Соціалізація осені

Автор : Валентин Ткач
15 листопада 16:52

Якщо перше є подарованим людям, то друге - прикладом вигаданого людьми.

 

"Людині, яка одного разу відчула присутність Бога, дарується велика благодать: не перейматися пустим".

Так казав вуйко Дезьо

Окрім осінніх принад, які складаються у фантастичний карнавал спонтанних порядків, жовтень доправляє нам і потужний нав'язаний порядок - переведення стрілок годинника на зимовий час.

Якщо перше є подарованим людям, то друге - прикладом вигаданого людьми.

Що ж до другого, то мене завжди бентежила ця фантастична колективна дія, яка одночасно торкається всіх людей. І навіть не її фізіологічні наслідки цікавили мене, а механіка солідарних дій, згода щодо них, їхній соціальний феномен.

Хтось тішиться, що в нього ґаджети самі перевели "стрілки" годинників. А мене це засмучує. Ґаджети вже не просто адмініструють наш час, вони адмініструють наше життя - у ліжку, на кухні, на роботі, в дорозі, під час дозвілля тощо, бо ми дозволили їм адмініструвати Сонце.

Найнебезпечніша підміна понять сучасності - це ототожнення людини з користувачем Мережі. Та, на жаль, вона відображає дійсність і перестає бути підміною. Соціальне оточення перетворилося на "юзеральне". Суспільство в звичному нам сенсі зникає, бо людина вже не соціалізується, а ґаджетується.

Якось методом проб та помилок встановив, що годинник на моєму телефоні відстає на одну хвилину. Я про це знав, але особливо не переймався. А згодом помітив, що постійно, поглядаючи на годинник, виконую й арифметичну дію додавання одиниці. Це почало набридати, тому й вирішив якось при нагоді поправити показники годинника. І одного разу така мить настала.

Зайшов в опцію "налаштування". Годинник показував 09:59. Я мерщій почав набирати 09:60. Раз, удруге, втретє. Табло ж постійно повертало мене до 09:59. Я вже почав думати, що щось "вломив", - це традиційна реакція в моєму спілкуванні з неосяжною технікою. Але паралельно виникла думка, що я перехитрив прилад. Відчуття піднесення ще не встигло в мені впровадитися, бо на табло саме загорівся показник 10:00, як я зрозумів увесь "креатив" своїх дій. Більше я ґаджетів не випробовую, а покірно виконую їхні приписи.

Знаєте, як переконатися, що ти був мудрим? Зварити гарбузову кашу. Піти в комору, дістати з полиці банку зі звареним улітку абрикосовим джемом. Принести банку на кухню. Виделкою (саме виделкою!) набрати з банки джему і покласти на кашу в глибоченькій мисочці. Потім присісти, усе те виделкою розім'яти, присипати корицею, набрати чималенько на виделку, покласти до рота й дивитися в далечінь осіннього двору за вікном. Жовті листочки акації краплинами спадають на землю, шурхотять, а тобі вчувається: "Зима спитає, де було літо".

Можна приготувати собі й інші смаколики з гарбуза. Просто почистіть його, наріжте часточками і, обвалявши в борошні, підсмажте. Кілька шматочків відвареного язичка, зо дві гілочки петрушки й ложечка аджики власного приготування розширять смаковий діапазон.

Смажені часточки гарбуза в тарілці - достоту як смажена риба. І за смаком теж щось подібне вгадується. Вважайте, що ціна гарбуза нині до 10 грн/кг, а ціна картоплі - від 15 грн/кг і більше. Тож маю кулінарний лайфхак - чому б не робити з гарбуза чипси?

Що ж до аджики, то я вирішив провести порівняльний аналіз свіжої, що пройшла ферментацію і охолола в холодильнику, з торішньою, якої ще трохи залишилося.

Якби я не мав завдання виявити різницю, то нічого й не відчув би. Смачна і та, і та. Проте моя налаштованість на прискіпливий смаковий аналіз таки сформувала кулінарне різночитання. Воно виявилося радше естетичним, ніж смаковим. Стара аджика, хоча й зберігала гостроту, поводилася якось стримано, статечно. А молода, теж гостра, була жвавою і ніби метушливою: воно й не дивно - перший кулінарний вихід!

Сьогодні вранці, коли було ще темно і за старим, і за новим стилем, я пішов до кухні, щоб випити склянку води натщесерце, як вчить нас медицина. Потім ще маю лягти в ліжко на двадцять хвилин на правий бік - теж новітні поради. Світла не вмикав і в темряві почав відкривати термос із теплою звечора водою. Власне, світла мені й не треба було, бо цей ранковий ритуал уже сформував у мене комплекс фіксованих дій. Та за якусь мить у звичну послідовність рухів і звуків втрутилася нова обставина, яка негайно розбудила мене: праворуч від мене на стільниці щось булькнуло, і, поки я усвідомлював, що ж сталося, хвиля захвату вже випередила мою думку. Це в кутку квашена капуста подала свій ферментований голос. Я став свідком "першого слова" нашої квашеної цьогоріч капусти! Я не проґавив його! На мить забув і про воду, що мав випити, і про ранок, бо хотів мерщій повідомити дружині новину. Та своєчасно схаменувся. На кухні знову панувала тиша, сонний стан повертався до мене.

Уже коли я лежав на правому боці в ліжку, то подумав: "Яке ж це диво - квашена капуста!" Це якась чарівна машина часу. Щороку вона повертає тебе в юність, бо процес квашення завжди новий, неповторний, сповнений несподіванок і сюрпризів. Щоразу ти знову й знову, як уперше, пригадуєш рецепт, січеш капусту й треш моркву, все це пересипаєш сіллю і ставиш під гніт. Потім зазираєш у відра, коли ж вона пустить сік? Відтак чекаєш, поки з'явиться шума. Постійним клопотом є довколишня температура: чи не дуже тепло в хаті - тоді відра йдуть на підлогу, чи не холодно їм там - тоді відра ставляться на стільницю, а в духовці щось печеться, щоб у кухні стало тепліше. Вищим кулінарним пілотажем є точне вгадування, коли ж капусту слід "пробити", щоб вона "дихала". І настає чи не єдиний випадок у році, коли поява дрозофіл на кухні тебе радує, а не тривожить.

І так щороку, усе життя - і ніби вперше.

Уже коли на правому боці в ліжку я знову засинаю, то на межі сну сам до себе промовляю "фермен-та-а-а-ці-я!" в незабутній інтонації неперевершеного Анатолія Паламаренка - "яр-р-р-марок!" І спогад далекої юності, коли капусту квасив іще з мамою, заколисує мене.

У чому ж феномен фантастичних метафізичних просторів: "картопля", "квашена капуста", "домашнє вино", "квашені огірки" тощо, якими нас так щедро обдаровує осінь? Це подаровані, а отже спонтанні, порядки, які формуються з солідарних синхронних дій величезної кількості людей, згуртованих навколо спільних позитивних мотивацій. Це правдивий, а не вигаданий суспільний договір, коли люди діють так, ніби про все домовилися, але при цьому не підписували жодних угод, договорів, конвенцій.

Тому коли зараз, замість набрати "своєї" свіжої квашеної капусти з банки в коморі, ми шукаємо в ґаджеті, в якому найближчому магазині її купити, ми втрачаємо перевисання до спільного дива.

"Успіх людини - у подарованому людям, а не у вигаданому людьми", - казав мені вуйко Дезьо на Перевалі. А я тепер думаю, а де ж успіх зосереджений у юзерів? Чи не втрачаємо ми поливаного келиха грайливого молодого вина з діжки, отримуючи натомість одноразовий пластиковий стакан порошкового напою з тетрапаку?

Якось нещодавно я в доброму гуморі повертався додому. Було свято - здається, Михайлове чудо. Зайшов на базарчик і з якогось доброго дива купив грушок. Йду далі, а назустріч мені знайомий поважний чоловік. Я замість "добрий день" простягаю йому торбу з грушками й пригощаю, а він без зайвих церемоній дістає грушку. Я пропоную: "До пари". Він бере, ми сміємося і про щось іще недовго говоримо.

Згодом я дізнаюся, що за народними настановами саме цього дня доречно зробити щось добре. Пригадую день, пригадую знайомого і думаю, що ліпше було б грушками пригостити когось іншого: немічного, у скруті. Та вмить мене щось спирає. І я розпізнаю це щось: "Та хто я такий, щоб міряти добрі справи?"

Тому, мабуть, треба просто довіряти своїй долі. Не готувати й аналізувати, а просто говорити добрі слова, робити добрі справи.