Мар'їнка. В надії побачити світанок

Восьма ранку. Шумить-вирує базарчик на центральній площі. Діти біжать до школи. Двірники махають кошлатими мітлами. У своїх справах діловито нипають двор ові пси. У парку бригада чолов'яг білить бордюри.

Вранішня Мар'їнка на перший погляд нічим не відрізняється від десятків інших маленьких містечок, розкиданих по всій країні. Але тільки на перший.

Війна лізе з усіх щілин, проростаючи через декорацію мирного життя. Світ навиворіт, що перетворився для місцевих жителів у буденність.

- Я свого собаку прив'язала, нехай сидить. А то сусідські десь ногу відкопали й жеруть другий день. Нічим же не відженеш…

- Не буде в мене картоплі цього року. Посадити посадила, але як прилетіло - так усю й "викопали". Кабачків під парканом трохи залишилося. Там, де не дістає…

- А що там про дахи казали? Начебто з Києва якісь депутати приїжджали. До зими хоч щось залатають?

- Ти в туалет ітимеш - то пригнися й перебіжечками. Там стіна прострілюється. Усю посікли. Латати - сенсу немає.

У городах можна знайти все - від осколків "градів" до сердечників снайперських куль. Від зрізаних залпом дерев до прошитих чергою газових балонів. Але життя в будинку з городом, навіть на околиці, що прострілюється, однаково набагато легше. І підвал завжди під боком, і на городі щось та вціліє, і тепло взимку буде - цінність власної грубки можна оцінити тільки тепер, знаючи, що газу в місті не буде.

П'ятиповерхівки в центрі - як пам'ятник визволенню міста. Посічені "градами", вигорілі зсередини, вони поступово заростають молодими деревцями, що пробивають собі шлях через зруйновані плити перекриттів. У деяких із них продовжують жити люди…

П'ятого поверху немає, від четвертого залишилося півстіни, на третьому рами під вагою перекриттів, що зсунулися, вигнулися всередину, другий поверх заливає дощами, а на першому живе сім'я з дитиною. Фіранки на вікнах і два горщики з кімнатними квітами.

Третій під'їзд знищено майже повністю, у другому й першому живуть люди. Небагато. Але майже на кожному поверсі є родина. На деяких - дві.

У кожній квартирі - ключ від підвалу. Підвали обладнано капітально - з запасами харчів і води, з буржуйками й дровами, з дитячими візками й нарами для дорослих. Узимку в цих підвалах буде тепліше, ніж у квартирах. Газу в місті немає, електрикою панельний будинок не дуже й прогрієш. Буржуйка не вижене з підвалу запаху вогкості, але обігріє.

У квартирі на першому поверсі живе сім'я. Батькам - за 70, єдиній дорослій дочці 45. У неї астма, епілепсія і багато всього потроху. Коли темніє, навіть якщо відносно тихо, вона проситься у підвал. Їй страшно. А від страху починаються напади. Батьки допомагають їй спуститися вниз вузенькими сходами, на яких двом дорослим розминутися важко. І там чекають світанку. У мами скаче тиск, і останнім часом "швидка" приїжджає до неї кілька разів на день. Батько не знає, як він даватиме всьому раду, якщо дружини не стане. Про її близьку смерть говорить буденно, без трагізму й надриву. Просто констатує факт: "Я з дочкою не впораюся".

На розбитих стінах шкільного басейну два написи - "Навіщо?" й "Усі бояться мертвих, а боятися треба живих".

Першокласники малюють осінь. Зелений листочок. Червоний листочок. Вікна класу до середини закладено мішками з піском - саме на рівні дитячих голівок. Поруч із мішками лежать м'які іграшки, не притлумлюючи, а, скоріше, увиразнюючи нереальність того, що відбувається. У коридорі на стінах смужки різнобарвного скотчу - щоб було зрозуміло, під якою стіною можна чи не можна стояти під час обстрілів. Зелена смужка. Червона смужка. Червоних більше.

З дверей шкільного буфету затишно пахне домашньою випічкою. На дверях - плакат, де показано, які предмети можуть бути небезпечні і що робити, якщо знайшов міну.

На місці шкільного вахтера - військовий у бронежилеті й з автоматом. За спиною в нього, у кутку, - величезний бак із запасом питної води.

Двір школи мете 70-річна Петрівна:

- Ви знаєте, як зупинити війну? Зупиніть… Знаєте, як би я вас після війни зустрічала! У мене такий диван широкий - усі помістяться. Тільки зупиніть.

Роботи в місті практично не залишилося. Шахта, де працювали чоловіки, - по той бік лінії розмежування. Молокозавод неможливо запустити без газу, який ішов з Донецька.

Хто міг виїхати, виїхав. Але для того щоб перебратися хоч кудись, потрібні гроші на квартиру, стабільна робота на новому місці й мінімальний запас на певний час. У сусідньому Кураховому ціни на квартири від початку війни підскочили з 500–800 грн до 2–3 тис. грн. Попит породжує пропозицію, і втрачати свою вигоду ніхто особливо не хоче…

Іноді, спробувавши обжитися в іншому місті, люди повертаються. Жити у власному помешканні, навіть під обстрілами, однаково легше, ніж в орендованому на безпечній території. Залишаються ті, кому нема до кого й нема за що їхати. Залишаються інваліди й лежачі старі. Яких нікуди не вивезеш. Залишаються їхні родичі, які не можуть їх покинути. А далі виживають у міру можливості. Щастя, якщо в родині є пенсіонер, найчастіше його пенсія - єдиний дохід сім'ї.

Серед зруйнованих будинків і розбитих доріг - дбайливо висаджені під будинком клумби. Смужки квітів під прошитими осколками парканами. Вони говорять про війну більше, ніж напис "Міни" на стіні колишнього райвідділу міліції. Спроба створити подобу нормального життя в реальності, що вивернута навиворіт. Вони ідеально вписуються в картинку майже мирного життя у проміжку між світанком і заходом сонця, за який жителі Мар'їнки встигають прожити ще один день.

Школа працює до другої години. Дитячий садок - до 12-ї. Після третьої години вулиці порожніють. О п'ятій можна зустріти поодиноких людей, які поспішають додому. О шостій на вулицях порожньо. Вітер жене осіннє листя, і місто у променях вечірнього сонця здається нежилим. Навіть коти й собаки кудись зникають. Місто чекає ночі.

Нічна тиша останніх днів лякає місцевих більше, ніж обстріли. До обстрілів вони звикли і на слух визначають, звідки й що летить. Знають, який куток прострілюється снайпером і під якою стіною будинку безпечно. В нічних перестрілок є своєрідний розклад. І якщо о першій годині ночі все ще тихо, вони не можуть заснути. Лежать із розплющеними очима і вслухуються в тишу. Звіряються з рівнем зв'язку в мобільних телефонах: якщо рівень сигналу падає, це майже завжди означає, що невдовзі почнеться обстріл.

Осінні дні короткі. О сьомій вже зовсім темно. Абсолютна темрява накриває десятки маленьких містечок по обидва боки розмежування. Всі завмирають у надії побачити новий світанок.