Нам бы акваторию взять да поделить - Міжнародна політика - dt.ua

"Нам бы акваторию взять да поделить"

11 жовтня, 19:49 Роздрукувати Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня

Що може зробити Україна для проведення делімітації в Азовському морі та збереження свободи судноплавства в Керченській протоці.

Окупувавши Крим та частину Донбасу, контролюючи Керченську протоку, Росія посилює військово-економічний тиск на українське Приазов'я. І поступово перетворює напівзамкнене Азовське море на своє внутрішнє озеро

Сьогодні російські військові кораблі ускладнюють судноплавство через Керченську протоку й переслідують українські рибальські судна, а російські компанії розробляють захоплені українські нафтогазові родовища. 

Але як в умовах військового домінування РФ в регіоні Україні відстояти свої права та інтереси в межах власного територіального моря, виключної економічної зони й континентального шельфу в Азовському морі? Як гарантувати свободу судноплавства через Керченський канал, щоб через нього безперешкодно проходили в українські порти Азова торгові судна? Як забезпечити прохід через протоку українських військових кораблів? Вирішення проблеми ускладнюється тим, що українські ВМС не мають технічних можливостей для жорсткого відстоювання суверенітету України в Азово-Керченській акваторії, а керівництво країни не бажає посилювати ризики збройного зіткнення. 

Допомогти Києву в обстоюванні своїх прав могла б чітка делімітація цих водних просторів, межу яких визнала б міжнародна спільнота, а також підтвердження права свободи судноплавства в них. Але, підписавши у 2003 р. україно-російський договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки, в якому зафіксовано, що ці акваторії "історично є внутрішніми водами" обох країн, Київ і Москва так і не підписали угоду про розмежування моря та протоки. 

У Києва є кілька варіантів дій у рамках Конвенції ООН із морського права: сторони можуть провести делімітацію морських просторів або в суді, або за столом перемовин, або в односторонньому порядку. Однак у випадку з Азовським морем не можна використати опцію Міжнародного трибуналу з морського права або арбітражу, оскільки Росія виступає категорично проти вирішення цього питання в суді, наполягаючи на переговорах. Але й варіант із переговорами виявився безрезультативним, оскільки росіяни не особливо прагнули до делімітації акваторії. 

36 раундів переговорів, що пройшли з 1996 р. до початку російсько-української війни, засвідчили: Москва була готова до розмежування тільки на своїх умовах, а не на засадах міжнародного морського права. При цьому, хоча договір 2003 р. і передбачав делімітацію акваторії, росіяни стверджували, що статус Азовського моря та Керченської протоки — спільні внутрішні води двох країн. А після окупації Криму Росія взагалі оголосила Керченську протоку "виключно російськими територіальними водами".

Оскільки після окупації Криму та Донбасу домовитися з Москвою нереально, у Києві стали звучати пропозиції задіяти допоміжні інструменти, передбачені Конвенцією ООН із морського права.

 Днями заступник начальника "Держгідрографії" Богдан Устименко закликав українську владу розпочати примусовий (!) переговірний процес із Росією про проведення морського кордону. Він посилається на статтю 298 Конвенції ООН із морського права та Додаток V до цієї Конвенції, які передбачають урегулювання спору за погоджувальною процедурою. При цьому Устименко згадує прецедент із застосуванням цієї статті Австралією і Тимором-Лешті, в результаті чого 2018 р. було укладено договір про встановлення кордонів у Тиморському морі.

І хоча в Конвенції немає такого поняття як "примусовий переговірний процес", Україна й справді може в односторонньому порядку звернутися до ООН із проханням створити погоджувальну комісію. Результатом роботи останньої стане навіть не рішення, а доповідь із пропозиціями та рекомендаціями, які дозволять сторонам перезапустити переговірний процес на новій, можливо — більш компромісній основі. Однак скористатися ними чи ні — залежить від доброї волі сторін. І насамперед — Росії. Очікувати ж доброї волі від Москви не варто: її цілком влаштовує нинішній стан справ. Взагалі-то, й сам Устименко визнає: "Сьогодні Росія навряд чи добровільно підпише угоду про делімітацію з Україною, як Австралія з Тимором". 

У цій ситуації одностороннє встановлення Україною меж своїх морських просторів в Азовському морі здається єдиним виходом. І останніми роками до варіанта таких дій у Києві схилялися дедалі більше. Тим паче що українська влада попередніми роками вже зробила кроки в цьому напрямі. Так, у 1992 р. генсек ООН був поінформований Києвом про затверджені ним координати вихідних ліній для відліку ширини територіального моря, виключної економічної зони та континентального шельфу України в Чорному й Азовському морях. У 1998 р. це рішення було опубліковане в офіційному бюлетені ООН Law of Sea. 

Понад те, у 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон України". Стаття 3 говорить, що держкордон встановлюється по зовнішньому кордоні територіального моря України. А до нього, як зазначається у статті 5, належать "прибережні морські води завширшки 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, які належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки". Усе, що за межами 12-мильної зони, — це вже міжнародні води.

Отож формально — Україна має кордон в Азовському морі. Однак Київ має визначити не тільки кордон. Ідеться також про встановлення ширини виключної економічної зони та континентального шельфу України. А вже щоб їх зафіксувати, самого тільки Закону "Про державний кордон України" замало. Тим більше що в 1990-х у Києві вирішили розширити свій суверенітет на більшу частину Азовського моря.

1998 р. президент України підписав розпорядження, яким до досягнення домовленостей між Україною та РФ визначив лінію держкордону в Азовському й Чорному морях, а також Керченській протоці на основі принципу серединної лінії. 1999 р. Леонід Кучма вніс деякі зміни у своє розпорядження, а МЗС України нотою повідомило російське зовнішньополітичне відомство про проведення в односторонньому порядку лінії держкордону в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці. Утім, цього рішення Києва Москва не визнала. 

На початку 2000-х в Києві було прийнято рішення уточнити (з урахуванням нових методик) базові точки для проведення вихідних ліній відліку ширини територіального моря, а в травні 2002-го з'явилася постанова Кабміну про встановлення останнього в Азові. Але щоб зафіксувати уточнену лінію територіального моря, постанову уряду необхідно було зареєструвати в секретаріаті ООН. Але Київ цього не зробив.

Одночасно поклали на полицю і проголосований Верховною Радою в першому читанні Закон "Про внутрішні води, територіальне море, виключну економічну зону і континентальний шельф України". Причина —  підписаний договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, який фіксував, що межа в Азові буде "відповідно до угоди між сторонами". Але після початку війни переговори припинилися. 

У патовій ситуації в Києві знову згадали про своє право провести односторонню делімітацію. 

 Рік тому РНБО України прийняла рішення "Про невідкладні заходи щодо захисту національних інтересів на Півдні та Сході України, у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці". Зокрема, Кабміну було доручено внести до парламенту проєкт закону про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України з визначенням координат серединної лінії. А МЗС мало повідомити секретаріат ООН і РФ про координати серединної лінії в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці, яка до укладання угоди була б лінією кордону між внутрішніми водами України і Росії. Нагадаємо, що, на відміну від міжнародних вод, де панує свобода судноплавства, на внутрішні поширюється суверенітет прибережної держави.

Врешті-решт, справа обмежилася тим, що парламент у грудні минулого року прийняв Закон "Про прилеглу зону України", який, утім, не містить координат серединної лінії. Такий півзахід пояснюється насамперед тим, що правове оформлення тимчасового розмежування морських просторів між Україною і Росією на національному й міжнародному рівнях з одночасною фіксацією за Азовським морем і Керченською протокою статусу внутрішніх вод двох країн суперечило українській позиції в Арбітражному трибуналі. Нагадаємо, що там розглядають позов України до РФ про порушення прав нашої країни як прибережної держави в Чорному та Азовському морях і Керченській протоці.

Річ у тому, що в Москві стверджують: оскільки Азовське море (а донедавна й Керченська протока) — внутрішні води двох країн, то до нього не застосовуються положення Конвенції ООН із морського права. Позиція ж Києва в арбітражі базується на тому, що на Азовське море і Керченську протоку поширюється дія зазначеної Конвенції і в цій акваторії панує свобода судноплавства для кораблів третіх країн. 

Аргументація української сторони зводиться ось до чого. Так, у договорі 2003 р. записано, що Азовське море й Керченська протока "історично є внутрішніми водами" України і Росії. Але, зазначають у Києві, по-перше, формула "історично є внутрішніми водами" констатує історичний факт, а не їхній юридичний статус. І якщо в часи СРСР вони були його внутрішніми водами, то після розпаду Радянського Союзу ці води, відповідно до Конвенції ООН із морського права, вже не вважалися внутрішніми.

По-друге, україно-російський договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки не був реалізований, оскільки, практично, жодне його положення не було виконане. Тому і на море, і на протоку поширюється дія Конвенції ООН. 

По-третє, Азовське море не може бути внутрішніми водами України і Росії, оскільки Азов не відповідає жодній із трьох умов, необхідних для визнання за ним цього статусу: акваторія має бути такою малою за площею, що не може мати виключної економічної зони; прибережні держави мають дійти згоди стосовно цього статусу; і, нарешті, цей статус не повинен шкодити правам та інтересам третіх держав. 

Не дивно, що в Арбітражному трибуналі представники російської делегації заявляли, що Київ сам собі суперечить, коли стверджує, що на Азовське море та Керченську протоку поширюється дія зазначеної Конвенції і в цій акваторії панує свобода судноплавства для кораблів третіх країн, — і водночас планує оформити тимчасове розмежування морських просторів в Азові та протоці, з одночасною фіксацією за ними статусу внутрішніх вод України і Росії.

Не останню роль у рішенні Києва призупинити процес проведення односторонньої делімітації Азовського моря та Керченської протоки зіграла й відсутність у нього відповідей на такі запитання: як українська влада забезпечуватиме судноплавство в Керченській протоці? Як вона реалізовуватиме свої суверенні права у своєму секторі Азовського моря? Що робитиме Київ, якщо російські військові кораблі все-таки перетнуть лінію розмежування? Як діятимуть наші прикордонники та військові моряки в українському секторі Азовського моря, що прилягає до Криму?

Загалом, нині позиція Києва, фактично, полягає ось у чому: перш ніж проводити делімітацію Азовського моря, Україна і Росія мають визначити статус Азова. А це можна зробити тільки після рішення Арбітражного трибуналу. Рішення з юрисдикції у цій справі суд має прийняти наприкінці року. При цьому треба розуміти, що у своїй практиці міжнародні суди не стають однозначно на чийсь бік. Але нині головне для Києва — отримати відповідь на запитання, "чи поширюється дія Конвенції ООН із морського права, у тому числі, на Азовське море та Керченську протоку?" Від цієї відповіді й залежать подальші дії української влади. 

Ну, а поки що Київ не планує розривати україно-російський договір 2003 р. По-перше, бо його денонсація по суті нічого не змінює. Що завадить російським кораблям підпливати до українських берегів і після припинення дії договору? Тільки готовність українських прикордонників та військових моряків відкривати вогонь. Чи підуть вони на це? Нинішня ситуація демонструє, що Київ зовсім не прагне йти на загострення ситуації під час захисту власного територіального моря, посилюючи ризики збройного зіткнення. 

По-друге, у Києві прогнозують: щойно з української ініціативи буде денонсовано договір 2003 р., Росія відразу оголосить, що Керченська протока перебуває під її суверенітетом. І відразу ж посилить правила проходження для українських та іноземних торгових суден. У цій ситуації краще дочекатися рішення Арбітражного трибуналу, який має прояснити статус протоки.

По-третє, стаття 2 україно-російського договору 2003 р. передбачає свободу судноплавства для українських військових і торгових суден в Азовському морі та Керченській протоці. Апелюючи до цієї статті, Київ може вимагати від Москви, щоб та не перешкоджала проходженню українських військових кораблів із Чорного моря в Азовське. Денонсація договору позбавляє Росію навіть цього формального зобов'язання. 

Проблема Азовського моря та Керченської протоки не має простих рішень. Але найбільш оптимальним варіантом видається очікування. Насамперед — вердикту Арбітражного трибуналу. Будемо сподіватися, суд визнає, що на Азово-Керченську акваторію поширюється дія Конвенції ООН із морського права. І хоча його рішення не означає, що в Києва з'явиться рішучість вдатися до жорсткіших заходів у відстоюванні своїх прав прибережної держави в Азовському морі та Керченській протоці, воно дозволить українській дипломатії впевненіше добиватися від Москви обов'язку дотримуватися свободи судноплавства в акваторії та переслідувати Росію в судах за розробку родовищ на українському континентальному шельфі.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво