Азійські терези

Оптимістичні заяви офіційних осіб США про позитивне просування першої фази торговельних переговорів з Китаєм і можливе підписання угоди між країнами до кінця року не зменшує градуса тертя між країнами не тільки в економічній, а й політичній та ідеологічній сферах.

А жовтневий виступ державного секретаря США Майка Помпео з промовистою назвою "Виклик Китаю" на врочистій церемонії нагородження Інституту Гудзона в Нью-Йорку лише підтвердив загальну тенденцію американського політикуму продовжувати протистояння з КНР.

Промова Помпео, як, власне, й уся китайська політика нинішнього американського президента, є рефлексією на посилення КНР. Адже на сьогодні Китай уже не держава, що зростає, а, швидше, конкурент Сполучених Штатів, який своєю сукупною національною міццю є викликом усталеному політичному та економічному світовому устрою, підтримуваному американцями. Поки США відволікаються на внутрішньополітичні проблеми та зовнішньополітичні гойдалки, які виникли внаслідок політики Дональда Трампа, для Пекіна відкриваються нові можливості посилити свої позиції на міжнародній арені, що, зрозуміло, призведе й до нових протиріч у відносинах між двома країнами.

Китай завжди відхрещувався від планів витіснити Сполучені Штати з позиції одноосібного світового лідера, яким ті стали після розпаду Радянського Союзу. Однак економічне піднесення, що дозволило Китаю стати другою економікою світу, а разом із тим зростання військового потенціалу країни, яке чимдалі більше набуває наступальних форм, змістило центр світового балансу сил в Азійсько-Тихоокеанський регіон. І якщо на глобальному рівні Пекін поки що не готовий кинути виклик Вашингтону, то на регіональному він уже вступив у сутичку за здобуття гегемонії. Адже в АТР не тільки зосереджені національні, економічні та політичні інтереси Китаю, а й сконцентрована економічна потуга світу, відбувається найстрімкіший індустріальний розвиток і до того ж проживає понад 60% населення світу.

Від закінчення Другої світової війни співвідношення сил у регіоні формувалося на основі американського бачення й спиралося на політику безпеки, процвітання та свободи. США підтримували своє домінування мережею союзників (Японія, Південна Корея, Філіппіни, Таїланд, Тайвань) і власною військовою присутністю, виступаючи таким чином гарантом безпеки, арбітром суперечок та стримувальною силою. Однак Китай, змістивши Японію з лідерських позицій в економіці, змінив баланс сил у ключовому ланцюзі азійсько-тихоокеанської безпеки і дав поштовх до формування нового регіонального порядку. Тепер він намагається вибудувати власне - сіноцентричне - безпекове співробітництво, яке набуває комплексного та інституціалізованого характеру. Ключовими стратегічними рушіями його розвитку є не тільки зусилля самого Китаю, а й бажання країн регіону, особливо Південно-Східної Азії, збалансувати зростання апетитів свого сусіда. А надто - на тлі активної мілітаризації Південно-Китайського моря та територіальних суперечок навколо нього.

Сполучені Штати виявилися неспроможними запобігти захопленню Китаєм архіпелагу Спрайтлі та Парасельських островів у Південно-Китайському морі, які за понад десять років обросли серйозною військовою інфраструктурою і створюють військову загрозу для навколишніх країн. Крім того, через ці острови Китай вважає море навколо них власними виключними водами, а це чимала площа морської поверхні, що значною мірою поширюється на виключні економічні зони Брунею, Малайзії, В'єтнаму та Філіппін.

Річ у тому, що в шельфі Південно-Китайського моря знайшли багаті поклади вуглеводнів, що своїми обсягами потенційно перевищують саудівські. Тож розробка родовищ гарантувала б непогані заробітки для регіональних економік. Однак В'єтнам і Філіппіни вже стикнулися з агресивною поведінкою Китаю та втручанням з його боку в розробку родовищ, у зв'язку із чим перший змушений був відмовитися від кількох вигідних контрактів з іноземними компаніями, які розпочинали бурові роботи в його економічній зоні. 2013 року Філіппіни оскаржили права КНР на архіпелаг Спрайтлі в Міжнародному арбітражі в Гаазі, однак Пекін відмовився визнавати рішення суду і заявив, що "збройні сили Китаю рішуче захищатимуть національний суверенітет, безпеку, морські права та інтереси країни".

Попри це, країни регіону уникають прямих сутичок з Китаєм, віддаючи перевагу економічній співпраці з ним та дипломатичним методам пошуку компромісу - очевидно, що не на свою користь. Як зазначив малайзійський прем'єр-міністр Мохамад Махатхір на нещодавньому саміті Китай-АСЕАН, "Малайзія - це маленька країна, яка не має достатньої військової сили протистояти Китаю в боротьбі навколо ресурсів Південно-Китайського моря". Подібної думки дотримуються й інші лідери держав, зважаючи на відсутність реальних важелів впливу на агресивну політику Китаю.

У цій ситуації, здавалося б, рішучішу позицію мало б зайняти об'єднання держав регіону АСЕАН, однак і воно тяжіє до врівноваження загроз радше співпрацею з Китаєм, аніж конфронтацією. Так, 2002 року Китай підписав з асоціацією Угоду про стратегічне партнерство і виступає її найбільшим торговельним партнером протягом останніх десяти років: обсяг торгівлі між сторонами торік сягнув 587,8 млрд дол.

На відміну від економічної співпраці з асоціацією, безпекова просувається не так оптимістично і вперлася у протиріччя навколо узгодження тексту Кодексу поведінки у Південно-Китайському морі. Декларацію про поведінку підписали ще 2002 року, однак вона не набула зобов'язального характеру через стійке небажання КНР визнавати її юридичну силу. Цей кодекс покликаний запобігти виникненню інцидентів у спірному морі й сприяти зміцненню довіри та співробітництва, взаємодії у сфері берегової охорони та риболовлі. Однак головним каменем спотикання на сьогодні стала вимога Китаю запровадити обмеження на проведення військових навчань з країнами, що не належать до регіону, без згоди інших зацікавлених сторін, а також на здійснення спільної економічної діяльності у спірному регіоні з їхніми компаніями. Очевидно, що цим Китай намагається виштовхати США зі "свого заднього двору".

Сполучені Штати дали чітко зрозуміти, що виступатимуть проти будь-яких домовленостей між Китаєм та іншими країнами, які обмежуватимуть свободу міжнародного судноплавства, і що Кодекс поведінки має бути ухвалений для всіх країн без винятку й відповідати міжнародному морському праву. Ба більше, адміністрація Трампа взялася активно просувати "Вільну й відкриту Індійсько-Тихоокеанську стратегію", в рамках якої сформульовано бачення ситуації в Азійському регіоні на наступні кілька років, що спирається на чотири основні принципи: повага до суверенітету та незалежності; мирне врегулювання конфліктів; вільна, чесна і взаємовигідна торгівля; дотримання міжнародного права та норм. У такий спосіб Вашингтон намагається врівноважити негативний зсув у регіональному балансі сил залученням ширшого кола гравців (Індії, Австралії, Нової Зеландії) та перетворенням нинішньої системи двосторонніх альянсів у більш потужне формування.

Відновити позиції у відносно спокійному регіоні, які послабилися, коли США перемкнули свою увагу на проблеми боротьби з тероризмом, на хвилю арабських революцій та загострення на Близькому Сході, намагалась іще адміністрація президента Обами, просуваючи Транстихоокеанське партнерство (ТТП) - преференційну торговельну угоду між 12 країнами АТР, на які припадає майже 40% світового ВВП і четверта частина обсягу світової торгівлі.

Однак Дональд Трамп, щойно прийшовши до влади, заявив про відмову брати участь у ТТП, звільнивши місце для економічних ініціатив Пекіна. Крім амбітного глобального проекту "Один пояс, один шлях", який охоплює 66% населення світу в 73 державах світу, Китай разом з іншими країнами Азії (серед яких 10 членів АСЕАН, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея) провів переговори про створення Всебічного регіонального економічного партнерства. У разі його підписання (заплановано на наступний рік), за попередніми даними, реальний приріст ВВП країн-учасниць може збільшитися на 137 млрд дол.

На противагу Китаю, який намагається використати майданчик самітів АСЕАН для посилення взаємодії з його учасниками, Сполучені Штати з кожним роком понижують рівень представництва офіційних осіб у стратегічно важливому для них регіоні. Так, наприклад, торік Дональд Трамп делегував віцепрезидента Майка Пенса, а цього року - радника з питань національної безпеки Роберта О'Браєна, хоча, згідно з регламентом, на саміті повинні бути очільники держав або прем'єр-міністри. У відповідь лідери семи з десяти країн-учасниць не прийшли на зустріч з О'Браєном.

Загалом азійська політика американського президента, спрямована на конфронтацію з Китаєм та руйнування усталених форм співпраці з традиційними партнерами, змушує країни регіону балансувати між двома центрами боротьби і певною мірою поставити під сумнів надійність американського партнерства. До речі, скориставшись тертями між США і його найвірнішими союзниками Японією та Південною Кореєю, Китай ініціює наприкінці цього місяця тристоронню зустріч із питань регіональної безпеки. Попри те що обидві країни завжди були важливим центром стримування Китаю в Азії й відчули на собі наслідки американо-китайської торговельної війни, провокації Північної Кореї та неспроможність Сполучених Штатів приборкати ядерний шантаж Кім Чен Ина спрямовують їхній погляд у бік впливового сусіда.

Неприховане і подекуди агресивне прагнення Китаю домінувати в регіоні насторожує і лякає сусідні країни, але Пекін незмінно й уперто провадить політику, спрямовану на досягнення поставлених цілей. І йому це вдається. Бо США, відволікаючись на глобальні проблеми в різних кінцях світу і почасти зменшуючи свою увагу до азійських проблем, самі випускають з рук важелі впливу в регіоні.