Чужі тут не ходять

Нинішній конкурс - ювілейний, відзначає 10 років з часу заснування. Але він не забронзовів, а незмінно молодий і готовий самоутверджуватися. Не дивно, що саме конкурс МУХі став найголовнішим у країні і найпрестижнішим для українських художників, які тільки почали кар'єру.

Уперше МУХі підтримав Український культурний фонд. Ще вперше конкурс отримав конкретну тему, яка й визначала висловлювання художників-учасників: "Випробування меж". (Адже "художник - це той, хто випробовує межі досвіду, весь час відпрацьовуючи все нові форми його виявлення".) Але найголовніше: за минулі роки МУХі з локальної, малопомітної ініціативи однієї приватної арт-інституції перетворилися на всеукраїнський барометр, за яким судять про стан і перспективи української арт-сцени. МУХі відкривають нові зоряні імена й формують арт-моду, як мінімум, на найближчий рік. Вони давно котируються чи не більше, ніж "молодіжний" конкурс PinchukArtCentre. Тим паче що міжнародне журі судить виключно досягнення українців, - чужі тут не ходять.

Дюжину прізвищ із нинішнього шорт-листа премії експерти вибирали з 255 заявок. Цікаво: (інші) роботи окремих потенційних переможців і, відповідно, найкращих молодих українських художників зовсім недавно можна було також побачити на харківській Бієнале молодого мистецтва. (Це Петро Армяновсьий, арт-дует EtchingRoom 1, Поліна Карпова та ін.) Експертний склад двох премій не збігається, тож "дублі" зайвий раз свідчать на користь номінантів, пояснили нам в оргкомітеті МУХі.

Попри наявність єдиної теми, яка, здавалося б, має об'єднувати проєкти різних авторів, "переможну" експозицію нинішнього конкурсу абсолютно неможливо звести до якогось спільного знаменника. Це минулими роками, побувавши в тому ж Інституті сучасного мистецтва, який приймав фіналістів МУХі, досить упевнено можна було сказати: арт-молодь повально захопилася скульптурою. Або: весь наступний арт-рік в Україні в топі буде медіа-арт. Сьогодні художники творять хто що хоче… Ну й слава Богу! "Усіх у штанях, скроєних однаково", висміював ще сто з гаком років тому Саша Чорний. А вже сучасному мистецтву бути безликим і взагалі неможливо.

Чого не побачиш на виставці "мушиних" фіналістів - це, на жаль, олійного живопису. (Графіка все-таки є.) Схоже, молодь упевнена, що "картинки з виставки" сьогодні продовжують створювати для прикраси інтер'єрів або ж старе покоління художників-метрів на кшталт Олександра Ройтбурда чи Владислава Шерешевського. Нове покоління впевнено вибрало фото, відео й медіа. (Те, за чим ніяк не встигають устежити навіть київські музеї, які ще порівняно недавно взагалі не вважали те ж таки фото мистецтвом). А добра обізнаність зі світовою арт-модою видає бажання робити "концептуальні", малоемоційні, малоколірні роботи. До того ж у виробництві вони відносно недорогі.

Та, як не дивно, саме на тлі монотонного, позбавленого яскравих барв "концептуального" відео-медіа-арту й графіки особливо виграють більш "ігрові", видовищні проєкти. Поліна Карпова свої фото "непарадного" Харкова, які виставлялися і на харківській Бієнале, з допомогою купи жовтого осіннього листя перетворила на прекрасну інсталяцію, якою так і хочеться гуляти, наче парком. Ярема Малащук із Коломиї зняв іронічний кольоровий відеофільм, де єдиними героями став натовп клубної молоді, що танцює під рейв. Але однакові механістичні рухи людської маси і безликість нагадують чи то життя під мікроскопом, чи то первісний бульйон: загалом, біомасу. Філософське вийшло відео, в дусі, як мінімум, Лебона й бергсонівського "Сміху". А ось Олександр Совтисік з Івано-Франківська ненароком прославився ще до офіційного відкриття виставки. Юнак створює гігантські "витинанки" з килимів. Тих самих радянських символів достатку й домашнього затишку. Килимки розміром на всю чималу музейну стіну їхали в Київ, у музей Шевченка - та загубилися дорогою. Рятували юного колегу, поспіхом відшукуючи килими, які до того ж можна розрізати на частини, найіменитіші вітчизняні куратори й художники. У результаті, килимки на виставці висять - від Олександра Ройтбурда. А історія "порятунку рядового Раяна" вже встигла обрости легендами, стала хорошим анекдотом.

Серед інших учасників, включно з названими, нашу увагу особливо привернуло відео дніпровської арт-групи fantastic little splash. Лєра Мальцева й Олександр Ганц зняли сагу про знаменитий готель "Парус". За межами Дніпра історія легендарного довгобуду, який почали зводити на мальовничому березі річки в самому центрі міста ще в 1970-х, до ювілею Леоніда Брежнєва, але не добудували… Незавершений довгобуд у колишньому Дніпропетровську обріс легендами, анекдотами й мемами. Як з'ясувалося, в місті навіть календар колись випустили з "добудованим" із допомогою фотошопу "Парусом", і він висів у кабінеті мера та інших головних міських чиновників. А одного разу недобудовану висотку, всі 25 поверхів, повністю пофарбували зеленим - під колір "Приватбанку". Одне слово, відео, яке спочатку здається документальним, похмуро серйозним, із розгортанням сюжету, що включає, зокрема, коментарі численних спікерів, від архітекторів до чиновників і містян, сприймається ледь не як сатира. Фільм знімали весь рік на грантові гроші: хлопці-художники виграли відкритий конкурс, який оголосила… міська адміністрація. (Честь і хвала міській владі Дніпра!)

- Ми не просто досліджували історію "Паруса". Своїм проєктом хочемо показати: схоже, ми, сучасні українці, ніколи не жили в "реальній" реальності, - розповіли DT.UA Лєра з Олександром. - Із простору радянських симулякрів, змодельованих тодішньою пропагандою дійсності, відразу потрапили в сучасну постправду. Коли будинок-привид можна добудувати з допомогою комп'ютерної програми і вважати, що він повноцінно функціонує.

Я написала, що "спільного знаменника" в робіт фіналістів конкурсу МУХі немає? Неправильно. Об'єднує найкращі "молоді" проєкти вміння думати. І спонукати до роботи головою - інших, глядачів. Утім, саме ця риса однаково властива хорошому мистецтву будь-яких жанрів і періодів людської історії. МУХі - це, взагалі, конкурс не про "молодь" як таку. Він, взагалі, "про" мистецтво. Якщо музеї з галереями почнуть захльостувати кон'юнктура й інтер'єрний лубок, тобто різні симулякри, то тут-таки налетять жваві кусючі "мухи". І не стане симулякрів. Бо на тлі живого і справжнього підробки нікому не цікаві.