Нова зовнішня політика Росії нарешті визначена - Міжнародна політика - dt.ua

"Нова зовнішня політика Росії нарешті визначена"

25 жовтня, 19:23 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-1 листопада

Щорічна конференція Валдайського клубу, яка відбулась у жовтні нинішнього року в Сочі, виявилася прикметною одразу з кількох причин.

По-перше, в ній уперше взяли участь кілька глав держав — Азербайджану, Казахстану, Йорданії та Філіппін. По-друге, президент РФ виступив із промовою, яку програмний директор клубу "Валдай" Тимофій Бордачов назвав "однією з найважливіших зовнішньополітичних заяв Росії чи не з часів пам'ятної "мюнхенської" промови 2007 року". Йому ж належить фраза, винесена в заголовок. Що ж такого важливого наговорив Владімір Путін на заході, присвяченому Сходу, "в широкому сенсі цього слова"? 

Аналіз досить розлогої стенограми конференції не дає підстав для висновку про якийсь особливий  програмний характер  заходу чи  про  "нову зовнішню політику" Кремля. Можна хіба  виокремити епізод, коли у своїй промові президент Азербайджану Ільхам Алієв стверджував, що "ніякого народу Нагірного Карабаху немає", і робив це, звертаючись до глави держави, впевненого, що "народ Криму" існує. Або геть недоречне запитання Олександра Рара, який поскаржився Путіну на ухвалену Європарламентом резолюцію, що урівнює відповідальність Гітлера і Сталіна за розв'язання Другої світової війни. Німецькому політологу, який навчався і працював у Мюнхені, Путін пояснив, що війна почалася, коли Гітлер напав на Сталіна. Наче й не було ні Мюнхенської змови, ні 1 вересня 1939 року, ні поділу Польщі... 

І все-таки дещо важливе в міркуваннях президента Росії прозвучало. Путін не оскаржував  запропоновану Федором Лук'яновим гіпотезу: "те, що ми звикли називати світовим порядком, закінчилося, впорядкованої системи норм, правил, форм поведінки більше не буде, світ входить  в епоху, яку можна назвати міжнародною анархією  — вольницею, коли кожен діє на власний розсуд". Господар Кремля відштовхувався від позитиву — він визначив, що в наші дні центр світової політики зміщується в Азію, яка "повертає собі природне місце у світових справах, співмасштабне її видатній  спадщині й теперішньому, безумовно, величезному, зростаючому потенціалові". 

На думку Путіна, те, що Росія накоїла в Сирії, "може стати свого роду моделлю розв'язання регіональних криз". Він запропонував "відкласти вбік нагромаджені упередження та взаємні претензії   і, фактично, з чистого аркуша  спробувати створити в цьому регіоні організацію з безпеки та співробітництва, куди, крім країн Затоки, на правах спостерігачів могли б увійти Росія, Китай, США, ЄС, Індія..." Тобто — хай живе організація з безпеки та співробітництва в Азії — ОБСА. Путін приділив значну увагу рекламі Євразійського економічного союзу і, фактично, запропонував мега-проєкт із розвитку транспортної інфраструктури, конкурентний китайському  проєкту "Один пояс, один шлях". При цьому стратегічному союзникові — Китаю — було запропоновано припрягати  свої зростаючі апетити до  ЄврАзЕС. Зрештою, Росію проголосили  країною-цивілізацією, яка "органічно ввібрала багато традицій та  культур".

Якщо спробувати стисло  описати те, що було сказано на конференції і прозвучало в публікаціях провідних ідеологів заходу, можна вивести цікаву формулу: нова зовнішня політика Москви полягає в тому, що Росія втомилася хотіти бути Європою й тому вирішила стати Азією. 

Безперечно, якщо говорити об'єктивно,   саме в Азії сьогодні зосереджені глобальна енергія зростання, величезні ресурси, людський і технологічний потенціал. Однак правда і в тому, що найменш розвиненою частиною цієї Азії є як країни колишнього СРСР, що й досі  належать до сфери впливу Росії, так і сама азійська частина РФ, де панує китайський бізнес. Однак, як зазначив Сергій Караганов, це не страшно, — "вони (китайці) своєю економічною подушкою зміцнюють  нас, а ми своєю військовою потугою  зміцнюємо їх". 

На його думку, новою місією Росії "має стати оформлення того факту, що Росія є головним постачальником міжнародної безпеки для світу і для себе". Притому китайці мусять радіти, що Росія має гігантський ядерний потенціал, оскільки це створює клімат довіри:   Росія Китаю не боїться й вибудовує відносини з провідною економікою світу без побоювань, що та загрожуватиме її безпеці. Передбачувана позиція, оскільки добре відомо, що саме "безпека" становить значну частину параноїдальної ментальності правителів Росії — найбільшої країни світу з гігантськими запасами ядерної зброї.

Фактично, на Валдайській конференції зроблено  спробу "проголосити" нову модель світового порядку, яким його бачить Росія. З одного боку  — дволикий, непослідовний Захід, який перебуває в кризі й чия  епоха домінування, за визнанням Е.Макрона в промові перед французькими послами, добігає кінця; а з іншого — Схід, що  набирає сили й пропонує решті реальну альтернативу суспільного ладу, яку можна охарактеризувати як "позитивний авторитаризм",   спертий  на жорсткий суверенітет і керовану демократію. Ліберальні цінності, на думку російських ідеологів, програли історичну битву  хай авторитарним, але суверенним країнам-цивілізаціям, до яких, окрім Росії, належать також Китай, Індія й Туреччина. 

Цей світ Сходу "з його реальними проблемами", як пише Бордачов, значно ближчий Росії, ніж Захід, звідки "йде основна загроза  безпеці Росії". Там, на Сході, немає ні НАТО, ні Грети Тунберг, як немає й жодної країни, "для якої та чи інша форма протистояння з Росією є частиною стратегічної культури". Той факт, що Росія допомагає Китаю створювати найсучасніші зразки військової техніки й навіть підтримує створення в Піднебесній власної системи раннього попередження про ракетний напад, є, на думку російських експертів, найкращим свідченням клімату  тотальної довіри і співпраці майбутнього світового центру — Сходу, що протистоїть "прогнилому" Заходу. На смітник історії слід відправити й демократію, оскільки "люди вибирають собі не вищих, вони вибирають собі подібних або тих, із ким їм добре". На думку Караганова, демократія для великих, але незаможних країн — "це поцілунок смерті".

Як і в багатьох інших випадках, зовнішньополітичні концепції, породжені  ідеологами Кремля, не є ні новими, ні оригінальними. "Євразійство" Росії (як у жорсткому варіанті Дугіна, так і в м'якшому, але не менш радикальному варіанті Караганова) — давно обговорюваний варіант майбутнього світоустрою "від Росії". Та одна річ, коли в Кремлі бачать Євразію від "Ванкувера до Владивостока", й інша — коли трансформують її в "широкий" Схід. 

У такому прагненні бажане видають за реальне. Навіть найбільш ортодоксальні  путіністи розуміють, що без Заходу Росії не обійтися. Так, Китай виробляє понад 60% світового ринку смартфонів, комп'ютерів та  оргтехніки, понад  30% автомобілів і споживає понад 50% сталі, вугілля й цементу. Але притому, практично, з усіма основними торговими партнерами Китай має позитивне сальдо, а Росія слугує для нього насамперед джерелом сировини, а не "парасолькою" безпеки. Вже не Росія для Китаю є джерелом технологій, як це було ще 20 років тому, а Китай для Росії. Без твердої валюти, яку Росія може отримувати тільки  на Заході, їй просто  ні за що  буде купувати китайський (або японський, корейський) хай-тек. Окрім того, ніхто не скасовував суперечностей між державами регіону, на яких "грають" як США, так і ЄС. Китай—Японія, Китай—Індія, Індія—Пакистан, Китай—Казахстан—Росія — ось лише  кілька "осей" і "трикутників", які серйозно суперечать так  гладко виписаній російській концепції Сходу, що протистоїть Заходу. 

Справді, дії адміністрації США із впровадження мит проти Китаю похитнули непорушну до ери Трампа віру в глобалізацію. Одна річ, коли Китай, Корея чи Тайвань купували у США чіпи, виробляючи на своїх заводах електроніку, яку продавали у США. Американське "яблучне" дерево чудово плодоносило  і в межах Піднебесної, одночасно  забезпечуючи якісною продукцією як американських, так і китайських споживачів. Абсолютно  інша історія, якщо результатом торговельної війни стане виникнення "домашніх" виробництв і ринків високотехнологічної продукції, та ще й спертих  на замкнені в національних кордонах телекомунікаційні мережі. 

  Росія ж  уже пішла шляхом створення "власного" інтернету, а Китай встановив на своїх кіберкордонах "велику китайську" інтернет-стіну. Тим часом  американські гіганти Apple, Microsoft, Google і Amazon більш як половину свого прибутку отримували від споживачів поза межами США, як і Huawei — поза межами Китаю. Розрив світових ринків і логістичних ланцюжків, безперечно, сильно вдарить по Китаю, Кореї й Тайваню, значно більш інтегрованих у світову економіку, ніж Росія або  інші країни "російського" Сходу. Щоб продавати нафту й газ, глобалізм не потрібен, хоча країни Затоки, які, за пропонованою Москвою моделлю, теж увійдуть до блоку Сходу, продають чималу  частину власних ресурсів саме на Захід. Багатостороннє співробітництво необхідне передусім для продуктів високих технологій. "Падіння" Китаю  або навіть уповільнення темпів його розвитку з будь-яких причин (наприклад, через кризу, пов'язану з величезними внутрішніми боргами внаслідок специфічної системи кредитування, яку прогнозують у 2023‒2024 роках)  негайно обвалить  економіку Росії. Тому перетягування протистоянь США—Китай, як і Захід—Росія, в центр нової зовнішньополітичної концепції, —  щонайменше, спірне. 

Певна річ, для нас ключовим питанням залишається те, як уся ця "нова" зовнішня політика Росії позначиться на Україні. З одного боку, той факт, що Київ асоціює своє майбутнє із Заходом, а Москва — зі Сходом, створює передумови для остаточного розділення  "цивілізаційних" цінностей. З іншого — виходить, що саме по нашому  східному  кордону проходитиме лінія розриву. Це, на жаль, означає постійне джерело проблем, адже для Москви ми концептуально "перемістимося" на Захід. Тим часом,  хоч би про які умоглядні побудови говорили в Москві, Україну ніколи не сприйматимуть у Росії як однозначно програну територію. Російській  свідомості ніколи не  визнати, що їхня держава-цивілізація почалася  з Золотої Орди і кровопивці Івана Грозного. З погляду скреп, святий князь Володимир виглядає значно симпатичнішим. Проте самотужки Україні буде вкрай важко протистояти економічному й політичному шантажу з боку Росії. У нас поки що немає потужних союзників на Сході, які могли б якось урівноважувати інтереси Москви, їх треба шукати, і насамперед — у Піднебесній. Є підстави вважати, що в Пекіні не так похмуро, як у Москві, бачать перспективи торгового конфлікту з Вашингтоном і терпляче чекають чергових виборів у США. Навряд чи Китай погодиться на концептуальне загострення відносин зі  США та ЄС, які є й ще на десятиліття залишаться головними ринками для китайських товарів. У Піднебесній наполегливо шукатимуть партнерів для посилення своєї присутності в Європі,  і, в стратегічному плані, Україна — чудове місце для цього. Для України ж тактичним завданням на найближчу перспективу цілком може стати зміцнення регіонального союзництва. Розширення кола держав з-поміж наших найближчих сусідів, які нас розуміють і приймають, інтеграція з ними в питаннях  технологічного розвитку та безпеки сприятиме стійкості нашої державності навіть в умовах загострення суперечностей між колективним постліберальним Заходом і дедалі сильнішим "позитивним авторитаризмом" Сходу. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво