Нова ера надходить зі Сходу - Міжнародна політика - dt.ua

Нова ера надходить зі Сходу

25 жовтня, 19:25 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-1 листопада

Путін і Ердоган остаточно витіснили США з Сирії.

© tccb.gov.tr

"Беззастережна перемога Росії", "Росія відновлює вплив і повертається на Близький Схід у ролі арбітра", "Капітуляція США і перемога Росії" — приблизно з такими заголовками вийшли провідні світові ЗМІ наступного дня після турецько-російського саміту в Сочі. 

На Заході й Сході експерти одностайні у своїх оцінках домовленостей Ердогана і Путіна. Сочинський меморандум не тільки легітимує і посилює російську військову присутність у північно-східній Сирії, а й повертає Москву у велику гру на Близькому Сході. Гру, яку дуже несподівано й добровільно здав Вашингтон.

22 жовтня, за підсумками короткого візиту Р.Ердогана до Сочі, лідери Росії й Туреччини підписали Меморандум про врегулювання ситуації в Сирії. Згідно з досягнутими домовленостями Туреччина зобов'язалася призупинити транскордонну воєнну операцію "Джерело миру", розпочату двома тижнями раніше в північно-східній частині країни. Зі свого боку Путін підтримав вимогу турків відвести протягом 150 годин курдські загони народної самооборони YPG з буферної зони на 30 км в глиб території Сирії вздовж турецько-сирійського кордону. Загони YPG офіційна Анкара вважає терористичною організацією, сирійським відгалуженням Робітничої партії Курдистану (ПКК) і головною загрозою національній безпеці. 

За планом турецької влади, до зони безпеки, очищеної від "тероризму у всіх формах і проявах" (передусім курдських підрозділів із ПКК і YPG, а також бойовиків ІД), мають переселитися сирійські біженці з самої Туреччини. Нині на території країни тимчасовий притулок знайшли близько 3,5 мільйона переселенців переважно з арабських регіонів Сирії, і на їх утримання з державного бюджету витрачено вже близько 40 млрд дол. Крім загрози остаточного оформлення "курдського коридора" вздовж південних кордонів Туреччини, саме причини соціяльно-економічного характеру послужили рушійною силою для "Джерела миру". 

Відслідковувати процес виведення курдських підрозділів з північно-східної Сирії, а також зі стратегічно важливих міст Манбидж і Тель-Ріфат на західному березі Євфрату, мають спільні російсько-турецькі патрулі. "Схоже, що, за іронією долі, росіяни змогли реалізувати ті елементи "механізму безпеки", над якими уряд США працював із Туреччиною аж до телефонного дзвінка Трампа 6 жовтня. З тією тільки різницею, що тепер ключовий гравець — Москва, а не Вашингтон", — написав у своєму Твіттері Бретт Макгерк, колишній спецпредставник США в міжнародній коаліції з боротьби з ІД. Хай там як, але тепер, після активної фази воєнної операції в Сирії, п'ятиденного припинення вогню за домовленістю з американцями і, нарешті, більш стійкого механізму врегулювання, погодженого з Москвою, досягнення Анкарою своїх цілей здається ще ближчим.

Ще на початку операції експерти зазначали, що в разі реалізації планів Анкари виникають серйозні загрози, пов'язані з можливою зміною демографічної ситуації в прикордонних районах Сирії, відновленням впливу ІД на територіях, що вийшли з-під курдського контролю, новою гуманітарною кризою та потоком біженців тепер уже з курдських регіонів країни. 

Є, однак, і інші загрози, менш очевидні на перший погляд, але не менш небезпечні. Зміна нестійкого балансу сил після виведення американського контингенту і введення турецьких військових у Сирію вже призвело до руйнування складної системи відносин на Близькому Сході, яка вибудовувалася роками. У регіоні, де, за словами Генрі Кіссинджера, навіть ворог твого ворога найчастіше залишається твоїм ворогом, будь-яка зміна партнерів і союзників може спровокувати не просто ефект доміно, а, скоріше, ефект метелика — із геть непередбачуваними наслідками, що даються взнаки в зовсім іншому місці. 

"Головна мета Росії нині полягає в тому, щоб зберегти й іще більше зміцнити давно і ретельно культивовану роль впливового посередника на найскладнішому перехресті світу — на Близькому Сході. Москві вже вдалося домогтися визнання своїх зусиль від таких регіональних гравців як Іран, Ізраїль, Йорданія, Саудівська Аравія, Сирія і Туреччина. Більшість лідерів цих країн, можливо, не хочуть сідати за стіл переговорів між собою, але кожен з них, окремо від інших, розмовляє з Путіним" — зазначає The Moscow Times. 

Безумовно, російська політика "повернення на Схід" започаткувалася задовго до Сочі і навіть воєнної інтервенції 2015 року в Сирії. Однак важливо розуміти: якщо ще кілька років тому стратегія Кремля передбачала створення максимальної кількости проблем для Заходу (від Грузії та Криму до Донбасу й Сирії), щоб потім "посилено їх вирішувати", сидячи за столом переговорів із глобальними гравцями на кшталт США і ЄС, то тепер ситуація змінилася. По-перше, самі "глобальні гравці" фактично визнали свою неспроможність вирішувати проблеми, що виходять за межі євроатлантичного простору. Відсутність чітко артикульованої чорноморської і близькосхідної політики ЄС і НАТО перетворює будь-які зусилля Заходу в цих регіонах із продуманої довгострокової стратегії на спорадичні й часто запізнілі спроби кризового менеджменту. А явне небажання американського президента розбиратися з країнами, що лежать далі, ніж мексиканський кордон, фактично позбавляє сенсу використання сирійської карти як вагомого аргументу в переговорах Кремля з Вашингтоном. 

По-друге, принципова відмінність нинішньої ситуації полягає в доктринальному забезпеченні "повернення" Росії на Схід. Тепер Москва — це не тільки "третій Рим" на християнському Заході, а й головний провайдер безпеки на мусульманському Сході. Щодо цього Сирія мала стати (і, власне, стала) наочним прикладом того, як можна швидко й ефективно врегулювати конфлікти в цій частині світу. Пропозиція обговорити російську Концепцію безпеки в Перській затоці на відкритих дебатах РБ ООН про ситуацію на Близькому Сході, що відбулися в серпні цього року, і "запрошення партнерам виробити стійкий механізм колективної безпеки в регіоні на основі рівноправного діялогу" (в якому, мабуть, саме Росія має відіграти роль першої серед рівних); кілька великих конференцій та експертних зустрічей у Москві з проблем регіональної безпеки за участи провідних аналітичних центрів від країн Затоки до Туреччини; нещодавній візит Путіна до Саудівської Аравії, що відзначився не тільки імпровізацією оркестру на тему російського гімну, а й важливими домовленостями у військово-технічній та енергетичної сферах; регулярні саміти й активна телефонна дипломатія з регіональними лідерами; Астанська платформа щодо Сирії, яка хоча й набила оскому і неефективна з погляду реальних результатів, але важлива для РФ як альтернатива Женевському процесу, напрочуд легко складаються в єдиний пазл нової східної політики Росії. При цьому від захисту традиційних скріп Москва теж відмовлятися не збирається. Функцію представництва "третього Риму" на Сході продовжують успішно виконувати гуманітарні й культурні фонди, на зразок Імператорського православного палестинського товариства, яке з 2007 р. очолює колишній керівник ФСБ Сєргєй Стєпашин. Ще одним не менш важливим представником "народної дипломатії" Росії на Близькому Сході залишається й "Роснефть", яка 19 жовтня підписала нову угоду з урядом іракського Курдистану про придбання контрольного 60-відсоткового пакета акцій найбільшого нафтопроводу країни.

При цьому, як і в багатьох інших випадках, виступаючи "чесним посередником" і брокером із врегулювання ситуації в Сирії, Кремль від самого початку зняв із себе будь-яку відповідальність за все, що там відбувається. "Дозволити залишатися чи не залишатися (збройним силам Туреччини. — Є.Г.) на території Сирії може тільки легітимний уряд Сирії… Єдиними збройними силами, які легітимно перебувають на території Сирії за зверненням керівництва цієї країни, є збройні сили Росії", — заявив прессекретар Путіна Пєсков. Легітимація сирійського режиму — ще одна очевидна перемога тандема Путін—Асад. Якщо результатом воєнних дій стало відновлення контролю Асада над територіями, які раніше втримували YPG, то політичним підсумком сочинських угод стало фактичне повернення сирійського режиму за стіл переговорів. Зокрема завдяки реанімації Аданської угоди 1998 р., яка передбачає співробітництво Анкари і Дамаска в боротьбі з терористичною загрозою, що походить від ПКК або "пов'язаних із нею організацій". Уперше після початку 2011 року сирійської війни Ердоган визнав можливість взаємодії з режимом "кривавого диктатора" Асада в рамках цієї угоди, і це, безумовно, компроміс (або один з іще не відомих нам компромісів), на який Анкара пішла в обмін на створення безпечної зони без курдських бойовиків.

Крім домовленостей щодо Сирії, лідери Росії та Туреччини встигли обговорити й перспективи двосторонніх відносин. На спільній пресконференції в Сочі Ердоган зазначив успішне продовження співробітництва у рамках проєктів "АЕС "Аккую" і "Турецький потік", подякував за своєчасні поставки російських С-400, пообіцяв зробити подальші "серйозні спільні кроки в оборонній промисловості" і висловив надію, що угода про перехід на національні валюти у двосторонній торгівлі дозволить досягти задекларованої раніше мети в 100 млрд дол. взаємного товарообігу. Візит пройшов настільки успішно, що очільник управління зі зв'язків із громадськістю турецької АП навіть оголосив про "початок нової ери у двосторонніх відносинах". 

І схоже, що цього разу це не порожні слова. З огляду на те, що "Джерело миру" помітно підживило націоналістичні, антиамериканські і загалом антизахідні настрої в Туреччині, російська формула багатополярного світу з кількома центрами сили в Євразії може стати цілком реальною альтернативою європейському вибору Анкари. Схожий стиль державного правління, ідеологічна близькість у зовнішній політиці й амбіції регіонального лідерства, розвиток військово-технічного співробітництва з РФ на тлі американських санкцій і ембарго європейських країн на поставки зброї Туреччині, нарешті зростання залежности Анкари від Кремля в сирійському питанні — сприятливий ґрунт для подальшого зближення двох країн.

Схоже, що на Сході й справді розпочинається нова ера. Без США, зате з Росією в ролі головного провайдера регіональної безпеки і Туреччиною як основним її реципієнтом. І якщо ефект метелика все ж таки спрацює, то може виявитися, що стороною, яка програла в Сирії, крім курдів, стала ще й Україна. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво