть об’єднатися під скіпетром Гогенцоллернів. І Берлін спокійно відповів самовпевненому Парижу: «Бути!» Згуртувавшись навколо Пруссії, всі німці (окрім австріяків) через півтора місяця розгромили французів під Седаном, полонивши їхнього імператора. Невдаха Наполеон, оголошуючи війну, не врахував головного: німці після створення Північнонімецького союзу відчули себе нацією, і вже одне це зумовило результат війни.

10 травня 1871 року у Франкфурті було підписано мирний договір на прийнятті всіх умов, висунутих переможцями. Для німців це була епохальна перемога, яка дозволила їм завершити об’єднання німецьких земель. Ще раніше, 18 січня 1871 року, імперію було відтворено під короною прусських королів, а Вільгельм I у Версалі був проголошений імператором. Бісмарк став канцлером Германської імперії.

Головну справу життя він зробив, тепер настав час остаточного визнання і нагород. Він здобуває титул князя, який передавався у спадщину, всемірно розширює особисті володіння, зробившись одним із найбільших землевласників Німеччини. Народ боготворить і двір визнає Бісмарка як безумовного лідера нації — чого ще бажати? Настав час благоденства. Багато хто навіть став дорікати йому в тому, що після головних своїх завоювань канцлер помітно змінився: мовляв, деглобалізація завдань здрібнила його, перетворила на звичайного кабінетного чиновника. Але казали так тільки ті, хто зовсім не знав «залізного канцлера». Він добре уявляв свої чергові завдання й усвідомлював своє призначення в загальнонімецькому житті — стабільність держави, міжнародний авторитет і торжество закону й порядку. «Краще — ворог хорошого», — любив повторювати він. Дивно й хибно було б вважати, що час великих здійснень для Бісмарка минув. Аж ніяк — його голова була сповнена планів про зміцнення і процвітання улюбленої імперії, але роки брали своє. На рубежі 70-річного ювілею з’ясувалося, що всі його досягнення й перемоги дуже дорого йому коштували. Коли він дозволив лікарям оглянути себе (усе життя панічно їх боявся, а вони, у свою чергу, його), то список захворювань зайняв цілу сторінку в лікарняному формулярі. Консиліум провідних медиків країни пророкував сановному пацієнту швидку смерть. Але невиправний життєлюб вирішив на зло всім продемонструвати свою силу волі. Ставши раптом зразковим пацієнтом, він через рік позбувся майже всіх патологій і був у чудовій формі.

Так минає мирська слава?

Відчувши приплив нових сил, він мав намір піднести батьківщині ще один безцінний подарунок — зробити її колоніальною державою. Взявся він за це з властивим йому ентузіазмом і підприємливістю. Першими у списку колоніальних придбань були ділянки землі, викуплені в тубільних вождів на території нинішньої Намібії, а на початку ХХ століття Німеччина володіла колоніями площею більш як 3 млн. кв. км, із населенням майже 13 млн. чоловік.

Нещастя почалися 1888 року. 9 березня помирає вірний друг, соратник і сюзерен імператор Вільгельм I. Бісмарк тяжко переніс цю втрату — якось знітився і помітно постарів. Новий імператор Вільгельм II не був безталанною людиною, але через юнацький максималізм вважав себе обраним небесами, поділяючи середньовічні уявлення про монаршу владу Божою милістю. Він побажав панувати безроздільно. Мудрий і прозорливий дуаєн прусської політики добре розумів сформовану ситуацію і до чого вона призведе. Достеменно відомо, що за час своєї кар’єри Бісмарк подавав прохання про відставку 30 разів, це був такий особливий інструмент політичного впливу — 31-у було прийнято. Зраділий імператор (занадто вже заступала його постать «залізного канцлера») у спеціальному посланні оголосив свої запевняння в «незгладимій вдячності», присвоїв титул герцога і звання генерал-полковника кавалерії з рангом генерал-фельдмаршала. Але це вже не радувало — він жодного разу не приміряв ні герцогську корону, ні фельдмаршальський мундир — охололо серце юнкера...

За державу було прикро. Йому виповнилося 75, і всі вісім років життя, які залишилися, він демонстративно цурається відкритої участі в політиці, практично безвиїзно проживаючи у своїх численних маєтках. Sic transit gloria mundi — так минає мирська слава... Але так думали далеко не всі. Після його відставки німці відчули якусь порожнечу і незавершеність у суспільно-політичному устрої своєї держави. Тінь великого імені застеляла обрій — батько вітчизни не мав права просто так піти.

«Пішов, але не пропав»

Такої форми можна надати фразі, яку часто вимовляли йому численні делегації, котрі відвідували Бісмарка часом поза його бажанням. Це були політичні діячі з усього світу, письменники, учені, журналісти, військові, чиновники, підприємці та студенти — кожному він приділяв увагу і час. Існує навіть збірка його промов, виголошених перед ними, а записи його розмов і бесід у цей період займають 500-сторінковий том. Їхній вміст дає право зробити висновок, що його показна неучасть у житті країни була здебільшого напускною — він уважно стежив за всіма подіями в країні, нещадно критикував уряд і бездарних політиків, щиро переживав невдачі і радів успіхам. Але роки брали своє. Відчуваючи наближення смерті, він, відчайдушно опираючись, уже майже в безпам’ятстві несамовито кричав на смертному одрі: «Виходячи з загальнодержавних інтересів, це неможливо! Ні! Це неможливо ніколи!» Однак 30 липня 1898 року він усе ж зазнав, мабуть, своєї першої й останньої поразки — перемогла смерть. Біля похоронного вогню один із його старих колег, англійський дипломат, вимовив повчально: «Бісмарк пережив себе, але не свою велич, і дозволив собі задля вічного життя втратити сенс життя», додавши на закінчення вірші свого великого земляка:

Все кончено! Вчера венчанный

Владыка, страх царей земных,

Ты ныне — облик безымянный!

Так низко пасть — и быть

всегда в живых!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі