Режисер Олексій Учитель: «Важко уявити, що було б із Віктором Цоєм, якби він жив тепер...»

У столичному Будинку кіно презентував свою гучну картину «Край» режисер Олексій Учитель (див. рецензію в DT.UA «Товаришу Машкову, паровозу і людині»).

Учитель - автор таких відомих стрічок як «Манія Жизелі», «Щоденник його дружини», «Космос як передчуття», «Прогулянка». Він також автор культового фільму «Рок» (1988), документального проекту, котрий свого часу ближче познайомив радянський народ з рок-іконами 80-х.

З цієї теми й розпочалося ексклюзивне інтерв’ю режисера для DT.UA.

- Олексію Юхимовичу, відомо, що ви починали як кінодокументаліст. Ваш «Рок» наприкінці 80-х став бомбою. Одного разу навіть писали, що ви плануєте повернутися до цієї теми, знявши продовження - «Рок двадцять років по тому». Це правда?

- Природно, думки такі навідували, коли фільму «Рок» виповнилося двадцять років. І навіть пропозиції надходили... Але мені це не цікаво.

Вони - рокери - вже інші. Чому вони мені були тоді цікаві? Тому що суто по-людськи вони мені були незрозумілі. Мене цікавило: чому вони такий спосіб життя ведуть? Тепер вони для мене доконечно ясні. Я про них усе розумію. У корені не змінився, мабуть, тільки Юрій Шевчук.

Важко уявити, що було б тепер із Віктором Цоєм, якби він залишився жити...

Я планую повернутися до цієї теми. Тільки в ігровому варіанті. Але не про Цоя. А про долю водія «ікаруса», який зіштовхнувся з машиною Цоя. Він ніколи не чув імені Цоя, крутив собі кермо, проте це зіткнення вмить змінило його життя. Він був під слідством. Вважали, що він спеціально це зробив. Його будинок громили... Потім він сам і віз труну з тілом Цоя... Про цю подорож і має розповісти майбутня картина.

- Водій Цоя - справа майбутнього... Але поговорімо про минулий фільм. Чи змінилося ставлення критики особисто до вас після картини «Край»?

- Раніше я не знімав блокбастерів. Мені цікаво те, чого я не робив раніше. Колись зніму комедію становищ, психологічний трилер. Режисер повинен розвиватися і пробувати себе в різних жанрах та стилях.

- Річ не тільки в жанрі, а швидше в окремих підходах до теми «Краю» - дики звичаї, які ви показуєте: самогон-лазня-ведмідь. У цьому рецензенти вбачають ваше відверте прагнення сподобатися Заходу. Цікаво, що насамперед російські критики обурені такою подачею Росії і бачать у цьому ході прагнення за будь-яку ціну здобути «Оскар».

- Мене за це сварять? Навпаки, мали б хвалити, що режисер прагне отримати «Оскар»! Сама професія режисера передбачає амбіції, тому й існують різні фестивалі.

Думаю, будь-який режисер у будь-якому куточку світу скаже, що «Оскар» - те, до чого слід прагнути.

В Америці - після такої нагороди - ти відразу стаєш напівбогом. Якщо в Америці режисер потрапляє навіть у номінацію, його життя змінюється: уже шукає не він, а йому поступово пропонують.

- А в Росії?

- У Росії в режисера залишається одна проблема: як знайти гроші на наступне кіно? А це великі гроші.

Хоч би які ти мав знання, хоч би які премії отримував, хоч би яким знаменитим був, щоразу починаєш із нуля шукати можливість реалізації наступного проекту. Якщо раніше я міг піти в десять організацій, то тепер їх коло розширилося. Я прагну, щоб кіно було касовим. Хоча тепер у прокаті переважають картини, в яких екранізовано анекдот. На таке гроші легше знайти!

- Думка яких людей про «Край» для вас важлива? До кого прислухаєтеся?

- Думка друзів. Їх мало. Насамперед це ті люди, з котрими я працюю. У мене чудовий кінооператор - Юрій Клименко. Він із Кірою Муратовою працював. Людина з бездоганним смаком. З розумінням кінематографа. Йому подобається те, що я роблю. Якщо він щось критикує, це не тому, що хоче показати своє «я». Мені просто важливі його зауваження по ходу. Від професіоналів розумну критику сприймаю, щоб робити висновки на майбутнє. Але терпіти не можу, коли починають говорити дурниці особистісного характеру...

Ненавиджу, коли мене запитують: «Можете сформулювати, про що все ж таки ваш фільм?» Невже після показу я маю ще щось пояснювати? Це ви самі сформулюйте, що зрозуміли, а я все сказав на екрані.

Як зробила б інша людина, мені не цікаво. Мені цікавий погляд на те, що зробив я. У цьому сенсі дуже поважаю критика Андрія Плахова, письменника Віктора Сорокіна. Швидше за все, я прагну не хвалебної або негативної реакції, а своєрідного бачення.

- Той-таки «Край» неначе перейшов дорогу Михалкову і Попогребському, тобто їхнім прагненням виставити свої картини («Стомлені солнцем-2» і «Як я провів цим літом») на «Оскар» від Росії. Коли ви потрапили в компанію оскарівських претендентів, колеги вас вітали?

- У нас роз’єднане середовище. Вітати одне одного не заведено. І що означає - перейшов дорогу? Висував не я. Михалков, до речі, свою картину, зняв: вирішив, що це півфільму.

- Як ви ставитеся до цих фільмів?

- Не можу сказати - добре, не можу - погано. Вони дуже неоднозначні, тому й цікаві.

- Відомо, що Машков досить швидко відгукнувся на запрошення зніматися у вас, а як він витримував тяготи «Краю», купання в крижаній воді?

- Мене цей актор вразив із самого початку. Перш ніж іти на проби, він подивився 50 фільмів про той час. Прибувши на майданчик, запитав: «У тебе є машинка?» Кажу йому: «Навіщо, чотири місяці попереду, походи ще з шевелюрою». Він відповів: «Мені треба!» Наші нізащо не хотіли його стригти. То він побіг у найближчу перукарню. Постригся наголо - для проб.

Це не професіоналізм, це щось більше. Чоловік настільки хотів заглибитися. Або ось... Були в нас перерви на зйомках. По одному - два дні. Машков нікуди не їхав, щоб не розхлюпати знайдений образ. Переодягався не на знімальному майданчику, а там, де ми жили, а жили ми в різних місцях. Він усе переносив на себе. Виходив із будиночка одягнений: «Мені важливо зберегти цей стан». З першого по останній знімальний день (майже рік) був Ігнатом. І вражав мене залізною дисципліною, відсутністю зірковості, силою волі, глибиною натури.

- А як Машков ставився до того, що ви по двадцять разів примушували його промовляти одну й ту саму репліку?

- Актор повинен вірити режисерові! Або режисер здається. Таке теж буває. Все залежить від того, яку мету ти перед собою ставиш: максимум чи мінімум. Тут важливо, щоб режисер не був самодуром, не робив чогось, аби самоствердитися. Важливо тільки одне: що буде на екрані. Екран не вибачає помилок! Ні авторських, ні акторських, ні режисерських. Усе це проявиться. Не доб’єшся у процесі, вилізе на екрані.

- Це ті причини, з яких переписували сценарій на ходу. Це вперше з вами таке, щоб 109 разів?

- З чого зазвичай починаються проблеми у фільму? Зі сценарію! В нас у країні взагалі проблеми зі сценаристами. Мені порадили московського сценариста Олексія Гоноровського. Доти я не був із ним знайомий. Він зняв з Федорченком свою першу ігрову картину, яка отримала приз у Венеції як документальна. Насправді вона ігрова. На першу нашу зустріч він приніс кілька аркушів. На кожному по три-чотири слова. На одному з них я прочитав: «перегони на паровозах», «німкеня, яка не знала, що йшла війна». З цих двох фраз почалася наша робота над сценарієм.

Потім у нас була можливість обговорити сценарій усією знімальною групою. Ми зібралися в санаторії. Були всі головні актори, всі читали сценарій. Кожен мав право висловити те, що йому потрібно.

Ця взаємодія дала колосальний поштовх. При цьому сам сценарій змінився на 30 відсотків. Зрозумійте, слово «переписували» звучить як перебільшення. Швидше, уточнювали. Картина величезна. Героїв багато.

Інколи природа диктує якісь речі.

Інколи актор підказує, як буде краще.

Змінювали щось, записували певні рядки. Вели запис до кінця зйомок заради спортивного інтересу. Справді вийшло 109 правок! Але це не означає, що сценарист сидів і сто дев’ять разів переписував сценарій.

- У вас у фільмі багато натуралістичних сцен. Це документаліст у вас говорить чи бажання зробити фільм жорсткішим?

- Що ви маєте на увазі? Які сцени?

- Близькість між Софією та Ігнатом. Не штрихами, а в лоб. Сцени в лазні...

- Лазня - дуже важливий за смисловим та емоційним навантаженням епізод. Розумієте, тут річ не в тому, що в лазні голі. Ви що ж, хотіли, щоб вони купалися одягненими? Тут важливо інше, коли ви помітили. Щоб у жінок, відібраних для цієї сцени за три місяці до зйомки, відросло все те, що вони до цього голили...

- Чому у фільмі «Край» так багато паровозів? Це почалося на рівні сценарію, чи азарт прийшов під час зйомок?

- Паровози й справді в мене як актори. Була навіть думка починати фільм не з Машкова, а з паровоза. А багато їх чи мало... Скільки їх - неважливо, вони - частина драматургічної дії.

Коли ми з Машковим уперше прийшли у величезне депо в Петербурзі, отетеріли. Стоять три діючих паровози! Один пофарбований у блакитний колір. Нам кажуть: «Цей паровоз належить англійській компанії». Коли ми до нього наблизилися, висунувся з вікна величезний вусатий дядько і посміхаючись сказав: «Ласкаво просимо в пекло». Це абсолютно точне визначення. Це те, що ми відчули потім, коли довелося знімати в маленькому вогнедишному просторі.

- Чи була доля німкені Ельзи чіткіше прописана в сценарії? Викликає подив, як непристосована тендітна жінка протрималася без будь-чиєї допомоги в суворих умовах «Краю»?

- Якби це було потрібно, ми б знімали окреме кіно про неї. Але це той випадок, коли дається можливість домислити. У пральні ми зняли такий епізод: стіна, двері відчинені, пара, ми чуємо якісь голоси. Але еротизму в цьому більше, ніж якби подали сцену прямо. Якби ми почали показувати, що вона там розгризає «на вечерю», відчуття неправди було б сильнішим.

Розумієте, ця картина - притча... Проблема була з фіналом. Можна було все це занурити в глибокий морок. Але цього й так вистачало... Хотілося дати надію.

- У фільмах вам неминуче потрібні яскраві перипетії, а що цінуєте найбільше у кожному звичайному дні?

- У мене немає звичайних днів. Я викладаю у ВДІК. Президент міжнародного фестивалю. У мене студія, в якій знімаються дебютанти. Тому я роблю кіно навіть тоді, коли не знімаю: буквально 20 годин на добу. Я не вмію відпочивати. Навіть якщо раз на рік поїду кудись, то через три дні не знаходжу собі місця, хочу працювати, хочу назад. Не вмію розслаблятися. Так влаштований.