Мости уздовж річок - Соціум - dt.ua

Мости уздовж річок

4 жовтня, 17:56 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-11 жовтня

Інтернетом гуляють кумедні комікси, що розповідають про те, як те чи інше заняття сприймаємо ми самі, наші близькі, батьки, знайомі. І в підсумку — як це все є насправді.

© Pixabay

"Биття не заміняє авторитету"

П'єр Буль, "Міст через річку Квай"

Неминущий інтерес до такого роду жартів заснований на загальновідомих викривленнях нашого сприйняття. Вони — частина людської природи, соціальної культури. У виборі між гаданим і дійсним ми спотворюємо реальність на свою користь. "Здаватися" приємніше, ніж "бути".

Поняття "користь" тут також досить примітивне, хоч би що людина про це думала. Воно базується насамперед на приємних відчуттях від підвищення самооцінки. 

З реальністю це співвідноситься таким чином. Що більше реальність може ставати для нас загрозливою або навіть фатальною, то більше ми на неї зважаємо.

Це якщо інстинкт видового самозбереження не притупився внаслідок вищезгаданої завищеної самооцінки й інших когнітивних викривлень. Або якщо його не пригнічує інший базовий інстинкт — продовження роду. У нашому випадку — продовження політичного роду.

Запекла боротьба політичних груп, особливо новонароджених, має цілком природний, тобто зоологічний характер. А як відомо, сюсюкальний гуманізм щодо поведінки тварин, який набув викривленого втілення в мультфільмах і дитячих книжках, призводить виключно до того, що діти намагаються засунути доброму ведмедикові в клітку цукерок. Що нерідко закінчується дуже погано. 

Так і в українській політиці. Різні політологи переконують виборців у людинолюбстві політиків (своїх, звісно). Наполягаючи на тому, що право входу дурнів у клітку хижака слід заохочувати й захищати як конституційне. 

Особливості сучасного етапу політичного життя в тому, що виборець, незалежно від прихильностей, дедалі частіше бачить з боку влади хаотичне реагування на отримані сигнали, констатує суперечливі дії, двозначні уподобання в кадровій політиці.

Ну якщо ви почитаєте окремо взяті інтерв'ю, репортажі, урядові документи й укази президента, виявите загалом досить струнку картину початку грандіозних реформ. Певно, з деякими недоліками й прогалинами, та все ж таки курс простежується. Підкреслюю — це якщо сприймати поза контекстом.

Стежте за руками, тобто за текстом. Згадайте вищезгаданий комікс про радикальну різницю в сприйнятті того самого явища різними групами осіб. Оце якраз воно.

"Чорно-біла" аудиторія ділиться на тих, хто живе виключно контекстом, і тих, хто цей контекст не менш принципово ігнорує. 

Перші — мешканці контекстної реальності, глибинний народ. Шамани споконвічного й берегині сакрального. Як літописні мешканці прадавнього Києва, за будь-якої спроби прибрати старих ідолів, вони біжать слідом за забраними історією розмальованими пеньками зі сльозами на очах і голосіннями: "Видибай, боже (ім'я та  по батькові можна вставити на свій смак), видибай!". Хоч би який фольклорний вигляд вони мали, вони й є ця сама реальність, щира, незграбна, яка сама себе не розуміє. 

Інші — це такі "американські боги", хто читав Ніла Геймана, а хто не читав — такі "юні мічурінці". (Нагадаю для молодої аудиторії, що головним гаслом природолюбів тих часів було: "Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — от наше завдання!".) Вони готові не тільки осушувати болота корупції й повертати назад річки бюрократії. Якщо треба буде, вони й таблицю Менделєєва доручать Мендель виправити, а біля Софії поставлять пам'ятник ще одному Богдану. У польоті креативності їм не відмовиш.

Обидві ці групи досить активні, їх не можна звинуватити в бездіяльності щодо налагодження комунікаційних мостів та інших корисних активностей. Розвиватися вони дуже навіть не проти.

Але є один нюанс. Мости ці концептуальні й символічні наводяться чомусь не через такі ж символічні річки, а уздовж них, або й зовсім по річці. 

Я називаю цю специфічно українську форму соціальної взаємодії "поздовжньою комунікацією". Символіка моста в українській культурі надзвичайно важлива й постійно болісна. Політико-містична тема об'єднання Лівобережної й Правобережної України будується на цій символіці вже десятки, а то й сотні років. 

У нас що не місяць, то якесь чергове всесвітнє лихо з приводу чергового моста. Іноді стихійне, майже геологічне, як руйнування мостопроводів просто через факт їх старіння й зношування. 

Іноді дебільне, як від стрільців і стрибунів на скляному пішохідному мосту Кличка. Є капітулянтськи смердюча біда, як міст у Станиці Луганській. Є інструмент політичного тиску, як міст у Дніпрі (президент — "А закладемося, що не побудуєш", мер — "А от і побудую". І як побудував вчасно, тема миттєво здулася.). Тут трохи докладніше, тому що це відносини центру й регіонів.

Наведення політичних, економічних, культурних мостів між центром і регіонами України — багаторічний процес, що рясніє такими ж яскравими й безглуздими конфліктами. Регіони вже давно зважають на центр лише номінально. Політично ці "понятійки" виникли ще за Леоніда Макаровича, організовано криміналізувались за Леоніда Даниловича, узурпувалися за Януковича й розфарбувалися в патріотичні кольори (до речі, пам'ятаєте, як розфарбовували мости в національні кольори до половини, а потім стояли з картонками "дайте грошей на фарбу"?) за Петра Олексійовича.

З політичного погляду, якщо виключити досить мутний процес формування дотацій, субвенцій і субсидій (що має все той самий характер політичного хабаря), Центр уже давно потрібен регіонам лише формально, для відмазок.

Найбільш примітивний і тому ефективний прийом — звинуватити Київ у бездіяльності й байдужості, якщо місцеві проблеми не розв'язано. А якщо щось раптом вийшло добре, то це заслуга місцевих. Тобто краще розв'язувати проблеми уздовж, по-домашньому, а не впоперек.

Є зовсім нещодавній трагіфарс у вигляді псевдотерориста під поганою режисурою МВС на київському мосту метро.

Словом, якщо мосту немає, то й теми немає, треба його будувати, щоб пов'язати хороших людей зі ще кращими людьми. При цьому кожна сторона вважає своїм священним обов'язком директивно проголосити, у який саме бік має текти річка, з якою швидкістю. Коли паводок, коли льодохід, і якій рибі в ній водитися.

Будь-яка частина українського суспільства, незалежно від її реальних пропорцій, вважає себе смислоутворюючою. Тобто такою, до якої зобов'язані примкнути всі інші. "Усі інші" — це виключно однодумці, які поки що про це не підозрюють. Для них і наводяться мости уздовж. Тому що через — це завжди підозріло, це міст до "інших", до іншого племені, ворога.

Сама річка щодо цих титанічних мостобудівних зусиль не в курсі. Та це будівельникам і не важливо.

У романі, а згодом і у фільмі П'єра Буля (того самого, що написав "Планету мавп") "Міст через річку Квай", драматично взаємодіють між собою дуже принципові люди. Британські військовополонені з їхньою бездоганною дисципліною й уродженою зарозумілістю. І японські військові з досить схожою самурайською мораллю.

Військовополонені будують міст, стратегічно важливий для японців, і зрештою роблять це сумлінно й спільно. А до мосту йде диверсійна група, щоб його підірвати. У підсумку на мосту дуже яскраво зустрічаються почуття гордості й почуття обов'язку зовсім різних людей. Принципових, непохитних. І зовсім не так зустрічаються, як їм те пропонували вихідні ідеологічні установки. Особисте бере гору над колективним, а приватне — над загальним. Фінал яскравий, але в підсумку — безглуздий, як часто буває в гострих конфліктах.

Яскравим актуальним прикладом "поздовжньої комунікації" є кадрові призначення нової влади. Точніше, не вони самі, а те, яку реакцію викликають ці призначення, і як публічно пояснюється їх логіка.

Очевидно те, що т.зв. лава запасних, якщо говорити про кадровий резерв, з самого початку була невеликою табуреткою, на яку по черзі сідали перед телекамерами друзі, зображуючи значний кількісний потенціал. Нічого особливого в цій нехитрій маніпуляції немає, якщо не брати до уваги завищений потенціал очікувань народу й підступність переможеної політичної сторони. Тут кожна порошина потраплятиме під мікроскоп, що, власне, нормально для політичного процесу, але не в нашій країні. Тому ризик для політичного виживання нового виду реформаторів надзвичайно великий, а спокус розмножуватися й зміцнюватися — ще більше. У підсумку приймаються все ті самі політичні рішення налагоджувати горизонтальні зв'язки з самими собою. 

Усе було б непогано, але традиційно не пощастило з народом. Він категорично відмовляється грати в те, що, на його думку, дедалі більше схоже на наперстки. На думку західних реформаторів, хоч би з якими розумними обличчями вони кого підтримували, народу вже зовсім наплювати, скінчився пієтет.

На думку вітчизняних груп HR-підтримки, які працюють точно так само, як і за попередньої, і позаминулої влади — тим більше.

До чого призведе надалі розвиток такої поздовжньої комунікації? До паралічу державної системи управляння країною. Терміни залежать від інтенсивності кадрових скандалів і швидкості формування окремих лобістських груп зі скривджених відставників різних управлінських рівнів. 

Ефективне державне управління народжується з продуктивних конфліктів між фахівцями з різними поглядами на той самий процес. Законодавство різними шляхами стримує перетворення таких конфліктів на побутові скандали. І пускає цю енергію на благо держави.

Політичний конфлікт у державному управлінні якраз і робить країну сильною, якщо, звісно, це робиться в рамках Конституції й Кримінального кодексу.

Повне уникання політичних конфліктів (не має значення, з якої причини: від страху, через недосвідченість або з почуття помсти) призводить до того, що ми зараз поступово спостерігаємо — до "побутовізації" політики.

Ілюзія закритості політичного простору породжує поведінку формату корпоративного свята, де урочиста частина з врученням подарунків до ранку перетворюється на важку пиятику з легкими тілесними. І з'ясування стосунків у форматі наведення мостів між своїми ніяк не підвищує продуктивності праці.

Але цей наш політичний мостобудівний простір насправді ще відкритіший, ніж медійний. Оскільки побудований насамперед на людських стосунках, а не на законі. Погано, але така вже традиція.

Мости ці можна продовжувати вибудовувати. І навіть демонстративно стрибати на них, показуючи, які вони гнучкі й міцні. Доти, поки вони одного разу не спрацюють, як батут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво