Велике свинство Наполеона - Фінанси - dt.ua

Велике свинство Наполеона

11 жовтня, 18:36 Роздрукувати Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня

Про роль держави в управлінні економікою й про відносини з бізнесом.

© Pixabay

Свиня на кличку Наполеон, яка встановила свою диктатуру у Колгоспі тварин, так яскраво описаному Джорджем Орвеллом, довгі роки сприймалася всього лиш як алегорія. А дарма. Вже не знаю, як звали головного кнура Кизлівки (судячи з Інтернету, колишньої Козлівки), що на Полтавщині, але "козлом" виглядав точно не він. Неабияка "чорнуха" вийшла на всю Україну.

Узагалі-то хотілося б поговорити не про свиней, а про роль держави в управлінні економікою й про відносини з бізнесом. Останнім часом ця тема стала привертати особливу увагу. Зокрема, у попередніх номерах DT.UA їй було присвячено кілька статей, а Центр Разумкова навіть провів спеціальний круглий стіл, на якому відомі експерти — економісти, юристи, політологи — намагалися знайти відповідь на запитання, як же держава має ставитися до бізнесу. Також відбувся форум "Діалог громадянського суспільства, бізнесу та влади" (щоправда, судячи з реакції залу, діалогу не вийшло: усе звелося до традиційного монологу, але із запевняннями, що надалі діалог таки обов'язково відбудеться).

Проблема ця, звичайно, багатогранна, але, хай там як, в остаточному підсумку ці відносини завжди зводяться до свого початку — ставлення держави до приватної власності. А розглядаючи його, необхідно спочатку визначитися, про яку державу йдеться. Тож повернімося до наших баранів. Тобто до свиней.

Як відомо, лишившись без хазяїна (внаслідок самоусунення їхнього власника) нещасні тварини взялися шукати собі їжу де прийдеться, але переважно на ділянках селян, знищуючи їхні городи, комори та навіть вдираючись у житла. Управи на них довго не знаходили: виловлювати, а тим більше відстрілювати чужу власність (у цьому разі — свиней) у жодному разі не можна (кримінальна стаття), хазяїн вимоги та благання односельців цілком ігнорує, поліція розводить руками (от хулігана або терориста вона піймала б; та й про свиню, яка впала в яму, теж подбала б під телекамери, а так…). Коротше, довелося пограбованим селянам ще скинутися для винаймання приватної фірми, яка має ліцензію на вилов диких (у цьому випадку здичавілих) тварин. Тепер вони розраховують хоча б на те, що одержать приплід (боюся, що самих свиней їм не бачити як власних вух) як хоч якусь компенсацію за знищений урожай.

А тепер просте запитання: "Як закінчилася б така історія, ну, скажімо, у Сполучених Штатах?". Вважаю, дуже швидко: озброєні вінчестерами фермери просто відстріляли б "дикунів" після вторгнення на свою приватну територію та негайно виставили б позов на власника, який недоглядів за ними.

В Об'єднаному Королівстві ситуація розвивалася б, швидше за все, трохи інакше. Свиней таки затримали б британські "боббі" (вони навіть пологи навчені приймати, а вже піймати звірину…). Затримали б і їхнього власника — за знущання над тваринами та доведення їх до скотинячого стану. Звісно, що з односельцями він розплатився б своїм майном (тим більше, що у в'язниці воно йому не дуже-то й знадобиться).

А у нас? У нас будь-яка свиня може безкарно порушувати право приватної власності — від погрому в городі до рейдерства на підприємстві. (За останні п'ять років у країні зафіксовано 9 тис. випадків рейдерства!) Найбільше, що їй загрожує, — це обвинувачення в хуліганстві (та й то не факт, оскільки цю статтю приберігають для терористів і стрільців з вогнепальної зброї, а якщо рейдери прийдуть з бейсбольними битками, то максимум будуть прирівняні до футбольних "фанатів", що порушують тишу в громадському місці).

Гадаєте, уся справа в наших чиновниках? Та в жодному разі: якщо хтось із них візьме під свій особистий контроль таку справу, то обов'язково доведе її до логічного завершення. Але от держава в цілому… Ви запитаєте, чому? А тому, що це залежить від суті й генезису конкретної держави.

Трохи спрощуючи, але не спотворюючи суті: американська держава створювалася в результаті втечі від іншої держави (англійської). Кожен колоніст у ті далекі часи міг би цілком обґрунтовано повторити приписувані молодому Людовіку XIV (хоча навряд чи ним сказані) слова: "Держава — це я". Тому що він просто брав вільну (якщо, звісно, ігнорувати претензії всіляких апачів, сіу або могікан) ділянку землі, будував ферму й сам захищав її з допомогою того самого вінчестера. З часом, однак, і для економії цього самого часу колоністи стали вибирати зі свого середовища одного представника для підтримання загального порядку (щоб самим не відволікатися від бізнесу). Цей один називався "шериф". У такий самий спосіб вони стали вибирати директора школи, мера, губернатора, нарешті, президента. Їм не було і немає потреби переконувати себе й інших, що американські чиновники — це "найняті народом менеджери", які зобов'язані просто надавати якісні послуги. Це й так зрозуміло і виборцям, і обраним (не просто "обраним", а саме — обраним на цю посаду, відчуйте різницю!). І американському шерифові не треба нагадувати, що він "обраний менеджер", а не "поліцейська держиморда", — йому періодично нагадують про це не лише на виборах, а й у проміжку між ними. Саме тому (а не в силу якоїсь особливої совісності) ці чиновники йдуть у відставку у разі неналежного виконання ними (або навіть їхніми підлеглими, що, з погляду їхнього електорату, те саме) своїх обов'язків. Це просто передбачається "контрактом" між владою й народом. Тим самим, який — "Ми, народ Сполучених Штатів…".

Американці побудували таку державу, тому що їм не подобався шериф англійський. Той самий шериф Ноттінгема, який не стільки захищав підданих короля, скільки стежив за тим, щоб вони не порушували права його власності на оленів у прилеглих лісах. А захищав підданих, звісно, Робін Гуд. Але й англійцям такий порядок згодом неабияк набрид. У результаті вони повалили короля й навіть відрубали йому голову. (Але виключно за результатами відкритого парламентського слухання й відповідно до судового вироку.) Невдовзі, однак, вони знову відновили монархію, але суворо-пресуворо заборонили їй приймати будь-які доленосні (особливо для їхньої власності) рішення. Власне, новій державі було поставлене одне завдання — охороняти приватну власність. Саме це дозволило Адаму Сміту висловити відому думку, що держава — усього лиш "нічний сторож". Знову ж таки, у Британії нікого в цьому переконувати не треба, це просто констатація факту.

А як щодо цього справи у нас? Згадаймо, з чого почалася в нас визвольна війна XVII ст. Правильно, з порушення чигиринським підстаростою Чаплинським права приватної власності сотника Богдана Хмельницького. Як відомо, Хмельницький дійшов до самого короля Яна II Казимира, який йому дохідливо пояснив: "У вас свої шаблі є, от і захищайтеся!". Ну, прямо як у Кизлівці! Щоправда, відтоді багато води й крові спливло. А держава набралася ще досвіду московського, ординського. Тут уже, на відміну від Речі Посполитої, про захист приватної власності взагалі не йшлося — навіть власними силами. Усі були холопами, які разом із усією землею та всім майном належали цареві. Так, власне кажучи, було й у радянські часи, коли діяв захист не приватної власності, а від приватної власності. Відповідно до кримінального кодексу, аж до найвищої міри…

Для тих оптимістів, хто думає, що це теж справи минулі, нагадаю: ми й досі живемо за багатьма радянськими законами, а отже, якщо і не в радянській, то досі ще в пострадянській державі. Про що, на свій подив, нещодавно дізналася й нова влада і намірилася одним махом позбутися цієї тяжкої спадщини. Та ба: виявилося, що іншої спадщини у нас немає. Причому це можна сказати не тільки про трудовий кодекс, а й про регулюючі приватноправові відносини Цивільний і Господарський. Бо хоча їх і ухвалили вже в нинішній Україні на дванадцятому році її незалежності, проте вони несуть у собі деякі "радянські атавізми", та ще й чимало суперечностей між своїми положеннями (що, погодьтеся, якось не дуже сприяє приватноправовим відносинам). Нічогенька справа! Тобто хороша справа для нового генпрокурора — про саботаж декомунізації всіма політичними "папєрєдніками". Бери будь-кого!

А все тому, що ми будували й будуємо не нову державу, а намагаємося підлатати стару. Замість того, щоб одним махом ліквідувати старі радянські інститути (від СБУ до НБУ), ми почали використовувати їх для досягнення цілей, на які вони були просто, як люблять говорити в Росії, не "заточені". Ну, у Росії, яку ми ретельно копіювали, саме такі інститути й були потрібні. А, приміром, у країнах Балтії вчинили саме так, як необхідно в таких випадках: почали з чистого аркуша. Щоправда, вони одразу знали, як його заповнювати, а у нас влада довго запитувала (незрозуміло, правда, кого): "Скажіть, яку державу нам будувати?". І оскільки прийнятної для неї відповіді не одержала, то в результаті будувала те, що було їй приємно, не озираючись на своїх колишніх сусідів із "соціалістичного табору". У яких, між іншим, одним із перших кроків нової влади були закони про реституцію приватної власності. Не від щедрості своєї, а просто для того, щоб послати суспільству чіткий сигнал про своє ставлення до "священного права" приватної власності. Свого часу я детально писав про цю проблему, у тому числі й на сторінках DT.UA (№34 від 12 квітня 2013 р.). Я тоді пропонував повернути нерухоме майно нащадкові славного роду Терещенків, який ми так любимо добрим словом згадувати у круглі дати. Доброю справою, щоправда, не виходить, оскільки невиправний оптиміст Мішель Терещенко не тільки не всидів у кріслі мера зведеного його предками міста Глухова, але й до Верховної Ради не потрапив… Хоча, як на мене, його ім'я мало стояти першим у списку кандидатів на нового прем'єр-міністра. Так, вибачте, очевидно, все ж таки не він один невиправний оптиміст.

До речі, єдиною реакцією на ту статтю було запитання одного з моїх колег: "То це ви й Владіміру Жириновському пропонуєте повернути "свічковий заводик" діда?" (тобто деревообробну фабрику в Костополі на Рівненщині). Так, якраз йому його демонстративно повернув би (за законом про реституцію) й одразу конфіскував би (за законом, який в англосаксонській традиції називають "Закон про торгівлю з ворогом", Trading with Enemy Act). Але це в США і Британії, та все одно не у нас. Десь в іншому світі. Там, де ці відносини давно відрегульовано. Там, де природа держави визначає її поважне ставлення до приватної власності, а отже, до ринкової економіки загалом. А наша держава ніколи не належала й не належить народу. Вона послідовно "тягнеться" від варязьких дружин, що насильно насадили свою владу на берегах Дніпра й навколо. Ні прадавні князі, ні козацька старшина, ні більшовицька партія — хоч би скільки вихідців з низів було в їхньому середовищі — не представляли народу, тому що свою владу вони нав'язували силою: держава будувалася "згори донизу", а не навпаки. Тобто, за теорією Гаетано Моска, у нас завжди був автократичний, а не ліберальний тип управління (тож усі гнівні філіппіки з приводу вітчизняного лібералізму просто не за адресою). Зміна еліт у цьому плані нічого принципово не змінює: на зміну одній "номенклатурі" приходить інша… Думаю, що детальніше про це краще почути від когось із політологів (я маю на увазі справжнього вченого, а не "політтехнолога" або "політкоментатора"), котрий знає хоча б те, що "Левіафан" — це не тільки фільм російського режисера Андрія Звягінцева, але ще й трактат англійського філософа Томаса Гоббса, ну й, звісно, вивчав його якщо не в оригіналі, то в повному перекладі, а не у форматі Вікіпедії). Смію вас запевнити, що такі фахівці у нас є. Але, щоправда, вони не виступають на телевізійних шоу.

І державна корупція у нас процвітає якраз через саму природу нашої держави. Тому що політики й чиновники цілком обґрунтовано (це не означає, що справедливо) вважають, що держава є їхньою власністю, з якої вони мають одержувати "ренту", виплачувану або підприємцями (зі своїх доходів), або найманими працівниками (з держбюджету). А для цього просто необхідно активно втручатися в управління економікою. І жодні спроби "лібертаріанського перевороту" у дусі Айн Ренд нічого принципово не змінять, тому що і "лібертаріанці" у нас теж плоть від плоті нашої держави.

Якось мені довелося бути присутнім на одному із засідань такого "лібертаріанського клубу". Моєю сусідкою виявилася "прогресивно мисляча студентка", яку дуже хвилювало питання про те, "коли ж ліквідують пенсії?" (саме "ліквідують", а не проведуть пенсійну реформу). Але наділений владою доповідач розсудливо уникав відповіді на це запитання, запропонувавши їй інший варіант: "Коли ліквідують стипендії?", і цим викликав її несприйняття-фиркання. Ще б пак: одна справа позбавляти допомоги ретроградів-стариганів і зовсім інша — просунуту молодь. Тут уже будь-якого лібертаріанського терпіння забракне. І забракло: за іронією долі, через кілька днів уряд оголосив про намір навіть не ліквідувати, а просто впорядкувати видачу стипендій (прив'язати їх, як у часи ненависної адміністративно-командної системи, до рівня успішності студентів). Пам'ятаєте, чим це скінчилося: масовою вимогою "лібертаріанців" усіляко підтримувати втручання держави… в інтересах лібертаріанців. Тож панікувати з приводу того, що управління економікою віддадуть якійсь "невидимій руці" ринку (яку побачив уже згаданий вище Адам Сміт), вочевидь передчасно.

Тим більше, що кожен, хто вивчав економіку не тільки за "Економікс-комікс", знає, що насправді вислів "невидима рука" використовувався Адамом Смітом лише тричі. Вперше в "Історії астрономії" (де йшлося про "невидиму руку бога Юпітера", яка, притім, ніяк не впливає на рух космічних тіл). У двох інших випадках (у "Теорії моральних почуттів" і в "Багатстві націй") це поняття також вживалося швидше в іронічному значенні: при описі результатів дій виробників товарів розкоші та внутрішніх монополій, які мимоволі ("ніби підштовхуються невидимою рукою") приносять суспільству користь хоча б тим, що підвищують зайнятість і підтримують національного виробника. Про якусь самодостатність ринкових механізмів управління економікою взагалі не йшлося. Усе інше — це лише інтерпретації Адама Сміта деякими економістами минулого століття. При цьому, нагадаю, йдеться більше про моральний бік справи. А ви давно чули про моральність у нашому бізнесі? А взагалі про моральність: по телевізору чи радіо, з викладацької кафедри, з церковного амвона, з парламентської трибуни… (Ну хіба що про закон про "дематюкацію", то там руки, що набирають відповідні тексти на смартфонах, дуже навіть видимі, принаймні для журналістів.)

Щоправда, в економічній теорії є ще одна "невидима рука", описана Мілтоном Фрідманом: "Особи, які намагаються сприяти тільки спільним інтересам, направляються невидимою політичною рукою на сприяння особливим інтересам, яким вони й не збиралися сприяти". Але це вже в компетенції антикорупційних органів.

Тож, з погляду класиків, ніякого закону "невидимої руки" в економіці не існує. Так само, як і взагалі ніяких законів. Тільки закономірності. І зниження інфляції не завжди приводить до зростання ВВП (тим більше в якійсь конкретній пропорції), а приватне підприємство не завжди ефективніше, ніж державне. Таким чином, економіка — це швидше не наука, а мистецтво, в якому мало знати правила змішування фарб для того, щоб писати картини, як Леонардо да Вінчі. Або якщо повернутися до економіки, проведення приватизації не завжди приводить до підвищення ефективності виробництва. У цій справі треба бути майстром, мати підприємницьке чуття й політичну волю. Інакше, як у Маргарет Тетчер, не вийде. У найкращому разі — як у Юлії Тимошенко. Поки що це залишається нашим рекордом. Поки що залишається…

У зв'язку з відсутністю цієї самої "невидимої руки" справу управління економікою таки доводиться брати у свої руки державі. Яка скрізь (з часів принаймні Жана-Батиста Кольбера) створює умови для функціонування національного підприємництва, його захисту від іноземних конкурентів (поки воно саме не зміцніє), забезпечення йому підтримки за кордоном (коли воно вже буде готове поборотися за місце на чужих ринках) і, звичайно, оберігає права приватної власності.

Цікавий факт: ринкові інструменти, що підтверджують права власності, англійською мовою називаються securities, тобто буквально — "безпекові", на відміну від нашого — "цінні папери". І насправді етимологія саме така: ці папери мають убезпечити право приватної власності, а не просто становити цінність, у тому числі для нечистих на руку чиновників або рейдерів. Ця відмінність знаходить своє підтвердження й у порядку регулювання нашого фондового ринку, і в порядку реєстрації прав власності. Наявність безлічі "незалежних реєстраторів" на практиці дозволяє будь-якому рейдеру або купити, або просто створити для себе "кишенькового" реєстратора, а потім з випискою з його "реєстру" іти в такий самий "незалежний" суд і доводити свої права на чуже підприємство. І всі це знають, і ніхто нічого не може (або не хоче) зробити. Мовляв, така, найпрогресивніша у світі, система існує у США. Так, там вона працює. Нагадаю, чому: тому що від самого початку в кожного був свій вінчестер і кольт (який, як відомо, зробив усіх рівними, попри те, що Бог створив усіх різними). Тобто йдеться, звичайно, не про те, що громадяни раптом що хапаються за кобуру (хоча, схоже, що саме так), а про те, що від початку державу побудовано на волі народу, яка не просто продекларована, але й досить переконливо підтверджена. У США, між іншим, і центрального банку немає: дві спроби його створення у XIX ст. зазнали фіаско, тож довелося створити замість нього Федеральну резервну систему (що, знову ж таки, виглядає як те саме, тільки у варіанті коміксів). Але ж це не привід і нам ліквідувати Національний банк (хоча, дивлячись на його дії, такі лібертаріанські думки іноді й приходять у голову).

Бізнес традиційно вимагає "менше держави" у питаннях про контроль, але "більше держави", тільки-но йдеться про підтримку (переважно фінансову, за принципом — "не треба нам ваших порад, краще допоможіть матеріально"). Тим часом привертає увагу той факт, що скорочення контрольних зусиль держави (мораторій на перевірки, наприклад) позначається сплеском страшних пожеж, масових отруєнь, жахливого забруднення навколишнього середовища й масового шахрайства. Може, все ж таки бізнесу необхідно зайнятися самоочищенням, самоконтролем, саморегулюванням, нарешті, — коли вже асоціації й союзи почнуть виганяти ділків, які дискредитують усе українське підприємництво, із занесенням їх до "чорних списків" "нерукоподаваних"? Слід мати на увазі, що поки цього не робитимуть, суспільство a priori звинувачуватиме в таких гріхах усіх підприємців.

Бізнес має просто змушувати владу слухати себе. Але не з допомогою олігархату, тобто зрощування великого бізнесу й влади, а через цивілізовану систему лобізму (до речі, у нас досі так і немає відповідного закону), яка ґрунтується на прозорому діалозі між владними структурами та представниками підприємницьких кіл. Діалозі, від якого завжди так посилено ухиляється влада (навіть якщо вона представлена вчорашніми бізнесменами й експертами громадянського суспільства).

Держава ж повинна обмежувати наявні ризики, а не посилювати або збільшувати їх кількість. Окрім того, кожна держава має виконувати своє завдання, виходячи з реальної потреби відповідного історичного етапу розвитку. У нашому випадку це означає необхідність відновлення status quo ante, тобто інституціональної структури, необхідної для функціонування ринкової економіки. В ідеалі — сучасної ринкової економіки. А це означає — створити механізм дієвого захисту приватної власності, фондовий ринок, банківську систему, вільну конкуренцію й антимонопольний захист… Коротше, наповнити басейн водою, випустити туди "бізнес-молодняк" (трохи підтримуючи його рукою, поки навчиться самостійно плавати), а потім уже відійти убік і насолоджуватися їхніми стрибками з десятиметрового трампліна.

І якщо при цьому міцні руки держави залишаються невидимими для стороннього спостерігача, то це, як у фокусників, вважається найвищим пілотажем. І тоді можна голосно говорити не тільки про лібералізм, а навіть про лібертаріанство… Нас там немає!

***

На завершення — знову про Наполеона, але не про свиню, а про імператора. У своїх спогадах Наполеон Бонапарт стверджував, що, починаючи похід 1812 р., він хотів скасувати в Російській імперії кріпосне право, а закінчуючи його, подумував іти зі спаленої Москви через Україну. Але передумав і пішов по Старій Смоленській дорозі. А от цікаво: якби він пішов усе ж таки через Україну та дорогою скасував кріпосне право, замінивши його своїм загальногромадянським "кодексом Наполеона" (навіть якби європейське право проіснувало у нас лише кілька днів), може, тоді ми і скористалися б ним як своєю історичною спадщиною? І держава у нас була б європейською не тільки географічно… Але імператор цього не зробив, підсунувши нам свиню.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Харитон Харитон 14 жовтня, 20:51 Дуже схоже, що у пана автора з приватною власністю лише платонічні стосунки :) Бо, як пишуть, одним з найкращих визначень того, що собою являє приватна власність, є визначення, відоме ще з часів Древнього Риму: те, що не прибите- моє, те, що я можу відірвати- не прибите. Тобто, по суті, уся ця хвалена приватна власність є суцільним рейдерством, постійною його спробою... згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво