Коронавірус і карантин – Як зберегти душевний спокій і стосунки з родиною – Поради психолога - Соціум - dt.ua

Світлана Ройз: "Коли зовнішня територія стає хиткою, настає час освоювати внутрішню"

29 березня, 08:31 Роздрукувати Випуск №1288, 28 березня-3 квітня

Опинившись раптом всі разом у карантині, ми одночасно виявилися і лицем до лиця з усіма нашими невирішеними проблемами.

© відкриті джерела

Недавно в соціальній мережі в одного із психологів прочитала потішне порівняння: "Цікаво, що світ зараз переживає те, що переживають люди з психологічними проблемами постійно. Світ миє руки, як при обсесивно-компульсивному розладі. Проводить час в ізоляції, як люди з соціофобією. Світ насторожений, як загін параноїків. Він тривожиться й уникає, як люди з хронічним стресовим розладом. Світ розсипається на окремі частини, між якими втрачається зв'язок, як часто буває в людей з пограничним розладом особистості. Він відчуває безнадію, як у депресивних, і хаотично метушиться, як при манії. Відчуй себе нормальним!".

Насправді потішного мало. Опинившись раптом усі разом у карантині, ми одночасно опинилися й віч-на-віч із усіма нашими невирішеними особистими проблемами, від яких тепер набагато складніше відволіктися, втікши в соціальне. Звичний порядок речей порушений. Самотність, незадоволення собою, невміння спілкуватися з власними дітьми, тріщини у відносинах із другою половинкою чи з батьками, — все тепер загострилося й вилізло назовні. Як із цим жити, і що з цим робити, як у цих умовах давати раду розпачеві, агресії та всім іншим руйнівним емоціям і відчуттям, що супроводжують ситуацію, — про це наша розмова з дитячим сімейним психологом Світланою Ройз.

Світлана Ройз
фото з архіву Світлани Ройз

— Світлано, нинішня ситуація — це, по суті, зупинка й вимушене вдивляння в себе: у те, як ти живеш, із чим і навіщо. І для окремої людини, і в проєкції на країну, і для світу — все загострилося. Треба витягувати те, що було заховане глибоко, розбиратися з самотністю, з другою половинкою, з дітьми — на особистісному рівні; з правилами, облаштуванням, цінностями — на рівні країни. Як ви думаєте, така зупинка навіщось була потрібна? Навіщо, по-вашому?

— Знаєте, я тільки сьогодні розповідала про те, що ця загальна для нас усіх криза — смислоутворююча й дуже діагностична. У віковій психології є знання про періоди стабільні й критичні. Під час стабільних ми, буквально, "нагромаджуємо" зміни. Під час критичних етапів переходимо на інший рівень. Є кризи, які проявляються тільки в народів із високим рівнем цивілізації. Наприклад, підліткова криза є не в усіх, тільки в цивілізованих народів... Ми всі зараз черговий раз екстерном переходимо на інший рівень.

У той момент, коли вповільнюється зовнішній рух, загострюється й посилюється внутрішній. І, звісно, зараз — час внутрішньої території, від якої ми так старанно намагалися втекти.

На курсі для психологів я розповідаю особисту історію — про те, як колись усвідомлено прийняла рішення робити паузи. Це був час моєї особистої кризи. Коли я надто загралася в роль Рятівника й перевищила ліміт сил. (Відтоді я, що б не робила — писала статтю, готувала будь-який проект, — вивіряю, а з якої ролі я зараз це роблю.) Потім із цієї кризи я зробила практику.

Уявіть собі ромашку, в якої є серцевина і на кожній із пелюсток написана якась наша роль. Наприклад, у моїй особистій ромашці є пелюстки "мама", "дружина", "донька", "психолог", "викладач" та багато інших. Кожна пелюстка дає нам відчуття значущості. З кожної ми можемо отримувати "лайки" — наприклад, хороша мама, чудесна дружина тощо. У житті в нас є вибір, на чому ми більше фокусуємося, — на пелюстках (наших ролях) чи на нашій серцевинці (нашій внутрішній, "смислоутворюючій частині"). В житті важливі і серцевинка, і пелюстки. Але зазвичай ми більше зосереджені все-таки на пелюстках. А саме ж серцевинка приваблює до нас людей, дає можливість утримуватися "на нас" усім нашим пелюсткам.

У час моєї кризи, так сталося, я до того зле почувалася, що мені довелося відправити сина до бабусі, закрити практику. І всі мої "пелюстки" тимчасово згорнулися взагалі. Ніхто ззовні не міг сказати, яка я крута. І ось у цей момент розпочалося... ні, не контакт із Собою, з Богом тощо. Було страшніше, — ожили мої критики, які всередині багатоголоссям кричали: "Ну і яка ж "тимама"? І який "тижпсихолог"? Інших вчиш, а себе як могла довести до такого стану?.."

Насправді ми весь час оточуємо себе "зовнішніми голосами" (навіть коли нам важливо, щоб постійно звучали радіо або телевізор у кімнаті), щоб не чути голосів своїх внутрішніх критиків, щоб задобрити їх або щоб зовнішній шум їх замаскував. Усі ці критики говорять голосами наших "авторитетних внутрішніх фігур" — тих, хто був авторитетом у нашому дитинстві. І в усіх нас це голоси, які або підтримують, або знецінюють. Після того, як відзвучать усі ці голоси — коли ми з ними розбираємося, "проводимо через терапію", дозволяємо собі не погоджуватися, — і починається найважливіший Діалог. Або монолог...

Після цієї своєї кризи я усвідомлено час від часу занурювалася в "детокс", у "зовнішній піст". Щоб провести інвентаризацію своїх "внутрішніх голосів", щоб знову повернути контакт із собою. Це не означає, що я виходила з контакту з родиною, у мене немає такої можливості. Навпаки, я входила в більший контакт із тими, хто мені дорогий.

Ця криза примусить нас увійти в контакт зі своєю серцевиною, зрозуміти, з чого складається наша внутрішня територія, адже тікати далі нікуди. І — ні, це не зупинка, це новий етап інтенсивного руху.

— Ви говорите про високодуховне занурення в серцевину. Але, з іншого боку, всі наші потреби наразі опустяться до базового рівня, до основи піраміди Маслоу. Принаймні це станеться в дуже багатьох, особливо тих, хто в цей період втратить роботу. Як із цим бути?

— Відповідати на запитання сутнісного рівня безпечніше. І не буде тут однозначних відповідей, що підходять усім. Буде особиста. Так чесніше. Кілька днів тому мені було дуже страшно. Коли я зрозуміла, що мої звичні доходи повністю заморожені, фінансовий запас невеликий, скоро виплата орендної плати за студію, а відповідальність особиста, внутрішньосімейна, цілком земна, — величезна. Ну й навантаження емоційне зараз, — зважаючи на кількість запитів, за роботу з якими я не вважаю за можливе тепер брати гроші, — більше, я почала прописувати й прораховувати конкретні дії: 1. Зателефонувати орендодавцям. 2. Скласти список найнеобхідніших витрат. Зрозуміти, у що зараз я можу робити внесок. 3. Написати список "гарячих" телефонів і тих, до кого я можу звернутися по допомогу, якщо це буде важливо. 4. Доньці, яка досить розбалувана подарунками, я сказала: "Ти бачиш, я зараз не працюю, і ми всі — на карантині. Зараз на невизначений час — ми всі не купуємо нового, тільки необхідне. Швидше за все, тільки продукти. І будемо радувати одне одного самі". Вона дуже чітко й по-дорослому все зрозуміла і жодного разу не просила нових іграшок. Тільки сказала: "А давай колись купимо мені новий велосипед". 5. Я записала свої різні навички, якими володію, те, в чому могла б бути продуктивною. 6. Я запитала себе: що з того, що мені зараз могло б знадобитися, я відкладала в реалізації? І — так, у мене величезний опір роботі онлайн, але я створюватиму нові для себе формати.

Знаєте, в мене є кілька гіпотез, — у момент кризи ми не відкочуємося до "нульової точки" в піраміді Маслоу. Ми відкочуємося до суб'єктивного, базового для кожного з нас рівня. Наприклад, наш "базовий рівень оптимізму й песимізму" — базової безпеки чи небезпеки — формується дуже рано, до двох років, але може, звісно, змінюватися, що й робиться, власне, у психотерапії. Рівень "ставлення до себе", наш психотип (у середньому, в різних напрямах психології) — до 7 років. Наш "базовий рівень щастя" теж формується дуже рано.

А ще один із найулюбленіших моїх напрямів психотерапії — логотерапія. "Терапія Смислом" Віктора Франкла. У момент криз і потрясінь людина відкочується до рівня своїх смислів. Одне з його гасел — фраза Ніцше: "Людина, яка знає, "навіщо" жити, подолає будь-яке "як". Я всі ці дні згадую фільм Роберто Беніньї "Життя прекрасне". Цей фільм про життя тата з сином у концтаборі дає мені якийсь дуже важливий ціннісний заряд. Так, я впевнена, що ми відкочуємося під час потрясінь до рівня своїх цінностей. І, можливо, зараз час їх інвентаризації. І, можливо, час безвиході, а тому — сміливості в тому, що ми боялися почати робити.

Для багатьох волонтерів ситуація дзеркалиться з подіями весни 2014 року. У чому, на ваш погляд, схожість і основні відмінності?

— Будь-які кризи — час, інтенсивніший для тих, хто готовий брати на себе відповідальність. І цей час "ми". Знаєте, завдяки вашому запитанню я зараз замислилася: Революція Гідності для мене особисто була етапом становлення "Я". Відчуття більшого контакту зі своїм "Я". Це все ж таки про особистість. Зараз глобальність ситуації примушує нас замислюватися про більш сутнісний пласт.

— Які групи, категорії зараз більше потребують психологічної підтримки? З якими проблемами до вас найчастіше звертаються останніми днями?

— Я все-таки дитячий, сімейний психолог. У мене величезна кількість запитів від мам, яким важливо побудувати новий формат стосунків із дітьми. Адже зараз у нас криза ролей: ми одночасно і батьки, і вчителі... Скрізь, де є змішання ролей, буде напруга й можливі конфлікти. Зараз час оголення конфліктів між партнерами — гендерні ролі в сім'ї, вміння донести інформацію про потреби, побудувати загальну стратегію, провести межі, розподілити обов'язки, та й озвучити свої тривоги, одержати підтримку.

Так, мені пишуть багато знайомих бізнесменів і політиків — про стан паніки, безпорадність, безнадію. А ще окрема тема — люди похилого віку. Знаєте, мені здається — це дивна криза. Яка торкнулася всіх нас…

Є частина суспільства, для якої особиста зупинка в цій ситуації не сталася. Цим людям доводиться бігти ще швидше, бо від них зараз багато що залежить у різних сферах діяльності. "Я непритомнію від нескінченних недосипань", — те, що я чую останніми днями часто. І, як я бачу, настрій цих людей постійно метається по всій шкалі маятника, від невтримної активності та спроб зберігати оптимізм — до розпачу, смертельної втоми, безлічі різних страхів, туги, апатії. Як їм допомогти, як підтримати, адже ситуація погіршуватиметься?

— Ух... Марно ж нагадувати (я собі постійно про це нагадую зараз. Я зараз теж дуже втомлююся): будь ласка, намагайтеся піклуватися про себе. Намагайтеся, будь ласка, виходити з ролі Рятівника, тому що більшість людей у змозі брати посильну відповідальність на себе. Будь ласка, просіть і приймайте допомогу. Будь ласка, пам'ятайте, що ми — люди, а не супергерої й супермени. Будь ласка, дайте собі можливість "прожити", відреагувати різні відчуття, не маскуючи їх активністю...

Я багато писала про різні рівні емпатії. Здорова емпатія — коли ми щиро співчуваємо людині, щиро готові їй допомогти в тому, що нам під силу, але ми не ідентифікуємося з її стражданнями й страхами, ми зберігаємо відчуття своїх меж, залишаючись дійовими й у відчутті опори. Нам дуже важливо вберегтися від емпатичного дистресу, стану вигорання.

— Якщо карантин затягнеться, то в більшості людей скінчиться якийсь мінімальний підшкірний жир. Ми — бідна країна. У цій ситуації чи збільшиться кількість грабежів, нападів тощо? Що і якою мірою — і чи буде стримувати людей від застосування сили?

— Уже є багато інформації про шахраїв. Ми ж говорили, що зараз дуже діагностичний час. Те, до чого ми схильні, проявиться сильніше. В ситуації небезпеки ми більш схильні до агресивних дій. Ми ж усі так багато читали про те, як діє наш древній рептильний мозок — "бий—тікай—завмри" — у момент загрози життєвості або безпеці. І лобові частки — частки контролю та усвідомленого вибору — можуть "не втримувати" навантаження небезпекою.

Нині порятунок — наш соціальний інтелект, наша емпатія, наші навички підтримки й самопідтримки. Ну й... закони, мабуть. Те, що все ж таки створює відчуття безпеки в зовнішній території.

— Наші вулиці все ще повні людей, але соцмережі рясніють фотографіями порожніх вулиць і площ Італії, Франції… В Мілані ще недавно людними парками розгулюють зайці, десь бродять дикі кабани. Апокаліптичні сцени. Жах закинутої атмосфери місць, де зазвичай повно людей, а тепер вони — покинуті й тихі. Смуток від того, що ти ніколи не зможеш вияснити, як розвернеться історія. Страх, тому що нікуди подітися від думок про смерть, про мізерність людини: яким би не був ти успішним, які б плани не будував, зараз ти майже безсилий. Ці думки варто думати? Чи треба проганяти їх геть, завантажуючи свій мозок масою "невідкладних" справ?

— Страх, безпорадність, опір, роздратування, ажитація, смуток, спустошення, прийняття — це дуже по-людськи. Знаєте, мене лякає "позитивненька психологія", коли людям навіюють — проганяй від себе сумні думки, думай тільки про хороше, спілкуйся тільки з позитивними. Це не просто шкідливо — це небезпечно. І це... по-дитячому. Заплющити очі, щоб не бачити очевидного. "Не бачу, отже його — немає". Зберігати контакт із усіма своїми відчуттями, усвідомлюючи та проживаючи їх, вибирати ті дії, які важливі в конкретний момент, зберігати віру в краще і впливати найбільш продуктивно на сьогодення, — мені здається, це більш по-дорослому.

— Люди часто хваляться, що їм ніхто не потрібен, називаючи себе зрілими та самодостатніми. А насправді вони просто відкидають потреби й амбіції. Якщо людині ніхто й ніщо не потрібне, вона задовольняється найменшим, їй однаково, в неї немає жодних складних потреб і амбіцій, жодних сильних захоплень і пристрастей — це самодостатність? Чи все-таки фрустрація? Як відрізнити самодостатність від фрустрації? І якщо це — останнє, то що з цим робити?

— "Мені ніхто не потрібен" і "я без тебе не можу" — це фрази і стани діагностичні. Вони свідчать, що є збій у "системі прив'язаності". Це ознака "протизалежних" і "співзалежних" стосунків. У здоровому стані ми все-таки взаємозалежні. У здоровому стані ми можемо сказати: "Я можу без тебе. Але я з тобою, тому що вибираю це". Можливість витримати самотність, як і можливість витримати близькість, — це теж про зрілість і здоров'я.

— Чи зміниться, на ваш погляд, після цих подій наше колективне несвідоме? Якими ми вийдемо після цих випробувань, яких насправді вперше за всю історію нашої країни зазнають усі верстви суспільства? Всі олігархи залишилися в країні, хоча мають житло й могли виїхати в Монако, США, Лондон — куди завгодно. Всі ми — від робітника до олігарха, остарбайтера, який вирішив, що своє життя він уже влаштував на Заході, — опинилися закритими в нашій країні, з якою всім нам потрібно щось робити.

— Приголомшливе запитання. У мене в ньому дуже багато смислів. Моїх особистих.

Знаєте, одне з надбань цієї кризи — смирення з відповіддю "Я не знаю". Зараз я дозволяю собі цю відповідь вимовляти часто. Ми живемо в час, коли багато наших звичних знань і схем марні. Відповідь — я не знаю, я буду збирати дані, аналізувати і, виходячи з реалій, що постійно змінюються, прогнозувати відповіді.

Учора в розмові з одним зі знайомих, саме олігархів, — почула: "Я завжди знав, що в будь-який момент можу з країни звалити, мої діти забезпечені на кілька життів. Зараз із планети втекти нікуди. І я згадував твої слова про зовнішню та внутрішню територію. Про те, що коли зовнішня стає хиткою, настає час освоювати внутрішню. І про те, що в момент кризи рамки "моє" або звужуються до своєї сім'ї, або розширюються до країни та світу. І про те, що в кризових ситуаціях видно або "гівнистість", або світло. Я хочу поборотися за цю країну. Тікати нікуди. Я не просто залишаюся в цій країні силоміць замкненим. Я залишаюся в цій країні, щоб у ній потім Жити".

Знаєте, ці слова для мене — один із найцінніших його внутрішніх результатів психотерапії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Ozirius Shewu Ozirius Shewu 29 березня, 10:30 Вже навіть мракобісні попи повтікали від бога, який виявився казочкою з древніх міфів. А пандемія потребує знань, а не віри в дошку із зображенням, чи биття лоба об стіну, також потребує вміння зробити ефективну економіку яка дозволить мати ефективним - все: і освіту, і техніку і екологію, і волю, і право. Тому не вірю цим фарисеям, які розглядали Україну як власну комору, а народ тупим стадом рабів на їх плантаціях. Тому і бояться народу, тому немає ні демократії, ні свободи, ні права. Коли в державі не дотримуються Конституції то держави немає є велике дике поле з населенням подібним до лебедя, рака і щуки. згоден 2 не згоден 7 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво